Сцена 6. «Церемонія»

На екрані зображення: «2025 рік Нагородження премії «Новатор», Лондон, Велика Британія»

На сцені ще одна імпровізована сцена для ведучих. Грає музика.

Номінанти стоять хаотично на сцені, з бокалами шампанського в руках. Довкола фотографи.

Череватенко Олексій грає на фортепіано.

Нікіта. О, а який у нас джазмен, його ім’я вже знає майже весь світ, в нього закоханні, йому заздрять, але його це тільки надихає.
А тепер! Тільки не впадіть! Ми запрошуємо на сцену приголомшливу пару наших зоряних ведучих цієї церемонії.
Вона підкорила світ своєю посмішкою, зачарувала собою та приголомшила його красою. За ним мліють, а він закоханий в роботу.
Зустрічайте нашу яскраву пару талановитих ведучих: Ковальову Дарину та Міхненко Ярослава.

Під музику на імпровізовану сцену виходять Дарина та Ярослав. Номінанти аплодують. Після їх виходу музика вимикається.

Дарина. Доброго вечора, вельмишановна публіко та номінанти!

Ярослав. Вітаємо вас на щорічній науковій премії «Новатор»-2025!

Дарина. Вже за декілька хвилин ми дізнаємось імена тих, хто цього року перевернув світ і залишив свій відбиток в історії.

Ярослав. Слухай, Дарино, як ти думаєш, чому в цьому році така нереальна увага до цієї церемонії?

Дарина. Ну, якщо не рахувати, що ми крутіші «Оскару»… (пауза)

Ярослав. Тсс, бо цього року лишишся без статуетки. (сміються)

Дарина. А взагалі, вперше в історії в одній залі нагородження зібрались не просто номінанти виключно однієї вікової категорії, а…Господи, сама в це не вірю…випускники одного року одного навчального закладу.

Ярослав. Чорт забирай…Що за нісенітниці кояться у цьому світі?! Чому саме ми вибилися в люди?!

Дарина. (сміється) Ех, і не кажи. Ярославе… Пам’ятаю, як ми з тобою самі були на нагородженні. Тільки не в якості ведучих, а учасників.

Ярослав. Ця Мала Академія Наук…Скільки вона нам всім нервів потріпала… Зате ти тільки подивись! Перед нами саме ті, хто колись ходив як зомбі, бо за останню ніч дописував результати дослідження. Ті, хто реально ходили до бібліотек за якимись матеріалами, а не за безкоштовним вай-фаєм… Ті, хто навіть не знав, що таке вихідні, бо щодень у них були олімпіади, конкурси… Божечки. А скільки ми за той час поглинули шоколаду…

Дарина. Дійсно, шаленість, бо, виявляється, нам всім це знадобилось у житті… Бува ж таке! Крім того, подивись, тут ще й ті, хто постійно брав участь у житті класу, був опорою колективу, його душею…А тепер! Провідні уми світу!

Ярослав. Ну що? Вже втомились від нашої ностальгії? Значить, вже час?

Дарина. І я так думаю. Саме зараз ми оголосимо результати.

Ведучий дістає з кишені конверт.

Ярослав. І ось, переможець першої номінації…

Відкривають конверт.

Дарина. Переможцем у номінації…

Світло стає менш яскравим. На сцені всі застигають.

Вмикається музика.

З-за куліс виходить Тая, на яку спрямовано прожектор.

Тая замріяно ходить поміж номінантами, звертаючись до публіки в залі, не зупиняючись.

Тая. У такі моменти кожен з нас знову повертається до минулого. Подумки. У далеке дитинство, шкільні роки… Туди, де все почалось. Туди, де ми зрозуміли, що час прийшов. Час діяти, час жити: жити самостійно, незалежно, робити міріади помилок, але своїх, власних. У такі моменти згадуєш, коли саме ти вирішив стати тим, ким став.

Тая торкається до Славіка. Прожектор переходить на Славіка.

Славік. Як завжди, в такий неслушний момент, мелодія кружляє в голові. Щойно грала, ще й така знайома! А, точно! То ж мелодія шкільного вальсу. Це була найкраща пора життя, і була вона в Ліцеї. Юність захоплює дружбою, мріями, першим коханням. Але... Все має свій початок і кінець. Закінчується і шкільна юність. Ми багато фантазували уявляючи своє зоряне майбутнє. Звичайно, не всі із нас стали зірками. Та найголовніше те, що в своє прекрасне далеке ми вирушали розумними, добрими і щирими людьми з відкритими люблячими серцями. Нічого не змінилось: що було закладено, так просто і не викорінити.

Славік завмирає. Прожектор знов світить на Таю, вона «оживає» і продовжує ходити.

Тая. У такі моменти, здається, ми переживаємо найбільшу бурю емоцій. У голові одразу проносяться надшвидкісні потяги зі спогадів, хто і коли подав тобі руку помочі…

Тая торкається до Насті Бабенко. Прожектор переходить на Настю Бабенко.

Настя Бабенко. Як же стукає серце... Правду говорять, що все життя перед очима пролітає. Як тримала руку мами, потім вчительську, а потім і директора, коли свідоцтво отримувала. Стояла в сукні, як і зараз, з високо піднятою головою, а в думках лиш одне: «Хоч би ноги не підкосились». Звідки у нас була така впевненість, що неможливого в майбутньому немає? Що всі мрії обов’язково збудуться, всі вершини будуть підкорені? Напевно, у підтримці справа. Так… У Ліцеї її вистачало. Сповнених амбіцій і натхнення нас випускали з ліцею, і досі їх слова підтримки лунають в голові в потрібну мить.

Настя Бабенко завмирає. Прожектор знов світить на Таю, вона «оживає» і продовжує ходити.

Тая. Ми шалено дивуємось тому, що з нами відбулось. Як із простих ліцеїстів, ми стали справжніми Людьми.

Тая торкається до Діми Руснака. Прожектор переходить на Діму Руснака.

Діма. Яке ж життя непередбачуване… Ще вчора я сидів у бібліотеці, готувався до екзаменів і мріяв про те, як просто зможу зробити щось корисне: щось для інших, для людей, аби тільки покращити життя тим, хто поряд зі мною. І гляньте! Сьогодні я сиджу тут, слухаю напружену тишу, чекаю, щоб почути своє ім’я в такий важливий момент! Добре, що там, у залі, є моя сім’я, друзі, котрі завжди були поруч, штовхали, коли я сам не міг йти, і допомагали піднятись тоді, коли це було потрібно. Неймовірно…

Діма завмирає. Прожектор знов світить на Таю, вона «оживає» і продовжує ходити.

Тая. А знаєте цю звичку згадувати свої перші перемоги? Та, звісно, що знаєте… Перші досягнення, перше підкорення Олімпу.

Тая торкається до Влади Астахової. Прожектор переходить на Владу Астахову.

Влада. О, Боже! Як же страшно. Як тоді - на захисті моєї переможної МАНівської роботи «НАЗВА РОБОТИ». О, з першого разу вимовила. Скільки часу пройшло, а я все пам’ятаю. Як мені постійно говорили, що я зможу, що все зроблю. Так і трапилось. Як би я зараз хотіла подякувати всім, хто був поруч і вірив у мене. Саме вони надихали та давали сили йти вперед і перемагати…бути першою! От би вони почули моє чисте та від серця щире «Дякую».

Влада завмирає. Прожектор знов світить на Таю, вона «оживає».

Тая починає рухатись знову до куліс.

Тая. Амбіції… Як нас захоплювало у цей шалений вир у шкільні роки! Мрії, стремління, прагнення, а крім того ще й розгубленість, страх, невідомість…Усе проноситься в голові, коли ти чекаєш почути результат роботи своїх останніх років…

Тая зникає за кулісами. Вмикається основне освітлення. Всі оживають.

Дарина. Переможцем у номінації…

Гасне світло, вмикаються звуки аеропорту, зміна експозицій.

Поиск по сайту: