АвтоАвтоматизацияАрхитектураАстрономияАудитБиологияБухгалтерияВоенное делоГенетикаГеографияГеологияГосударствоДомДругоеЖурналистика и СМИИзобретательствоИностранные языкиИнформатикаИскусствоИсторияКомпьютерыКулинарияКультураЛексикологияЛитератураЛогикаМаркетингМатематикаМашиностроениеМедицинаМенеджментМеталлы и СваркаМеханикаМузыкаНаселениеОбразованиеОхрана безопасности жизниОхрана ТрудаПедагогикаПолитикаПравоПриборостроениеПрограммированиеПроизводствоПромышленностьПсихологияРадиоРегилияСвязьСоциологияСпортСтандартизацияСтроительствоТехнологииТорговляТуризмФизикаФизиологияФилософияФинансыХимияХозяйствоЦеннообразованиеЧерчениеЭкологияЭконометрикаЭкономикаЭлектроникаЮриспунденкция

Склад української лексики за походження

Читайте также:
  1. D. Визначення енергетичної цінності та нутрієнтного складу добового раціону на підставі статистичної обробки меню-розкладок
  2. II. Склад сім'ї призовника
  3. III. Введение и активизация новой лексики.
  4. IV. Запишіть 2 приклади: один - пособництва зґвалтуванню, другий - готування до розбещення неповнолітніх (складіть фабули).
  5. IV. Складіть список КК зарубіжних держав, які перекладені на українську чи російську мову, вкажіть джерела, в яких вони опубліковані.
  6. IX. ОРГАНИ ТРАВЛЕННЯ. ПОХОДЖЕННЯ
  7. SLS-Склад Лайт
  8. SWOT-аналіз підприємства та складання профілю середовища.
  9. V. Запишіть 2 приклади вчинення замаху на злочини, передбачені статтями розділу ІІІ Особливої частини КК України (складіть фабули).
  10. VI. Помилки та ускладнення
  11. VI. Помилки та ускладнення
  12. VI. Помилки та ускладнення

За походженням лексика української мови неоднорідна. Вона формувалася про­

тягом багатьох століть у тісному зв’язку з іншими мовами. Тому з погляду походження

виділяється дві групи: споконвічноукраїнська і запозичена. Українська мова нале­

жить до східнослов’янської мовної групи, які разом із південнослов’янською та

західнослов’янською постала із спільнослов’янської (праслов’янської мови), а та -

з індоєвропейської. Отже, споконвічно українська лексика формувалася у такій по­

слідовності: індоєвропейська —> праслов’янська —> спільносхіднослов’янська —>

власне українська лексика.

1 Індоєвропейські слова становлять важливий шар української лексики. Вони

називають: предмети і явища (небо, сонце, вечір, озеро, вода),’ тварин, рослини, про-

2 4 дукти (вівця, вовк, верба, сіль, мед); родинні зв’язки (тато, батько, мати); частини

тіла (око, рука, зуб, серце, кров); числа (л ‘ять, тисяча, сто); якості (жовтий, босий,

довгий); дії (брати, везти, веліти).

2. Праслов’янська лексика утворилася, коли слов’яни жили спільним життям.

Спільнослов’янські слова позначають назви: людей, тварин, птахів (чоловік, жінка,

голуб, ведмідь); житла, одягу, взуття, прикрас (вікно, дзеркало, шуба); їжі (пиріг,

молоко, сало); предметів і явищ природи (вітер, роса, осінь, серп, плуг); абстрактних

понять (правда, гнів, скорбота); обрядів (Купала, молода).

3. Спільносхіднослов’янські (або давньоруські) слова виникли в період, коли із

слов’янської мовної єдності виділилася група східних слов’ян (ГУ-УІ ст.). Спіль­

носхіднослов’янських слів в українській мові дуже багато: щока, кулак, племінник,

дядько; білка, кішка, собака; ківш, кочерга, горня; зозуля, жайворонок; щавель, хвощ,

молочай; ярина, сіножать та ін.

4. Власне українські слова виникли на українському мовному грунті після

розпаду давньоруської єдності слов’ян і утворення трьох народів — українського,

білоруського і російського. Це такі слова, як: вареники, сніданок, галушки, паляниця,

борщ, корж; смуга, вибалок; мрія; козачок, козацтво; баритися, очолити, линути;

кремезний, розкішний, чарівний.

Власне українські слова можна розпізнати за фонетичними і граматичними

ознаками:

1) чергування [о], [е] з [і]: село — сільський, чоло — чільний;

2) зміна [е] на [о] після шиплячих та [й]: женити — жонатий;

3) наявність’суфіксів -ник, -івник, -ець, -овець(-івець), -ій, -ень, -ищ, -от, -шн, -неч,

-анн, -енн, -інн, -ач, -аль, -ив, -иськ, -юк, -ар, -езн, -елезн, -ісіньк, -есеньк, -юсіньк, -ощ:

візник, комірник; промовець; плаксій, водій; днище, горище; голота, босота;

дітлашня; ворожнеча; зростання; знищення; горіння; викладач; скрипаль; печиво;

хлопчисько; злюка; нездара; старезний; довжелезний; гарнісінький; малесенький;

тонюсінький; ласощі;

4) наявність префіксів су-(сузір ’я); перед-(передчасно); по-(подвір ‘я, посадити);

прі-(прірва, прізвище).

 

СТАРОСЛОВ’ЯНІЗМИ

стилістичні засоби, що мають виразні ознаки свого старослов’янського походження, використовуються як стилістичний засіб для створення історичного колориту, пафосу або комізму, іронії: глава, врата, возлюби, благословен, ректи: Я єсть народ, якого правди сила ніким звойовна ще не була (П. Тичина).

 

Інтернаціоналізми

Досить часто сперечаються про способи засвоєння прикметників-інтернаціоналізмів [6, с. 224-227]. У ряді похідників позичені суфікси семантично порожні, тому без них можна обійтися і додавати український суфікс -н- не до прикметникового суфікса, а до кореня: функція - функційний, але функціонал - функціональний; диференціювати - диференційний, але диференціал - диференціальний, гармонійий і гармонічний(з різними значеннями). Неоднакова сполучуваність різносуфіксальних пар служить засобом чіткішого значеннєвого розрізнювання названих паронімів. Наприклад, гармонійний означає "злагоджений, милозвучний, стрункий" (гармонійний спів, гармонійні відносини), а гармонічний - "той, що стосується гармоніки" (гармонічний ряд).

Відновлено деякі прикметники, утворені від термінів-інтернаціоналізмів з допомогою українського суфікса -ов-: процесовий, тритомовий. Однак такий засуджений в 30-ті роки національний замінник іншомовних суфіксів реабілітовано не до кінця: давно відомі утвори від інтернаціоналізмів атомовий, спортовий, призмовий та інші прикметники такого типу і сьогодні старанно замінюють ближчими до російської атомний, спортивний, призматичний тощо.

Іноді можна усунути цілий корінь, як, наприклад у поширюваному замість термінологічний прикметнику термінний (термінна лексика, термінний словник); обидва слова - пароніми (перший указує на відношення до терміна, а другий - до термінології). Однак такий терміновжиток сприймають не всі термінокористувачі.

Ще один цікавий приклад усування міжнародного суфікса - це додавання українського дієслівного суфікса -ува- безпосередньо до кореня, усуваючи міжнародний терміноелемент - суфікс -из-/--із-: каналувати (а не каналізувати), стандартувати (а не стандартизувати) або інший суфікс кондиціювати (а не кондиціонувати).

Зроблено тільки деякі кроки на шляху до повернення зовнішній форми інтернаціоналізмів питомих українських рис. Але майже непорушним залишається основне русифікаційне правило: в українській мові загалом, і в термінології зокрема, не повинно бути інтернаціоналізмів, яких немає в мові російській.

Словник

Словни́к — книга, в якій в алфавітному чи тематичному порядку подано слова якоїсь мови (з тлумаченням, перекладом на іншу мову тощо).

 

Словником також називають сукупність слів, які використовуються чиїй-небудь мові, сукупність слів певної мови. Пасивний словник — це запас слів у будь-якого носія мови, значення яких він розуміє, але сам їх не вживає.Зміст [сховати]

Типи словників

Перекладнi словники

 

Найбільш поширені в Україні двомовні перекладні словники. Їх створення ґрунтується на багатих традиціях української лексикографії, відзначається безперервним удосконаленням, поглибленням наукового, мовного опрацювання. Однією з визначних праць української лексикографії є шеститомний «Українсько-російський словник», укладений колективом Інституту мовознавства імені О. О. Потебні і виданий у 1953—1963 рр. Цей словник є широким зібранням лексичних та фразеологічних скарбів сучасної української літературної мови. Опубліковані російсько-українські словники, які представляють термінологію багатьох галузей знань: гірничий, хімічний, фізичний, математичний, геологічний, гідротехнічний, технічний, ветеринарний, сільськогосподарський, а також крім російсько-українських і українсько-російських, видано також двомовні і багатомовні словники, які охоплюють й інші мови. Навіть короткий огляд сучасних перекладних словників, створених українськими лексикографами, свідчить про значну і глибоку інформативність цих видань, їх важливе практичне значення.

[ред.]

Тлумачні словники

 

Найвищим досягненням української лексикографії стало видання одинадцятитомного «Словника української мови» — першого тлумачного словника української мови, найповнішого та найбагатшого зібрання її лексики та фразеології. Словник, виданий упродовж 1970—1980 років, містить близько 135000 слів.

 

Помітним явищем у розвитку української лексикографії стала поява словників, присвячених мові окремих письменників: «Словник мови Шевченка», «Словник мови творів Г. Квітки-Основ'яненка». Готуються нові словники, присвячені описові словесних скарбів із творів найвидатніших майстрів українського художнього слова. Як уже відзначалося, серед тлумачних словників важливе місце посідають словники іншомовних слів.

 

1974 року побачив світ «Словник іншомовних слів» за редакцією академіка О. С. Мельничука, підготовлений співробітниками Головної редакції Української Енциклопедії. Словник дає коротке пояснення слів і термінів іншомовного походження, які перебувають у науковому обігу, вживаються в сучасній українській пресі, художній літературі. 1985 року вийшло друге видання цього словника.

[ред.]

Етимологічні словники

 

Великим здобутком української лексикографії є створення Етимологічного словника української мови, укладеного в Інституті мовознавства ім. О. О. Потебні. У словнику знаходять етимологічне висвітлення зафіксовані в XIX і XX ст. слова української літературної мови й українських діалектів, як здавна успадковані, так і запозичені з інших мов. Він охоплює матеріали пам'яток української мови.

[ред.]

Словники синонімів, антонімів, паронімів

 

Ці словники теж значною мірою сприяють піднесенню мовної культури, розвивають навички стилістичної майстерності. Увага до синонімічних, антонімічних засобів допомагає збагачувати вираження думок і почуттів, досягати більшої точності, емоційності мовлення. Ставилась мета не лише дати тлумачення компонентів антонімічних пар та проілюструвати їх вживання, а й показати антонімічні слова в живих контекстуальних зв'язках, особливості сполучуваності антонімів, уживання їх у фразеологічних зворотах. У 1986 р. вийшов «Словник паронімів української мови». Словник є першою спробою в українській лексикографії опису паронімів — близьких за звучанням, але різних за значенням і написанням слів. Описано понад 1000 паронімів, які найчастіше зустрічаються в шкільних підручниках, у навчальних посібниках, науково-популярних книжках, публіцистиці, художній літературі, побутовому мовленні.

[ред.]

Орфографічні, орфоепічні та інші словники правильності мови

 

Українські орфографічні словники видавалися досить часто ще в 20-х роках, але зі зміною правопису у 1946 р. постала потреба в нових словниках цього типу. Відомий український лексикограф Колектив науковців Інституту мовознавства ім. О. О. Потебні створив великий (з реєстром до 114 000 слів) «Орфографічний словник української мови» (1975, 1977).

 

У зв'язку з деякими змінами в правописі сучасної української мови виникла потреба на нові словники. У 1994 році було видано. До орфографічного своїм практичним призначенням наближаються словники акцентологічні та орфоепічні, тобто словники нормативного наголошення слова і правильної вимови.

 

У 1984 р. вийшла праця М. І. Погрібного — «Орфоепічний словник». У словнику вміщено близько 44 000 слів. Він подає вимову і наголос слів відповідно до загальноприйнятих літературних норм. Останнім часом з'являються словники комплексного характеру, в яких відомості про написання, вимову поєднуються з інформацією про особливості слововживання. Широко представлені власні назви, абревіатури.

 

У 1989 р. вийшов «Словник труднощів української мови» за редакцією С. Я. Єрмоленко, в якому пояснюється написання й вимова слів, словотворення, дається граматична і стилістична характеристика слів, наводяться приклади сполучуваності слів, зокрема керування. У словнику зібрано найбільш складні випадки, які викликають труднощі у мовленні.)

[ред.]

Фразеологічні словники

 

Уживання фразеологічних зворотів збагачує мову, надає їй яскравої емоційної забарвленості, виразності. Чимало фразеологічних довідників присвячено прислів'ям та приказкам — справжнім перлинам народної мудрості. 1993 року вийшов «Фразеологічний словник української мови» в двох книгах. Це своєрідний підсумок попередніх надбань у систематизації української фразеології, зібрання найуживаніших сталих словосполучень з їхніми різноманітними функціональними характеристиками.

Фразеологія

Фразеологія (від грецького phrasis - вираження, logos - вчення) — розділ мовознавства, в якому вивчаються лексично неподільні поєднання слів. Фразеологією називають також сукупність властивих мові усталених зворотів і висловів.

 

Об’єктом дослідження фразеології як розділу мовознавства є стійкі вислови, їх семантика, структура, походження, роль у мові, взаємозв’язок з іншими мовними одиницями, зокрема словом і реченням.

 

Фразеологія — сукупність зворотів і висловів (словосполучень, речень), фразеологізмів, властивих тій чи іншій мові.

 

Одиниця фразеологічної системи називається фразеологізмом (лексико-граматична єдність двох і більше граматично оформлених компонентів).

 

Особливості фразеологізму:

лексичне значення виражається сполученням кількох слів, значення фразеологізму єдине.

постійне відтворювання одного й того самого компонентного складу.

характеризуються стійкістю граматичних категорій.

слова у складі фразеологізмів мають часто переносне значення.

контекстуальна обумовленість вживання.

 

Фразеологічні зрощення — стійкі, неподільні словосполучення, зміст яких не виводиться із значень слів, що входять до фразеологізму: дати драла, врізати дуба.

 

Фразеологічні єдності — семантично неподільні і цілісні,але в них семантика частково мотивована значення слів, що становлять фразеологізм. Єдності не мають такого міцного поєднання, як зрощення: зітерти (розтерти, стерти) на порох (зітерти в порох, на прах).

 

Фразеологічні сполучення — такі стійкі мовні звороти, в яких один із компонентів має самостійне значення, що конкретизується у постійному зв’язку з іншими словами: нічого в рот не брати (нічого не їсти), брати рушник (свататися).

 

Класифікація фразеологічних одиниць

 

В основі вітчизняної концепції класифікації ФО лежить семантична класифікація, яку запропонував російський мовознавець В.В.Виноградов. Він виділив три типи ФО: фразеологічні зрощення, фразеологічні єдності і фразеологічні сполучення.

 

Фразеологічні зрощення — семантично неподільні ФО, у яких цілісне значення невмотивоване, тобто не випливає із значень компонентів (бити байдики, точити ляси, собаку з’їсти).

 

Фразеологічні єдності — тематично неподільні одиниці, але цілісне значення їх певною мірою мотивоване значенням компонентів (тримати камінь за пазухою, не нюхати пороху, прикусити язика).

 

Фразеологічні сполучення — це такі стійкі мовні звороти, які не є «безумовними семантичними одиницями», оскільки характеризуються певною самостійністю складових части. Одне слово у фразеологічному сполученні є стрижневим й не може бути замінене іншим, а ті слова, що його характеризують, допускають взаємну заміну чи підстановку (бере досада (зло, страх, жаль); порушити питання (справу, проблему); не сходити з язика (уст)).

 

Зберігши три основні типи фразеологічних одиниць, М.Шанський виділив четвертий тип — фразеологічні вирази, що об’єднують такі стійкі у своєму складі і часто вживані фразеологічні звороти, які є не тільки семантично подільними, але й складаються цілком із слів із вільним значенням: Не все те золото, що блищить; Вовків боятися — в ліс не ходити.

 

Часто на позначення фразеологізмів можна почути термін ідіома (дехто з мовознавців співвідносить ідіоми із зрощеннями і єдностями). Власне «Словник лінгвістичних термінів» (Д.І.Ганич, І.С.Олійник) трактує цей термін так — стійкий неподільний зворот мови, що виражає єдине поняття, зміст якого не визначається змістом його складових елементів: байдики бити, на р

Уку

Фонетика

Фоне́тика (грец. φωνηεντικός — звуковий) — це розділ мовознавства, в якому вивчають звуковий склад мови. Об'єктом вивчення фонетики є звуки, їх властивості і функції, закономірності поєднання, фонетичні процеси, одиниці, засоби, ознаки.Зміст [сховати]

Розділи фонетики

 

Звуки мови можна вивчати в різних наукових зрізах. Тому фонетику розмежовують на окремі фонетичні розділи.

 

Щодо часу виділяють:

історичну (діахронічну) фонетику, що вивчає становлення й розвиток фонологічної мовної системи

описову (синхронічну) фонетику, яка досліджує стан фонологічної системи на певному етапі, як правило, на сучасному.

 

Стосовно мов виокремлюють:

загальну фонетику, яка аналізує загальні особливості звукового боку мови

конкретну фонетику, що фіксує звуковий бік окремої мови

зіставну фонетику, яка описує звукові особливості однієї мови порівняно з іншою чи іншими.

 

Що стосується системи вияву мови, кажуть про:

фонетику літературної мови (є галуззю вивчення літературної мови)

діалектну фонетику, що досліджує звуковий бік діалектної мови (є галуззю діалектології)

фоностилістику, яка вивчає звуковий бік стилістично навантаженого мовлення. (Є галуззю лінговстилістики)

 

 

Відповідно до методів вивчення говорять про теоретичну фонетику, в якій використовують теоретичні методи дослідження, і експериментальну фонетику, де застосовують емпіричні методи дослідження (безпосереднє спостереження й інструментальні методи дослідження: палатографування, рентгенографування, осцилографування, спектрографування, інтонографування тощо).

 

Стосовно практичного застосування фонетичних знань визначають нормативну фонетику, знання якої застосовують у межах лінгвістичних дисциплін, і прикладну фонетику, знання якої знаходять застосування в межах інших наук (наприклад, логопедії, сурдопедагогіці, криміналістиці, психології, соціології тощо) чи набувають широкого практичного застосування в суспільстві.

Предмет фонетики

 

Особливості вивчення фонетичних проблем у різних напрямках мовознавства розділили фонетику на фонетику у вузькому розумінні, або субстанційну фонетику, та фонологію (функціональну фонетику). Предметом фонетики у вузькому її розумінні є звукова субстанція мовлення. До вивчення звукового потоку підходять багатоаспектно, адже звук генерується, передається і сприймається. Відповідно науку про звукову субстанцію формує артикуляційна фонетика, акустична фонетика та перцептивна фонетика. Фонологія досліджує особливості й закономірності функціонування звукової матерії лінгвосистеми.

 

Класифікація приголосних

 

Приголосними називаються звуки, що творяться за допомогою голосу і шуму. В українській мові 32 приголосних звуки. За участю шуму і голосу вони поділяються на шумні і сонорні.

 

Шумними називаються такі приголосні, які творяться за допомогою тільки шуму або шуму з незначною кількістю голосу.

 

Сонорні — це такі приголосні, які творяться шумом і голосом з перевагою голосу.

 

Шумні приголосні поділяються на дві групи: дзвінкі і глухі.


1 | 2 | 3 | 4 | 5 | 6 | 7 | 8 | 9 | 10 | 11 | 12 | 13 | 14 | 15 | 16 | 17 | 18 | 19 | 20 | 21 | 22 | 23 | 24 | 25 | 26 | 27 |

Поиск по сайту:



Все материалы представленные на сайте исключительно с целью ознакомления читателями и не преследуют коммерческих целей или нарушение авторских прав. Студалл.Орг (0.014 сек.)