АвтоАвтоматизацияАрхитектураАстрономияАудитБиологияБухгалтерияВоенное делоГенетикаГеографияГеологияГосударствоДомДругоеЖурналистика и СМИИзобретательствоИностранные языкиИнформатикаИскусствоИсторияКомпьютерыКулинарияКультураЛексикологияЛитератураЛогикаМаркетингМатематикаМашиностроениеМедицинаМенеджментМеталлы и СваркаМеханикаМузыкаНаселениеОбразованиеОхрана безопасности жизниОхрана ТрудаПедагогикаПолитикаПравоПриборостроениеПрограммированиеПроизводствоПромышленностьПсихологияРадиоРегилияСвязьСоциологияСпортСтандартизацияСтроительствоТехнологииТорговляТуризмФизикаФизиологияФилософияФинансыХимияХозяйствоЦеннообразованиеЧерчениеЭкологияЭконометрикаЭкономикаЭлектроникаЮриспунденкция

Дружня розмова про душевний світ. Моя роз­мо­ва сто­сується ли­ше лю­ди­но­люб­них душ, чес­них станів і бла­гос­ло­вен­них видів про­мис­лу

Читайте также:
  1. Дружня розмова про душевний світ
  2. Дружня розмова про душевний світ
  3. Офіційно-ділова розмова, адресована до певної установи, має діловий характер.
  4. Розмова з дитиною на тему ВІЛ-інфікування
  5. Розмова по телефону
  6. Розмова сіріусянина з жителем Сатурна
  7. Телефонна розмова. Культура ділової телефонної розмови

 

***

…Моя роз­мо­ва сто­сується ли­ше лю­ди­но­люб­них душ, чес­них станів і бла­гос­ло­вен­них видів про­мис­лу, які не су­пе­ре­чать бо­жо­му і людсько­му за­ко­нові, а скла­да­ють пло­до­нос­ний церк­ви, ясніше ка­жу­чи, суспільства, сад, як ок­ремі час­ти­ни скла­да­ють го­дин­ни­ко­вий ме­ханізм.

Мова моя тоді спокійніша, ко­ли кож­на лю­ди­на не ли­ше доб­ра, але і спорідне­ну собі всіма сто­ро­на­ми зна­хо­дить ро­бо­ту. Се і є бу­ти щас­ли­вим, пізна­ти се­бе чи свою при­ро­ду, взя­ти­ся за своє спорідне­не діло і бу­ти з ним у зла­годі з за­гальною пот­ре­бою. Та­ка пот­ре­ба - се бла­годійство і пос­лу­га. Не див­но, що в ста­ро­давніх рим­лян як пот­ре­ба, так і бла­годійство оз­на­ча­ло­ся сло­вом of­fi­ci­um, тоб­то мо­раль­ний обов'язок.

Найдобріша лю­ди­на тим нес­покійніша і не­щасніша, чим більшу по­са­ду во­на зай­має, але до неї не на­род­же­на. Та й як їй не бу­ти не­щас­ною, ко­ли за­гу­би­ла той скарб, що до­рож­чий за все на світі: «Ве­се­лощі сер­ця - жит­тя для лю­ди­ни, і радість людська - є дов­го­денність» (Сірах).

Як же не згу­би­ти, ко­ли замість доб­рих пос­луг ли­ше об­ра­жає друзів і ро­дичів, близьких і да­ле­ких, співвітчиз­ників і чу­жо­земців? Як не об­ра­жа­ти, ко­ли во­на суспільству при­но­сить шко­ду? Як не заш­ко­ди­ти, ко­ли по­га­но ви­ко­ну­ва­ти обов'язки? Як не бу­де по­га­но, ко­ли не­має зав­зя­тості і нев­том­ної праці? Звідки ж з'явиться пра­це­любність, ко­ли не­має ба­жан­ня і ста­ран­ності? Де ж візьмеш ба­жан­ня без при­ро­ди?

Природа - всьому по­чат­ко­ва при­чи­на і рушійна си­ла. Во­на і є матір'ю ба­жан­ня. Ба­жан­ня ж - за­по­чат­ку­ван­ня, схи­ль­ність і рух. Ба­жан­ня, за при­каз­кою, сильніше не­волі. Во­но праг­не до праці і радіє з неї, як зі сво­го си­на. Пра­ця - жи­вий і нев­си­пу­щий рух усієї ма­ши­ни, до­ки не до­вер­шиться спра­ва, що сплітає твор­цеві своєму вінець ра­дості. Ко­рот­ко ка­жу­чи, при­ро­да нас­на­жує до діла і зміцнює до праці, ро­б­ля­чи її со­лод­кою…

Скажу тобі: ко­ли ба­жаєш, щоб син твій охо­че й без­по­ми­л­ко­во ви­ко­ну­вав свої обов'язки, му­сиш спри­яти йо­му під час ви­бо­ру зван­ня, відповідно до йо­го якос­тей. Сто спорідне­нос­тей - сто звань, а всі по­чесні, як за­конні.

Хіба не знаєш, що маєтність - від чес­но ви­ко­на­них обо­в'я­зків, а не обов'язки від маєтності за­ле­жать? Чи не ба­чиш, що низьке зван­ня час­то відна­хо­дить маєтність, а ви­со­ке - гу­бить?

Не ди­вись, хто ви­ще і хто ниж­че, хто видніше і нез­на­т­ніше, ба­гат­ше і убогіше, але ди­вись на те, що з то­бою спо­рі­дне­не. Вже ми ка­за­ли, що без спорідне­ності все ніщо…

Коли во­ло­дар маєтків жи­ве щас­ли­во, не то­му він щас­ли­вий, що во­лодіє ни­ми: щас­тя до маєтків не прив'яза­не.

Коли ка­за­ти про во­лодіння за спорідненістю, слід ро­зу­мі­ти і ви­ди всіх зовнішнос­тей. Зовнішнє те, що ле­жить по­за лю­ди­ною: грунт, рід, чин то­що. Шу­кай, що хо­чеш, але не за­гу­би світу. Шля­хет­ний спи­сок ле­жить по­за то­бою, а ти по­за ним цілком мо­жеш бу­ти щас­ли­вий. Він без світу ніщо, а світ без нього - щось, без чо­го не мож­на бу­ти щас­ли­вим і в едемськім раю.

Кіт із пасіки, за давньою друж­бою, зай­шов у се­ло до сво­го при­яте­ля і був щед­ро по­ша­но­ва­ний. За ве­че­рею ди­ву­ва­в­­ся ба­гатст­ву сво­го дру­га.

- Дав мені бог по­са­ду,- ска­зав гос­по­дар,- від якої я маю що­­до­би по 20 ту­шок добірних ми­шей. Му­шу ска­за­ти, що в се­лі я нині - ве­ли­кий Ка­тон.

- Саме то­му я й прий­шов по­ба­чи­ти­ся з ва­ми,- відка­зав гість,- довіда­ти­ся про ва­ше щас­тя і, окрім то­го, потіши­ти­ся ло­вит­вою. Чу­вав, що у вас з'яви­ли­ся гарні па­цю­ки.

По ве­чері за­ляг­ли спа­ти. Гос­по­дар уві сні по­чав кри­ча­ти і збу­див тим гос­тя.

- Вам щось страш­не сни­ло­ся? - спи­тав той.

- Братику! Зда­ва­ло­ся мені, на­чеб­то я вто­пив­ся у прірві. А бу­ла се зви­чай­нісінька ло­вит­ва. Ви­да­ло­ся, що я спіймав чи­с­ток­ров­но­го сибірсько­го па­цю­ка.

Гість зно­ву зас­нув, вис­пав­ся і про­ки­нув­ся. По­чув, що гос­по­дар тяж­ко зітхає.

- Вже вис­па­лись; па­не Ка­то­не?

- Ні, я опісля то­го страш­но­го сну і не спав.

- Отакої. Се ж чо­му?

- Таку вже маю на­ту­ру, ко­ли про­ки­ну­ся, більше не зас­ну.

- Через віщо ж? Яка то­му при­чи­на?

- Маю таємни­цю… Гей, дру­же мій! Не знаєш, що я виз­вав­ся бу­ти ри­бал­кою для всіх котів на селі. Отож, як зга­даю чо­вен, сітку та во­ду, тяж­ко стає на душі…

- Нащо ж ви взя­ли­ся за те ри­бальство?

- Аякже, брат­чи­ку! Тре­ба ж якось хар­чу­ва­ти­ся. Окрім то­го, я і сам до ри­би смак маю.

Гість, по­хи­тав­ши го­ло­вою, відка­зав:

- О ша­нов­ний! Не знаю, якої си­ли для те­бе сло­во при­ро­да. Але ко­ли б ти ро­бив те, що да­но нам при­ро­дою, яку без­не­вин­но зви­ну­ва­чуєш, був би цілком за­до­во­ле­ний однією ту­шею на до­бу. Про­ща­вай із твоїм щас­тяч­ком! Мої злидні ліпші.

І кіт по­вер­нув у свій лісок.

Звідси пішла от­ся прит­ча: Ca­tus amat pis­ces, si­mul odit fru­men aqu­arum - «Кіт охо­чий до ри­би; та во­ди боїться». Се ли­хо пе­реслідує кож­но­го, хто ла­сий не на зван­ня, а до при­бутків. Чи не не­щас­не осе суд­жен­ня - люб­лю від гос­по­да­ря платіж, а ви­ног­рад ко­па­ти не охо­чий? Зви­чай­но, той не охо­­чий, хто не зрод­же­ний до сього. Справжньому мис­лив­це­ві більше ра­дості дає ло­вит­ва та пра­ця, ніж сма­же­ний за­єць на столі. На ви­шу­ка­ний жи­во­пис кож­но­му лю­бо ди­ви­ти­ся, але до ма­лю­ван­ня охо­чий той, хто лю­бить день і ніч вис­лов­лю­ва­ти свої дум­ки в кар­ти­нах, поміча­ючи про­порції, пи­шу­чи і насліду­ючи на­ту­ру.

Ніхто не пож­не твер­дої сла­ви від будь-яко­го мис­тецт­ва, ко­ли пра­цю­ва­ти­ме без на­со­ло­ди і нахт­нен­ня. Той най­ві­р­ні­ший при­ятель зван­ню своєму, ко­ли і при­бутків мальст­во, і злидні, огу­да, гоніння не мо­жуть при­га­си­ти йо­го лю­бо­ві. Але без при­ро­ди пра­ця ніяк не мо­же бу­ти со­лод­ка.

Багато хто, по­топ­тав­ши при­ро­ду, ви­би­рає для се­бе ре­мес­ло най­модніше і най­при­бут­ковіше, але сим во­ни ли­ше ошу­ку­ють се­бе. При­бу­ток не є утіха, але му­сить слу­гу­ва­ти для за­до­во­лен­ня тілес­них пот­реб, а ко­ли се й утіха, то не для сер­ця; утіху для сер­ця ма­ти­ме­те у спорідненій праці. Тим ся спра­ва приємніша, чим спорідненіша. Ко­ли б утіха бу­ла від роз­коші, то чи бу­ло б так ма­ло ба­га­тих? Але спо­кійних і бадьорих се­ред них ма­ло.

Багатством жи­виться ли­ше тіло, а ду­шу зве­се­ляє спорідне­на пра­ця. Ось де за­ла со­лод­ко­го її бен­ке­ту­ван­ня. Тут во­на, на­че хит­ра ма­ши­на, що обер­тається на пов­ний хід, ті­ши­ться і, об­хо­дя­чись ли­ше житнім хлібом та во­дою, не зазд­рить на царські хо­ро­ми.

Коли відня­ти від лю­ди­ни спорідне­не діяння, тоді їй - сме­р­тельна му­ка. Су­мує і не­по­коїться, мов бджо­ла, замк­не­на в світлиці, ко­ли со­няч­ний світлий промінь, який про­ни­зує вікна, кли­че її на ме­до­носні лу­ки. Ся му­ка поз­бав­ляє лю­­ди­ну здо­ров'я, тоб­то зла­го­ди, за­би­рає бадьорість і розс­лаб­лює. Тоді лю­ди­на усім нев­до­во­ле­на, ги­дує і ста­но­ви­щем своїм, і місцем про­жит­тя. Мер­зен­ни­ми зда­ються їй су­сіди, неціка­ви­ми - роз­ва­ги, до­куч­ли­ви­ми - роз­мо­ви, неп­ри­ємни­ми - стіни по­меш­кан­ня, не­ми­ли­ми - всі до­машні; ніч - нуд­ною, а день - осо­руж­ним; влітку хва­лить зи­му, а взим­ку - літо; по­до­ба­ються ли­ше ми­нулі Ав­ра­амові чи Са­тур­нові ча­си; хо­четься зі ста­рості вер­ну­ти­ся в мо­лодість, з мо­ло­дості - в підліткові літа, з підлітко­вих літ - у ди­тячі, з ди­тя­чих - у підліткові, з підлітко­вих - у зрілі; га­нить свій на­род і зви­чаї сво­го краю, гу­дить при­ро­ду й са­ма на се­бе гні­ва­є­ть­ся. Те для неї приємне, що не­мож­ли­ве; ба­жа­не те - що про­­ми­ну­ло, і за­вид­не - що відда­ле­не. Там ли­ше доб­ро, де її не­ма і ко­ли її не­ма. Хво­ро­му вся­кий харч гіркий, пос­лу­га - наб­рид­ли­ва, а постіль - твер­да. Жи­ти не мо­же і вмер­ти не хо­че.

Нудьга для лікарів - най­пер­ша оз­на­ка всіх тілес­них хво­роб і збу­рень. А ду­шев­не нев­до­во­лен­ня - двері до всіх прист­рас­тей і внутрішніх хви­лю­вань.

Не по­ба­чиш вітер, що спінює мо­ре, не по­ба­чиш і нудьгу, що хви­лює ду­шу; не відчут­на, але му­чить, му­чить, але не ві­д­чут­на.

Вона - дух болісний, дум­ка не­чис­та, бу­ря лю­та.

Ламає все і збу­рює, літає і сідає на по­зо­ло­чені да­хи, про­ни­кає крізь світлі гор­ниці, до­би­рається до прес­толів сильних, на­па­дає на во­яцькі ста­ни, до­ся­гає й на ко­раб­лях, зна­хо­дить на Ка­нарських ост­ро­вах, заг­либ­люється в ди­ку пус­те­лю, гніздиться в душі.

Туга лю­та скрізь літає

На землі і на воді;

Дух сей, на­че грім, шу­кає

Нас у щасті і в біді.

 

Один ли­ше вер­хов­ний отець мо­же бу­рю сю пе­рет­во­ри­ти на ти­шу, нап­ра­ви­ти до га­вані, а ду­шу спорідне­ною пра­цею, на­че ву­ди­лом і вуз­дою буй­ну ху­до­бу, втри­ма­ти мо­же.

Афанасій. О бра­те! Ди­ви­ну вкла­даєш у ву­ха мої… А лю­ди ма­ють нудьгу за ніщо і, щоб прог­на­ти сього во­ро­га, вва­жа­ють най­кра­щою зброєю гроші, ви­но, са­ди, му­зи­ку, жар­ти, кар­ти, про­гу­лян­ки…

Григорій. Дру­же мій! Не мо­же бу­ти нічим те, що ви­рос­тає у ве­ли­ке. Не вва­жай за ма­ле те, що вик­ли­кає ве­ли­ке. Ма­ла шпа­ра в ко­раблі впус­кає все­ре­ди­ну страш­ну те­чу. Не га­дай, що не­вид­не і без­сильне - од­не і те ж са­ме. А лю­ди ли­ше те ціну­ють, що мож­на за­тис­ну­ти в ку­лак, бо­яться то­го, чо­го не слід бо­яти­ся, і нав­па­ки.

Вексель не па­пе­ром і чор­ни­лом страш­ний, але зо­бов'я­за­н­­ням, за­хо­ва­ним там. Бом­ба не­без­печ­на не ча­ву­ном, а по­ро­хом і здатністю то­го по­ро­ху горіти.

Все не­ви­ди­ме сильніше за ви­ди­ме, і ви­ди­ме за­ле­жить від не­ви­ди­мо­го.

Нудьгу ста­ро­давні хрис­ти­янські письмен­ни­ки на­зи­ва­ли бісом зневіри. Чо­го ся ли­ха іскра не вит­во­рює?

Все в тріск і в ко­лот­не­чу обер­тає, все­ляє у ду­шу код­ло га­дю­че. Та дум­ка, що гри­зе,- чи не черв'як нев­си­пу­щий і чи не код­ло га­дю­че. Па­лю­ча пе­чаль або заздрість - чи не лю­тий дух і чи не лю­та дум­ка?… Язик - ма­ла част­ка, але, на­че кер­мо на ко­раблі, во­лодіє цілим тілом, чи не так са­мо во­лодіє і пра­вить тілом дум­ка? Язик ли­ше тінь, що, на­че го­ди­н­ни­ко­вий дзвіно­чок, дзве­нить у повітрі, а са­ма пру­жи­на - се дум­ка. Дум­ка - не­ви­ди­ма го­ло­ва язи­ка, сім'я справі, ко­рінь тілові. Дум­ка - се язик, що не за­мов­кає, не­ос­лаб­ле­на пру­­жи­на, без­пе­рерв­ний рух, що ру­хає і но­сить на собі, на­че ве­т­ху ри­зу, тлінний тілес­ний бруд, що при­пав до своєї ду­м­­ки і зни­кає, як тінь від яб­луні.

Чи ба­чиш те­пер, дру­же мій Афа­насію, що не­ви­ди­ме сильніше за ви­ди­ме і що ви­ди­ме за­ле­жить від не­ви­ди­мо­го?…

 

ВДЯЧНИЙ ЕРОДІЙ

 

***

…Народженого до доб­ра не­важ­ко нав­чи­ти доб­ру,- нав­чи­ти, чи при­на­ту­ри­ти, чи приз­ви­чаїти. Нав­че­ний, при­на­ту­ре­ний, приз­ви­чаєний - се од­не і те ж. Від при­ро­ди, яко від ма­тері, ле­ге­сенько са­ма со­бою роз­ви­вається на­ука. Во­на все­рі­дна, справж­ня і єди­на нав­чи­телька. Со­ко­ла до­сить швид­ко нав­чиш літа­ти, але не че­ре­па­ху. Ор­ла за хви­ли­ну приз­ви­чаїш ди­ви­тись на сон­це і ма­ти з цього за­до­во­лен­ня, але не со­ву. Оле­ня лег­ко ске­руєш на Кав­казькі го­ри, лег­ко при­в­чиш пи­ти з най­чистіших дже­рел, але не верб­лю­да і не веп­ра.

Коли все бу­дує пре­муд­ра при­ро­да, чи не єди­на во­на і ви­гоює і нав­чає? Уся­ка спра­ва має успіх, ко­ли при­ро­да сприяє. Не за­ва­жай ли­ше при­роді і, ко­ли мо­жеш, зни­щуй пе­ре­по­ни, очи­ща­ючи їй шлях; воісти­ну все во­на чис­то і вда­ло зро­бить. Клу­бок сам со­бою по­ко­титься з го­ри, за­бе­ри ли­ше камінь, що ле­жить на пе­ре­поні. Не вчи йо­го ко­ти­ти­ся, а ли­ше до­по­ма­гай. Не вчи яб­лу­ню ро­ди­ти яб­лу­ка: вже са­ма при­ро­да її нав­чи­ла. За­го­ро­ди її ли­ше від сви­ней, зріж бу­дя­ки, по­чисть гусінь, стеж, аби на корінь не пот­рап­ля­ла се­ча і т. ін.

Вчитель і лікар не є вчи­тель та лікар, во­ни ли­ше служ­ни­ки при­ро­ди, єди­ної справ­дешньої і ліку­вальниці, і нав­чи­тельки. Бу­де так: хто за­хо­че чо­мусь нав­чи­ти­ся, по­ви­нен до то­го зро­ди­ти­ся. Не від лю­ди­ни, а від при­ро­ди - суть усього. А хто зва­житься без при­ро­ди нав­ча­ти чи нав­ча­ти­ся, хай за­тя­мить при­каз­ку: «Вов­ка в плуг, а він у луг». До­ки кільце ви­сить у сви­нячій ніздрі, до­ти во­на не риє. Вий­ми - спо­га­нить зем­лю.

Се не ви­хо­ван­ня і не нав­чан­ня, а уга­му­ван­ня за до­по­мо­гою лю­ди­ни, що пра­вує всіх без­за­кон­ників. Ви­хо­ван­ня ж іде від при­ро­ди, що вли­ває в сер­це сім'я доб­рої волі. Вирісши без пе­ре­пон, са­мостійно й охо­че ми ро­би­мо все те, що свя­те і ба­жа­не… Яка ко­ристь з ян­гольської мо­ви, ко­ли в ній не­ма доб­рої дум­ки? Чи є пло­дом тон­ка на­ука, ко­ли не­доб­ре сер­це? Хіба не зна­ряд­дя злості, меч ска­женст­ву, прит­чею ка­жу­чи - «кри­ла та ро­ги сви­нячі».

Гляньмо, пані моя, на весь рід людський! Тут на­уки, як на тор­жиськах купівля, кип­лять і бен­те­жаться. Од­на­че во­ни хижіші за птиць, нест­римніші за ху­до­бу, злос­тивіші за звірів, лу­кавіші за гадів, нес­покійніші за риб, невірніші за мо­ря, не­без­печніші за аф­ри­канські пус­телі… Чо­му так? А то­му, що зли­ми на­род­жу­ються. При­ро­да бла­га - всьому по­ча­ток, а без неї ніко­ли не бу­ва­ло бла­гоcті. Дя­кую ж не­ви­мов­но при­роді в об­разі її святім - в батькові моїм, що від нього я на­ро­див­ся. Дру­га іко­на бо­жа для нас - матір на­ша. От­же, го­ловні об­да­ру­ван­ня - від батьків моїх, все інше: чин, ба­гатст­во, на­уки і всі вітро­носні їх блон­ди і пуклі з ку­че­ря­ми вкла­даю у хвіст, без яко­го го­ло­ва і жи­ве, і ша­нується, і ве­се­литься, але не хвіст без го­ло­ви.

 

ВБОГИЙ ЖАЙВОРОНОК

 

Притча

 

***

…Тетервак, на­летівши на мис­ливську сітку, по­чав що­си­ли жер­ти пиш­ну на­жив­ку. На­жер­шись по ву­ха, хо­див на­ди­ма­ючись, вельми за­до­во­ле­ний з се­бе, як за­де­ри­ку­ва­тий, мо­д­но вдяг­не­ний юнак. Ім'я йо­му бу­ло Фрид­рик. Ро­до­ве ж, чи фамільне, чи, як у на­роді ка­жуть, прізви­ще - Са­ла­кон.

Якось пролітав Са­баш (жай­во­рон­ко­ве ім'я) на прізви­ще Ско­лар. «Ку­ди поспішаєш, Са­ба­ше?» - ви­гук­нув на­ду­тий те­тер­вак.

Сабаш. О ко­ха­ний Фрид­ри­ку! Мир тобі!

Салакон. Фе! Тут тхне шко­лою.

Сабаш. А мені ми­лий сей дух.

Салакон. По гу­бах са­ла­та, як співається в притчі.

Сабаш. Радію, що нюх ваш виліку­вав­ся. Раніше ви скар­жи­ли­ся на не­жить.

Салакон. По­тер­шись, бра­те, між лю­дей, нині я вже все ро­зумію. Не вте­че від нас ніщо.

Сабаш. Те­тер­ва­ко­вий ро­зум гост­рий, а нюх ще гострі­ший.

Салакон. Тих­ше, дру­же мій. Ад­же я те­пер не­аби­який чин.

Сабаш. Пе­реп­ро­шую, ва­ша милість! їй-бо, не знав. То­му­то і хвіст ваш, і чу­бик ваш нині роз­дуті но­во­мод­ни­ми бук­ля­ми і ку­че­ря­ви­ми за­вер­та­са­ми.

Салакон. Зви­чай­но. Шля­хет­ний дух від мо­ди не відстає. Про­шу, го­луб­чи­ку, зі мною пот­ра­пе­зу­ва­ти. Дав мені бог ста­ток. Чи не ба­чиш, що я ход­жу по хлібу? Хіба се не бо­жа милість?

Сабаш. Смач­но­го вам! їжте на здо­ров'ячко, а мені ніко­ли.

Салакон. Як ніко­ли! Чи ти здурів?

Сабаш. Ме­не пос­лав у спра­вах батько.

Салакон. Об­лиш! Поїси, потім спра­виш­ся.

Сабаш. За­ра­ди че­ре­ва хіба мо­жу знех­ту­ва­ти батьківську во­лю, окрім то­го, сте­ре­жу­ся спо­жи­ва­ти чу­же доб­ро. Батько мій змо­ло­ду про­ка­зує мені сі сло­ва: «Що не пок­лав - не руш!»

Салакон. О бо­ягу­зе!

Сабаш. Є при­каз­ка: «Ма­ти бо­яз­ко­го си­на не пла­че».

Салакон. Але се ж нині моє. У нас співа­ють: «Гей, що бог дав, тяг­ни у свій кошіль».

Сабаш. І у нас співа­ють, але на­ша пісенька різниться від ва­шої, ось во­на: «Все зай­ве відсікай - от і не каш­ля­ти­меш». Окрім то­го, моя убогість мені до впо­до­би.

Салакон. Ха-ха-ха! Убогість свя­та… Ну її зі святістю її! Бу­вай, бра­те! Тяг­ни за со­бою на мо­тузі й уко­ха­ну на­ре­че­ну свою. Дур­неві доб­ра зи­чиш, а він ко­ми­зиться. Гор­до­го жеб­ра­ка не­на­вид­жу гірше за пек­ло.

Сабаш. Про­ща­вай­те, ва­ша милість! Відлітаю ось, а вам зи­чу уся­ко­го доб­ра!

Салакон. Чи ба­чиш - по­летів! Не на­ди­ву­юсь і досі ро­зу­му шко­лярсько­му: «Бла­женні, мов­ляв, жеб­ра­ки». Доб­ре собі бла­женст­во, ко­ли нічо­го ку­са­ти! Прав­да, і ба­га­то жер­ти, мо­ж­ли­во, зле, але все ж та­ки кра­ще, ніж терпіти го­лод. В селі Ро­веньках пре­гар­ну чув я при­каз­ку: «Не ївши - лег­ше, поївши - кра­ще!» А що ж бо є кра­ще, ко­ли не те, що спокійніше? «Не руш, мов­ляв, чу­жо­го». Як не за­че­пи­ти, ко­ли са­ме на очі пли­ве? За при­каз­кою: «На лов­ця і звір біжить». Я ж не ду­рень. Че­ре­пок знай­шов - об­ход­жу, хліб тра­пив­ся - ні­як не об­ми­ну. Ось так спокійніше. Так мис­лю я. І не по­ми­ля­юся. Не вчо­ра я на­род­же­ний та й між лю­дей по­тер­ся, сла­ва бо­гу. Мо­да і світ - то най­ліпший учи­тель і най­ліпша шко­ла з усіх шкіл. Прав­да, був час, ко­ли й жеб­раків, але доб­родійних, ша­ну­ва­ли. Нині ж світ не той. Нині, ко­ли й зли­дар - тоді й бідняк і ду­рень, в нім по­шанівку не­ма. За­гу­би­ти ж у світі доб­ру по се­бе гад­ку - зле. На що тоді зна­до­биш­ся? Будь ти який хо­чеш у нутрі, хоч де­сят­ка ши­бе­ниць вар­тий, що з то­го? Таємни­цю сю бог зна. Мав би доб­ру сла­ву в світі і був би ша­но­ва­ний у числі сла­вет­них лю­дей - не бійся, дер­зай, не по­ми­лиш­ся зро­ду! Не той пра­вий, хто пра­вий по суті, а той, хто неп­ра­вий за істи­ною, але зда­ва­ти­ся пра­вим уміє, хит­ро блу­дя­чи і йду­чи стеж­кою та­ко­го суд­жен­ня: кінці у во­ду. Ось те­перішнього світу най­модніша рятівна пре­мудрість! Ко­рот­ко ска­жу: той ли­ше щас­ли­вий, хто неп­ра­вий за совістю, але пра­вий за папірцем, як муд­ро мов­лять наші юрис­ти. Скільки я дурнів ба­чив - усі не­ро­зумні. За ба­гатст­вом, мов­ляв, іде нес­покій. Ха-ха-ха! А що та­ке нес­покій, як не пра­ця? Пра­ця ж не вся­ко­му доб­ру батько. Ад­же пре­муд­ро ка­жуть росіяни:

 

Спокій во­ду п'є,

А нес­покій - мед.

 

А що ж дасть тобі пи­ти ви­ну­ват­ця всього зла - не­робст­во? Хіба підне­се тобі на здо­ров'я во­ду, що не ба­ла­му­тить ро­зу­му?

 

Кому мен­ше в житті тре­ба,

Той най­ближ стоїть до не­ба.

 

А хто се співає? Архіду­рень один ста­ро­давній, що зветься Сок­рат. І підспівує йо­му весь хор дурнів. О-о! Ду­же вже во­ни різняться від на­шо­го хо­ру. Ось як ми співаємо:

 

Схоплюй, що пе­ред очи­ма,

Щастя бу­де за пле­чи­ма.

Хто несмілий, той страж­дає,

Хоч до­був, хоч про­па­дає.

Так пре­муд­рий Фрид­рик су­дить,

А глузд йо­го не заб­лу­дить.

 

Тим ча­сом, як Фрид­рик муд­ру­вав, при­летіло се­ме­ро те­тер­ваків і три йо­го бра­ти. Ся ком­панійка вчи­ни­ла ба­га­тий і га­лас­ли­вий бен­кет. Бу­ло се не­по­далік від бай­рач­ка, де дя­тел вис­ту­ку­вав собі дзьоби­ком харч, за давньою ук­раїн­сь­кою при­каз­кою: «Вся­ка пташ­ка своїм дзьобом жи­ве».

Рухливий Са­ба­шець пролітав чи­ма­ло ча­су. По­вер­нув­ся сю­­ди за три го­ди­ни.

Його пос­ла­ли до рідно­го дя­деч­ка зап­ро­си­ти на друж­ню бесіду і на вбо­гий обід до батька. По­вер­та­ючись до­до­му, ба­­вив­ся пісенькою, якої батько нав­чив йо­го ще змальства:

 

Не той орел, що літає,

А той, що лег­ко сідає,

Не той бідак, що без ха­ти,

А в ко­го схотінок ба­га­то.

Ласощ ло­вить ри­бу й звірі,

І птахів, що вий­шли з міри.

Ліпший-бо су­хар з во­дою,

Аніж цу­кор із бідою.

 

Летів Са­баш повз бай­рак. «По­ма­гай­бі, ду­бе!» - ска­зав він на вітер. Але нес­подіва­но з-за ду­ба про­лу­на­ло:

- Де не че­каєш і не га­даєш, там тобі при­ятель бу­де…

- Ба-ба-ба! О люб'язний Не­ме­се! - ви­гук­нув від ра­дості Са­­баш, уздрівши дят­ла на наз­висько Не­мес- Ра­дуй­ся, і зно­ву ка­жу - ра­дуй­ся!

Немес. Чо­лом тобі, дру­же мій! Бла­гос­ло­вен­ня бо­гові, що оберігає те­бе від сил­ку­ван­ня!

Сабаш. Що та­ке сильце, я ро­зумію, а що зна­чить сил­ку­ва­­ти­ся - не знаю.

Немес. Наш брат птах, ко­ли по­па­дає в сильце, тоді сил­ку­ється, тоб­то рветься, ки­дається і б'ється, аби вир­ва­тись.

Сабаш. Поз­бав, бо­же, від сеї пе­чалі!

Немес. А я тільки-но з то­го край­нього ду­ба ди­вив­ся на пе­чальне ганьбисько. Пог­лянь! Чи ба­чиш нап­ну­ту сітку? Не ми­ну­ло й го­ди­ни, ко­ли в ній, нав­ко­ло неї коїло­ся щось страш­не, як об­ло­га Бен­дер. Гу­ля­ла там дю­жи­на те­тер­ва­ків. Але ко­ли най­гучніш стри­ба­ли, гор­ла­ли і тан­цю­ва­ли, же­­ру­чи на пов­не гор­ло, рап­том впа­ло на них сильце. Бо­же мій, який ве­реск, гергіт, хлепіт, сту­котіння, шум, страх і бо­р­­сан­ня! Тоді вибіг ло­вець і всім їм по­пе­ре­ла­му­вав шиї.

Сабаш. Чи ж вря­ту­вав­ся хто з них?

Немес. Двійко, а реш­та за­ги­ну­ла. Чи знаєш Фрид­ри­ка?

Сабаш. Знаю. Він доб­рий птах.

Немес. Воісти­ну те­тер­вак він доб­рий. Ото він і про­летів повз ме­не.з бен­ке­ту, губ­ля­чи в повітрі пір'я. Лед­ве я пізнав йо­го: зля­ка­ний, розтріпа­ний, зімну­тий… як ми­ша, з якою пог­рав­ся кіт; а за ним зда­ле­ку брат йо­го.

Сабаш. Ку­ди ж він по­летів?

Немес. В гли­би­ну бай­ра­ку оп­ла­ку­ва­ти гріхи.

Сабаш. Чо­лом тобі, лю­бий мій Не­ме­се! Час мені до­до­му.

Немес. А де ти був?

Сабаш. Кли­кав дядька в гості.

Немес. Я вчо­ра ба­чив­ся з ним і дов­го ба­ла­кав. Ле­ти ж, дру­­же мій, хай гос­подь на всіх твоїх шля­хах оберігає те­бе. Пе­ре­ка­жи батьку й дядькові вітан­ня моє.

Звістка ся не­ви­мов­но на­ля­ка­ла Са­ба­ша. Са­ме то­му він про­мов­чав, що роз­мов­ляв з Фрид­ри­ком пе­ред тим, як ста­ло­ся не­щас­тя. «Ну,- ка­зав сам собі,- вчи­ся, Са­ба­ше, з чу­жої бі­ди. Для то­го й б'ють пса пе­ред ле­вом (є та­ка прит­ча), щоб лев був покірний. О бо­же! На очах моїх б'єш і ра­ниш інших, дос­той­ніших за ме­не, щоб бо­яв­ся я і тремтів пе­ред без­за­кон­ним жит­тям і роз­ко­ша­ми світу сього! О роз­ко­ше! О паст­ка і сильце ти ди­явольське! Яка ж бо ти со­лод­ка, ко­ли всі то­бою по­ло­нені! Яка ж бо ти по­ги­бельна, ко­ли ма­ло є тих, хто ря­тується. Пер­ше - всі ба­чать, дру­ге - виб­рані»…

З си­ми бла­го­чес­ти­ви­ми дум­ка­ми при­летів Са­баш до­до­му, а за ним не­за­ба­ром з дво­ма своїми си­на­ми приспішив і дядько. Зак­ли­кані бу­ли й сусіди на сей убо­гий, але цнот­ли­вий і без­печ­ний бен­кет. У сім не­ве­ликім краї па­ну­ва­ла про­с­то­та і ца­рю­ва­ла друж­ба, що ро­бить ма­ле ве­ли­ким, де­ше­ве до­ро­гим, а прос­те приємним. Ся зем­ли­ця бу­ла част­кою тої, де істи­на, що манд­рує між людьми, тіка­ючи від зла нав­ко­лишнього світу, до­вер­шу­ва­ла ос­танні дні свої на землі, ди­ха­ла ос­таннім по­ди­хом, що­би злетіти із зем­них у горішні країни.

Сабаш, пе­ре­ка­зав­ши батьку та дядькові привітан­ня від Не­ме­са, тут же, при гос­тях, сповістив про все, що скоїло­ся. Гос­тей бу­ло чи­ма­ленько - з дітьми своїми, підлітка­ми та юна­­ка­ми, дру­жи­на­ми. Ала­уда - так звав­ся Са­башів батько - був нав­че­ний на­укам світським, а сер­це йо­го бу­ло сто­ли­цею доб­ро­го глуз­ду. Будь-яку спра­ву і сло­во вмів він не­по­мильно роз­ку­си­ти, віднай­ти в них шка­ра­лу­щу і зер­но, от­ру­­ту і со­лод­ку їстівність і по­вер­ну­ти у спасіння.

Алауда в при­сут­ності ба­гатьох мужів, юнаків та підлітків нав­чав си­на так:

- Сину мій єди­норідний, схи­ли ву­хо своє, по­чуй го­лос ба­тька тво­го - і вря­туєшся від сітки, як сар­на від мис­лив­ця. Си­­ну, ко­ли бу­деш муд­рий, чу­жа біда нав­чить те­бе, що на­ха­б­ний і жорс­то­кий син уц­но­тив­люється влас­ною спо­ку­сою. І се біда. Си­ну, хай бо­лить тобі го­ре ближнього. Хто лю­бить свою біду й уболіває на чу­жу, той дос­той­ний її. Не за­бу­вай притчі, яку час­то я пе­ре­ка­зу­вав: «Пса б'ють, а лев боїться».

Яка ко­ристь у чи­танні ба­гатьох книг, ко­ли ти без­за­кон­ник? Єди­ну кни­гу чи­тай і до­волі. Пог­лянь на сей світ. Пог­лянь на рід людський. Він-бо є кни­га, чор­на кни­га, що три­має в собі різно­які біди, як хвилі, що постійно здійма­ються на морі. Чи­тай її завж­ди і нав­чай­ся, на­че з ви­со­кої га­вані на бу­ря­ний оке­ан, пог­ля­дай і тішся. Чи всі чи­та­ють сю кни­гу? Всі. Всі чи­та­ють, але без­тям­но. П'ятку йо­го бе­ре­жуть, як на­пи­са­но, на но­ги див­ляться, не на са­мий світ, тоб­то не го­ло­ву й сер­це йо­го ба­чать. То­му ніко­ли йо­го не мо­жуть пізна­ти. З підош­ви лю­ди­ни, з хвос­та пта­ха (як і світу всього з ніг йо­го) не пізнаєш, хіба що з го­ло­ви йо­го, тоб­то з сер­ця йо­го. Яка таємни­ця тут криється?

Сину, всю свою си­лу збе­ру, аби розв'яза­ти тобі ву­зол сей. Ти ж за­тям міцно. Те­тер­вак ба­чить сітку і в сітці їжу чи на­жив­ку. Що він ба­чить? Ба­чить хвіст, но­ги і п'яту сеї речі, го­ло­ви ж і сер­ця не ба­чить. Де ж сеї речі го­ло­ва? Чи є во­на чи­мось? Сер­це лов­ця в тілі йо­го, за­хо­ва­но­му за ку­пи­ною. От­же, те­тер­вак, ба­ча­чи са­му п'яту в сій речі, але не ба­ча­чи в ній го­ло­ви її, ба­ча­чи - не ба­чить, зря­чий тілес­но, а сліпий сер­цем. Тіло тілом, а сер­це - сер­цем. Ад­же се сліпо­та, ма­ти всіля­кої злості! Ось так усі не­ро­зумні чи­та­ють кни­гу світу сього. І не ко­рис­ту­ються ним, а в'язнуть у сітях йо­го. По­ча­ток річок та морів - се го­ло­ва, прірва ж сер­деч­на - го­ло­ва і по­ча­ток усім спра­вам і усьому світові… Ти ж, си­ну мій, чи­та­ючи кни­гу ви­ди­мо­го і зло­го світу сього, ди­вись сер­деч­ним своїм оком на са­ме сер­це йо­го, дже­ре­ло йо­го, тоді, пізнав­ши по­ча­ток і сім'я йо­го, бу­деш пра­вий і суд­дею уся­кій справі, ба­ча­чи го­ло­ву спра­ви і са­му суть, істи­на-бо зба­вить те­бе від уся­кої на­пасті. Так са­мо як є два ро­ди всього жи­­во­го і суті справ, так є два сер­ця. А ко­ли є два сер­ця, є два ду­хи - бла­гий і злий, істин­ний і брех­ли­вий… Си­ми дво­ма по­чат­ка­ми су­ди вся­ку спра­ву. Бо ко­ли сім'я і корінь благі, тоді благі й гілки, й пло­ди. Нині, си­ну мій, будь суд­дею і су­ди вчи­нок те­тер­ваків. А ко­ли га­разд осу­диш, бу­деш пер­ший суд­дя всьому світові. Су­ди ж отак.

Допався те­тер­вак до їжі. Ба­чиш ти се? Як не ба­чи­ти? Се і сви­ня ба­чить. Але є дос­те­мен­на тінь, п'ята і хвіст. Тінь се­бе ані вип­рав­дає, ні осу­дить. Во­на за­ле­жить від своєї го­ло­ви та істи­ни. Пог­лянь на дже­ре­ло її - на сер­це, що за­по­чат­ку­ва­­ло і зро­ди­ло її. Від надмірності сер­ця, тоб­то від прірви йо­­го, го­во­рять вус­та, хо­дять но­ги, див­ляться очі, тво­рять ру­ки. Ди­вись! Ко­ли те­тер­ва­ко­ве сер­це бла­ге, звідки зро­ди­ло­ся се йо­го діло? Тоді й діло бла­ге і вдяч­не. Та хіба не ба­чиш, яка га­дю­ча го­ло­ва у нього? Се діло зро­ди­ло­ся од нев­дяч­но­го сер­ця, нев­до­во­ле­но­го своєю до­лею, жадібно­го і та­ко­го, що по­жи­нає чу­же…

Се і є ос­та­точ­на істи­на - по­ба­чи­ти, який у кож­но­му ділі гніздиться дух: чи бла­гий, а чи злий. Не су­ди­ти за об­лич­чям, як об­луд­ни­ки. Час­то під не­доб­рим ли­цем і під не­гар­ною мас­кою при­таєне бо­жест­вен­не сяєво і бла­жен­не сер­це, в об­личчі ж світлім, ан­гельськім - са­та­на. Відтак, ба­ча­чи не­во­лю і по­лон те­тер­ва­ка, що ги­не для чу­жої ко­ристі, не ліни­ся пра­цю­ва­ти і для своєї влас­ної ви­го­ди і тво­ри­ти не­обхідне - бу­деш тоді вільний. А ко­ли не ста­неш собі са­мо­му ра­бом, зму­ше­ний бу­деш пра­цю­ва­ти на інших і, поз­бу­ва­ючись лег­кої, пот­ра­пиш у тяж­ку, сто­ри­цею, пра­цю.

Чи ба­чиш якусь яск­ра­ву оде­жу, чи слав­ний чин, чи гар­ний дім, але зсе­ре­ди­ни пе­ре­то­че­ний чер­вою, зга­дай сло­ва: «Го­ре вам, об­лудні! Го­ре вам, що сміються нині!» і ро­зумій як зовнішнє. Як по­ба­чиш жеб­ра­ка, чи пе­рес­таріло­го, чи хво­ро­го, але пов­но­го надії, то заспівай Со­ло­мо­но­ву пісню: «Благіша лютість від сміху, ко­ли в злім об­личчі вспо­ко­ю­є­ть­ся сер­це». Чи ба­чиш ти па­раліти­ка? Об­ми­най пе­чальне, за­здрісне і лю­те сер­це. Вте­чеш, ко­ли не бу­деш заздрісний. Зітнеш го­ло­ву заздрісно­му змієві, ко­ли бу­деш за ма­ле вдя­ч­ний. Ба­ча­чи не до­ро­гу, не пиш­ну, але здо­ро­ву їжу, за­спі­вай: «Благіша лютість від сміху». Ба­ча­чи кни­гу, що не має ку­че­ря­вих сло­вес, але спов­не­на ду­хом свя­тим, заспівай: «Благіша лютість від сміху». Ко­ли чуєш ра­ду, за­со­лод­же­ну сло­вес­ним ме­дом, за яким криється тру­та, заспівай: «Бла­гі­ша лютість від сміху. Єлей грішно­го хай не по­ма­же моєї го­ло­ви». Ба­ча­чи убо­гий бу­ди­но­чок, але не­вин­ний, спокійний і без­печ­ний, заспівай: «Благіша лютість від сміху». Ось так, си­ну, чи­тай світську кни­гу і ма­ти­меш за­ра­зом і втіху, і спасіння.

Блаженний той, хто ро­зуміє ви­ну кож­ної спра­ви! Сер­це людське змінює ли­це її на доб­ре чи зле. Любі мої гості! Наб­рид я вам своїм ве­ле­мовст­вом. Пе­реп­ро­шую! Ось і стіл го­то­­вий, сідай­те, будь лас­ка, ку­ди хто ба­чить. Ще раз пе­реп­ро­шую, що й тра­пе­за моя убо­га, і прик­ли­кав вас на бідний бен­кет мій у день нес­вят­ко­вий.

Гості заспіва­ли прит­чу, в якій мо­ви­лось, що «У дру­га во­да со­лод­ша во­ро­жо­го ме­ду».

 

http://vk.com/with_books

 


1 | 2 | 3 |

Поиск по сайту:



Все материалы представленные на сайте исключительно с целью ознакомления читателями и не преследуют коммерческих целей или нарушение авторских прав. Студалл.Орг (0.018 сек.)