Остаточне перетасування

Здавалося, вперше за тисячу років стрілець не думав про Темну вежу. Зараз його думками заволодів олень, що вийшов до ставка на лісовій галявині.

Тримаючи револьвер лівою рукою, стрілець прицілився з‑за поваленого стовбура.

«М'ясо», – подумав він. Рот наповнився слиною, і Роланд вистрілив.

«Промазав, – подумав він за мить після пострілу. – Розучився. Все своє вміння… втратив».

Олень упав мертвим на краю ставка.

Невдовзі думки про Вежу знову посядуть чільне місце в його житті, але зараз Роланд лише дякував усім тутешнім богам за те, що його око досі точне, і думав про м'ясо, м'ясо і лише м'ясо. Він поклав у кобуру той єдиний револьвер, що носив зараз, і переліз через колоду, за якою терпляче лежав, поки пізній полудень помалу переростав у сутінки, вичікуючи, коли до ставка підійде щось досить велике і їстівне.

«Я одужую, – трохи здивовано подумав він, дістаючи ножа. – Справді одужую».

Жінку, що стояла за спиною, оцінюючи його поглядом карих очей, він не помітив.

Протягом шести днів після сутички на краю узбережжя вони харчувалися тільки м'ясом омарів і не пили нічого, крім огидної солонуватої води зі струмка. Роланд мало що пригадував з того періоду часу. Він марив у лихоманці, часом називаючи Едді Аланом, часом – Катбертом, а жінку завжди називав Сюзанною.

Мало‑помалу його лихоманка почала відступати, і вони почали свою тяжку подорож у глиб пагорбів. Деякий час Едді штовхав візок із жінкою, часом у ньому їхав Роланд, а жінка руками легко обхоплювала Едді ззаду, і він ніс її на запліччі. Більша частина шляху не дозволяла їхати на колясці, і це істотно вповільнювало пересування вперед. Роланд знав, наскільки Едді знесилений. Жінка теж це розуміла, та Едді ніколи не скаржився.

Харчуватися їм було чим. У ті дні, коли Роланд лежав на межі життя й смерті, згоряючи від лихоманки, марячи про часи, що давно минули, й людей, що давно померли, Едді з жінкою невтомно вбивали омарів. Поступово омари почали остерігатися їхньої частини узбережжя, проте на той час у них уже були великі запаси їжі. Коли нарешті почався край, де ріс бур'ян укупі з шляй‑травою, усі троє змушували себе їсти ці рослини, бо знемагали від жаги зелені, будь‑якої зелені. І так мало‑помалу болячки в них на шкірі почали загоюватися. Деяка трава була гіркою, деяка – солодкою, та вони їли, незважаючи на смак… окрім одного випадку.

Стрілець пробудився від змученої дрімоти й побачив, що жінка смикає траву, яку він впізнав би будь‑де.

– Ні! Тільки не цю! – прохрипів він. – Ніколи її не їж! Запам'ятай її! Ніколи її не торкайся!

Вона пильно подивилася на нього і, не вимагаючи пояснень, викинула вирваний жмут.

Похолодівши від того, що нещастя було так близько, стрілець знову ліг. Деякі трави були смертельно небезпечні, однак та, яку вирвала жінка, стала б її прокляттям. То було чортове зілля.

Від «Кефлексу» в кишечнику Роланда все вирувало, і він знав, що Едді це непокоїть, але трава допомагала трохи втишити бурю.

Врешті‑решт вони дісталися справжнього лісу. Ревіння хвиль Західного моря стихло, перетворилося на ледь чутний гомін, що долинав до їхніх вух тільки тоді, коли вітер дмухав у відповідному напрямку.

А тепер у них було ще й справжнє м'ясо.

Стрілець підійшов до оленя і спробував випотрошити його ножем, затиснутим між середнім і безіменним пальцями правої руки. Не вийшло. Пальці були не досить сильними. Переклавши ніж до лівої руки, він спромігся сяк‑так розпороти оленя від паху до грудей. Кров полилася струмком, не встигнувши зіпсувати м'ясо… та все одно розріз вийшов поганенький. Дитина, яку нудить, і то краще б впоралася.

«Тобі доведеться стати спритною», – сказав він своїй лівій руці й приготувався зробити ще глибший розріз.

Дві коричневі руки зімкнулися над його рукою й забрали ножа.

Роланд озирнувся.

– Я сама, – сказала Сюзанн.

– А тобі доводилося це робити?

– Ні, але ти мені покажеш.

– Гаразд.

– М'ясо, – сказала вона і посміхнулася.

– Так, – підтвердив Роланд, і собі посміхаючись. – М'ясо.

– Що там сталося? – гукнув Едді. – Я чув постріл.

– Готуємося до Дня подяки! – крикнула вона. – Іди допомагай.

Пізніше вони влаштували собі королівську вечерю, і коли стрільця вже хилило до сну, він дивився вгору, на зорі, відчуваючи чисту прохолоду гірського повітря, та думав, що за багато прожитих років вперше підійшов так близько до того, аби бути задоволеним життям.

Він заснув. І побачив сон.

То була Вежа. Темна вежа.

Вона стояла на горизонті неозорої рівнини, яку фіолетові промені західного сонця забарвили в колір крові. Роланд не міг роздивитися сходи, що спіраллю піднімалися дедалі вище й вище всередині цегляного панцира, але бачив бійниці, котрі зміїлися вздовж цих сходів, і бачив, як ними проходять примари знайомих йому людей. Вони піднімалися вище й вище, а порив засушливого вітру доніс до його вух голоси, що кликали його на ймення.

Роланде… прийди… Роланде… прийди… прийди… прийди…

– Я йду, – прошепотів він і прокинувся. Він сидів рівно, весь вкритий потом, і тремтів, наче його досі трясло від лихоманки.

– Роланде?

– Едді.

– Так.

– Поганий сон?

– Поганий. Добрий. Темний.

– Вежа?

– Так.

Вони подивилися на Сюзанн, але вона спокійно спала. Колись була жінка, яку звали Одетта Сюзанн Голмс. Пізніше з'явилася інша – Детта Сюзанн Волкер. Тепер із них двох зродилася третя: Сюзанн Дін.

Роланд любив її, бо вона вміла битися до останнього, не складаючи зброї. І боявся за неї, бо знав, що нею доведеться пожертвувати – так само, як і Едді буде принесений у жертву, – ні про що не питаючи і не озираючись назад.

Заради Вежі.

Вежі, хай їй чорт.

– Час приймати ліки, – сказав Едді.

– Вони мені більше не потрібні.

– Пий і не ремствуй.

Роланд запив пігулку холодною водою зі струмка, якою були наповнені бурдюки, а потім відригнув. Та проти цього він не заперечував. Відрижка одгонила м'ясом.

– Ти знаєш, куди ми йдемо? – спитав Едді.

– До Вежі.

– Ну, точно, – сказав Едді, – але це звучить так, наче я, скажімо, невіглас із Техасу без карти доріг, сказав би: «Я прямую до Болючої Дупи, штат Аляска». Де це місце? У якому напрямку йти?

– Подай мені кошіль.

Едді пішов, але тут Сюзанн поворухнулася уві сні, й Едді непорушно застиг. Жаринки багаття, що догоряло, відкидали на його обличчя червоні грані й темні тіні. Коли вона знову вляглася, він повернувся до Роланда.

Роланд пошукав щось у кошелі, який тепер приємно відтягували важкі набої з того, іншого світу. Знайти потрібну річ в залишках його життя виявилося не так вже й важко.

Щелепа.

Щелепа чоловіка в чорному.

– Ми залишимося тут на деякий час, поки я одужаю, – сказав стрілець.

– А ти знатимеш, коли це станеться?

Роланд слабо всміхнувся. Дрож минала, піт висихав під прохолодним нічним вітерцем. Але з його пам'яті досі не вивітрювалися ті обриси фігур – рицарів, друзів, коханих і ворогів минулого, що піднімалися дедалі вище й вище, на мить показувалися у бійницях і зникали. Він бачив тінь Вежі, у якій вони були ув'язнені, що простягалася далеко уздовж рівнини крові, смерті й нещадних випробувань.

– Я ні, – відповів він і кивнув туди, де лежала Сюзанн. – А от вона знатиме.

– А що потім?

Роланд підняв щелепу Волтера вище.

– Якось ця щелепа заговорила.

Він подивився на Едді.

– І заговорить знову.

– Це небезпечно. – Голос Едді звучав глухо.

– Так.

– І не тільки для тебе.

– Не тільки.

– Чувак, я її кохаю.

– Так.

– Якщо ти її скривдиш…

– Я робитиму те, що муситиму, – відповів стрілець.

– Тобто ми тобі по цимбалах? Так?

– Я люблю вас обох. – Стрілець подивився на Едді, й той побачив, що щоки Роланда в червонястих відблисках решток багаття блищать. Він плакав.

– Це не відповідь на питання. Ти ж підеш далі, правда?

– Так.

– До самого кінця.

– Так. До самого кінця.

– Хай там що. – Едді подивився на нього з любов'ю, ненавистю і всією згорьованою ніжністю людини, що безнадійно намагається спізнати думки, волю й потреби іншої людини.

У кронах дерев стогнав вітер.

– Чувак, ти говориш просто як Генрі. – Едді й собі розплакався. Мимоволі. Сльози він ненавидів. – У нього булла своя вежа, тільки не темна. Пам'ятаєш, як я розповідав тобі про вежу Генрі? Ми були братами і, по‑моєму, стрільцями. У нас була Біла вежа, і він попросив мене піти в мандри до неї разом із ним, попросив єдиним відомим йому способом, от я і підсів, бо він був моїм братом, доганяєш? Ми дісталися до Білої вежі. Знайшли її. Але вона виявилася отруйною. Вона вбила його. І мене б убила. Ти мене знайшов. Ти врятував не просто моє життя. Ти мою душу довбану спас.

Обійнявши Роланда, Едді поцілував його в щоку. Відчув смак його сліз.

– То що? Знову підсядемо? Вперед до нової зустрічі з людиною?

Стрілець не сказав ані слова.

– Тобто не так вже багато людей ми бачили, але я знаю, що вони є там, попереду, а там, де йдеться про Вежу, завжди з'являється людина. Ти чекаєш на того чоловіка, бо мусиш із ним зустрітися. І врешті‑решт, у кого гроші, той і правий. А може, правий той, у кого кулі, а не бакси. То що, погнали? На коней? Назустріч чоловікові? Бо якщо це знову буде повторення одного й того самого лайна, то краще б уже ви двоє лишили мене на поталу омарам. – Едді подивився на стрільця очима, під якими залягли темні кола. – Чувак, я жив у лайні. І зрозумів, що не хочу померти брудним.

– Це не те саме.

– Ні? Скажеш, ти не сидиш на своїй голці?

Роланд не відповів.

– А хто зайде в чарівні двері й порятує тебе, чувак? Знаєш, хто? Я. І ніхто інший. Ти видобув сюди все, що міг витягти. Єдине, що ти віднині зможеш витягати, – це факана пушка, бо це все, що тобі лишилося. Як Балазару.

Роланд промовчав.

– Хочеш знати, чого мене все моє життя вчив брат? – Голос Едді зривався і був хрипким від сліз.

– Так, – відповів стрілець. Він нахилився вперед, пильно дивлячись у вічі Едді.

– Він навчив мене того, що якщо вбиваєш те, що любиш, то ти проклятий.

– Я вже й так проклятий, – спокійно відгукнувся Роланд. – Але, напевно, навіть прокляті можуть сподіватися на спасіння.

– Ти хочеш угробити нас усіх?

Роланд мовчав.

Едді вхопив його за лахміття сорочки.

– Хочеш і її угробити?

– Всі ми помремо, коли настане наш час, – відповів стрілець. – Світ зрушив з місця, але рухається не тільки він. – Він подивився просто на Едді. У непевному світлі його вицвілі блакитні очі набули сіруватого відтінку. – Та ми будемо неперевершені. – Він помовчав. – Ми здобудемо не тільки світ, Едді. Якби на кону стояв тільки світ, я б не став ризикувати твоїм і її життям… не допустив би смерті малого.

– Про що ти торочиш?

– Йдеться про все суще, – спокійно сказав стрілець. – Ми підемо, Едді. Ми боротимемося. Дістанемо поранення. Але врешті‑решт ми вистоїмо.

Тепер уже промовчав Едді. Він ніяк не міг придумати, що відповісти.

Роланд лагідно взяв Едді за руку.

– Навіть перед коханням, хай йому грець, – сказав він.

Врешті‑решт Едді заснув біля Сюзанн, третьої з тих, кого Роланд видобув, аби створити нову трійцю. Сам Роланд не спав – поки вітер осушував на щоках сльози, він дослухався до голосів, що лунали в ночі.

Прокляття?

Спасіння?

Вежа.

Він прийде до Темної вежі й там проголосить їхні імена. Там він проголосить їхні імена, всі їхні імена.

Сонце забарвило схід у колір темної троянди, і Роланд – тепер не останній стрілець, а один із трьох останніх – нарешті заснув. І крізь бурхливі його сни заспокійливою синьою ниткою проходило тільки одне:

«Там я проголошу всі їхні імена!»

Поиск по сайту: