АвтоАвтоматизацияАрхитектураАстрономияАудитБиологияБухгалтерияВоенное делоГенетикаГеографияГеологияГосударствоДомДругоеЖурналистика и СМИИзобретательствоИностранные языкиИнформатикаИскусствоИсторияКомпьютерыКулинарияКультураЛексикологияЛитератураЛогикаМаркетингМатематикаМашиностроениеМедицинаМенеджментМеталлы и СваркаМеханикаМузыкаНаселениеОбразованиеОхрана безопасности жизниОхрана ТрудаПедагогикаПолитикаПравоПриборостроениеПрограммированиеПроизводствоПромышленностьПсихологияРадиоРегилияСвязьСоциологияСпортСтандартизацияСтроительствоТехнологииТорговляТуризмФизикаФизиологияФилософияФинансыХимияХозяйствоЦеннообразованиеЧерчениеЭкологияЭконометрикаЭкономикаЭлектроникаЮриспунденкция

Одетта на іншому боці

Читайте также:
  1. Відшукувані речі, документи або особи знаходяться у зазначеному в клопотанні житлі чи іншому володінні особи.
  2. Детта та Одетта

 

 

Мине трохи часу, і Роланд подумає: «Якби незнайомець, що вигулькнув у голові будь‑якої жінки (інвалід вона чи ні), зненацька почав штовхати її вздовж проходу в крамниці, де вона займалася своїми оборудками – злодійськими, якщо вже називати речі своїми іменами, – заштовхав в маленьку кімнатку, поки в неї за спиною якийсь чоловік кричав «Стій!», потім раптово повернув, знову штурхонув, хоч там і не було для цього місця, а потім вона опинилася в геть незнайомому світі… Гадаю, будь‑яка жінка за цих обставин перш за все неодмінно запитала б: «Де це я?»

Натомість Одетта Голмс майже лагідно промовила:

– Що це ви надумали робити з ножем, юначе?

 

 

Роланд підняв очі на Едді, котрий сидів навпочіпки, тримаючи ножа на відстані не більше чверті дюйма від його горла. Навіть попри всю свою надзвичайну моторність, стрілець аж ніяк не зміг би рухатися досить швидко, аби уникнути леза, якби Едді вирішив його застосувати.

– Так, – сказав Роланд. – Що ти надумав з ним робити?

– Не знаю, – відповів Едді голосом, у якому звучала огида до самого себе. – Мабуть, відрізати трохи наживки. Не схоже, що я прийшов сюди порибалити, правда ж?

Він жбурнув ножа до візка Дами, але так, щоби він упав трохи правіше. Лезо по саму рукоятку загрузло в піску, й ніж захитався.

Тоді Дама повернула голову та почала:

– Я була б вам дуже вдячна, якби ви пояснили мені, куди ви мен…

І замовкла. Вона саме встигла промовити: «Я була б вам дуже вдячна…» – коли її голова повернула досить далеко, аби побачити, що ззаду ніхто не стоїть, але стрілець зі справжньою цікавістю відзначив, що вона все одно деякий час продовжувала говорити, тому що її стан зобов'язував вірити у певні життєві істини, які стали для неї прописними, – наприклад, якщо її візок рухався, то, напевно, його хтось штовхав. Але у неї за спиною нікого не було.

Зовсім нікого.

Спантеличена і стривожена, вона знову подивилася на Едді та стрільця стурбованим поглядом темних очей і нарешті запитала:

– Де я? Хто мене привіз? Як я могла тут опинитися? Чому я так одягнена, якщо вже на те пішло, якщо я сиділа вдома в халаті й дивилася новини опівночі? Хто я? Що це за місце? Хто ви такі?

«Вона спитала: хто я? – подумав стрілець. – Дамбу прорвало, і крізь неї линув потік питань. Цього можна було сподіватися. Але те єдине питання – хто я?… Навіть зараз я сумніваюся, що вона знає, що спитала про це.

Чи коли це відбулося».

Бо вона вже ставила це питання раніше.

Навіть перед тим, як спитати, хто вони, вона спитала, хто вона така.

 

 

Едді перевів погляд від гарненького молодого й водночас старечого обличчя негритянки, яка сиділа в інвалідному візку, на лице Роланда.

– Як це так, що вона не знає?

– Не можу сказати. Мабуть, це від шоку.

– То це через шок вона раптом опинилася в себе у вітальні і не знає, що поїхала в універмаг? Ти хочеш сказати, що остання річ, зафіксована її пам'яттю, – це те, як вона сидить у халаті й слухає балачку якогось причмеленого поца про те, як у Флорида‑Кійз знайшли того психа, що повісив руку Крісти Маколіф на стінку свого барлога поряд із впійманим велетенським марлінем?

Роланд не відповів.

Вражена ще сильніше, Дама спитала:

– А хто така Кріста Маколіф? Вона одна з пропалих без вісти Вершників Свободи?

Тепер настала черга Едді не відповідати. Вершники Свободи? А то що за чортівня?

Стрілець глянув на нього, і в його погляді Едді ясно прочитав: «Невже ти не бачиш, що вона шокована?»

Розумію, про що йдеться, друже ти мій Роланде, але це справи не міняє.

Я й сам був трохи не при собі, коли ти вдерся в мою голову, наче Волтер Пейтон під креком, але це не стерло мені пам'ять. І якщо вже вони заговорили про шок, його ще раз добряче довбонуло, коли вона в'їхала у двері. Він став навколішки над Роландовим нерухомим тілом, тримаючи лезо ножа прямо біля беззахисної шкіри горла… але насправді Едді не зміг би ним скористатися, принаймні не тієї миті. Він, мов зачаклований, дивився крізь дверний отвір, як прохід в універмазі «Мейсі» помчав уперед. Це знову нагадало Едді фільм «Сяйво», де вся картина розгорталася перед очима маленького хлопчика, що катався на своєму триколісному велосипеді коридорами того готелю, де мешкали привиди. Він згадав, як хлопчик побачив в одному з коридорів моторошну пару мертвих близнюків. В кінці цього проходу чекала значно прозаїчніша річ: білі двері. На ній був напис невеликими друкованими літерами: «Прохання брати тільки дві речі на одну примірку». Це точно магазин «Мейсі». Сумнівів бути не може.

Темна рука піднеслася вгору і розчахнула двері, а чоловічий голос позаду (голос копа, Едді міг сказати це напевно, бо чув у своєму житті немало таких голосів) викрикував погрози, вимагаючи зупинитися, бо виходу нема, вона тільки робить собі гірше, і в дзеркалі ліворуч Едді мигцем помітив чорношкіру жінку в інвалідному візку. Він пригадав, що йому тоді подумалося: «Господи, він її впіймав, це точно, але не схоже, щоби вона була дуже щасливою з цього приводу».

Потім картинка повернулася, і виявилося, що Едді дивиться сам на себе. Видовище почало стрімко наближатися до глядача, і йому захотілося затулити очі рукою, яка тримала ножа, бо зненацька відчуття, що він дивиться двома парами очей^ стало нестерпним, шаленим, він би неодмінно збожеволів, якби це не припинилося, але все сталося надто швидко і в нього не було часу.

Інвалідний візок в'їхав у двері. Він ледь‑ледь пройшов – Едді почув, як маточини коліс скрегочуть об одвірок. У ту ж саму мить до його вух долинув інший звук: щільний, наче щось рвалося. Він викликав у пам'яті Едді одне слово

(плацентарний)

про котре він не міг як слід подумати, бо не знав, що воно йому відоме. Потім візок покотив у його напрямку втрамбованим піском, і виявилося, що жінка більше не виглядає божевільною, як сто чортів. Вона взагалі не була схожа на ту, яку Едді краєм ока побачив у дзеркалі, коли вже на те пішло, але саме це й не здалося йому дивним. Якщо тебе з примірочної Універмагу «Мейсі» раптом перетягують у якийсь глухий світ, Де певні омари сягають розміру невеликих собак коллі, від Цього може трохи перехопити подих. Щодо цього Едді Дін міг би запросто дати свідчення в суді.

Прокотивши ще близько чотирьох футів, вона зупинилася, та й то заїхала так далеко тому, що земля йшла під укіс, а пісок був щільно втоптаний. Її руки більше не розкручували колеса, як це, напевно, відбувалося раніше (якщо завтра ви, леді, прокинетеся з болем у плечах, то сміливо можете звинувачувати в цьому сера Роланда, кисло подумав Едді). Натомість вони міцно вчепилися за бильця крісла і не відпускали їх, поки жінка роздивлялася двох чоловіків.

Двері в неї за спиною вже зникли. Зникли? Не зовсім так. Вони наче склалися всередину, як шматок плівки, перемотаний назад. Це почало відбуватися саме тієї миті, коли магазинний коп ввалився у інші, прозаїчніші двері – між примірочною і рештою магазину. Він летів з розгону, гадаючи, що злодійка замкнулася зсередини, й Едді подумав, що зараз він неодмінно втелющиться в дальню стінку, але Едді не судилося це побачити. Простір зіщулився, коли двері, що поєднували два світи, зникли повністю, але перед тим Едді побачив, як усе на тому боці непорушно застигло.

Кіно стало нерухомою фотографією.

Залишився тільки подвійний слід від коліс інвалідного візка, який починався в піщаному безпростор'ї та простягався на чотири фути до того місця, де зараз сиділа власниця коляски.

– Будь ласка, поясність мені, де я і як сюди потрапила, – майже благально промовила ця жінка.

– Дороті, я можу сказати тобі тільки одне, – відповів Едді. – Ти більше не в Канзасі.

Очі жінки налилися слізьми. Едді бачив, що вона намагається стриматися, але марно. Вона почала схлипувати.

Розлючений (відчуваючи відразу і до себе самого), Едді повернувся до стрільця, який, хитаючись, звівся на ноги. Роланд пішов, але не до заплаканої Дами. Йому потрібно було підібрати ножа.

– Розкажи їй! – закричав Едді. – Це ж ти її привів, то давай, колися! – А за мить вже тихішим голосом додав: – І мені розкажи, як це так, що вона не пам'ятає, хто така.

 

 

Роланд не озивався. Відповів не одразу. Він нахилився, затиснув рукоятку ножа двома пальцями правої руки, тими, що залишилися, обережно переклав його у ліву й опустив у піхви, що висіли збоку біля однієї з кобур. Стрілець досі намагався осягнути розумом те, що відчув, перебуваючи в свідомості Дами. На відміну від Едді, вона опиралася, боролася з ним несамовито, наче розлючена кішка, з тієї самої миті, як він виступив уперед, і аж до моменту, коли вони вкотилися на візку в двері. Бійка почалася, щойно вона його відчула. Провалу в пам'яті не сталося, бо це вторгнення не було несподіванкою. Він пізнав це на досвіді, але зовсім не розумів, що відбувається. Її свідомість не відреагувала здивуванням на появу чужинця, в ній були тільки миттєва лють, жах і рішучість дати відсіч і викинути загарбника. Виграти цю битву, як він і підозрював, їй було не під си‑лу, але це не завадило їй чинити пекельний опір. Він відчув, що ця жінка знавісніла від страху, гніву й ненависті.

Він відчував, що в ній панує тільки морок. То була свідомість, заживо похована під уламками.

От тільки…

От тільки тієї миті, коли вони увірвалися у дверний отвір і роз'єдналися, він зажадав – відчайдушно зажадав – ще трохи затриматися в її голові. Одна мить багато б що прояснила. Бо жінка, що сиділа зараз перед ними, була іншою, не тією, у чиїй свідомості він побував. Свідомість Едді нагадувала кімнату зі стінами, що тремтять і вкриваються краплями вологи. Перебувати в свідомості Дами було все одно, що лежати голим у пітьмі й відчувати, як по тобі повзають отруйні змії.

Так було до самого кінця.

Наприкінці вона змінилася.

І було ще дещо, щось таке, що він вважав життєво важливим, але не міг чи то збагнути, чи то згадати цю річ. Щось на кшталт

(блискавичний погляд)

самих дверей, тільки в її свідомості. Щось таке

(ти розбила тарілку це ти)

якийсь раптовий прорив у розуміння. Як на навчанні, коли нарешті бачиш…

– А щоб ти сказився, – з огидою мовив Едді. – Ти всього лише триклята машина, от ти хто.

Великими кроками він пройшов повз Роланда, підійшов до жінки, став біля неї навколішки, і вона обійняла його, майже ухопилася від панічної судоми, наче пловець, що потопає, а він не відсахнувся, тільки обійняв її сам.

– Все добре, – сказав він. – Тобто нічого доброго тут нема, але все одно все гаразд.

– Де ми? – плакала вона. – Я сиділа вдома, дивилася телевізор, чекала, коли скажуть, чи мої друзі вибралися з Оксфорда живими, а зараз я тут і НАВІТЬ НЕ ЗНАЮ, ДЕ ЦЕ «ТУТ»!

– Та я теж не знаю, – відказав Едді, обіймаючи її ще міцніше, трохи заколисуючи, – але гадаю, що ми вляпалися в це разом. Я звідти ж, звідки й ви, зі старого доброго Нью‑Йорка, і я теж таке пережив… хоча взагалі‑то, все було трохи інакше, але принцип той самий… і з вами буде все гаразд. – І, наче навздогін своїм думкам, додав: – Звісно, якщо ви любите омарів.

Обіймаючи його, вона плакала, а Едді тримав її й заколисував, і Роланд подумав: «Тепер із Едді все буде добре. Його брат мертвий, але з'явилася людина, про яку він може піклуватися, тому з Едді все буде чудово».

Але душу йому пронизав біль: гострий докір сумління. Він умів стріляти – хай навіть лівою рукою, – убивати, торувати собі шлях в пошуках Вежі, брутально й безжалісно долаючи милі й роки. Здавалося, навіть виміри – й ті йому підвладні. Він умів виживати, а часом навіть захищати – врятував же він хлопчика. Джейка, від повільного конання на придорожній станції, а потім від поглинення ненаситною розбещеною Провидицею в горах. Але врешті‑решт він допустив, щоби Джейк загинув. І сталося це не випадково. Він свідомо здійснив вчинок, що прирікав на довічні муки. Тепер він дивився на цих двох, бачив, як Едді її обіймає, запевняє її, що все буде добре. Він би так не зміг. І тепер, крім каяття, в його серце прокрався страх.

Роланде, якщо заради Вежі ти відмовився від свого серця, то вважай, що вже програв. Істота без душі – це істота без любові, а істота без любові – звір. Напевно, бути звіром – це стерпний тягар, хоча людина, що ним стала, неодмінно заплатить в кінці свою пекельну ціну, але що, як ти досягнеш своєї мети? Що, як тобі, безсердечному, вдасться взяти Темну вежу штурмом і захопити її? Якщо в твоїй душі нема нічого, крім пітьми, що ти робитимеш, поза тим, що зі звіра виродишся у монстра? Досягнути мети в подобі звіра буде гіркою комедією, все одно що роздивлятися крізь збільшувальне скло слона. Але в подобі монстра…

Виплачувати пеклу борг – це одне. Але невже ти хочеш ним володіти?

Він подумав про Еллі, а ще про дівчину, котра колись чекала на нього біля вікна, згадав сльози, які пролив над неживим тілом Катберта. Ох, у ті часи він ще любив. Так. У ті часи.

«Я хочу любити, справді хочу!» – вигукнув він, але попри те, що Едді теж плакав разом із жінкою в інвалідному візку, стрільцеві очі лишилися сухими, як пустеля, котру він перетнув, аби дістатися до цього похмурого моря.

 

 

На питання Едді він збирався відповісти пізніше. Збирався, бо вважав що Едді добре впорається з роллю вартового. Її провал у пам'яті пояснювався просто. В ній існувало дві жінки.

І одна з них була небезпечною.

 

 

Едді розповів їй усе, що зміг, трохи прикрасивши епізод зі стріляниною, але правдиво передавши решту історії.

Коли він закінчив розповідь, вона деякий час сиділа мовчки, склавши руки на колінах.

З гір, що ставали дедалі більш пологими, а за кілька миль на схід узагалі зрівнювалися з поверхнею землі, стікали невеличкі струмки. Саме з них Роланд і Едді наповнювали бурдюки, просуваючись на північ. Спочатку цим займався Едді, бо Роланд був надто слабий. Потім вони чергувалися. Що далі, то довше тривали пошуки струмка і більшою ставала відстань, яку треба було здолати, аби його знайти. Круті гірські схили поступово ставали більш положистими, і разом з ними мілішали струмки, але вода була безпечною для Роланда й Едді та не спричиняла нудоту.

Поки що.

Роланд ходив по воду вчора. І хоча сьогодні настала черга Едді, стрілець перекинув шкіряні бурдюки через плече і знову пішов, не промовивши ні слова. Цей жест здався Едді навдивовижу тактовним. Йому хотілося лишитися байдужим (утім, як і до всього, що стосувалося Роланда, якщо вже на те пішло), проте він відчув легкий дотик розчулення.

Жінка уважно слухала розповідь Едді, не говорячи ні слова й не відводячи від нього погляду. Однієї миті Едді здалося, що вона на п'ять років старша за нього, а іншої – що на п'ятнадцять. Тільки про одне можна було не думати й не гадати: він по‑справжньому закохувався в неї.

Коли він замовк, вона деякий час нічого не говорила і тепер уже дивилася не на нього, а повз нього, на хвилі, що вночі винесуть на берег велетенських омарів із їхніми незрозумілими питаннями, подібними до адвокатських. Цих монстрів він описав у своїй розповіді особливо ретельно. Краще нехай вона трохи злякається зараз, ніж надто перестрашиться потім, коли вони повилазять на свої ігрища. Він подумав, що спочатку вона не захоче їх їсти, особливо після того, як почула про те, що вони зробили з Роландовими рукою і ногою, а потім ще й гарно роздивиться. Але врешті‑решт голод візьме гору над «дид‑е‑чик» та «дум‑е‑чум».

Її погляд був далеким і відстороненим.

– Одетто? – позвав він, коли спливло хвилин п'ять. Вона назвала йому своє ім'я. Одетта Голмс. Едді воно здалося розкішним.

Різко вирвана зі своєї задуми, вона подивилася на нього. Слабо всміхнулася. І промовила лише одне слово.

– Ні.

Едді дивився на неї, не знаючи, що відповісти. Він думав про те, що досі не знав, яке безмежжя може ховатися в простому запереченні.

– Не розумію, – нарешті сказав він. – Що ні?

– Все це. – Одетта обвела рукою пейзаж (він помітив, що в неї дуже міцні руки, з гладенькою шкірою, але сильні), показуючи на море, небо, берег, неохайні схили передгір'я, де, мабуть, зараз шукав воду стрілець (а може, його живцем жерла якась нова цікава потвора – хоч про це Едді не думав, йому було байдуже). Загалом показуючи на весь цей світ.

– Я розумію, як ви почуваєтеся. Я й сам спочатку думав, що це все нереальне.

Але чи це була правда? З теперішньої перспективи йому здалося, що він просто прийняв стан речей, мабуть, тому, що був нездоровий, розпадався на шматки через потребу ширнутися.

– Ви звикнете.

– Ні, – знову заперечила вона. – Я вважаю, що сталося одне з двох, і не має значення, що саме, бо я досі в Оксфорді, штат Міссісіпі. І все це відбувається не насправді.

Вона говорила далі. Якби її голос лунав гучніше (чи, можливо, якби Едді не закохувався), то швидше за все ця промова скидалася б на лекцію. Але зараз це звучало як поема.

«Та тільки це все дурня собача, от це що, і ти мусиш її в цьому переконати, – безперервно нагадував собі Едді. – Заради її ж добра».

«Мабуть, я зазнала травми голови, – сказала вона. – Оксфорд‑Таун славиться своїми умільцями жбурляти сокирища і поліцейські кийки».

Оксфорд‑Таун.

У пам'яті Едді невиразно заворушився якийсь спогад. Вона промовила ці слова в ритмі, який чомусь викликав у нього асоціацію з Генрі… Генрі та мокрими пелюшками. Чому? Що такого? Зараз це не мало значення.

– Тобто ви хочете сказати, що лежите непритомна, а це все – сон, який ви бачите?

– Непритомна чи в комі, – погодилася вона. – І не треба дивитися на мене так, ніби це все просто смішно, бо це не абсурд. Погляньте‑но.

Одетта обережно відсунула волосся з лівого боку, і Едді зрозумів, що вона зачісувала його на бік не тому, що їй подобався такий стиль. Під водоспадом її волосся виявилася стара рана, зарубцьована і бридка, не коричнева, а сірувато‑біла.

– Схоже, свого часу життя вас добряче побило, – сказав він. Вона роздратовано знизала плечима.

– Добряче побило і водночас винагородило комфортом, – озвалася вона. – Можливо, для рівноваги. Я показала це вам тому, що протягом трьох тижнів лежала в комі. Тоді мені було п'ять років. І мені снилося багато снів. Я не пам'ятаю, про що, але пригадую, як мама казала: вони були впевнені, що я не помру, поки розмовляю уві сні, а здавалося, що говорила я весь час, хоча вона й казала, що з дюжини слів вони не могли розібрати жодного. Насправді я пам'ятаю, що сни були дуже виразні.

Вона замовкла, роззираючись довкола.

– Такими ж яскравими, як і це місце. І як ви, Едді.

Коли вона вимовила його ім'я, в шкіру рук Едді наче сотня голок вп'ялася. Все, він вклепався. І до того ж сильно.

– І він. – Вона здригнулася. – Хто‑хто, а він здається мені найвиразнішим з усього побаченого.

– Ви так і маєте нас сприймати. Тобто ми справжні, що б там ви собі не думати.

Вона всміхнулася до нього. Посмішка була доброю і вкрай недовірливою.

– Як це сталося? – спитав він. – Звідки у вас це на голові?

– Це не має значення. Я просто хотіла наочно продемонструвати, що те, що відбулося один раз, може повторитися.

– Не може, але мені цікаво.

– Мені на голову впала цеглина. Під час нашої першої поїздки на північ. Ми приїхали в містечко Елізабет, це в Нью‑Джерсі. Приїхали у вагоні для Джима Кроу.

– А що це таке?

Не вірячи власним вухам, вона зміряла його скептичним, мало не презирливим поглядом.

– Де ви жили, Едді? У бомбосховищі?

– Я з іншого часу, – відповів він. – Даруйте, Одетто, а можна спитати, скільки вам років?

– Мені вже дозволено голосувати, але до пенсії ще далеко.

– Схоже, мене щойно поставили на місце.

– Але, сподіваюся, ви не образилися, – вона посміхнулася тією променистою посмішкою, від якої його руки вкривалися сиротами.

– А мені двадцять три, – сказав він. – Але народився я у тисяча дев'ятсот шістдесят четвертому – того року, з якого Роланд вас забрав.

– Які нісенітниці!

– Ні. Мене він забрав із вісімдесят сьомого.

– Ну, – озвалася вона після паузи. – Це зайвий раз ставить під сумнів ваші аргументи щодо того, чи можна це назвати дійсністю, Едді.

– Вагон для Джима Кроу… це для чорношкірих, так?

– Для негрів, – виправила вона. – Називати негра чорношкірим – це трохи грубо, ви так не думаєте?

– До початку вісімдесятих ви всі так себе називатимете, – сказав Едді. – Коли я був малим, то назвати чорношкірого хлопця негром означало нарватися на бійку. З таким самим успіхом його можна було обізвати ніґером.

Секунду чи дві вона недовірливо дивилася на нього, а потім знову похитала головою.

– Краще розкажіть про цеглину.

– Наймолодша сестра моєї матері виходила заміж, – почала Одетта. – її звали Софією, але мама завжди кликала її Сестра Синя, бо вона просто обожнювача цей колір. «Чи то пак обожнювала обожнювати», як казала моя мати. Тому я завжди називала її Синьою Тіткою, навіть до того, як познайомилася з нею. Весілля було найгарнішим з усіх, які я бачила. Після вінчання влаштували прийом. Я пам'ятаю всі подарунки.

Вона розсміялася.

– Малій дитині подарунки завжди ввижаються такими чарівними, чи ж не правда, Едді?

Він посміхнувся у відповідь.

– Це точно. Подарунки ніколи не забуваються. Ні ті, які дарують тобі, ні ті, котрі отримують інші.

– На той час мій батько вже почав багатіти, але я знала тільки те, що ми прорвалися. Так це називала моя мати. Одного разу я розповіла їй, що дівчинка, з якою я гралася, спитала, чи мій тато заможний, і мама наказала мені саме так пояснювати всім моїм приятелям, якщо мене запитають про наші статки. Що ми прорвалися.

Отож, вони могли собі дозволити подарувати Синій Тітці гарний порцеляновий сервіз, і я пригадую…

Вона запнулася. Піднісши руку до скроні, з неуважним виглядом потерла її, наче в неї починалася мігрень.

– Що пригадуєте, Одетто?

– Пригадую, як мама подарувала їй щось особливе.

– Що?

– Даруйте. В мене болить голова. Навіть язик не слухається. До того ж, я взагалі не знаю, навіщо вам це все розповідаю.

– А вам не хочеться?

– Та ні. Хочеться. Я мала на увазі те, що мама подарувала їй особливу тарілку. Білу, з делікатним синім візерунком по краях. – Одетта слабо всміхнулася. Едді здалося, що ця посмішка не зовсім спокійна. Цей спогад чомусь зроджував у ній неспокій. А Едді стурбувало те, наскільки сильнішим він виявився за вкрай незвичну ситуацію, у якій вона опинилася, настільки дивну, що вона мала б полонити всю Одеттину увагу.

– Едді, я бачу цю тарілку так само чітко, як от вас зараз. Моя мама вручила її Синій Тітці, і та не змогла стримати сліз, все плакала і плакала над нею. Гадаю, таку тарілку вона бачила, коли вони з мамою були ще дітьми, тільки, ясна річ, тоді їхні батьки не могли собі дозволити таку розкіш. Жодна з них у дитинстві не отримувала в подарунок нічого особливого. Після святкового обіду Синя Тітка з чоловіком вирушили в гори Ґрейг‑Смоукі на медовий місяць. Поїхали поїздом.

Вона подивилася на Едді.

– У вагоні для Джима Кроу, – закінчив він.

– Точно! У ньому. В ті часи негри їздили лише в такому вагоні, і їсти їм дозволялося тільки там. Ми прибули в Оксфорд‑Таун, аби змінити саме це.

Вона глянула на нього, майже не сумніваючись: зараз він почне наполягати, що вона тут, а не в якомусь Оксфорд‑Тауні, але його знову полонив вир власних спогадів: мокрі пелюшки й ці слова. Оксфорд‑Таун. Зненацька у пам'яті спливли інші слова, всього лише один рядок, але він пригадав, що Генрі весь час невтомно їх наспівував, аж поки мати не попросила його замовкнути, бо їй не чути Волтера Кронкайта.

Тепер би хай швидше ту справу закрили. Такими були ці слова. Генрі весь час монотонно бубнив їх собі під ніс. Едді спробував видобути з пам'яті інші слова, але не зміг, та й не дивно. На той час йому не могло бути більше трьох років. Тепер би хай швидше ту справу закрили. Від цих слів його пересмикнуло.

– Едді, з вами все гаразд?

– Так. А що?

– Ви здригнулися.

Він посміхнувся.

– Мабуть, мою могилу щойно перейшло каченя Дональд.

Вона розсміялася.

– Хай там як, але принаймні весілля я їм не зіпсувала. Це сталося, коли ми поверталися на залізничну станцію. На ніч ми зупинилися у подруги Синьої Тітки, а вранці тато викликав таксі. Машина прибула майже одразу, але коли водій побачив, Що ми не білі, то зірвався з місця, наче йому підпалили голову і от‑от мала була зайнятися дупа. Подруга Синьої Тітки вже поїхала на станцію з нашим багажем – багажу було багато, бо ми збиралися провести тиждень у Нью‑Йорку. Пригадую, як мій батько казав: «Не можу дочекатися, коли побачу, як засяє твоє личко, коли проб'є годинник у Центральному Парку і тваринки почнуть танцювати».

Тато сказав, що ми можемо пройтися до станції пішки. А мама миттю погодилася, сказала, що це чудова думка, до вокзалу всього лише миля, добре буде розім'яти ноги після того, як ми три дні провели в одному поїзді та ще півдня їхатимемо в іншому. Мій батько притакнув і відзначив, що надворі стоїть прекрасна погода, але, здається, навіть у свої п'ять років я розуміла, що тато розлючений, а мама збентежена, і обоє вони бояться викликати інше таксі, бо може статися те саме.

Тож ми рушили вниз вулицею Я йшла з внутрішнього боку, бо мама боялася підпускати мене близько до проїжджої частини. Пам'ятаю, я думала‑гадала, чи тато мав на увазі, що моє лице насправді загориться, коли я побачу той годинник у Центральному Парку, і чи боляче це буде. От тоді мені на голову і впала та цеглина. На якийсь час усе навкруги занурилося в пітьму. А потім я почала бачити сни. Яскраві сни.

Вона посміхнулася.

– Як ось цей, Едді.

– Цеглина просто впала чи її хтось жбурнув навмисне?

– Нікого не знайшли. Поліцейські (мама розповіла мені про це тільки згодом, через багато років, коли мені було близько шістнадцяти) знайшли те місце, звідки, на їхню думку, впала та цеглина, але там не вистачало й інших цеглин, а деякі були розхитані й готові впасти. Під вікном на п'ятому поверсі багатоквартирного будинку, призначеного на знесення. Але, звісно, в ньому усе одно зупинялося багато людей. Особливо на ночівлю.

– Авжеж, – погодився Едді.

– Ніхто не бачив жодних зловмисників, які б виходили з цього будинку, тому все списали на нещасний випадок. Мама сказана, що вона гадає, буцімто так воно і було, але, по‑моєму, вона обманювала. Вона навіть не завдала собі клопоту, аби розповісти мені, що думав тато. Вони обоє в ту мить перетравлювали те, що таксистові вистачило одного погляду на нас, аби поїхати геть. 1 саме це більше, ніж будь‑що інше, змусило їх вважати, що там, угорі, хтось був, і цей хтось визирнув у вікно, побачив нас і вирішив скинути цеглину на нігерів. А ваші потвори‑омари скоро повиповзають?

– Ні, – відповів Едді. – Тільки коли посутеніє. Отже, ви гадаєте, що все це – коматозний сон, на кшталт тих, які ви бачили, коли вас стукнуло цеглиною? Тільки цього разу це був поліцейський кийок чи щось подібне.

– Так.

– І це тільки один здогад. А який другий?

Обличчя й голос Одетти були досить спокійними, але в голові клубочилися потворні хмари образів, що зводилися всі до одного – Оксфорд‑Таун, Оксфорд‑Таун. Як там у тій пісні?

 

У місяця світлі двох хлопців убили,

Тепер би хай швидше ту справу закрили.

 

Слова не зовсім точні, але близько до тексту. Близько.

– Можливо, я збожеволіла, – відповіла вона.

 

 

Спершу Едді хотів сказати: «Одетто, якщо ви гадаєте, що збожеволіли, то ви просто чокнута».

Але після нетривалих роздумів він дійшов висновку, що наполягати на цьому аргументі не варто.

Замість сперечатися він деякий час помовчав, просто сидів біля її візка, підпираючи груди коліньми й обхопивши свої зап'ястя руками.

– А ви справді не могли жити без героїну?

– Чому не міг? Я й зараз не можу, – уточнив він. – Це все одно що бути алкоголіком чи курити крек. Цього ніколи не позбудешся остаточно, це неможливо. Знаєте, я чув це і думав собі: «Говоріть‑говоріть», але зараз я розумію. Я досі хочу дозу, і, по‑моєму, якась частина мене завжди її хотітиме, але фізична ламка в минулому.

– Що значить «курити крек»? – спитала вона.

– У вашому часі його ще не винайшли. Це той самий кокаїн, але сам процес більше нагадує перетворення тротилу на атомну бомбу.

– Ви теж це робили?

– Та ну, ні. Я сидів на героїні. Я ж вам казав.

– Ви не схожі на наркомана, – зазначила вона.

Едді й справді мав непоганий вигляд… тобто якщо не брати до уваги запах протухлої дичини, що йшов від його тіла (хоча він і споліскувався сам, і трохи прав одяг, та без мила зробити це нормально було важко). Коли Роланд з'явився в його житті, волосся Едді було коротким (так легше пройдеш митницю, дорогенький, – яким же колосальним злим жартом долі це обернулося…), але й досі мало пристойну довжину. Щоранку він голився гострим лезом Роландового ножа, спочатку з пересторогою, а потім усе впевненіше і впевненіше. Коли Генрі поїхав у В'єтнам, Едді був ще надто малим для того, аби гоління було невід'ємною частиною його життя, та Генрі й сам особливо ним не заморочувався. Бороду він не відпускав ніколи, але часом за три чи чотири дні відростала така щетина, що мати бурчала, аби він «викосив» це неподобство. Однак коли Генрі повернувся, то виявилося, що він ставиться до гоління з маніакальною впертістю (втім, як і до деяких інших моментів особистої гігієни – користуватися присипкою для ніг після душу, чистити зуби три чи чотири рази на день, а потім ще й полоскати їх ополіскувачем, завжди охайно вішати одяг). Він і Едді перетворив на фанатика. Щетина викошувалася щоранку і щовечора. Тепер ця звичка вже була у нього в крові, як і деякі інші, які йому прищепив Генрі. У тому числі, звісно, та, що вимагає шприца і голки.

– Надто охайний? – шкірячи зуби, спитав він.

– Надто білий, – коротко відповіла вона і на якийсь час замовкла, похмуро дивлячись на морські хвилі. Едді теж принишк. Він не знав, що можна дотепно відповісти на таке, якщо взагалі можна.

– Пробачте, – нарешті сказала вона. – Це було дуже нечесно, дуже нечемно і дуже на мене не схоже.

– Та нічого.

– Ні. Це все одно, якби біла людина сказала комусь, у кого дуже світла шкіра: «Господи, ніколи б не сказала, що ти ніґер».

– Вам подобається думати, що ви справедливіша, – сказав Едді.

– Те, що ми про себе думаємо, і те, чим ми є насправді, рідко має щось спільне, як мені здається. Але це правда, мені хочеться вважати себе справедливішою. Тож прошу вас, Едді, вибачте мені.

– За однієї умови.

– Про що це ви? – На її губах знову заграла слабка посмішка. І це було добре. Йому подобалося, що він здатен викликати у неї посмішку.

– Дайте цьому всьому шанс. Ось така умова.

– Чому саме я маю дати шанс? – В її голосі звучали легкі нотки глумливого здивування. Якби таким тоном з ним розмовляв будь‑хто інший, то Едді, мабуть, розсердився б, бо подумав, що його беруть на кпини. Але з нею все було інакше. В її вустах це прозвучало нормально. Едді подумав, що від неї може почути що завгодно і не образитися.

– Тому, що є третій варіант. Що це все відбувається насправді. Тобто… – Едді прочистив горло. – Я не надто добре знаюся на всій цій філософській фігні, метаморфозиці, чи як воно, блін, називається…

– Ви маєте на увазі метафізику?

– Можливо. Не знаю. Мабуть, так. Але я знаю, що не можна так уже сильно не довіряти своїм відчуттям. Тобто, якщо ваша думка про те, що це все сон, слушна…

– Я не казала «сон»…

– Хай там як ви це назвали, все ж зводиться до сну, хіба ні? Фальшивої дійсності?

Якщо кілька секунд тому в її голосі й звучала поблажливість, то зараз вона випарувалася.

– Можливо, філософія й метафізика не ваш коник, Едді, але, мабуть, у школі ви залюбки брали участь у дискусійних гуртках.

– Ніколи. Ті гуртки були для геї'в, страшків і заучок. Як шахові клуби. Що ви маєте на увазі під коником? Що таке коник?

– Те, що вам подобається. А що ви маєте на увазі під геями? Хто такі геї?

Якусь мить він вивчав її поглядом, потім знизав плечима.

– Гоміки. Голубі. Та байдуже. Обмінюватися словами можна цілий день. На цьому далеко не заїдеш. Я просто хочу сказати, що якщо це все сон, то, може, мій, а не ваш. А раптом це ви – плід моєї уяви?

Її посмішка враз зів'яла.

– Вас… вас не били по голові.

– Вас теж.

Тепер від посмішки не лишилося й сліду.

– Якщо я не пам'ятаю, то це не означає, що ніхто до цього не причетний, – трохи різкувато виправила вона.

– І я не пам'ятаю! – вигукнув Едді. – Ви казали, що в Оксфорді народ грубий. То я вам скажу, що ці митники – теж не фунт ізюму, особливо коли їм не вдається знайти товар, який вони винюхують. Хтось із них міг легко стукнути мене по голові рукояткою свого пістолета. І може бути так, що я зараз лежу собі в палаті лікарні Бельв'ю, і мені сниться сон про вас із Роландом, а митники пишуть у своїх звітах, що під час допиту я застосував насильство, і їм довелося вжити відповідних заходів.

– Це не те саме.

– Чому? Бо ви інтелігентна й суспільно активна чорношкіра дамочка без ніг, а я просто наркаш із Кооперативного містечка?

Він сказав це з усмішкою, прагнучи по‑дружньому пожартувати над нею, але вона несподівано розлютилася.

– Прошу вас, припиніть називати мене чорношкірою!

Він зітхнув.

– Добре, але до цього доведеться звикати.

– Ні, вам усе‑таки слід було відвідувати дискусійний гурток.

– Бля, – сказав він, і вона так підкотила очі, що він знову зрозумів: між ними не просто різниця в кольорі шкіри. Вони розмовляють одне з одним з різних островів. А вода, що їх розділяє, – це час. Та байдуже. Лайка привернула її увагу. – Я не хочу з вами сперечатися. Я хочу вас розтрясти, щоби ви нарешті зрозуміли, що не спите, ось і все.

– Я могла б підкоритися диктату вашого третього варіанта, принаймні тимчасово, поки це… ця ситуація… не буде розв'язана, тільки є одне «але»: Між тим, що трапилося з вами і зі мною, фундаментальна різниця. Настільки фундаментальна, настільки гігантська, що ви її просто не помічаєте.

– Тоді покажіть, у чому вона.

– У вашій свідомості немає порушення послідовності. А у моїй є обрив, і дуже глибокий.

– Не розумію.

– Ви усвідомлюєте кожну хвилину свого часу, – пояснила Одетта. – Ваша історія просувається від точки до точки: літак, вторгнення того… того… його…

З явною відразою вона кивнула в напрямку передгір'їв.

– Потім ви ховали наркотики, вас заарештували і таке інше. Історія фантастична, але в ній не бракує жодних ланок.

Якщо говорити про мене, то я приїхала з Оксфорда, мене зустрів Ендрю, мій водій, і привіз додому. Я прийняла ванну й хотіла спати. У мене починалася сильна мігрень, а сон – це єдині ліки від особливо сильного болю в голові. Але було близько півночі, і я вирішила спочатку подивитися новини. Мене відпустили разом з кількома нашими, але коли ми від'їжджали, деякі досі залишалися за ґратами. Я хотіла дізнатися, чи їхні справи були вирішені.

Я витерлася рушником, наділа халат і пішла до вітальні. Ввімкнула телевізор. Ведучий новин почав розповідати про останню заяву Хрущова щодо американських радників у В'єтнамі. Він сказав: «У нас є запис із…» – а потім зник, а я опинилася на цьому узбережжі, на візку, який котився по піску. Ви кажете, що бачили мене в якомусь магічному дверному отворі, якого зараз немає, і що я була в «Мейсі» й займалася злодійством. Усе це просто безглуздо, але навіть якщо припустити, що так було, я ж могла знайти собі щось краще за дешеву біжутерію. Я взагалі не ношу прикрас.

– Тоді ще раз гляньте на свої руки, Одетто, – тихо сказав Едді.

Довго‑предовго вона переводила погляд від «діаманта» на лівому мізинці, надто великого і вульгарного, аби бути справжнім, до гігантського опала на середньому пальці правої руки, занадто великого і вульгарного, щоби виявитися підробкою.

– Це все не насправді, – вперто повторила вона.

– У вас часом не заїло платівку? – Едді вперше по‑справжньому розлютився. – Щоразу, коли у вашій охайній маленькій історійці виникає діра, ви просто починаєте торочити «це все не насправді». Детто, станьте вже нарешті розумнішою.

– Не смійте мене так називати! Ненавиджу це ім'я! – закричала вона так пронизливо, що Едді аж сахнувся.

– Даруйте. Нічого собі! Я не знав.

– Ніч для мене виявилася днем, я була одягнута, а тепер роздягнута, я сиділа у себе в вітальні, а опинилася на цьому порожньому пляжі. А що насправді сталося, так це те, що якийсь неотесаний пузатий помічник шерифа садонув мене по голові кийком, от і все!

– Але ж ваші спогади не обриваються в Оксфорді, – лагідно сказав Едді.

– Щ‑що? – Знову непевність. А можливо, небажання визнавати очевидне. Так само, як і з перснями.

– Якщо вас стукнули в Оксфорді, як так вийшло, що ви пам'ятаєте все, що було після нього?

– У таких справах завжди не дуже багато логіки. – Вона знову почала терти скроні. – А тепер, Едді, коли ваша ласка, я б хотіла припинити цю розмову. В мене знову болить голова. Просто розколюється.

– А по‑моєму, є тут логіка чи немає, залежить від того, у що ви хочете вірити. Одетто, я бачив вас у «Мейсі». Я бачив, як ви крали. Ви кажете, що не робите такого, але ж ви також сказали, що не носите прикрас. Сказали навіть попри те, що, поки ми розмовляли, ви кілька разів дивилися на свої руки. Ті персні весь час були на місці, але ви наче їх не помічали, поки я не звернув вашу увагу і не змусив їх побачити.

– Я не хочу про це говорити! – закричала вона. – У мене голова болить!

– Добре. Але ви знаєте, коли загубили лік часу, і це геть не в Оксфорді було.

– Дайте мені спокій, – втомлено попросила вона.

Едді побачив стрільця, який ледве тягнув назад два наповнених водою бурдюки – один обв'язаний довкола пояса, а другий перекинутий через плечі. Вигляд у нього був дуже змучений.

– Хотів би я вам допомогти. Але для цього, гадаю, я мусив би бути справжнім, – відповів Едді.

Він трохи постояв біля Одетти, але вона схилила голову і безперестану терла скроні кінчиками пальців.

І Едді пішов допомогти Роландові.

 

 

– Сідай. – Едді забрав у стрільця бурдюки. – У тебе такий вигляд, наче ти ледь на ногах тримаєшся.

– Так і є. Мені знову зле.

Пильно подивившись на Роланда, Едді відзначив про себе його розпашілі щоки і чоло, потріскані губи й кивнув.

– Я сподівався, що тебе це обмине, але якщо вже так вийшло, приятелю, то нічого дивного. Ти прийняв неповний курс. У Балазара не вистачило «Кефлексу».

– Не розумію тебе.

– Якщо приймати пеніцилінові ліки недостатньо довго, то інфекцію не вб'єш. Ти просто заженеш її глибоко всередину. Мине кілька днів, і вона повернеться. Нам потрібно буде знову розжитися антибіотиком. Принаймні є двері, через які його можна дістати. А тим часом тобі треба просто розслабитися. – Але насправді Едді приречено міркував про те, що Одетта не має ніг, а шукати воду з кожним разом доводиться дедалі довше і довше. «Роланд обрав не найліпший час для того, щоби знову захворіти», – подумав він. І вирішив, що могло бути й гірше, але наскільки – не знав.

– Я маю для тебе щось цікаве про Одетту.

– Це так її звуть?

– Угу.

– Дуже гарне ім'я, – відзначив стрілець.

– Ага. Мені теж так здалося. А от те, що вона думає про це місце, не дуже гарно. Вона вважає, що її тут немає.

– Я знаю. Та й я їй не дуже подобаюсь, правда ж?

«Так, – подумав Едді, – але це не заважає їй думати, що ти потворисько з галюцинації». Але вголос цього не вимовив, тільки кивнув.

– І знову причина майже та сама, – сказав стрілець. – Вона не та жінка, яку я провіз крізь двері, розумієш. Це зовсім не вона.

Спочатку Едді зачудовано подивився на нього, а потім схвильовано кивнув. Той каламутний погляд у дзеркалі… вищир зубів… чувак казав правду. Господи Боже, авжеж, так! То була ніяка не Одетта.

І тут він згадав руки, що недбало порпалися в шаликах і так само недбало набивали сумку дешевою біжутерією – виникало таке враження, що вона хоче, аби її впіймали на гарячому.

Персні були на пальцях.

Ті самі персні.

«Але не обов'язково ж це були ті самі руки», – не тямлячи себе, подумав він, та ця думка затрималася лише на мить. Він уважно подивився на її руки. Руки були ті самі, делікатні, з довгими нігтями.

– Так, – правив далі стрілець. – То була не вона.

Поглядом своїх синіх очей він уважно вивчав Едді.

– Її руки…

– Слухай, – сказав стрілець, – і слухай уважно. Від цього можуть залежати наші життя. Моє – тому, що я знову хворий, а твоє – бо ти закохався в неї.

Едді промовчав.

– У її тілі живуть дві жінки. Коли я втрутився у її свідомість, вона була однією, а повернувся сюди вже з іншою.

Тепер Едді нічого не міг сказати.

– Було ще щось, щось дивне, але я або не зрозумів, або зрозумів, і воно вислизнуло від мене. На ту мить здавалося, що це важливо.

Роланд поглянув повз Едді. Його погляд помандрував до інвалідного візка, що самотньо стояв на березі там, де закінчувався його короткий слід з нізвідки, і повернувся до Едді.

– Я дуже погано розумію, що це таке або як таке може бути, але ти маєш постійно пильнувати. Збагнув?

– Так. – Едді здалося, що в його легенях дуже мало повітря. Він розумів (або принаймні до нього дійшло те, про що говорив стрілець, як зміст фільму – до глядача), але йому не вистачало духу все пояснити самому собі. Роланд наче вибив з нього дух.

– Добре. Бо жінка, у яку я ввійшов на тому боці дверей, так само смертельно небезпечна, як і ті омароподібні тварюки, що вилазять уночі.

 

 


1 | 2 | 3 | 4 | 5 | 6 | 7 | 8 | 9 | 10 | 11 | 12 | 13 | 14 | 15 | 16 | 17 | 18 | 19 | 20 | 21 | 22 | 23 | 24 | 25 | 26 |

Поиск по сайту:



Все материалы представленные на сайте исключительно с целью ознакомления читателями и не преследуют коммерческих целей или нарушение авторских прав. Студалл.Орг (0.05 сек.)