Особливості італійської моделі розвитку

У післявоєнний період Італія мала одні з найнижчих у Європі макроекономічні показники, а рівень безробіття в ній, особливо на Півдні сягав 30-40%, що було рекордним серед розвинутих держав світу.

Застосування інструментів та механізмів кейнсіанської моделі розвитку упродовж перших повоєнних років дало значний макроекономічний ефект – швидко зростало національне виробництво, а за його середньорічними темпами країна твердо посіла 2-е місце в Європі та четверте у західному світі (після Японії та Південної Кореї); до Італії країну надійшли значні європейські та американські інвестиції. Разом з тим, суттєвою проблемою періоду відбудови був доволі високий рівень безробіття та інфляції, що знову ж таки повністю відповідало кейнсіанській моделі розвитку, хоча й знецінювало результати праці італійців та спонукало їх до міграції до більш «вдалих» у цьому відношенні країн Західної Європи. Особливістю цього періоду можна вважати також швидке нарощування державного контролю, національного регулювання і що, дуже важливо, – питомої ваги державного сектору економіки в структурі ВВП. Упродовж 1970-1971 рр. в Італії розпочалася досить серйозна криза, що тривала понад двадцять місяців, внаслідок цього в країні відбулося значне скорочення виробництва, дефіцитними виявилися торговий та платіжний баланси, збільшилася інфляція, зросло безробіття і, як наслідок, знизилася купівельна спроможність населення. Заходи Уряду середини сімдесятих дозволили певною мірою виправити становище, Перехід від неокейнсіанства до неолібералізму проходив в Італії у декілька етапів і мав перш за все деяку країнову специфіку, яка проявлялася у тому, що творці реформ, провідні італійські економісти були переконані, що «книжкове реформування» національної економіки через впровадження основних монетаристських концепцій за американськими рецептами є неможливим, а абсолютизація теорії ринку може швидше за все завдати шкоди реальному сектору національної економікиПолітика місцевих автономій, що базувалася на європейській моделі децентралізація управління призводила до швидких змін в італійській системі складних стосунків місцевих та центрального бюджету, це спонукало уряд до проведення реформи національного та місцевого управління. Основними її чинниками були:
Перехід наприкінці 90-х років до європейської моделі вимірювання активності і депресивності територій та імплементації відповідних інструментів і механізму регіонального регулювання. Реалізація принципу компліментарності у наданні грантів ЄС через систему структурних фондів Євросоюзу, який передбачав співучасть національного та місцевих фондів регіонального розвитку у фінансуванні проектів. Вплив європейського процесу децентралізації. Формування нових європейських соціальних стандартів, що випливають з «Соціальної хартії», для виконання яких у місцевої влади бракувало фінансових ресурсівІталійська модель розвитку характеризується регіональними диспропорціям (репресивність регіонів півдня); значне соціальне розшарування населення та його прогресуюче старіння; слабка ресурсна забезпеченість основного виробництва; унікальна корпоративна структура (висока ступінь концентрації власності у руках сімейних кланів); формування нових інноваційно-інвестиційних моделей-кластерів; високий рівень тінізації економіки (21,2 % ВВП)

.

Поиск по сайту: