|
|||||||
АвтоАвтоматизацияАрхитектураАстрономияАудитБиологияБухгалтерияВоенное делоГенетикаГеографияГеологияГосударствоДомДругоеЖурналистика и СМИИзобретательствоИностранные языкиИнформатикаИскусствоИсторияКомпьютерыКулинарияКультураЛексикологияЛитератураЛогикаМаркетингМатематикаМашиностроениеМедицинаМенеджментМеталлы и СваркаМеханикаМузыкаНаселениеОбразованиеОхрана безопасности жизниОхрана ТрудаПедагогикаПолитикаПравоПриборостроениеПрограммированиеПроизводствоПромышленностьПсихологияРадиоРегилияСвязьСоциологияСпортСтандартизацияСтроительствоТехнологииТорговляТуризмФизикаФизиологияФилософияФинансыХимияХозяйствоЦеннообразованиеЧерчениеЭкологияЭконометрикаЭкономикаЭлектроникаЮриспунденкция |
Сцена 10. «Благодійний бал» (вальс)По правій стороні сцени знаходиться стіл, за яким сидять Нікіта, Рома, Ваня, Рита, Аня, Оля. Про щось активно розмовляють. Музика вимикається. Світло спрямовано виключно на стіл з акторами. Аня. Так дивно, що ми тут всі зустрілись…Правда. Оля. Сама досі не можу прийти до тями… Рома. Але погодьтесь, ще дивніше те, що організатор благодійного балу запізнюється. Рита. Могли б і почати вже насправді. Нікіта. Та годі вам! Зате є час побалакати… От, Аню, як ти взагалі? Аня. Як я? Здається, що щаслива. Займаюсь улюбленою справою, як і хотіла колись. Знаєте, що цікаво? Тепер, кожного дня, прокидаючись на роботу, згадую свої змоги прокинутись у шкільні роки… Як же хочеться подякувати коханому будильнику, який разу з 3-го (замислилась), ну добре, може з 4-го (сміється), будив мене на мої "улюблені" пари. Завдяки йому я запізнювалася лише на 15 хвилин. Нікіта. (сміючись) Ну, і не так вже й часто ти отримувала картку через запізнення на світовій літературі. Всі сміються. Ваня. (звертаючись до Нікіти) А ти що там? Як твоє життя? Нікіта. Чесно? Фантастично! От хто б що не казав, а мрії, чорт забирай, реально збуваються! Пам’ятаєте мою роботу на конкурс в 11 класі про Київ? Отой проект будинку. Рита. Хм, я, здається, не знаю… А ну, нагадай. Нікіта. Мені треба було створити проект якогось незвичного будинку. Я вирішив докласти до цієї роботи не просто якусь графіку чи техніку, а найкраще що було і є – своїх друзів. Уявіть собі багатоповерховий будинок, в якому кожен поверх присвячений окремій людині: він виглядає саме так, якою її бачать оточуючі – неймовірно прекрасною. Саме тоді я зрозумів, що архітектура це моя. І… (замислився) …без них, нашої компанії, нашого ФМу, «світ севентін» нічого б не було. От, дійсно, хотілось би зараз підійти до кожного, обійняти і просто-на-просто сказати «дякую тобі, чувак». (сміється) Ваня. Та нема за що, мужик! Всі сміються. Оля. А чого про вчителів мовчимо? Я пам’ятаю, які уроки нам давав Довженко. І я не тільки про пари. Та й взагалі більшість викладачів були нам добрими знайомими. З ними і говорили про душевне, плакали від переживань та сміялись від щастя. За настроєм бігали в ту учительську, ніби там заряд енергії якийсь. Так, душевно було… Рита. Вибачитись би ще за те, якими ж ми пнями були! Сміються. Рита. Ну а що! Скільки розумних речей, порад, слів пролітало повз вуха лише через нашу самовпевненість чи ще якісь дурниці. От зараз дуже часто я пригадую, що мені казали викладачі, і розумію, що не дарма… Рома. Хочеться реально подякувати їм за терпимість. За те, що були поруч, коли це було потрібним. Згадайте тільки, як муштрувала нас наша Ольга Василівна! Божечки, з таких технарів як ми вона дійсно мало не перетворила нас на гуманітаріїв! Рита. А наші класні керівники? Світлана Іванівна, Тетяна Андріївна, Ольга Володимирівна, Галина Іванівна… Рома. Золоті люди. Я б загнувся. Та що там загнувся! З такими, як ми… Рита. Перерахувати б всіх і кожного, сказати б всім оте щире «дякую»! Сподіваюсь, що вони хоч трошечки зараз відчувають нашу вдячність, хай які ми були проблемні. Рома. А скільки ж всього було на наших парах… І сміху, дійсно дикого сміху! Згадати… (сміється) Світло, спрямоване на стіл, гасне. Освітлюється інша частина сцени, де відбувається сценка М13/14. СЦЕНКА Світло переходить на стіл з акторами. Нікіта. Так…Такі спогади. Ех, вдячний же я їм всім за той душевний сміх. Ваня. Дійсно важливо не забувати казати оте просте «дякую». Оля. А ти б кому подякував? Ваня. Батькам. Навіть нема сенсу зараз говорити за що, бо в результаті все одно вийде, що за все. Реально за все. За життя, за посмішки, за сміх, за науку, за підтримку, за любов… За те, що вони були і є поряд. Що на них завжди можна було покластись. Що вони давали змогу бути самим собою і навчили притримуватись цього правила в житті. Немає більше таких людей на світі, яким дійсно варто просто щосекунди повторювати слова вдячності. Аня. (посміхається) Ой, Ваня, а пам’ятаєш, як ми постійно всі пересікались біля тієї кав’ярні на Політесі? Ваня. (сміється) Хах, звичайно, що пам’ятаю! Аня. Ех… Добре, що у нас завжди була кава. Вона об'єднувала нас біля тих затишних кав'ярень, допомагала остаточно прокинутися перед неочікуваними контрольними або після безсонної ночі "веселих" лабораторних з фізики. Вона перетворювала сонні тушки наших ліцеїстів на людей. Саме на каву ми витрачали останні гроші. Кавою снідали і кавою обідали. Оля. Взагалі Ліцей нам багато дав. Що б ми раніше не казали, як би не хотіли швидше випуститись, а я рада, що пройшла цю школу життя. Саме у нас в ПЛ я зрозуміла, чим насправді хочу займатись. Саме там відкривала в собі ті здібності, які б навряд змогла віднайти деінде. Так, я змінила там безліч класів, безліч класних керівників, не спала ночами, аби зробити якусь домашку, тижнями ходила, ненавидячи весь світ, але лише це виховало в мені справжню витримку, яка допомогла досягти того, що я зараз маю. Це надзвичайно. І я вдячна тому, який досвід подарував мені Ліцей. Починає грати музика вальсу. Всі оглядаються. Світ починає гаснути. Аня. О, дивіться, здається, починається… Гасне світло. Ті, хто танцюють вальс, лишаються, інші – забирають стіл і стільці за куліси. Вальс. Поиск по сайту: |
Все материалы представленные на сайте исключительно с целью ознакомления читателями и не преследуют коммерческих целей или нарушение авторских прав. Студалл.Орг (0.004 сек.) |