АвтоАвтоматизацияАрхитектураАстрономияАудитБиологияБухгалтерияВоенное делоГенетикаГеографияГеологияГосударствоДомДругоеЖурналистика и СМИИзобретательствоИностранные языкиИнформатикаИскусствоИсторияКомпьютерыКулинарияКультураЛексикологияЛитератураЛогикаМаркетингМатематикаМашиностроениеМедицинаМенеджментМеталлы и СваркаМеханикаМузыкаНаселениеОбразованиеОхрана безопасности жизниОхрана ТрудаПедагогикаПолитикаПравоПриборостроениеПрограммированиеПроизводствоПромышленностьПсихологияРадиоРегилияСвязьСоциологияСпортСтандартизацияСтроительствоТехнологииТорговляТуризмФизикаФизиологияФилософияФинансыХимияХозяйствоЦеннообразованиеЧерчениеЭкологияЭконометрикаЭкономикаЭлектроникаЮриспунденкция

Я ТА ВОНО

Патологічні вишукування відволікли наш інтерес виключно у бік витіс­неного. Після того як ми довідалися про те, що і Я в певному сенсі слова може бути несвідомими, нам хотілося більше дізнатися про Я...

Все наше знання постійно пов'язане зі свідомістю. Навіть несвідоме ми можемо пізнати лише шляхом перетворення його у свідоме. Проте яким чином це можливо? Що означає: зробити дещо свідомим? Як це може відбутися?

...Ми вже зазначили, що свідомість становить поверховий шар душевного апарату, тобто ми зробили його функцією певної системи, яка просторово найближча до зовнішнього світу... Само по собі зрозуміло, що всі відчуття, які надходять ззовні є усвідомленими (чуттєві сприйняття), а також зсере­дини, які ми називаємо відчуттями та почуттями. Проте що відбувається з тими внутрішніми процесами, які ми — дещо брутально та недостатньо — можемо назвати розумовими процесами?...

Я гадаю, тут було б доречним дослухатися до запропонованого одним ав­тором, який з особистих міркувань даремно намагається запевнити, що ні­чого спільного з високою та строгою наукою не має. Я маю на увазі Г. Гродде-ка, який невтомно повторює, що те, що ми називаємо своїм Я, в житті пере­важно виявляється пасивно, що нас, за його словами, "поборюють" невідомі і непідвладні нам сили. Усі ми переживаємо такі відчуття, хоча б вони і не оволодівали нами настільки, щоб виключити все інше, я відверто заявляю, що поглядам Гроддека потрібно відвести належне місце в науці. Я пропоную враховувати такі погляди і назвати сутність, яка походить із системи ~\¥ (сприйняття), що перебуває на початку досвідомою, іменем Я, а ті інші сфери психічного, до котрих ця сутність втручається і які є несвідомими, позна­чити, як і Гроддек, словом Воно.

Ми незабаром побачимо, чи можна отримати з такого розуміння щось корисне для описання та розуміння. Згідно із запропонованою теорією інди-


Розділ 9

відуум постає перед нами як непізнанне і несвідоме Воно, на поверхні якого покоїться Я, що виникло з системи (сприйняття) як ядра... Я не цілковито охоплює Воно, а покриває його лише настільки, наскільки система утво­рює його поверхню, тобто розташоване відносно нього приблизно так, як зародковий диск розташований у яйці. Я і Воно не розділені чіткою межею, і з останнім Я зливається знизу.



Проте витіснене також зливається з Воно і є тільки його частиною. Ви­тіснене завдяки спротиву витіснення різко відокремлене лише від Я; за до­помогою Воно йому відкривається можливість злитися з Я. Зрозуміло, звід­си, що майже всі розмежування, які ми намагалися описати на основі цих патологій, мають стосунок лише до відомих нам поверховим шарам душев­ного апарату...

Не важко переконатися в тому, що Я є лише видозміненою під прямим впливом зовнішнього світу та за посередництвом W — Вw> (сприйняття — свідомість) частиною Воно, своєрідним продовженням диференціації повер­хового шару. Я намагається також сприяти впливу зовнішнього світу на Воно і здійсненню тенденцій цього світу, воно прагне замінити принцип за­доволення, який повністю панує у Воно, на принцип реальності. Сприйняття має для Я таке саме значення, як потяг для Воно. Я уособлює те, що можна назвати розумом і розсудливістю, всупереч Воно, яке містить пристрасті. Все це відповідає загальновідомим і популярним розмежуванням, однак може вважатися правильним лише для декотрого окремого — або в ідеалі правильного — випадку.

Велике функціональне значення Я полягає в тому, що за нормальних умов йому надана влада над спонуканням до руху. Відносно Воно Я схоже на вершника, який має вгамувати переважаючу міць коня, з тією тільки від­мінністю, що вершник намагається здійснити це власними силами, а Я си­лами запозиченими. Це порівняння може бути продовжено. Подібно до вершника, якщо він не хоче розлучитися з конем, часто доводиться вести його лише туди, куди коневі заманеться, так і Я зазвичай перетворює волю Воно в дію так, ніби це є його власне бажання.

Я виникає і відокремлюється він Воно, ймовірно, не лише під впливом системи Ж (сприйняття), а й під впливом іншого моменту. Власне тіло, на­самперед його поверхня, постає як місце, від якого може виходити як зов­нішнє, так і внутрішнє сприйняття. Через зір тіло сприймається як інший об'єкт, але сприйманню на дотик воно надає подвійні відчуття, декотрі з яких можуть бути дуже схожими на внутрішнє відчуття. В психофізіології докладно описувалося, як власне тіло відокремлюється від світу сприйнять. Відчуття болю, ймовірно, також відіграє при цьому деяку роль, а спосіб, яким під час болісних хвороб людина отримує нові знання про свої органи, є типовим способом щодо того, як узагалі складається уявлення про своє тіло.

‡агрузка...

Філософія свідомості

Я насамперед тілесне, воно є не лише поверховою істотою, а й навіть про­екцією декотрої поверхні. Якщо шукати анатомічну аналогію, то його швидше за все можна уподібнити "мозковій людинці" анатомів, яка міс­титься в мозковій корі ніби головою донизу, п'ятами догори, дивиться назад, а ліворуч, як відомо, знаходиться мовленнєва зона.

Відношення Я та свідомості обговорювалося часто, однак тут необхідно знову навести деякі важливі факти. Ми звикли всюди привносити соціальну або етичну оцінки, і тому нас не дивує те, що гра ницих пристрастей відбува­ється у несвідомому, однак ми наперед переконані у тому, що душевні функ­ції тим легше досягають свідомості, чим вища їх оцінка. Натомість психоло­гічний досвід не виправдовує наших очікувань. З одного боку, ми маємо до­кази того, що навіть найскладніша інтелектуальна робота, яка зазвичай вимагає напружених міркувань, може відбуватися несвідомо, не дійшовши до свідомості. Такі випадки цілком безперечні, вони відбуваються, напри­клад, у стані сновидіння і полягають у тому, що людина після прокидання знаходить розв'язок складної математичної або іншої задачі, над якою вона билася безрезультатно досі.

Проте найбільше здивування викликає інший факт. Зважаючи на наш аналіз, ми дізнаємося про існування людей, у яких самокритика і совість, тобто безперечно високо оцінені душевні вияви, виявляються несвідомими і, залишаючись такими, зумовлюють найважливіші вчинки; та обставина, що спротив в аналізі залишається несвідомим, не є, звідси, єдиною ситуаці­єю такого роду. Ще більше бентежить нас нове спостереження, яке призво­дить до необхідності, попри найретельнішу критику, враховувати несвідоме відчуття провини, — факт, який загадує нові загадки, особливо коли нас усе більше і більше охоплює переконання в тому, що несвідоме почуття прови­ни відіграє у більшості неврозів економічно вирішальну роль і створює най-міцнішу перешкоду для одужання. Повертаючись до нашої оціночної шкали, ми повинні сказати: не тільки найглибше, а й найвеличніше у Я може бути несвідомим.

Отже, нам немов демонструється те, що раніше говорилося про свідоме Я, а саме що воно насамперед є "тілесним Я".

III. Я ТА НАД-Я (Я-ІДЕАЛ)

Якби Я було лише частиною системи Воно, яка визначається впливом системи сприйняття, тільки представником реального зовнішнього світу в душевній сфері, все було б просто.

В іншому місці вже пояснювалися мотиви, які наштовхнули нас робити припущення щодо існування декотрої інстанції в Я, яку можна назвати


Розділ 9

Я-ідеалом або Над-Я. Ці мотиви цілком правомірні. Те, що ця частина Я не так міцно пов'язана зі свідомістю, є несподіванкою, яка вимагає пояснення.

Нам доведеться розпочинати здалеку. Нам поталанило зрозуміти муче­ницьке страждання меланхоліка завдяки припущенню, що в Я відтворено загублений об'єкт, тобто відбулася заміна прихильності до об'єкта ідентифі­кацією. Водночас, однак, ми ще не зрозуміли всього значення цього процесу і не знали, наскільки часто він повторюється. З того часу ми кажемо: така заміна відіграє велику роль у формуванні Я, а також має істотне значення у творенні того, що ми називаємо характером.

На початку примітивної оральної фази розвитку індивіда важко відріз­нити володіння об'єктом від ідентифікації. Пізніше можна вдатися до при­пущення, що бажання оволодіти об'єктом походить з Воно, яке відчуває еротичний потяг як потребу. Спочатку ще кволе Я отримує від прихильності до об'єкта знання, задовольняється ним або прагне ліквідувати його шляхом витіснення.

Якщо ми маємо потребу в сексуальному об'єкті або нам доводиться від­мовитися від нього, з Я нерідко відбуваються зміни, які, на кшталт мелан­холії, потрібно розуміти як вторгнення об'єкта в Я; найближчі подробиці цього заміщення нам поки що невідомі. Можливо, за допомогою такої ін­троспекції (вторгнення)... Я полегшує або уможливлює відмову від об'єкта. Можливо, це ототожнення є тією умовою, за якої Воно взагалі відмовляється від своїх об'єктів. У будь-якому випадку цей процес, особливо на ранніх стадіях розвитку, спостерігається дуже часто: він дає нам можливість при­пустити, що характер Я є осадом відкинутих прихильностей до об'єкта, що він містить історію цих виборів об'єктів. Оскільки характер особистості від­кидає або приймає ці впливи з історії еротичних виборів об'єкта, природно припустити цілу шкалу спротиву. Ми вважаємо, що в рисах характеру жі­нок, які мали великий досвід кохання, легко знайти відгук їхньої прихиль­ності до об'єкта. Необхідно також узяти до уваги випадки одночасної при­хильності до об'єкта та ідентифікації, тобто зміни характеру до того, як відбулася відмова від об'єкта...

Інший підхід до явища демонструє, що таке перетворення еротичного вибору об'єкта на змінене Я є також тим способом, яким Я отримує можли­вість оволодіти Воно і поглибити свої відносини з ним, правда, ціною вагомої поступливості щодо його переживань. Набуваючи рис об'єкта, Я немов на­в'язує Воно самого себе як об'єкт кохання, намагається відшкодувати йому його втрату, звертаючись до нього такими словами: "Дивися, ти вже можеш кохати мене — я так схоже на об'єкт".

Перетворення об'єкт-лібідо в нарцисичне лібідо, очевидно, несе з собою відмову від сексуальних цілей, певну десексуалізацію, а отже, своєрідну сублімацію. Більше того, тут виникає питання, яке заслуговує на уважний розгляд, а саме: чи не є це звичайний шлях до сублімації, чи не відбувається


Філософія свідомості

будь-яка сублімація за рахунок втручання Я, яке на початку перетворює сексуальне об'єкт-лібідо на нарцисичне лібідо для того, щоб в майбутньому прагнути, можливо, іншої мети? До цього питання ми ще повернемося.

Хоча ми і відхиляємося від нашої мети, однак необхідно зупинити на деякий час нашу увагу на об'єктних ідентифікаціях Я. Якщо такі множать­ся, стають занадто численними, потужними та несумісними одна з одною, то це легко може призвести до патологічних наслідків. Справа може дійти до розщеплення Я, оскільки окремі ідентифікації завдяки протистоянню відо­кремлюються одна від одної і таємниця так званої "множинної особистості", можливо, полягає якраз у тому, щоб окремі ідентифікації по черзі оволоді­вають свідомістю. Навіть якщо справа не заходить так далеко, все-таки створюється підґрунтя для конфліктів між різними ідентифікаціями, на які розкладається Я, конфліктів, які в кінцевому підсумку не зажди можуть називатися патологічними.

Як би не зміцнів у майбутньому спротив характеру щодо впливу відки­нутих прихильностей до об'єкта, все-таки вплив перших ідентифікацій, які виникли ще в ранньому дитинстві буде широким та стійким. Ця обставина змушує нас повернутися назад до моменту виникнення Я-ідеалу, оскільки за ним прихована перша і найважливіша ідентифікація з батьком у найрані-ший період історії розвитку особистості. Така ідентифікація, гадаю, не є наслідком або результатом прихильності до об'єкта; вона є прямою, безпо­середньою і більш ранньою, ніж будь-яка інша прихильність до об'єкта. Од­нак вибір між об'єктами, який має стосунок до першого сексуального періоду стосовно батька та матері, за нормальних умов приводить, гадаю, до такої ідентифікації і тим самим підсилює первинну ідентифікацію.

Всі ці стосунки настільки складні, що виникає необхідність розглянути їх докладніше. Є два моменти, які зумовлюють цю складність: трикутне розташування Едіпового відношення і початкова бісексуальність індивіда.

Спрощений випадок для дитини чоловічої статі має такий вигляд: досить
рано дитина відчуває до матері об'єктну прихильність, яка розпочинається
з материнських грудей і постає типовим вибором об'єкта як опори; з батьком
же хлопчик ідентифікується. Ці відношення існують деякий час паралель­
но, допоки посилення сексуального потягу до матері й усвідомлення того,
що батько є перешкодою для такого потягу, не викликає Едіпового комплек­
су. Ідентифікація з батьком віднині набуває ворожого забарвлення і пере­
творюється на бажання усунути батька і замінити його собою. З тих пір
ставлення до батька має амбівалентний характер, створюється враження,
ніби наявна із самого початку в ідентифікації амбівалентність стала явною.
"Амбівалентна установка" у ставленні до батька і лише ніжний об'єктний
потяг до матері утворюють для хлопчика зміст простого, позитивного Едіпо­
вого комплекса. _ ,


Розділ 9

За руйнації Едіпового комплексу необхідно відмовитися від об'єктної прихильності до матері. Замість неї можуть з'явитися дві речі: або ідентифі­кація з матір'ю, або посилення ідентифікації з батьком. Останню ми зазви­чай розглядаємо як більш нормальний випадок, який дає змогу зберегти певною мірою ніжне ставлення до матері. Завдяки зникненню Едіпового комплексу мужність характеру хлопчика, таким чином, зміцнилася. Відпо­відно аналогічно Едіпова установка маленької дівчинки може завершитися ідентифікацією з матір'ю, яка зміцнюватиме жіночний характер дівчинки.

Ці ідентифікації не відповідають нашим очікуванням, оскільки вони не вводять полишений об'єкт в Я; проте і такий наслідок є можливим, причому у дівчаток він легше спостерігається, ніж у хлопчиків. В аналізі досить часто доводиться стикатися з тим, що маленька дівчинка, після того, як їй довело­ся відмовитися від батька як об'єкта кохання, виявляє мужність та іденти­фікує себе з батьком, тобто з загубленим об'єктом. Зрозуміло, що все це за­лежить від того, чи достатньо потужні її чоловічі задатки, у чому б вони не полягали.

Отже, перехід Едіпової ситуації в ідентифікацію з батьком або матір'ю залежить в обох статях, гадаю, від відносної сили задатків тієї чи іншої статі. Це один спосіб, яким бісексуальність втручається в долю Едіпового комп­лексу. Інший спосіб ще більше важливий. Насправді, виникає таке вражен­ня, що простий Едіпів комплекс узагалі не є найчастішим випадком, а від­повідає деякому спрощенню чи схематизації, яка практично здійснюється, правда, досить часто. Більш докладне дослідження відкриває в більшості випадків повний Едіпів комплекс, який буде двояким — позитивним і не­гативним — залежно від первинної бісексуальності дитини, тобто хлопчик перебуває не лише в амбівалентному ставленні до батька та зупиняє свій ніжний вибір на матері, однак водночас він поводиться як дівчинка, виявляє ніжне жіноче ставлення до батька і відповідно ревнощі та ворожість до мате­рі. Це вторгнення бісексуальності досить ускладнює аналіз відносин між первинними виборами об'єкта та ідентифікаціями і перешкоджає зрозумі­лому описанню їх. Можливо, що встановлена у ставленні до батьків амбіва­лентність має бути повністю віднесена на рахунок бісексуальності, а не ви­никає, як я досі стверджував, з ідентифікації внаслідок суперництва.

Я гадаю, що ми не помилимося, коли припустимо існування повного Едіпового комплексу взагалі в усіх людей, особливо у невротиків. Аналітич­ний досвід відкриває незабаром, що у відомих випадках та чи інша складова цього комплексу зникає, залишаючи тільки ледве помітний слід, так що створюється ряд, один кінець якого займає позитивний комплекс, інший кінець — зворотний, негативний комплекс, тоді як середні ланки зображу­ють повну форму з неоднаковою участю обох компонентів. За зникнення Едіпового комплексу чотири потяги, які він уміщує сполучаються у такий спосіб, що з них виходить одна ідентифікація з батьком та одна з матір'ю,


Філософія свідомості

причому ідентифікація з батьком утримує об'ект-мати позитивного комп­
лексу та одночасно заміняє об'єкт-батька зворотного комплексу; аналогічні
явища мають місце за ідентифікації з матір'ю... .

Отже, можна зробити грубе припущення, що внаслідок сексуальної фази, яка характеризується пануванням Едіпового комплексу, в Я накопичуєть­ся осад, що складається з утворення обох названих, певним чином узгодже­них одна з одною ідентифікацій. Ця зміна в Я зберігає особливе місце. Вона протистоїть іншому змісту Я як Я-ідеал або над-Я.

Натомість Над-Я не є простим осадом від першого вибору об'єкта, здій­сненим Воно, йому притаманне також значення енергійного реактивного утворення відносно них. Його відношення до Я не вичерпується вимогою "ти мусиш бути таким самим як (батько)", воно виражає також заборону: "Та­ким (як батько) ти смієш бути, тобто ти не смієш робити все те, що робить батько, деякі вчинки залишаються виключно його правом". Це подвійне об­личчя Я-ідеалу зумовлено тим фактом, що над-Я намагалося витіснити Едіпів комплекс, більше того — могло виникнути лише завдяки цій різкій зміні. Витіснення Едіпового комплексу було, очевидно, нелегким завданням. Оскільки батьки, особливо батько, усвідомлюються як перешкода щодо здійснення Едіпових потягів, то інфантильне Я накопичувало сили для цього витіснення через створення в собі такої самої перешкоди. Ці сили воно запозичувало певним чином у батька, і таке запозичення є актом, вищою мірою здатним викликати наслідки. Над-Я збереже характер батька, і чим сильніший був Едіпів комплекс, тим стрімкіше було його витіснення (під впливом авторитету, релігії, освіти, читання), тим строгіше незабаром над-Я пануватиме над Я як совість, а можливо, і як несвідоме відчуття провини. Звідки береться міць для такого панування, звідки його примусовий харак­тер, який набуває форми категоричного імперативу, — з цього приводу я ще висловлю свої міркування.

Зосередивши ще раз увагу на описаному вище виникненні над-Я, ми по­мітимо в ньому результат двох надзвичайно важливих біологічних чинників: тривалої дитячої безпорадності й залежності людини та наявності в неї Еді­пового комплексу, який був нами редукований навіть до перерви у розвитку лібідо, що утворився завдяки латентному періоду, тобто до двократного на­чала статевого життя. Ця остання обставина є, мабуть, специфічною особ­ливістю людини, згідно з психологічною гіпотезою, наслідком того поштовху до культурного розвитку, який був насильницьки викликаний у льодовико­вий період. Таким чином, відокремлення над-Я від Я не випадкове, воно ві­дображає найважливіші риси розвитку як індивіда, так і роду і навіть біль­ше: надаючи батьківському впливу тривалого вираження, воно увіковічує існування чинників, яким зобов'язане своїм походженням.

Нескінченну кількість разів психоаналізу дорікали тим, що він не ціка­виться вищим, моральним, надособистісним в індивіді. Таке дорікання не-


Розділ 9

справедливе двічі — історично і методологічно. Історично — тому що психо­аналіз із самого початку приписував моральним та естетичним тенденціям в Я прагнення до витіснення, методологічно — внаслідок небажання зрозу­міти, що психоаналітичне дослідження не могло виступати, на кшталт філо­софської системи, із завершеним колом своїх положень, однак мало крок за кроком просуватися в розумінні складного душевного життя шляхом аналі­тичного розчленування як нормальних, так і аномальних явищ. Тепер, коли ми зважилися підійти, наостанку, до аналізу Я, ми можемо відповісти всім, хто, вражений від власної моральної свідомості, наполягав на необхідності вищого в людині: "Воно безперечно повинно існувати, але Я-ідеал чи над-Я, вираження нашого ставлення до батьків, якраз і є вищою істотою. Ще в ди­тинстві ми знали цих вищих істот, були здивовані ними і відчували жах перед ними, однак незабаром ми прийняли їх у самих себе".

Таким чином Я-ідеал є спадкоємцем Едіпового комплексу, отже, вира­женням найміцніших рухів Воно та долі його лібідо. Висунувши цей ідеал, Я змогло оволодіти Едіповим комплексом і водночас підкоритися Воно. Тоді, коли Я переважно є представником зовнішнього світу, реальності, над-Я виступає йому назустріч як довірена особа внутрішнього світу, або Воно. І ми тепер підготовлені до того, що конфлікти між Я та Я-ідеалом у кінцевому підсумку відображатимуть суперечність реального і психічного, зовнішньо­го і внутрішнього світів.

Усе, що біологія і людська історія створили у Воно та зафіксували в ньо­му, — все це приймається Я у вигляді утворення ідеалу і знову індивідуаль­но переживається ним. Унаслідок історії формування Я-ідеал має найтісні­ший зв'язок із філогенетичною та архаїчною спадщиною індивідуума. Те, що в індивідуальному душевному житті належало найглибшим шарам, на­буває завдяки утворенню Я-ідеалу найвищого з боку наших оцінок змісту людської душі... Не важко показати, що Я-ідеал відповідає всім вимогам, які висувають стосовно вищого початку в людині. Як пристрасна прихильність до батька він містить у собі зерно, з якого зросли всі релігії. Судження про власну недовершеність у порівнянні Я зі своїм ідеалом викликає релігійне почуття благоговіння, на яке спирається пристрасно віруюча людина. У по­дальшому розвитку роль батька перейде до вчителів та авторитетів; їх запо­віді та заборони зберігають свій вплив у Я-ідеалі, здійснюючи як совість мо­ральну цензуру. Неузгодженість між вимогами совісті та діяльністю Я від­чувається як відуття провини. Соціальні почуття ґрунтуються на ідентифі­каціях з іншими людьми на основі однакового Я-ідеалу.

Фрейд З.Я и Оно / Зигмунд Фрейд. — М. : ЗКСМО-ПРЕСС ; X. : Фолио, 2001. — С. 841—860.




При использовании материала, поставите ссылку на Студалл.Орг (0.013 сек.)