АвтоАвтоматизацияАрхитектураАстрономияАудитБиологияБухгалтерияВоенное делоГенетикаГеографияГеологияГосударствоДомДругоеЖурналистика и СМИИзобретательствоИностранные языкиИнформатикаИскусствоИсторияКомпьютерыКулинарияКультураЛексикологияЛитератураЛогикаМаркетингМатематикаМашиностроениеМедицинаМенеджментМеталлы и СваркаМеханикаМузыкаНаселениеОбразованиеОхрана безопасности жизниОхрана ТрудаПедагогикаПолитикаПравоПриборостроениеПрограммированиеПроизводствоПромышленностьПсихологияРадиоРегилияСвязьСоциологияСпортСтандартизацияСтроительствоТехнологииТорговляТуризмФизикаФизиологияФилософияФинансыХимияХозяйствоЦеннообразованиеЧерчениеЭкологияЭконометрикаЭкономикаЭлектроникаЮриспунденкция

ЗАГАДКИ ПАНІ МОКОШ

Читайте также:
  1. Загадки
  2. ЗАГАДКИ
  3. Загадки про зиму
  4. Повтори и отгадай загадки.
  5. Повтори и отгадай загадки.
  6. Сергей Трофимов Загадки Сириуса

 

Сумний і одинокий їхав Юрась Булочка знайомим маршрутом. Не радувало його ні каштанове буйноцвіття, ні воскове сонце на обрії, ні пишні запахи багать, що влітали в опущені вікна старої “копійки” й бентежили спогадами. Не радували його косі сонячні промені, що пробилися крізь дерева й лягли вздовж дороги, і машина підскакувала на них, мов на золотавих містках.

Мало того, що у вівторок і середу після Великодня на вимогу невгамовного Вальтера Тадейовича уся редакція дружно й одностайно верстала газету - замість активно готуватися до травневих свят, як усі порядні люди, - то тепер він, бідолашний Юрасик, у ніч на перше травня їде світ за очі. Ох, ох, тяжка доля, нелегка!

Звично позітхавши, Юрась змушений був собі зізнатися, що сьогоднішнє завдання Вальтера Тадейовича, попри невдалий час, насправді припало йому до душі. Самостійно - вперше! самостійно! - він не просто готуватиме матеріал, а проведе власне журналістське розслідування! Думку про те, що Орест зник і обставини його зникнення, скажімо відверто, нестандартні, Юрасик загнав у найдальший куточок свідомості і сховав там до інших часів. Більше за все його турбувала одна можлива зустріч у містечку Рябокінь - така омріяна зустріч... До Рябоконя лишалося зо п’ять кілометрів.

По праву руч від “копійки” випливла з присмерку, який щойно почав западати, незграбна чотиринога споруда автобусної зупинки, а позаду - хирлява будка старого туалету. “СИВОКІНЬ”, - прочитав журналіст синій, побитий іржею напис і замріявся про те, як колись давно-давно, років, може, триста-чотириста тому, верталися з Січі троє братів - молодший на сивому коні, середній на рябому, а найстарший на вороному. І молодший утомився найпершим і зупинився, коли побачив видолинок і маленьке озерце, і вирішив, що отут він збудує свою господу. А двоє інших братів поїхали далі. Коли заїхали вони в праліс, утомився середній брат, зупинив коня і подумав, що для майбутнього його хазяйства оцей високий, старий ліс придасться якнайкраще, і ріка тут недалечке. А третій брат поїхав далі, тільки де він зупинився, Юрась Булочка так і не зміг вигадати, бо на містечко Воронкінь ще не натрапляв.

Одразу за автобусною зупинкою рожеве марево помахало Юрасикові рукою, і “копійка” сама собою, наче хтось притримав віжки, різко скинула швидкість і стала, як укопана. Видіння нахилилося до машини, відчинило дверцята й обвіяло подорожнього нестерпно солодким запахом дивних парфумів. Журналістові здалося, що це і не парфуми зовсім, а якийсь чудесний, знайомий із дитинства дух, тільки ніяк не згадати! Примара усміхнулася, зазираючи в салон, і з плеча її сповзла чорна-пречорна коса й важко упала на крісло. Юрась міцно тримав кермо й боявся навіть глянути вгору, щоб не сполохати цей казковий сон.

- До Рябоконя підкинете? - спитала химера усміхнене й миттю опинилась у машині. - Мені тільки до околиці.

“Копійка” задирчала й рушила, а Юрасик так і сидів, прикутий до керма, і механічно тиснув ногами на педалі.

- Ви до нас знову у справах? - спитало рожеве марево, і водій нарешті роздивився, що поруч із ним - не прозорий привид, а людина з плоті й крові, що зграбну жіночу фігуру щільно облягає рожевий костюмчик: спідничка з двома звабливими шліцами над колінами і піджак із рукавами в три чверті й глибоким викотом.

- Ні... - почав Юрась Булочка й закашлявся, - так... у справах...

- А я і не дивуюся: у нас тут останнім часом стільки всього відбулося! На кілька років вистачило б і ще зайве лишилося. То що за справи?

Юрасикова попутниця дістала з рожевої крихітної сумочки дві цукерки й простягнула йому одну на розтуленій долоні. Журналіст боязко похитав головою. Жінка знизала плечима й вкинула свою цукерку до рота. І миттєво в солодкий запах парфумів вплівся повів чи то живиці, чи то трави незнаної, чи то річкової ряски - Юрась так і не міг дібрати.

- То що за справи? - перепитала попутниця безтурботно.

- Так... людина одна зникла...

- А ви проведете журналістське розслідування? Як цікаво!

“Відкіля ви знаєте?!” - ледь не вигукнув Юрасик, але натомість сказав суворо:

- Не так цікаво, як складно.

- Так-так, вельми складно! Я вас розумію! - закивала попутниця і, щоб підкріпити свої слова, поплескала журналіста по коліну. О, яка слабкість, який небезпечний трем у тілі! Тонкі пальці з довгими нігтями програли невідому мелодію на Юрасиковій нозі й затим спокійно вляглися на рожевій сумочці. Юрась Булочка посовавсь у кріслі, проганяючи ману-облуду.

“Копійка” знала дорогу ліпше від водія. Коли на розі двох доріг виникла табличка - білий напис “РЯБОКІНЬ 2” на синьому тлі, заскочений зненацька водій розчаровано похнюпився: кілька кілометрів пролетіло так швидко і лишається зовсім трошки шляху, - а “копійка” впевнено повернула праворуч і вискочила на вузьку виристу дорогу. Рожева попутниця обсмикнула спідницю, ніби готувалася вистрибнути з машини на ходу.

- Мені, як у місто в’їдете, треба праворуч і там далі через місток... - заторохтіла вона й раптом обірвала себе, - але якщо ви квапитеся, то я можу перед поворотом злізти...

- Ні-ні! - перелякався Юрасик. Менше за все йому хотілося зараз випускати з машини, та ще й посеред дороги, свою несподівану попутницю, яка ось уже два тижні снилася йому - з того самого дня, коли він востаннє був у містечку...

- Ну, тоді отут повертайте, - владно промовила жінка, щойно “копійка” перетнула умовну межу, де починалося містечко “Рябокінь”. - Бачите, за містком ще трошки проїхати, а там церква? Мені якраз туди. Он хата поруч.

Стара дерев’яна церква ховалась у глибині невеличкого, кругляком вимощеного двору, а ліворуч до неї горнулася низька хата з пласким верхом. Золоті бані церкви потьмяніли. На вузьких високих дверях, що вели в притвор, чорнів у присмерку здоровезний засув, замкнений великим потворним замком. Служба скінчилась, і стара церква спочивала до ранку. Але в хаті, яка тислася до церкви, світились усі вікна, і Юрась Булочка з незрозумілим жалем подумав, що його попутницю хтось дуже чекає в цей вечір.

- То ви при церкві живете? - спитав він.

- Еге ж. У мене брат - священик.

“Копійка” зупинилася попід двома бетонними стовпчиками, які мали служити, певно, церковною брамою, але хвіртки давно - а, може, й ніколи - не було. У вікні низької хати промайнула розпливчаста тінь, і Юрасик не зміг вгадати - чоловіча чи жіноча.

Сестра священика вправним рухом натиснула ручку на дверях машини, і ті покірно відчинилися. Юрась хотів вибігти з машини, щоб подати їй руку, але не встиг і тепер обезнадієно спостерігав, як ніжки в рожевих туфлях випірнули назовні, і попутниця його стала коло машини, закинула довгу косу за спину й нахилилася до дверцят, перш ніж захряснути їх.

- Дякую, - проворкотіла вона, - що підкинули. Матимете час, - вона загадково тріпнула віями, - приходьте на чай.

- А... - стрепенувся журналіст.

- Раптом заблукаєте, мене дуже легко шукати: спитаєте церкву Святого Миколая. Я називаюся пані Мокош, сестра отця Валентина... Бувай, Юрасику, щасти тобі!

 

* * *

 

Якби Юрась Булочка уважніше придивився до темного силуету, який хитнувся у вікні хатини священика, він цілком міг би його упізнати, адже цим двом уже доводилося зустрічатися.

Пані Мокош відчинила вхідні двері, ступила за поріг - й одразу ж запримітила повногубого усміхненого міліціянта Валерія Нечипоренка-молодшого, і її аніскільки не ввів в оману штатський одяг несподіваного візитера. Сестра священика простукотіла підборами в спальню, кинула на дзеркало сумочку і, обернувшись до вітальні, нарешті промовила:

- Вітаю вас! Ви до мене у справі?

Валерій Нечипоренко був захоплений знагла й продовжував сидіти, доки вона ходила по хаті, тож тепер зніяковіло скочив на рівні ноги та зробив вельми дивний рух - мовби старомодний кніксен перед пані Мокош.

- Добридень, - пробурмотів він, - вибачте, що я зайшов, але двері були незамкнені... Мені не хотілося чекати надворі... Там...

“...люди могли дуже здивуватися, що міліціянт пришкандибав до церкви...” - з утіхою подумала пані Мокош, а вголос натомість звабливо прошурхотіла:

- Ви все правильно зробили. Саме тому ми ніколи не замикаємо. До брата, знаєте, повсякчас ходять люди.

“Але більше до мене”, - додала вона подумки й підморгнула Валерію Нечипоренку чорним оксамитовим оком, від чого той зовсім розгубився.

- То ви до мене у справі? - спитала вона діловито.

- Так... - видушив із себе міліціянт. - Тобто... Тут така проблема...

Був уже раз Валерій Нечипоренко в цій хаті, шукав розради і допомоги, мабуть, благаючи у душі, щоб ніхто з його колег ніколи не дізнався про той ганебний візит. Але чи не почав він занадто учащати до цієї двічі непевної оселі?..

- То що трапилося? - поцікавилася сестра священика. - Яка приключка?

- Спочатку втік злочинець. Потім зникла людина...

Сестра священика зупинила гостя жестом.

Вона покрутила в пальцях пісочний годинник, який стояв на справжньому каміні з червоної цегли - таким величним каміном у містечку Рябокінь, певне, могла похвалитися одна-єдина - саме ця - хата. Пані Мокош без жодних пояснень здогадалася, хто утік з-під варти напередодні: відчувала, що громовиця насувається; відала, що зниклий злочинець - лялька, не лялькар; не знала тільки, чи зможе полонений утриматися на межі...

Пані Мокош відкинула за спину довжезну чорну косу й указала гостеві жестом на крісло побіля круглого столу в центрі вітальні. Посеред столу лежала невеличкого формату товста чорна Біблія, яка викликала у Валерія Нечипоренка містичний пострах, але сестра священика переклала її на рояль. До цієї зустрічі вона приготувалася. Начувайтеся, добродію міліціянте!

Пані Мокош підняла край скатертини, і виявилося, що у столі є прихована шухлядка. Звідти вона дістала згорнену вчетверо мапу зоряного неба, розкреслену меридіанами й паралелями точнісінько, як звичайні мапи Землі. Щоправда, на цьому схожість і закінчувалася. Усі зірки й сузір’я, позначені на карті, з’єднувалися поміж собою у химерні фігури, і скільки б Валерій Нечипоренко не шукав знайомих обрисів, пригадуючи міфи Давньої Греції, нічого б не вийшло. Фігури на мапі були абсолютно незнайомі. Якби Валерій Нечипоренко мав бінокль, міг би прочитати написи під сузір’ями і, може, з того здогадатися, що вони означають, але, на жаль, біноклю він на собі не мав...

Пані Мокош тим час стягнула з лівої руки обручку, якої там нібито й не було до цих пір, але хто ж то напевно скаже! - і підвісила на нитку. Накрутивши нитку на вказівний палець, вона помалу обвела обручкою мапу зоряного неба. Валерій Нечипоренко незмигно дивився. Обручка хилиталася ледве-ледве.

Пані Мокош зосередилася. Водила обручкою поволі, переносячи її з квадрату в квадрат так, мовби ставила важливий хімічний експеримент і кожне відхилення від маршрутної карти могло вартувати їй посади або, того гірше, життя. Над зірчастою фігурою, яка нагадувала чи то ікла звіра, чи то вигнуті ножі, обручка спершу дрібно затремтіла, а потім почала шалено розгойдуватися з боку в бік.

- Ага, - буркнула пані Мокош і записала щось на берегах телевізійної програми, яка трапилася під рукою.

Перенесла обручку в наступний квадрат, потім у наступний. Кілька разів нитка здригалася, а обручка - розхитувалася. Жінка вдоволено відмічала це на берегах телепрограми. Врешті вона відірвалася від захопливого заняття, розірвала нитку й кинула її в попільничку, обручку натягнула на палець, де та магічно зникла, а мапу охайно склала вчетверо й сховала в шухляду столу. І тоді повернулася до Валерія Нечипоренка.

- Ну, що я вам можу сказати. Кепські справи.

Валерій Нечипоренко пополотнів.

- Ну-ну, не лякайтеся так, - поплескала його пані Мокош по руці, - з будь-якої халепи завжди є вихід... До речі, а що сталося з собакою?

Валерій Нечипоренко швидко закліпав.

- Його Марадона забрав...

- Добре... Ви чекаєте моєї поради? - жінка ще раз переглянула свої нерозбірливі записи, пробурмотіла: - У квадраті В-3, а це означає... Ні, стривай, отут ще є... Еге ж... Отже, поки що можете звернутися до комп’ютерного клубу.

- Куди? - вивалив очі міліціянт.

- До рябокінського комп’ютерного клубу, - терпляче пояснила сестра священика.

- Навіщо? - дурнувато запитав Валерій Нечипоренко, і з виразу його бурякового обличчя стало очевидно, що він миттєво пожалкував про своє запитання.

- Ну, - усміхнулася пані Мокош, - цього я вам підказати не можу. Досить і того, що вже сказано. Думайте самі.

Вона вилізла з-за столу й попрямувала на кухню з явним наміром випити собі кави, щоб відпочити після виснажливої праці. Валерій Нечипоренко не зрушив з місця, тільки тремтів долонями, що лежали на столі. Пані Мокош наспівувала чудну мелодію, яка по-чаклунському відібрала у насупленого міліціянта мову. Сестра священика грюкала джезвою й брязкала ложечкою, а мелодія дивним чином пасувала до цих звичних і в той самий час таких музикальних звуків.

На нетвердих ногах Валерій Нечипоренко підвівся.

- Я хотів вам подякувати, - почав він хрипко. - Ви вже вдруге мені так щиро допомогли. Я, правда, не певен, що мені робити в комп’ютерному клубі, - додав він скоромовкою, та, зиркнувши на пані Мокош, затнувся, - але я обов’язково туди піду просто зараз. От зараз попрощаюся з вами - й піду...

- Ну, то бувайте здорові, - весело проспівала сестра священика.

- Так, бувайте здорові. На все добре. Прощавайте. Добраніч.

Останнє слово було вже зовсім недоречним, адже вечір щойно вступив у свої права. Валерій Нечипоренко зовсім знітився, потер руки й промимрив:

- Завтра свято. Що ви збиралися робити на свято? Я міг би...

Відьма в рожевому костюмі загадково примружила чорні очі.

- Завтра ще не час. Зустрінемось у неділю.

 

Розділ VI

 

РЕЧОВІ ДОКАЗИ

 

Кімнатні двері рипнули.

Юрась Булочка притис щоку до лутки й застиг у дверній щілині, поки очі не звикнуть до півмороку коридору. На першому поверсі туди-сюди човгали ноги. Електричне світло чомусь вимкнене, а готельний коридор ледве-ледве освітлювався жовтим гасовим ліхтарем. Юрасик навшпиньках дійшов до ліхтаря й підкрутив гніт. Світло бризнуло веселіше. Тоді журналіст так само навшпиньках підкрався до сходів, які вели донизу, присів навпочіпки й визирнув.

Короткозорими очима він розгледів серед вечірніх тіней готельну конторку, коло якої щойно заповнював надзвичайно детальний бланк на сірому старезному папері, помітив телефон, а на стіні - поличку з цілим набором ключів під тріснутим склом. За конторкою нікого не було, а кроки човгали десь під сходами.

Юрась почав обережно спускатися. Він так ніжно ставив ногу на сходинку, так намагався на неї якомога тихше наступити, що в якусь мить не розрахував віддаль, став на самий краєчок, підошвою не відчув твердої поверхні, ступня нестримно поїхала донизу, і він, пересилюючи біль у вивернутій нозі, вчепився двома руками в хистке бильце й завис над проваллям сходів.

“Свинство, яке свинство!” - подумки вилаявся Юрасик. Човгання завмерло. Хтось тихенько стояв і слухав. Журналіст висів на поруччі.

На конторці дзвякнув телефон. Із бічних дверей, які губились у темряві, випливла готельна адміністраторка, запнута в зелену картату хустку.

- Галло!

Вона довго слухала трубку, обернувшись до сходів спиною, і Юрась Булочка встиг сповзти з поруччя й навкарачки пролізти до самого верху прольоту, де сходи повертали і починався другий марш. Там він скоцюбився й чекав.

- Та хоч зараз! - буркнула адміністраторка в телефон, кинула трубку й зникла в бічних дверях. Журналіст підвівся й обережно рушив донизу.

Читачеві цікаво, навіщо Юрасику така конспірація? О, тут нема нічого дивного! Ще дорогою до містечка Рябокінь журналіст виважив кожен свій крок, продумав кожен свій вчинок. Перш ніж з’явитися перед ясні сірі очі Валерія Нечипоренка, старшого лейтенанта, Юрась мав виконати власну програму-мінімум: провідати хату Ореста. Десь там мала зберегтися - тьху-тьху-тьху, щоб не наврочити! - копія диску з дисертацією Святослава Пилиповича Шапки - Орестового загиблого батька. Дисертація мала би бути опублікована, але де, коли - спогад розмило сірим весняним дощем, інтернет-пошуки нічого не дали - наче й не існувала та дисертація ніколи. А журналістові дисертація потрібна зараз до зарізу. Бо сьогодні він став власником великої таємниці.

Усі знали про наукову розробку покійного Святослава Пилиповича Шапки, та тільки Юрась Булочка здогадався в останню мить перед від’їздом набрати номер однієї київської фірми. Попри певність, що фірма, як і всі порядні українці, має готуватися до травневих свят, а не працювати, трубку зняли вже після першого гудка. Юрасик поставив питання. Співрозмовник зрадів його дзвінку надзвичайно.

І тоді виявилося, що фірма, яка кілька місяців тому на замовлення Святослава Пилиповича Шапки виготовила дослідний зразок загадкового приладу під кодовою назвою “їжак”, після смерті лікаря вирішила ще раз повернутися до наукової розробки. Позаяк сам прилад - як речовий доказ - і досі похований у міліційних сейфах, із шафи витягнули запорошену, занедбану картонну течку з ТЗ - технічним завданням на нього. Два тижні спеціалісти фірми, вивчивши ТЗ напам’ять, намагалися відтворити розробку. Усі потрібні схеми, всі технічні карти - все, як минулого разу, - але прилад не хотів відтворюватися. Затятий директор фірми вже третю добу поспіль ночував на роботі. Міряли, тестували, розбирали, переробляли, замінювали сотню разів чіпи - не допомогло. Загадковий прилад не хотів працювати без господаря. Не хотів чужинцям розкривати свої таємниці.

У цей час і нагодився дзвінок Юрася, який радо взявся добути дисертацію Святослава Пилиповича Шапки. Має, має бути в дисертації якийсь секрет!

У готелі Юрасик нашвидкуруч виробив план: зробивши вигляд, що раніше лягає спати, він потихеньку вислизнув із готелю і, захекавшись до зупинки дихання, відкотив власну машину на цілий квартал, де нарешті зважився завести двигун і ввімкнути фари.

Від кого він ховався, Юрась Булочка не зміг би й собі пояснити.

За десять хвилин журналіст зупинив машину попід чужим парканом. Сотню метрів він подолав пішки й опинився коло хати під зеленим дахом уже тоді, коли колір даху не можна було розрізнити в темряві. Юрасик покрутився біля хвіртки, щоб переконатися, що він таки не помилився подвір’ям, і врешті гайнув через паркан. Замкнені вхідні двері зустріли його білою наліпкою впоперек лиштви: на смужці паперу - офіційна печатка. Юрась обійшов хату довкруж і опинився під вікном спальні.

Бите скло хруснуло під черевиками. Журналіст клацнув запальничкою і підніс її над головою.

Юрасик, який зроду не курив, носив у кишені цю запальничку вже кілька тижнів. Пласка, велика, з кришкою, з несподіваним рельєфним малюнком на передній панелі: розкрилений лилик із маленькою головою, зі смішними круглими вушками. Запальничка - випадкова знахідка, яка лишилася йому на згадку про попереднє відрядження у Рябокінь. Гарна запальничка, недешева, що й казати, і час від часу на роботі Юрась Булочка з задоволенням витягав її з кишені, щоб підпалити комусь сигарету й похизуватися перед колегами.

У хисткому газовому полум’ї журналіст побачив роздовбане, потрощене вікно. Він провів полум’ям уздовж рами й переконався, що уламки скла не стирчали з неї: хтось охайно повиймав їх, щоб залізти до кімнати. Але зараз голе вікно, без шибки, було навхрест кілька разів перекреслене скотчем, а під скотчем Юрасик розрізнив такі самі білі смужки паперу з синіми печатками, що й на дверях. Він виважився на руках і всунув голову до хати.

Несправедливість долі вразила його: хіба міг він передбачити, який гармидер застане його в Орестовій домівці! Якщо й була тут десь дисертація Святослава Пилиповича Шапки, ті, що перевернули помешкання догори дриґом, не могли оминути омріяний журналістом диск.

Зависнувши на ліктях, розчарований до сліз Юрасик не наважувався зірвати скотч і перелізти до кімнати. Та й навіщо? Що після такого погрому могло зостатися? Він покрутив головою.

Ліворуч од вікна до стіни притиснувся письмовий стіл. Неушкоджений комп’ютер спав із вимкненим монітором. Три шухляди столу, з вивернутими нутрощами, беззахисні, хитлявою пірамідою громадилися на підлозі. У верхній шухляді, до якої журналіст навіть міг би торкнутися пальцями - треба тільки трошки підтягнутися, лягти черевом на вузьке підвіконня, - без ладу навалено з десяток лазерних дисків.

Юрась Булочка вивільнив одну руку і, ризикуючи будь-якої миті не втриматись і злетіти з вікна, присвітив собі запальничкою. На чотирьох верхніх дисках жовті клейкі папірці, наліплені зсередини прозорих пластикових упаковок, мали однаковий напис. Юрасик примружив короткозорі очі.

“С.П.Ш. Дис. (копія у.рdf”

Юрась дмухнув на вогонь, загашуючи, тоді затис запальничку зубами, щоб вивільнити руку. Звільна потягнувся до найближчого диску. Десять сантиметрів лишилося, п’ять, три, два...

Захоплений журналіст не почув, як до хати хтось під’їхав. Невідомий своїм ключем відімкнув сінешні двері - либонь, його не зупинила офіційна печатка - та зайшов досередини. Прогулявшись кухнею, - дошки на підлозі вискнули й затихли, - невідомий виріс на порозі спальні.

Юрась Булочка висів у вікні, пальці торкалися пластикової коробки з диском. У хаті навпроти світилася шибка, і голова журналіста чітко вирізнялась у пустому віконному прорубі, але світло пожартувало з невідомим нічним гостем: чорна Юрасикова голова не мала обличчя. Невідомий зробив крок до вікна.

Журналіст сахнувся, розтиснув зуби і впустив запальничку. Вона впала на підвіконня і дзенькнула. Невідомий шарудів рукою по стіні, шукаючи вимикач. Його постать видавалась у темряві неприродно гігантською.

Юрась рвонувся вперед, ухопив диск і, щосили стикаючи його побілілими пальцями, зіслизнув із вікна та гримнувся на землю. Кросівки вкарбувались у м’якому ґрунті, але журналістові зараз було начхати: вже за двадцять секунд клаповуха “копійка” вивертала на дорогу, втікаючи з усіх коліс.

 

* * *

 

Замок ляснув і відімкнувся. Білий папір із круглою печаткою ляпав од вітру, шарудів. Темінь помешкання насунулася, засліпила очі. Марадона широко розплющив повіки. Його майже котячі зіниці швидко звикали до темряви, вони вже розрізняли вішак на стіні, а на ньому - зимовий одяг, який господар ще не встиг заховати на літо, вже бачили крізь проріз сінешніх дверей кухонний стіл і тонку смужку місячного світла на ньому. Марадона зробив м’який обережний крок до кухні, рипнула дошка.

Зі спальні тягнуло вогкістю, холодом. Міліціянт поїжився, згадав про розбиту шибку. Пройшов до кімнати, хотів увімкнути світло, але застиг на порозі.

На тлі голого вікна, відтінена світлом із хати, що навпроти, стирчала голова. Замість обличчя - чорна пляма, плечі гострі, підліткові. Марадона ступив інстинктивно вперед, зрозумів, що все одно не встигне впіймати злодюжку, який купився на розбите вікно, і простягнув руку, шукаючи вимикач. Зі свого візиту сьогодні вдень він точно пам’ятав, що вимикач має бути праворуч, отут, біля шафи-пеналу, але той - мов крізь землю провалився.

Голова у вікні смикнулась, а потім тихенько поповзла донизу. Щось дзенькнуло, вдарившись об підвіконня. Марадона кинув шукати вимикач, стрибнув до вікна.

Зашпортуючись у корчах смородини, злодюжка втікав крізь садок, в один скок майнув через паркан, зник із поля зору і виринув ген у кінці вулиці, потрапивши під стовп світла: ліхтар над чиєюсь хвірткою - хитрий прилад на фотоелементах - увімкнувся, зреагувавши на рух.

Марадона здивувався. Злодюжка для підлітка був зависоким на зріст, та й рухи його - занадто метушливі, наче переляканий не на жарт. Ні, на нахабного пробийголову не схожий, а схожий... А на кого ж це він схожий? Знайоме, щось таке знайоме!..

Марадона нарешті намацав вимикач, і світло наповнило кімнату й пролилось у садок, вибіливши вишневий квіт. На підвіконні замерехтів сріблом маленький прямокутник. Міліціянт перетнув кімнату й нахилився над сяйним прямокутником. Помацав себе по кишенях у пошуках поліетиленової торбинки, яку про всяк випадок завше мав на собі. Прямокутник іще раз блиснув і опинився в торбинці. І тільки тепер Марадона звернув увагу на те, що сріблястий прямокутник - це незвичайної форми запальничка з малюнком на пласкому боці.

Попри природну свою рахманність, Марадона рознервувався не на жарт. Кулею вилетівши з хати, він загальмував коло власного мотоцикла, з нетерплячки обірвав ремінець на сумці, прикріпленій під сидінням, вихопив ліхтар. За мент він уже показавсь у дворі, промінь ліхтаря мамрав по землі. Заряхтіло скло, відбиваючи світло. Ось воно! Марадона хлянув навколішки, добре присвітив.

Малюнок був ідентичний. Крила великі, перетинчасті, але не птах. Лилик, звісна річ, лилик. А отже, а отже... Марадона кинувся назад у спальню, перехилився через підвіконня, визирнув. Промінь висвітив на землі два глибоких відбитки кросівок великого розміру.

Ні, недарма він повернувся до цієї хати! Муляло його з самого обіду, і коли вдома з власним начальником - Валерієм Нечипоренком-молодшим у шахи грав, і коли Василина кавою частувала, і коли “на коня” останню святкову чарку перехиляв, бо Валерій Нечипоренко поспішав, і коли нарешті зібрався відмити після зими мотоцикл, - муляло йому, що прогледів він важливу деталь у цьому помешканні. Задурив йому голову пес, хоч і допоміг у дечому, таж лилик - доказ, певна річ, цікавий, але поки що малоцінний. Має бути щось інше. Має бути слід речі, заради якої гармидер у хаті вчиняли...

Марадона обернувся від вікна, обвів спальню поглядом. Вигляд мав розгублений, а погляд - чіпкий. Від такого погляду не приховалося, що в кімнаті не лишилося ні куточка, де речі б не були потривожені на своїх звичних місцях. Все догори дном, все без винятку. Он шухляди письмового столу як журно туляться одна до одної, а всередині смутно світяться написами комп’ютерні потривожені диски.

Міліціянт нахилився над дисками, помітив, що всі однакові, і прихопив собі горішній - про всяк випадок.

Після цього Марадона вислизнув зі спальні й сторожко пройшовся по хаті. Дивна річ, але й тут не лишилося неторканого закапелка. Трусили методично, може, гроші шукали? Тільки ні, якщо відкинути божевільне припущення про несподіваний спокусливий спадок, котрий міг дістатися Оресту після смерті батьків, - зап’ястя діамантові, смарагдові намиста, - то логіка підказує, що грошей у цьому помешканні бути не могло: не продавав іще Орест ні батькової хати, ні материної... та й чи збирався?

А якщо шукали методично й усе-усе перевернули, ні шпарини не пропустили, не зупинилися на півдорозі, виходить, не знайшли-таки те, за чим пожалували? І забрали Ореста з метою, так би мовити, лагідно переконати зректися того-не-знаю-чого, віддати його в руки надійніші, достойніші? Гарна теорія, але як із практикою?

Марадона пошарудів серед паперів, вивалених із письмового столу. Папірці завше вабили його: серед, здавалося б, нездалого мотлоху бува й трапиться клапоть квитанції, а на ньому - три літери прізвища... Паперова гора поступово переміщувалася з середини кімнати у куток за дверима. Орест беріг все, що тільки можна: і старі студентські конспекти, і пошарпані, пописані ксерокси англійських підручників, і навіть використані квитки на літак.

Серед непотребу приглянулася Марадоні хіба одна річ: згори на купі лежала давня чорно-біла світлина з прилиплим шматочком скотчу, а на ній троє чоловіків. Двох Марадона упізнав одразу - покійні Святослав Пилипович Шапка і Олександр Остапович Шкварченко. Молоді ще зовсім, та Орестів батько уже тоді був цілком сивий; що це вони - і сумнівів не може бути. Та й чому б Орестові не мати вдома батькової світлини? Третього на фото Марадона не знав. Обличчя вилицювате, очі гострі, волосся чорне, довге. Північне обличчя, характерне.

Не відомо чому, Марадону прошила певність, що світлина йому допоможе більше, ніж усі речові докази, разом узяті.

 

Розділ VII

 

ЛИЛИК

 

Не була б нявка нявкою, якби не вмовила-таки хованця рушити по сліду від гарби. Всенький день, поки сонце котилося зі сходу на захід, двоє мандрівців винюхували на землі ефемерні сліди, і тільки коли залізли в такі хащі, що далі просто не могли продертися, нявка капітулювала.

Ясно було, як день, що вони помилилися. Навіть якщо біля річки і були сліди, вже давним-давно загубились, і два дурники, які сунули через ліс, загубилися також. І назад теж повернутися не зможуть - густі кущі обступили зусібіч, може, десь уже й світає, а тут - темінь...

Хованець рішучо зупинився, а потім і зовсім усівся на траву. Нявка змушена була стати.

- Ти чого?

Хованець помотав набурмосеною головою.

- Трошки, - підлещувалася нявка, - трошки лишилося!..

Набундючений хованець не озивався до товаришки: й у скрутні часи домашній дух лишається таким, як є: мріє хіба про кусень хліба, теплу хату й колючий ліжник. Позіхає так красномовно, аж у нявки самої починають злипатись очі.

І нявка ухвалила рішення.

З сорочки, де, як виявилося, є, й потаємні кишеньки, вона видобула гребінець і стала помалу чесати зелену косу. З волосся посипалися іскри, і хованець інстинктивно відсунувся від товаришки подалі, але та не зважала: чесалась і посміхалася загадково.

Війнуло паленим - може, то на нявчину сорочку впали іскри й пропекли її? - аж тут із лісу вигулькнула зла, попечена, поколота й подряпана жінка, люто скочила до нявки й видерла в тої з рук гребінь. Нявка скулилася, але спідлоба поглядала хитро.

- У-у-у, бодай тебе качка копнула!

- П’ятінко, не гнівайся! - пропищала нявка. - Я не на зло тобі, просто...

П’ятниця з серцем переламала гребінець навпіл і пожбурила його в темряву.

- Покараю тебе за суботнє вмиваннячко, п’ятничне чесаннячко! - гримнула вона. З її розкошланих патлів стирчала чи не сотня поламаних гребінців. Нявка боязко поглянула на лиху пані, яку сама ж і прикликала, і завважила у волоссі тої уламок власного гребеня - саме того, який п’ятниця щойно швиргонула в кущі!

- П’ятінко, прости... Нам потрібна твоя допомога... Ми...

- Ось зажди, - лютувала п’ятниця, - розчешуся стільки разів, скільки ти розчесалась у п’ятницю, а тоді й на поміч тобі прийду!

Нявка підлабузницьки усміхнулася, простодушно закліпала віями й потяглася до п’ятниці. Тіло тої було вкрите пухирями, старими й свіжими ранами, очі засмічені, а пальці покручені.

- Прости мене, п’ятінко, я більше не буду! Сама не буду і всім казатиму, щоб у п’ятницю не чесалися!

Шалапутка пальчиком торкнула одного з пухирів і спитала тихо:

- А це в тебе звідки?

П’ятниця люто мовила:

- Від таких, як ти. Які в п’ятницю хліб печуть. Від цього пухирі величиною зі спечену хлібину!

Нявка послинила пальчик і торкнулася ним пухиря. Той одразу зібгався, виллявши краплю юшки, а потім і зовсім зник. За кілька секунд щез і набряк на його місці. Послинивши пальця, нявка торкнулася ще кількох пухирів, і вони так само пропали. Тоді нявка, показуючи на рани, мов від циганської голки, запитала:

- А це в тебе що?

П’ятниця відповіла трошки м’якше:

- А це від тих, що в п’ятницю прядуть...

- Та хто ж зараз узагалі пряде? - здивувалася нявка.

- Тепер навіть гірше, - забідкалася п’ятниця, - цілими фабриками прядуть, у мене сліди навіть з обличчя ніколи не сходять...

Нявка торкнулася колотих ран, і вони затягнулися. Засяяла біла шкіра.

Хованець вирячився на п’ятницю, не приховуючи подиву. І справді: позбувшись пухирів і жахливих ран, негожа п’ятниця помітно вилюдніла. Будови вона була стрункої, зросту і не високого, і не низького, а такого, сказати б, ладного, ніжки й ручки мала маленькі, зграбні, а очі зелені. Якби ще її розчесати та ті всі подряпини залікувати...

Нявка між тим показала на подряпини і спитала:

- А це від чого?

- Від того, що в п’ятницю перуть.

- І навіть як машинами перуть? - не втрималася нявка.

- Ще гірше! - зморщилася п’ятниця й відвернулась. Мабуть, воліла змахнути набіглу сльозинку непомітно...

Нявка ретельно полікувала п’ятниці подряпини, але до волосся приступати боялася. Знала-бо, що і її гребінець зламався в поплутаних косах, тож не зможе вона ті коси розчесати, доки п’ятінка її не пробачить.

А п’ятниця не поспішала. Вона звідкись дістала люстерко, добре себе обдивилася. Тепер гляділася не старою бабою, а квітучою молодицею, майже дівкою, тільки розкошлане волосся псувало картину. Зламані гребінці, що стирчали з нього, мали вигляд, буцім панянка з фантазією забабахала собі ультрамодну зачіску. У місті на неї би тюкали нахаби, а чемніші громадяни соромливо відверталися. П’ятниця зітхнула й нехотя промовила:

- Добре, пробачу вже тобі.

Нявка зрозуміла її з півслова. Підстрибуючи й пританцьовуючи, вона повисмикувала всі зламані гребені й повикидали їх подалі. Волосся швидко й вправно розчесала просто пальцями, а тоді заплела в товстенну косу. Тепер п’ятниця мала вигляд на всі сто!

- Ну, добре, - проказала замолоділа пані, - допоможу вам. Кажи, що треба. Тільки швидко, бо маю - е-ех! - насолодитися короткочасним спочинком!..

Вона потяглася, хруснувши кістками. Груди випнулися з-під сорочки, і хованець упіймав себе на тому, що безлично* витріщається на них. Очі мав збентежені і глибокі-глибокі...

- П’ятінко, - хлипнула нявка, - ми заблукали...

- По сліду гарби йшли? - підморгнула розквітла пані. Нявка вражено лупнула жовтими очиськами. Прехороша пані п’ятниця співала: - А слід пропав, навколо - чагарі...

- Що ж нам робити?

П’ятниця весело крутнулася, зиркнула в люстерко, махнула гладкою косою.

- Куди ж ви за тою гарбою прямували?

- П’ятінко, - таємничо шепнула нявка, - проти ночі не казатиму, щоб не прикликати... А взагалі ми шукаємо його, - вона махнула підборіддям у бік хованця, - зниклого господаря.

- Бо йому, - п’ятниця теж махнула підборіддям у бік хованця, - тепер у хату - зась?

Нявка звела зелені бровки у подиві.

- Ти як знаєш?

- Не перший рік на світі живу, - п’ятниця зубоскалила дзвінко й заразливо, - багато бачила... Але чим можу зарадити я?

- Виведи нас до міста! Ти ж у місті щоп’ятниці буваєш!

Пані гмикнула. Заховавши нарешті люстерко, вона ще раз тріпнула косою, дала хованцеві легенького щигля по носі, від чого той осів на землю з виразом нірвани на чорній пиці, і зареготала:

- А ви самі дороги не знайдете? Стоїте просто над стежкою і не бачите її?

Вона тицьнула пальцем у землю, крутнулася на підборах і, голосно регочучи, зникла в лісі.

Майже невидима стежка крутилася поміж сосон. Навіть нявка, яка все своє життя мешкала в цьому дрімучому лісі, не знала тої стежки - тільки коли їй показали заледве прим’яту врунисту траву й кілька стоптаних паростків корчастої малини, вона впевнилася, що через кляті чагарники таки направду хтось ходить.

Краще й не уявляти, хто саме послуговується стежкою, яка дереться крізь найгустіші хащі й найпотопельніші болота! Але стежка була, а отже, нявка й хованець, не виказуючи постраху, мали нею скористатися.

Нявка зробила перший обережний, сторожкий крок, ніби то й не рідний ліс, а страшний чужинський праліс, де тільки хижий звір шастає. Позаду неї сопів хованець.

- Всю шерсть собі в шалині повискубую, - буркотів він. - Ти справді бачиш стежку - чи тебе зачарували, щоб ти завела мене в найдальше болото і втопила?

Стежка спочатку довго бігла вгору, а потім почала стрімко спускатися в долину. Хованця тягнуло вниз, ноги зашпортувалися за гілляччя, і двічі він ледь не проїхався носом по землі. Нявці теж не щастило: нога її провалилася в нірку, нявка не втримала-таки рівноваги та хрьопнулась уперед, підвернула руку й від болю заплющила очі.

- Вставай, піднімайся! - злякався хованець. Нявка лежала тиха, гейби нежива. - Підводься, будь ласка!

Нявка розплющила одне око. Чолом проповз величезний мураха, тягнучи за собою вдвічі більшого за себе жука. Головою вона лежала в мурашнику, який перетинав зрадливу стежку. Нявка звелася на одному лікті, бо друга рука нестерпно пекла. І застигла.

Хованець прослідкував за її поглядом.

Просто в центрі мурашника покоївся кістяк. Мурахи виїли і м’ясо, і шкіру. Тільки з розведених крил можна було здогадатися, що скелет - лиличий. По маслаках діловито повзали мурахи, наче їх не обходило, яку лиху справу вони вчинили, обсмоктавши живу істоту до кісток.

Хованець нахилився над мурашником і простягнув чорну руку, щоб поторсати кістяк, але нявка заверещала:

- Не руш!

І тоді сталося те, чого не могли передбачити ні хованець, ні його шаливірна товаришка: лиличий скелет підняв голову, змахнув крилами й почав обростати м’ясом і шерстю на очах у переляканих мандрівників.

Спершу під кістками з’явилися нутрощі, під ребрами забилося нічим не прикрите серце, у шлунку завирувала неперетравлена їжа. Потім серце сховалося під товщею м’яса, а тоді гола плоть швидко вкрилася шкірою і насамкінець шерстю.

Лилик підморгнув мандрівцям і зручно всівся на мурашнику, а мурахи, зрадівши новій несподіваній поживі, гайнули до нього з усіх боків. Тільки щойно перший мурашка заліз на лилика й спробував його вкусити, то дригнувся й завмер. Його руді брати кинулися навтьоки, тягли за собою великі яйця, й за мить мурашник повністю знелюднів.

Нявка дивилася на лилика, мов загіпнотизована.

- Стільки днів пролежав, тьху! - вилаявся знагла воскреслий лилик. - Щоб його гнітуха поїла! Стільки днів без руху, без їжі.

Лилик оглянув себе з усіх боків і, видать, лишився задоволеним тим, що вздрів. Хованець бачив тільки це: підсліпуваті очі, великі крила й рухливий носик лилика, який повсякчас щось винюхував. Він із моторошною ясністю уявив, як лилик вчеплюється йому у шерсть на тім’ї гострими кігтями, як усмоктується в голову. Як він їсть мозок, і як помалу з голови висотується все, що робить хованця живим. А потім тягне знерухомлене тіло до криниці й вкидає на саме дно. Хованець уже чув підошвами, як входить у холодну воду, - і був би й упав одразу навзнак, як підкошений, якби не спружинив щільний ожиновий кущ позаду нього.

- Роби щось! - прогарчав він у вухо нявці. - У тебе ж на кожен випадок є план!

Лісова мешканка божевільним поглядом прошила товариша через плече, але щось у ній тіпнулося, сіпнулося, й мов полуда з очей впала: вона твердіше стала на ноги й розправила плечі. Викручена рука зразу дала про себе знати: нявка жалібно скривилася. Підтримавши хвору руку здоровою, вона заплющила повіки, зосередилася й монотонно забубоніла.

 

Хто уже дев’ять днів

Перебув у труні,

Кров’ю сплив хто і стік,

Часу втративши лік,

Хто забув і заспав,

І під землю запав,

Хто застиг і закляк,

Духом смерті просяк,

Обернись на кістяк

Ізнов!

 

Нявка трусилася, мов у пропасниці.

Хованець не міг уторопати, чому нічого не відбувається. Не відав він те, що знала нявка: на того, на кого обернувся лилик, пролежавши стільки днів на мурашнику, не подіє жодне заклинання!

- Я тобі прощаю маленьку облудну спробу, - промовив лилик глузливо. Нявка величезними жовтими очима зорила просто на нього. Лилик стояв на мурашнику напрочуд зграбно, наче йому було зручно на хисткій горі гілочок, дбайливо зібраних мурахами. - Бачиш, який я сьогодні великодушний? Моє нове тіло, наросле на старих кістках, не бажає оскверняти цей чудовий день. Ідіть, куди йшли, але не забудьте: там ми можемо знову зустрітися. І тоді... самі знаєте, що буде!

Лилик вдоволено розправив крила й шаснув угору. З дерев посипалося листя й дрібні гілочки, а лилик кілька разів шарпнувся у верховітті, мов не знав, яку дорогу обрати, а далі шугнув униз і, черкнувши хованця по шерсті крилом, здимів.

 

Розділ VIII

 


1 | 2 | 3 | 4 | 5 | 6 | 7 | 8 | 9 | 10 | 11 | 12 | 13 | 14 | 15 | 16 | 17 | 18 | 19 | 20 | 21 | 22 |

Поиск по сайту:



Все материалы представленные на сайте исключительно с целью ознакомления читателями и не преследуют коммерческих целей или нарушение авторских прав. Студалл.Орг (0.036 сек.)