КРИЗА НАРОДЖЕННЯ ЯК ЗВ'ЯЗОК ПОКОЛІНЬ

Перехід від пренатального існування дитини до постнатального є перша в житті психологічна криза, яка, звісно, має своє фізіологічне підгрунтя. Нормальною для дитини є такий перебіг кризи народжен­ня, коли вона є під контролем жінки — матері.

Жінка створює певні психологічні умови, за яких "перехід" з одно­го стану в інший стає для дитини легшим.

Анормальним є народження без любові до дитини; ставлення до нової людини не як до мети, а як до засобу здійснення якихось ін­ших цілей. Та про це йтиметься далі.

У наш час працюють інститути по плануванню сім'ї. Газети, теле­бачення запевняють нас, що ми можемо запланувати буквально все, варто тільки прислухатися до порад лікаря. Складніше запланувати ту іскру, що іноді зветься пристрастю, що пробігає між чоловіком і жін­кою, а також любов до ще ненародженої дитини.

Дев'ять довгих місяців вагітності роблять жінку власницею дитини. За цей час вона звикає розглядати її як частину себе. Цьому сприяє і спільний струм крові, і безліч всіляких труднощів, що їх викликає іс­нування двох в одному тілі. Тому коли новонароджена душа з'яв­ляється нарешті у світ, вона здобуває не тільки покровительку, захис­ницю й годувальницю, а й хазяйку, що прагне самотужки розпоряд­жатися (іноді вельми довго) її долею.

Саме "авторське" ставлення до дітей дає батькам уявне право ці "свої" витвори підправляти і впродовж усього життя обмежувати їхню особисту свободу.

Скількох конфліктів можна було б уникнути, пам'ятаючи, що діти — це не наша власність і що вони не повинні слухати нас безза­стережно, виправдовувати наші чекання та сподівання, досягати того, чого не досягли ми, любити (не любити) те саме, що любимо (не лю­бимо) ми, зв'язувати нас по руках і ногах.

Люблячи своїх дітей, не слід придумувати їм майбутнього — вони самі із цим впораються. Людина, так схожа на нас тілом і обличчям, знайома з перших днів свого життя, має свою долю, навіть коли ми прищеплюємо їй свій світогляд, прагнення та прихильності.

Можна сказати, що мати може створити умови для реалізації "творчого задуму" своєї дитини. Це підтверджують і сьогоднішні до­слідження у сфері трансперсональної психології. Здобутки регре-

сивних методів психотерапії дозволили розглядати перинатальний період у житті людини як повноцінний поряд з усіма періодами постнатального життя, а кризу народження — з погляду психологіч­ного впливу на дитину — порівнювати хіба що з кризою смерті. До­слідження С. Грофа довели, що на клітинному рівні кожен індивід несе протягом усього свого життя досвід свого перинатального періо­ду існування. За його нормального перебігу і природного завершення народжується людина, визначальною позицією якої у житті в цілому є оптимізм. Тому всі життєві випробування нею сприйматимуться як умова для здобуття такої позиції.

Будь-які аномалії на шляху до народження рельєфно відображаються в дорослому житті індивіда різноманітними відхиленнями та комплек­сами. Так, за свідченнями С. Грофа [7, с. 82—83], застосування регре­сивних методів психотерапії до людей, народжених за допомогою ро-додопоміжних щипців, дало змогу встановити причини їх складно­стей, що виникають при досягненні поставленої ними самостійно будь-якої мети. При адекватній активності поведінки на початку втілення тих чи інших проектів вони демонстрували розгубленість і невпевненість при їх завершенні і не могли обійтися без сторонньої допомоги.

Аналіз життєвих невдач людей, народжених шляхом кесарського розтину, виявив нереальність їх уявлень про власне місце у житті та нездатність правильно прогнозувати дії оточуючих. Алкоголізм та нар­команія пояснюються жагучим бажанням індивіда повернутися у стан симбіотичної єдності з навколишнім середовищем, так званої косміч­ної єдності, яка переживалася ним на початку перинатального періо­ду від моменту запліднення до перших перейм, і неможливістю поз­бутися травмуючого впливу періоду народження, моменту відокрем­лення від матері.

Подекуди офіційна медицина погоджується зі значенням емоцій­ного боку процесу народження, але й сьогодні надмірна емпатія вва­жається професійно непридатною якістю спеціаліста-медика. І все ж таки практика "уповільненого народження" є позитивним надбанням у вітчизняному акушерстві. Вона виявляється в тому, що дитину піс­ля народження, не відрізаючи пуповини, відразу ж кладуть на живіт матері. Відчуття рідного тепла та слухання знайомого серцевого рит­му пом'якшує кризові переживання дитини.

Трансперсональна психологія вважає за можливе знайти першопри­чину непатологічного або патологічного розвитку людини у перина-тальному періоді її життя. Повторне емоційне переживання дорослою людиною у редукованому вигляді перинатального стану веде до ка­тарсису та звільнення її від одержаної травматизації. Після виявлення

та "знешкодження" першопричин стає можливою подальша психоло­гічна реабілітація методом психо- та самоаналізу, іншими психотера­певтичними методами.

Актуалізація підсвідомого на перинатальному рівні життєдіяль­ності та його повторне переживання розширює можливості свідо­мого, звільняє індивіда від впливу депресивного періоду перейм, пе­реживань смертельної боротьби за життя під час проходження родо­водом, а також самої кризи народження — відокремлення до са­мостійного життя.

Тільки початок перинатального періоду, якщо мати переживала його без токсикозів та нервових обтяжень, буде нагадувати про себе у снах про водний простір, спокій, поколихування на хвилях, у відчут­тях захищеності та достатку.

Як відомо, для людського середовища характерним є неоднако­вість, своєрідність. Особливості жінки специфічно пов'язані з функ­цією народження та виховання дитини. У її природі закладено навча­ти. Ця роль потребує для себе зовнішнього захисту, терпіння, а також особливої сприйнятливості до емоцій та невисловлюваних потреб. Вона потребує, щоб сім'я перебувала у центрі уваги жінки, надійних та безперервних особистих стосунків всіх членів сім'ї.

Материнська орієнтація сповіщає жінкам (не всім порівну) особ­ливе відчуття природи та органічності, а також, можливо, прихиль­ність до певного місця (впродовж майже всієї людської історії жінка була прив'язана до місця необхідністю догляду за дітьми, тоді як чо­ловік йшов на роботу).

Саме первинні потреби матері та сім'ї визначали роль чоловіка як охоронника і здобувача. її змушена пасивність стала причиною його заповзятливості, її відчуття конкретного викликало в нього відчуття загального, її інстинкти вимагали його логіки. Жіноча сприйнятли­вість відповідала чоловічій наполегливості. Характерні риси тієї та іншої статі знаходилися у взаємозалежності і залишаться такими ж.

Окрім загальноіснуючих рис до портрету вагітної жінки можна до­дати почуття страху перед випробуваннями фізичного болю, який су­проводжує народження дитини, а також стан психічного напруження, викликаний емоційним дискомфортом.

Відомо, що напруження буває продуктивним, організуючим й емоційно-дезорганізуючим. Перше споріднене, по суті, з раціональ­ним страхом. Страх є позитивною силою, біологічною функцією, не­обхідною для виживання. Він породжує пильність, насторожену го­товність, позбавляє від нереальних сподівань та гірких розчарувань. Він знижує небезпеку травм та використання крайніх заходів протидії в умовах кризи. Страх, пов'язаний з розумінням, є джерелом справж-

ньої сміливості. Емоційна напруженість попереджає страх патологіч­ний, істеричний або хворобливий. Раціональний страх не повинен викликати паніку.

Криза народження призводить до сильних переживань як матір, так і її дитину. Після дев'ятимісячного чекання та внутрішньої підго­товки жінка максимально використовує свою психічну енергію для народження дитини. Незалежно від віку, досвіду та послідовності по­логів кожна жінка ставиться' до них як до психологічного рубікону, якій необхідно "взяти за будь-яку ціну".

Що її чекає за цим рубіконом, після пологів, вона не знає. Саме невідомість є однією з головних причин ірраціонального страху та емоційного напруження. Жінка не знає, як вона почуватиметься під час пологів, навіть коли це не вперше, не впевнена, що здолає біль. її тривожить перша зустріч з дитиною. Незважаючи на перинатальну діагностику, в неї є побоювання стосовно її психофізіологічної норми.

Ще тривожніше і водночас свідоміше ставляться до народження дитини жінки, які ознайомлені з особливістями перинатального ро­звитку немовляти і знають, що в момент свого народження і дитина переживає кризу. Упродовж дев'яти місяців вона перебуває в умовах, які дозволяють їй зростати від клітини до самостійного організму.

Уся система життєдіяльності дитини встигає адаптуватися до жит­тя в організмі матері. Але час плине і настає момент, коли вона зму­шена народжуватись. При цьому ламається вся система життя, і за кілька секунд дитині слід адаптуватися до нової. В цей момент рвуть­ся всі фізичні зв'язки дитини з матір'ю, замість тепла, комфорту та задоволення всіх потреб дитина постає перед невідомістю нового для себе життя.

Поінформована жінка глибоко співпереживає дитині, ніби відчу­ваючи труднощі, яких та зазнає під час свого народження. Сила та глибина її хвилювань за дитину зростають, коли у пологах застосову­ються рододопоміжні медичні засоби, наслідки яких для дитини мо­жуть виявитись пізніше.

До того ж криза народження для жінки пов'язана також з переос­мисленням своєї соціальної ролі. Материнство перинатального періо­ду відрізняється від материнства постнатального. Останнє активізує сферу особистої відповідальності, альтруїзму, психічної витривалості, доброти та емпатії. Наявність цих рис допомагають жінці у складному життєвому періоді новонародженості та раннього дитинства зберігати психічну рівновагу.

Криза народження дитини для жінки пов'язана також із сферою її стосунків, яка представлена батьком дитини, "молодими" бабусями та дідусями, найближчими родичами. Продиктований подіями терміно-

- 82187

вий розподіл соціальних ролей, коли син і чоловік і він же батько спілкується з тещею, матір'ю і бабусею, наприклад, перебігає зде­більшого складно, в результаті чого молоді сім'ї зазнають чималих струсів. Нерідко молода мати стоїть перед альтернативою конфлікту: або з чоловіком, без якого її самотність та "сирітство" її дитини, або з батьками та рідними. Отже, криза народження є початком, в якого є певні наслідки.

Кожна жінка приходить до кризи народження своєї дитини по-різному, з різним психологічним настроєм. Для одних їхня вагітність є бажаною, для інших вона є умовою розвитку якихось обставин, на­приклад зміцнення сім'ї, поліпшення стосунків з чоловіком, отри­мання квартири. Одним жінкам байдуже, хто в них народиться, інші ж віддають перевагу тій чи іншій статі, для третіх — це випробування на "повноцінність", яке вони дозволяють проводити з собою своїм чоловікам. Звісно, що природна мотивація вагітності значно простіша для виконання, ніж мотивація з усілякими "надбудовами".

Чим є період виношування дитини для жінки-матері? Його заве­дено поділяти на три етапи. Перший етап — адаптація, який продо­вжується до трьох місяців. За цей час організм жінки пристосовується до нового стану, пов'язаного з імплантацією, тобто пересаджуванням у матку заплідненого яйця, з початком існування двох організмів — матері і дитини.

Другий етап — етап рівноваги. Це найдовший клінічний стан ва­гітності, що продовжується приблизно 5—6 міс. Всі недуги, хвороби закінчуються, настає рівновага. Матка ще не досягла розмірів, коли вона ускладнює рухи. Небезпека передчасних пологів скоротилася до мінімуму. Жінка має переважно хороший настрій і хороше загальне самопочуття.

Третій етап — етап втомленості. Жінці все важче рухатися, в неї все більша потреба у відпочинку. Етап цей не довгий, переважно один—два тижні до пологів.

Вагітність для жінки є природним станом, через який виконується її основна детермінована еволюцією функція — продовження роду. 3-поміж усіх відомих станів організму вагітність — єдиний, що спричи­нює глибокі та значні перетворення, функціональні зміни як у роботі статевих залоз, так і у всьому організмі. Ці зміни — результат тимча­сового співіснування двох організмів — зародку плода і материнсько­го, створення унікальної психо-біологічної системи матері і дитини. Плід, що розвивається в материнській утробі, активно росте і ставить перед матір'ю все нові вимоги для забезпечення свого розвитку і іс­нування. Щоб задовольнити їх, в організмі жінки відбуваються значні перетворювальні процеси.

Вагітність впливає на всі органи, тканини, клітини, процеси, що перебігають в них. Насамперед на енергетичний обмін, обмін речо­вин, функції залоз внутрішньої секреції і нервової системи.

Для психологічної підготовки жінок до пологів важливо знати, якої складності проблеми є побіжними в житті кожної окремої жінки. Досвід доводить, що наявність різних психологічних проблем і став­лення до них створюють різні рівні психологічної готовності жінки до випробувань, які її, без сумніву, чекають.

Для визначення групи соціально-психологічного ризику з-поміж жінок-майбутніх матерів слід дати визначення крайнім проявам таких жінок або груп соціально-психологічної норми і патології.

Соціально-психологічною нормою назвемо групу жінок, які володіють психологічною готовністю до материнства. Вона містить гармонійне поєднання фізичних і психологічних можливостей жінки.

Передовсім це відсутність внутрішні* конфліктів у сприйнятті се­бе, свого місця в суспільстві (як жінки та носія певних професійних здібностей), задоволення від відповідності свого обранця на роль чо­ловіка і майбутнього батька дитини своїм сподіванням, певний рівень громадянської зрілості і можливості брати на себе відповідність за когось, наявність стійкого бажання мати дитину, готовність витрима­ти деякі фізичні страждання у зв'язку із пологами.

Жінки протилежної групи не мають перелічених якостей зовсім, мають їх частково або мають їх із знаком "мінус". А відтак перспекти­ви перебігу їх вагітності майже завжди негативні у фізіологічному і завжди негативні у психологічному напрямі.

Відомо, що є п'ять типів ставлення до кризової ситуації: ігнорую­чий, перебільшуючий, демонстративний, волюнтаристський та про­дуктивний (Т. М. Титаренко). Групи жінок соціально-психологічного ризику є прикладом ставлення до кризової ситуації, якою для них є пологи.

З-поміж факторів, які складають ефективну материнську поведін­ку і сприяють адаптації дитини до навколишнього світу, великого значення останнього часу надається фактору прихильності матері та дитини. Серед досліджень, присвячених цій темі, можна виокремити порівняльно-етологічний та психоаналітичний напрями.

У межах етологічного напряму прихильність розглядається як при­роджений біопсихічний механізм, що поєднує більшість видів тварин з людиною. Дж. Боулбі вважав прихильність первинно специфічною системою, суть якої у підтриманні взаємодії між матір'ю і немовлям, що необхідне для його виживання та розвитку. Першим кроком до прихильності є встановлення зв'язку в результаті ранніх контактів упродовж перших годин після народження. Психосоматична рівнова-

та дитини тісно пов'язана з її емоційним контактом з матір'ю. По­ведінка її при цьому розглядається як відповідна та компліментарна природженому репертуару поведінки немовляти. Як і будь-який акт соціальної поведінки, що має принципове значення для виживання виду, прихильність має селективні та пускові механізми: морфоло­гічні риси, особливі запахи, рухи та пози; специфічно людським сти­мулом вважається посмішка немовляти. Філогенетично більш древ­нім, але не менш значущим для виникнення прихильності є нюхова стимуляція, поряд з візуальними сигналами, тактильною стимуляцією при ссанні, акустичною стимуляцією.

Психоаналіз центрує фокус своїх інтересів на психічній історії са­мої матері та періоді її вагітності. Найбільшу увагу привертає значен­ня формування образів дитини в уяві майбутньої матері для прийнят­тя нею своєї новонародженої дитини (М. Д. Аркіне, 1993). Виявлено, що фантазії матері стосовно вагітності і дитини можуть викликати дисфункцію стосунків у діаді, порушуючи нормальну прихильність.

Стосунки матері з дитиною визначаються її власною історією до і після народження. Отже, внутрішні конфлікти, тривоги, що стосу­ються минулих стадій розвитку, оживають в даній кризовій точці людського життя (вагітності) і впливають на реальний образ дитини. Ці конфлікти можуть мати як позитивні, так і негативні прояви як її "его", так і її партнера, включають продовження її стосунків з бать­ками та сіблінгами. Відтак для формування почуття прихильності до дитини жінка повинна під час вагітності інтегрувати реальність та підсвідомі фантазії, надії та мрії, що стосуються дитини. Таким чи­ном, з психоаналітичних позицій почуття прихильності матері до ди­тини виникає не раптово — після її народження, а проходить довгий шлях становлення, починаючи з періоду виношування вагітності (а можливо, й раніше), а сама проблема вагітності виводиться у суто людський план.

Які психологічні особливості жінки, яка виношує бажану вагіт­ність? Як відомо, одним із головних новоутворень періоду вагітності є виникнення нового сенсорного досвіду. Його формування пов'язано з тим, що починаючи з другої половини вагітності у всіх жінок вини­кає природне відчуття, що безпосередньо пов'язано із рухами плода, що формується. Звичайно жінки суб'єктивно виокремлюють ці від­чуття і одразу пізнають їх. Вони підкреслюють їх незвичайність і не­зрівнянність ні з якими іншими, раніше пережитими тілесними фе­номенами. Описуючи свої переживання, жінки звичайно удаються до надзвичайно образних порівнянь. Особливо це акцентовано напочат-ку, коли плід ще малий. Прагнучи передати свої відчуття, вагітні розповідають, як спочатку вони зазнають дуже невиразних, слабких,

І

погано локалізованих "поштовхів", "невиразних переміщень". Для по­рівняння вони використовують відповідні своєму настрою метафори: "начебто рибка пропливла", "теплі хвилі", "м'які доторкування", "наче злегка доторкнулася", "м'яко заворушилася" та ін. Відчуття, яких зазнає вагітна, звичайно емоційно забарвлені в приємні кольори. Ва­гітні жінки розповідають, як вони постійно прислуховуються, "чека­ють" цих сигналів, наділяють їх важливим смислом, ніби "медитують" на цих відчуттях. Шевеління, що періодично виникають, оживляють в йих потік фантазій, пов'язаних із майбутнім материнством.

Надалі, у міру зростання плода, чуттєвий компонент цих відчуттів стає більш яскравим, набуває відтінок предметності. Жінки пережи­вають "виразні поштовхи", "перевороти", дитина "б'ється", "штов­хається". Вагітні в цей період звичайно починають трактувати по­ведінку майбутнього немовля: "прокинувся", "він маму турбує", "пу­стує..." та ін. Можна бачити як наділена змістом вагітність надихає майбутню матір, створює відповідний афективний фон, яким вона одухотворює свого майбутнього немовля. Присутність його викликає ніжність, забарвлюється в теплі емоційні фарби. Для висловлення своїх почуттів, як правило, використовується зменшувально-пестливі суфікси: "мій маленький", "крихітка", "зайчик" та ін. Думки про нього викликають посмішку. Деякі жінки бувають настільки заглиблені в ці переживання, що в їх поведінці також починають з'являтися елемен­ти дитячості. Вони стають більш сенситивними та навіюваними, безпорадними та розм'якшеними. В цей період вагітності звичайно виникає внутрішній діалог матері з дитиною. Особливий емоційний стан сприяє формуванню образу дитини, який включається у само­свідомість жінки.

Водночас із розвитком найбільш бажаної й осмисленої вагітності у жінок є умови для цілої низки негативних змін в емоційній сфері. На фізіологічному рівні ця тенденція пов'язана з появою цілком певних ендокринно-соматичних і психофізіологічних змін в організмі вагіт­ної жінки. На смисловому рівні їм відповідає ряд негативних тен­денцій. Тут і побоювання, і страхи, пов'язані з майбутніми родами, що інколи доходять до паніки — "чи винесу я роди?"; і невпевненість у своїх здібностях народити і стати "повноцінною" матір'ю; і страх за здоров'я та долю майбутньої дитини, хвилювання перед погіршенням матеріального стану своєї сім'ї, перед можливим обмеженням власної свободи, і нарешті, переживання своєї тілесної метаморфози і пов'я­заної з нею сексуальної непривабливості.

Ці протилежні психологічні плани розвиваються одночасно і навіть найбажаніша вагітність забарвлюється особливим подвійним, протирічним, бінарним (Л. С. Виготський) афектом, в якому водно-

час співіснують радість, оптимізм, надія і насторожене чекання, страх, печаль.

Цей амбівалентний комплекс зароджується уже на найбільш ран­ньому етапі, коли жінка змушена вирішувати питання: зберігати чи переривати вагітність? З усвідомленням своєї нової якості для вагіт­ної щоразу відкривається нова грань цього комплексу. Своєї куль­мінації амбівалентний афективний фон досягає в момент дітонарод­ження. В цей момент болісні потуги у чуттєво-емоційному рівні за­барвлені радісним нетерпінням, чеканням, захватом звершення. За Л. С. Виготським [6, с. 284], пологи, як і творчий екстаз, є тим мо­ментом, в якому об'єднуються обидва протилежних емоційних плани в одному акті, відкриваючи свою протилежність, доводячи протиріччя до апогею і водночас розряджаючи ту подвійність почуттів, яка весь час наростала упродовж вагітності.

Пологи, як правило, різко зміщують усю тональність афекту до позитивного полюсу. Емоційний стан породіллі забарвлений почут­тям радості, заспокоєння, умиротвореної прострації. На її обличчі сяє блаженна посмішка, жінки із захопленням вдивляються у обличчя своєї новонародженої дитини.

Таким чином, у разі виношування бажаної вагітності ворушіння плоду, що виникає у природних часових межах, переживаються як природні. Із збільшенням плоду відчуття стають все виразнішими, їх відчуттєвий компонент (із невиразного протопатичного) трансфор­мується у більш конкретний — епікритичний план, а чуттєва сфера жінки набуває амбівалентної емоційної тональності.

Аналіз суб'єктивних переживань у жінок, що виношують небажану вагітність, засвідчив, що їхні тілесні симптоми та емоційні реакції мають цілу низку принципових відмінностей. За всіх відмінностей ін­дивідуальних особливостей вдається виявити загальні риси і виокре­мити два крайніх варіанти психологічного статусу.

За першого варіанта усю вагітність жінки почуваються добре. По­мітно рідше, ніж у випадках бажаної вагітності, в них зустрічаються явища раннього токсикозу. Така ж знижена чуттєвість зберігається і у ставленні до ворушіння плода. Констатується загальна слабка емо­ційна реакція на факт вагітності і викривлення уявлення про строки вагітності.

У разі небажаної вагітності в жінок здебільшого формується своєрідна гіпостезія тілесних проявів вагітності і відповідний їй особ­ливий психологічний стан "атіофоріогнозія" (тіофорія — від гр. "вагіт­ність"). Звідси термін виникає за аналогією з анозогнозією (запере­чення хвороби).

Атіофоріогнозія у легких випадках виявляється своєрідним забу­ванням вагітності, ігнорування її симптомів, часом значним викрив­ленням уявлень про її строки. У більш виражених випадках жінки бу­вають впевнені у відсутності вагітності навіть за наявності її вираже­них ознак.

У складніших випадках психологічно заперечується сам факт ва­гітності навіть за наявності безумовних її ознак (ворушіння плоду). Такі -жінки звичайно прагнуть уникнути медичної діагностики вагіт­ності. На відміну від інших вагітних в них навіть на пізніх строках не буває природного рухового "заспокоєння". Відсутнє відчуття рухової незграбності, пов'язаної з надмірністю власної ваги. Іноді відмічаєть­ся невідповідне обставинам деяке піднесення настрою стосовно май­бутньої дитини, яку мати збирається залишити в пологовому будинку. Скоріше за все поведінка така є проявом механізму психологічного захисту від травмуючих переживань.

Другим варіантом психологічного стану, котрий виникає за неба­жаної вагітності, є стан, що характеризується гіперстезією тілесних симптомів, вираженою ригідністю негативного афекту — страхом, де­пресією. У даному разі відмічається певна картина тілесно емоційних феноментів, які можна назвати терміном "гіперпатія вагітності". Во­рушіння плоду в таких жінок, навіть на самому початку, супровод­жується різко негативними відчуттями та переживаннями. Свідомість жінок, іноді до самих пологів, наповнюється пошуками шляхів пло-довигнання. Іноді небажана вагітність на всьому протязі супровод­жується глибоким почуттям бридкості і навіть відрази до майбутньої дитини, що породжує особливо яскраві фантазії, в яких вона мучить і навіть вбиває свою ненароджену дитину. Відповідно до цього тілесні симптоми вагітності мають негативне забарвлення. З самого початку поштовхи та ворушіння плоду бувають неприємними, підкреслено за­важаючими, надзвичайно болісними. їх виникнення супроводжують­ся зусиллями загального психічного напруження, пригнічуючими фантазіями і пригадуваннями, пов'язаними із вагітністю та ситуацією навколо неї.

Отже, за небажаної вагітності емоційні прояви жінок різко поля­ризовані. В одних випадках це стійкий негативний депресивний фон настрою, в інших — емоційна невключеність, байдужість і навіть певна ейфорія.

Психологічний стан жінки у випадках бажаної і небажаної вагіт­ності вельми відрізняється. Центральним моментом в їх несхожості стають суб'єктивні відчуття, пов'язані із ворушінням плода. Чим це можна пояснити?

Первинним джерелом цих тілесних відчуттів є механічне подраз­нення периферичних рецепторних полів інтра- і пропріоцептивного аналізаторів (тіло, шийка, зв'язковий апарат матки). Коли плід дося­гає розмірів, що дозволяє безпосередньо розтягнути черевну стінку, а далі і піхвові сегменти, у формування відчуттів включається екстра-цептивна, шкірна чутливість. З цього часу поштовхи і ворушіння стають виразнішими, а самозвіт жінок щодо відчуттів стає визна-ченішим.

Психологічним результатом такої стимуляції стає формування но­вої психічної реальності, зміст якої можна охарактеризувати як фор­мування тілесночуттєвого і смислового розмежування між плодом і матір'ю. З моменту початку ворушінь тілесність майбутньої матері нібито розщеплюється на Я ("моє тіло") і не-Я ("інше"). Це "інше" — не-Я — до пологів залишається глибоко суперечливим. Так, до появи ворушінь плід залишається фактично невіддільним від материнського Я і доступним переважно абстрактному, а не конкретно-чуттєвому пізнанню.

Особлива психічна реальність виникає з появою ворушінь плоду [4]. Якщо до цього жінка сприймала світ у крайностях альтерна­тивного смислового континууму: "моє" і "чуже" (Я і не-Я), то з цього моменту починає вимальовуватися новий проміжний смисл. Якщо у першій половині вагітності плід був для матері чимось розмитим, узагальнено безтілесним (аж до перших ворушінь) і плід сприймався як дещо існуюче, що відмінне від неї, то у другій половині вагіт­ності — це інше вже цілком конкретне у своїй тілесності і разом з тим вітально нерозривне. Виникає своєрідне "подвійне Я", в якому "моя дитина" — вже не Я, але одночасно ще Я. Це неясне переживання, що важко передається словами, виражається в особливому, виключно ма­теринському сприйнятті своєї дитини, що можна назвати словами "рідна дитина" (у значенні одночасності Я і не-Я). Цей період у житті жінки має дуже важливий психологічний і еволюційний зміст. У цей період у самосвідомості жінки виникає образ майбутньої дитини, який наповнюється якісно особливим чуттєво-смисловим змістом, який можна характеризувати як "співєдність", "поріднення".

Керуючись цим, можна висловити припущення, що філогенетично склалося так, що на периферію (якщо розглядати її із середини) на­шого внутрішнього простору винесені зони, наділені здатністю брати участь у формуванні найглибших вітальних прихильностей людини. Топографічно зони розташовані на периферії кишкової трубки. У людини це рот, термінальні відділи прямої кишки з анусом, а також піхвово-матковий комплекс жінок, урогенітальний комплекс чоло-

віків. Ці зони з фізіологічних позицій пов'язані з процесом асиміляції "чужерідного" (рот) і вигнанні із організму назовні частини "свого". З психологічних позицій тут відбувається перехід "чужерідного" (не-Я) в Я і, навпаки, відчуження частини Я в інше, чужерідне не-Я.

І, нарешті, зворотний процес — відторгнення із Я. Так, ембріон глибоко й інтимно поєднаний у своїх власних відчуттях з тілесністю матері. Тіло матері, вирощуючи й утримуючи в інтрацептивному про­сторі матки власний плід, нероздільне з ним у своїх тілесних відчут­тях. На цій чуттєвій основі, певно, і формуються глибокі зв'язки, що визначають почуття "прихильності" і любові матері до дитини. Діто­народження в цьому плані — не початок формування прив'язаності між матір'ю та дитиною, а початок розторгнення єдності. Новий, піс­ляпологовий етап розвитку прихильності пов'язаний вже із стимуля­цією не інтроцептивного аналізатору, а екстрацептивного, як у ма­тері, так і в дитини (тактильна, слухова, зорова, нюхова). Цей етап завершує будувати смислові кордони між матір'ю та дитиною.

Чому ж все-таки порушення формування прихильності так суттєво викривлює чуттєвість вагітних? Означений феномен пояснюється тим, що якість тілесних відчуттів жінок залежить від емоційного настрою жінок на вагітність і майбутнє материнство. Психофізіоло­гічною основою для такої гіпотези є давно встановлений факт, що якість і модальність наших відчуттів не тільки залежить від стану пе­риферичної (рецепторної) частини аналізатора, а й глибоко пов'язані з функціональним станом таламуса, всього лімбічного комплексу, а головне, із станом вищих кіркових ланок аналізатора. Вагітності, що протікає нормально, відповідає певний соціально очікуваний емоцій­ний комплекс, що підтримує характерну модальність тілесних відчут­тів. Навпаки, викривлення в емоційній сфері вагітних (незалежно від природи цих відчуттів) приводить до зміни якості відчуттів.

Важливо підкреслити, що амбівалентному характеру тілесних пе­реживань вагітних у нормальних умовах відповідає своєрідний ам­бівалентний емоційний комплекс вагітних. "Бінарні" афекти відпо­відають особливим "альтернативним" станам свідомості людини. За Є. А. Брюном [3, 1992], психологічний смисл такого стану полягає в тому, що полегшується процес засвоєння та інтеріоризації інформації. Якщо прийняти таку гіпотезу, то можна припустити наявність аль­тернативного стану свідомості і під час вагітності. Такий стан, напев­не, сприяє полегшенню процесу "творчості" над образами майбутньої дитини, перебудови самосвідомості вагітної, а тому створює умови для появи головного новоутворення періоду вагітності — глибокої вітальної прив'язаності матері та дитини. Можливо також припусти­ти, що альтернативний стан свідомості у породіль має еволюційно-

пристосувальний характер. Він бачиться не стільки у забуванні мо­ментів родового акту, що готує жінку до нових циклів материнства. Можна припустити, що в жінок, котрі виношують небажану вагіт­ність, через монополярність афекту, його збочення в бік негативних переживань характерний для вагітних "особливий стан свідомості" не формується. Це приводить до того, що образ дитини не тільки ін-теріоризується, а й, навпаки, психологічно відторгується.

Таким чином, материнське відчуття прив'язаності до дитини фор­мується під час вагітності, в тому числі і завдяки новому тілесному до­свіду. Тілесно-емоційний комплекс вагітних є надзвичайно своєрідним. Він не тільки стимулює появу тих або інших фантазій майбутніх ма­терів, як вважають психоаналітично орієнтовані психологи, але й безпосередньо пов'язаний із більш глибинними, вітальними, фізіологічними аспектами почуття прихильності.

Теорія материнського інстинкту стверджує, що тільки мати може займатися немовлям і дитиною, тому що таке її природне призначен­ня. Пара мати — дитина формують ідеальну єдність, яку ніхто і ніщо не може порушувати. Англійські психоаналітики були ревними за­хисниками цієї теорії, вони намалювали портрет ідеальної матері, яка безмежно віддана своєму малюку і чиї інтереси ідентичні інтересам дитини. Д. Віннікотт розвинув ідею "симетричного стану матері", "нормальної" хвороби жінки, що тільки но народила, яка полягає в "психічному стані заглиблення в себе, розпаді психіки, подібно до шизоїдного синдрому". Навіть прийдешня мати або будь-яка інша жінка, вважає Віннікотт, може перенести цю "хорошу" хворобу — ма­теринський інстинкт [9, с. 1—3].

І тільки одна категорія людей не здатна зазнати материнського почуття — чоловіки, зокрема батьки. Віннікотт не тільки схвалює, що "деякі батьки ніколи не цікавляться своїми дітьми", а й вважає: "Якщо батько існує і хоче опікуватись своєю дитиною, то дитині по­везло". Більшість психоаналітиків-класиків вважають, що батько не може і не повинен заміняти матір, не повинен навіть ділити з нею опікування. Дитина може виливати на нього ненавість, батько уосо­блює матеріальний бік дійсності, залишаючи матері привілеї бути втіленням чуттєвості й задоволення. Таке ставлення до батьківства повністю відповідає патріархальній традиції і приводить до посилення діади мати—дитина і, зокрема, мати—син. Вважалося, що мати наділена дивним інстинктом, що вона може "дозувати" свою любов до дитини на кожному етапі її розвитку. По суті, вважалося, що ма­теринська любов схожа на материнське молоко і так само легко і природно адаптується до вікових потреб дитини.

В реальності, вважає Елізабет Бадентер [2, с. 111 — 112], все зовсім інакше. Материнська любов надзвичайно складна і водночас недо­сконала. Це зовсім не інстинкт. Цю любов визначає така кількість незалежних від "природи" або "доброї волі" матері факторів, що інко­ли необхідним є маленьке диво, щоб ця любов стала такою, якою її нам описують. Вона залежить не тільки від попереднього життєвого досвіду кожної жінки (із покоління в покоління в сім'ї можуть бути погані або посередні матері), від своєчасності вагітності, бажання ма­ти дитину, від стосунків з її батьком, а також від дуже багатьох фак­торів соціального, культурного, професійного та іншого характеру.

Звичайно, зустрічаються зворушливі матері, що дають своїй дитині те, в чому та має потребу, не роблячи її своїм полоненим, вони за­хищають її від зайвих обманутих надій або почуття провини, які гальмують розвиток дитини. Так, є жінки "обдаровані" як великі ак­тори, котрі підтверджують правила важкої, недосконалої та незадо­вільної дійсності. Якщо запитати чоловіків і жінок про їх матір, то вони майже завжди визначають її або зі словом "занадто", або зі сло­вом "недостатньо". Занадто ніжна або занадто холодна, занадто часто була з дитиною або занадто часто була відсутньою, занадто любляча або занадто байдужа, занадто віддана або занадто егоїстична, занадто багато матері для більшості синів або недостатньо для більшості до­чок, які жаліються на це психоаналітику. Хороше материнство — зав­дання майже нейздійсненне, яке доводить, що тут немає жодного ін­стинкту. Не дуже близька, не дуже далека, хороша мати зберігає внутрішній спокій своєї дитини, особливо сина. Для останнього "хороша дистанція" зі своєю матір'ю визначає його почуття прина­лежності до чоловічої статі і подальші стосунки з жінками. Е. Баден­тер вважає, що чим більше мати тисне на сина, тим більше той боїть­ся жінок, уникає їх товариства або пригнічує їх.

Ми знаємо сьогодні, що чоловіки не гірше виконують материнські обов'язки, якщо такими є обставини. Батько так само ніжний, чутли­вий і компетентний, як і мати, коли він мобілізує свою жіночість. Треба тільки, щоб мати погодилася поділяти турботи із батьком або будь-яким чоловіком, який виконує його роль, якому слід перестати побоюватися своєї жіночості.

Дорослий чоловік — це втілення дії. Ця його активність є не що інше як його відповідь на пасивність і безпомічність у віці немовляти. Монополія чоловіка на дію не є соціальною необхідністю. Засвоєння норм чоловічої поведінки потребує придушення бажання пасивності, особливо бажання материнської турботи. Більшість молодих людей прагнуть боротися проти цього внутрішнього страждання, посилюю­чи "зміцнення" своєї приналежності до чоловічого роду.

Подібна реакція — це довга боротьба, в якій виявляється зворуш­лива двурушність. Страх перед жіночістю і пасивністю є сильним са­ме тому, що вони є найпотаємніші і найбажаніші стремління чоло­віка. Чоловіки ніколи не отримують остаточну перемогу в цій бо­ротьбі. Хіба можна назавжди забути про рай?

Спеціалісти дивляться по-різному на протожіночість людського немовляти. Деякі вважають, що немовля чоловічого роду протягом вагітності наскрізь насичується духом жіночості і може розвиватися далі, лише перетворюючись на протилежність тому, чим воно спочат­ку було. Інші вважають, що дівчинці вона допомагає, а хлопчику за­важає. Деякі вважають, що вона корисна для обох статей. Концепція протожіночості в дитини чоловічого роду вперше зустрічається у Столлера у відповідь на теорію Фрейда про природжену чоловічість. Цією концепцією Столлер учинив справжню революцію [2, с. 83—84]. За Фрейдом, для якого проіожіночості просто не існує, маленькій дівчинці доводиться переборювати більше перешкод, ніж хлопчику. Він вважав, що чоловічість є первинною природною формою родової сутності для обох статей, що вона є результатом першого гетеросек-суального контакту хлопчика з матір'ю і першого гомосексуального контакту дівчинки з нею. Столлер дорікає Фрейду в тому, що він ігнорує найпершу стадію життя, що проходить у симбіозі матері і ди­тини. Оскільки жінки приймають свою сутність зразу і безумовно, їх родова сутність має міцніші корені, ніж в чоловіків. Це інстинктивне відчуття своєї статевої приналежності, котре сприяє творенню їх жіночості, у хлопчика стає перешкодою, яку треба побороти.

І хлопчик, і дівчинка повинні пройти через етап відторгнення від матері і усвідомлення себе як окремого індивіда, але при цьому дити­на чоловічої статі стикається з труднощами, незнайомими дівчинці. Вивчення чоловічих транссексуалів дозволило Столлеру дійти вис­новку про те, наскільки небезпечним є тісний симбіоз сина й матері. Чим далі мати розтягує цей симбіоз, нормальний у перші тижні і навіть місяці, тим більше ризику, що жіночість проникає в саме ядро відчуттів родової приналежності хлопчика. Оскільки подібне, хоча і незначною мірою, спостерігається в більшості випадків, вважає Стол­лер, можливо саме тут слід шукати витоки страхів перед гомосек­суалізмом, набагато більше вираженим в чоловіків, ніж у жінок, а та­кож коріння ознак, які прийнято пов'язувати із приналежністю до чоловічої статі, а саме стремління стати сильним, незалежним, жорстким, тим, хто пізнав багатьох жінок, і при цьому женоненавис­ником і розпусником. Тільки в тому разі, коли хлопчик безболісно може пережити роз'єднання з жіночістю своєї матері, він зможе ро-

звинути в собі це більш пізнє відчуття, що називається мужністю. Тільки тоді він зможе сприймати власну матір як окрему істоту іншої статі.

Якщо гомосексуальний характер контакту матері з дочкою в перші місяці може лише посилити відчуття своєї сутності, то хлопчику до­водиться з усіх сил намагатися придушити в собі протожіночі імпуль­си. Поведінка, яку прийнято вважати властивою чоловіку, цілком бу­дується на захисних реакціях: страх перед жінками, страх, хоч якось проявити жіночість, хай навіть у вигляді пасивності, ніжності або піклування про когось, і, звичайно, страх викликати потяг іншого чоловіка. З усіх цих страхів Столлер виводить лінію поведінки зви­чайного чоловіка: він повинен бути грубим, буйним, войовничим, су­воро поводитися з жінками і фетишизувати їх, шукати дружби лише з чоловіками і водночас ненавидіти гомосексуалістів; говорити грубощі; з презирством ставитися до жіночих занять. Перший обов'язок чоло­віка — не бути жінкою.

Якщо природжена жіночість сприймається Столлером як вада, жінки-психологи бачать в ній величезну перевагу для хлопчика. Симбіоз з матір'ю позитивно діє на дітей обох статей, оскільки во­на — джерело ніжності і прихильності, які необхідні майбутній доро­слій людині. Якщо у хлопчика "сувора" мати, то стаючи дорослим, він буде нездатним виражати елементарні почуття, часто буде не-навідити себе й жінок.

Визнання нового значення доедипової фази є одним із наслідків інтересу до симбіотичної єдності між матір'ю і сином. Фрейд в своїх пізніших працях говорив про цей період з огляду на специфіку жіно­чої сексуальності: він вважав, що "прив'язаність до матері" маленької дівчинки є необхідною підготовкою до становлення жіночості. Фрейд приділяв мало уваги цій фазі в розвитку хлопчика, вважав, що вона також існує, але вона коротша, не так багата наслідками, її складніше відрізнити від едіпової любові, оскільки об'єкт лишається тим самим. Мелоні Клейн та її англо-американські послідовники, зокрема ті, хто зацікавився формуванням чоловічої сутності, зробили доступним піз­нанню цей період життя дитини. На XXIV з'їзді психоаналітиків Ральф Грінсон, що працював разом із Р. Столлером над проблемами транссексуалів, звертає увагу на те, наскільки важливо для маленько­го хлопчика психологічне розмежування з матір'ю.

На думку американських психоаналітиків, едипів етап звичайно не так небезпечний для маленького хлопчика, як доедипова фаза, оскільки головна небезпека для нього — це не стільки страх кастра­ції, скільки подвійне відчуття бажання та небезпеки стосовно матері:

невикорінюване бажання повернутися до симбіозу з нею і боязкість відтворити первинну внутрішньоутробну спільність. Від правильного вирішення цього конфлікту залежить становлення чоловічої сутності.

У перші тижні після народження тісний зв'язок матері і дитини продовжується, наскільки дозволяють умови. У перші місяці дитина перебуває у цілковитій залежності від матері, її відхід від неї відбу­вається вельми повільно. Саме в цьому, згідно з виразом Фрейда, джерело любові найбільш сильної і повної, яку дано пізнати людській істоті. Ця тілесна і духовна близькість, цей зв'язок з матір'ю лишаєть­ся єдиним, ні з чим незрівнянним і незамутненим, породжуючи у крихітних істот обох статей першу і найсильнішу любов, прообраз всіх їх подальших любовних почуттів [2, с. 78—79]. Мати не обме­жується лише годуванням дитини. Вона піклується про неї і викликає в неї різноманітні фізичні відчуття.

Ця всепоглинаюча любов дитини до матері тисячократно оспівана письменниками, особливо чоловічої статі. Материнська любов може сприйматися дитиною як щастя, із захопленням, а інколи як загроза, коли реакція занадто або недостатньо люблячої матері на пристрасну прив'язаність малюка не задовольняє його. Міра материнської любові особливо важлива для дитини чоловічої статі. Надмір любові завадить йому стати чоловіком, нестача може призвести до захворювання.

З моменту народження немовля природно перебуває у стадії па­сивності у повній залежності від матері, що годує його. У книзі Г. Гроддека [2, с. 79—80] було відмічено, що під час годування груд­дю мати стає чоловіком, що дає, дитина — жінкою, що одержує. Цей перший еротичний зв'язок, про який писав Фрейд: коли дитина, наївшись, засинає, притискаючись до материнських грудей, на її об­личчі розлито щасливе задоволення, яке пізніше з'явиться після сек­суального задоволення, — знайомить дитину з блаженством пасивної залежності і залишає слід у психіці в дорослому віці. Однак наслідки цього досвіду різні в хлопчика і дівчинки. Для дівчинки він служить основою для ототожнення власної статі, для хлопчика цей зв'язок служить надбанню іншої ролі в подальшому його житті. Щоб стати чоловіком, йому доведеться навчитися відрізнятися від своєї матері і занурити у глибини своєї підсвідомості пам'ять про цю чудову па­сивність, коли він і мати становили єдине тіло. Еротичний зв'язок між матір'ю та дитиною не обмежується лише оральними відчуттями. Саме мати своїми піклуваннями пробуджує її чуттєвість, відкриває для неї задоволення, навчає її любити своє тіло. На думку Е. Баден-тер, хороша матір за природою — кровозмішувальниця і педофілка. Нікому в голову не приходить ремствувати на це, але всі, включаючи

мати і дитину, прагнуть про це забути. За нормальних умов розвиток рухових здібностей і психіки дитини постійно готують її до відокрем­лення від матері. Але коли материнська любов вельми сильна, щедра, для чого дитині взагалі порушувати цю захоплююче приємну діаду? Або, навпаки, коли ця любов не була взаємною, дитина проведе все подальше життя в пошуках взаємності.

Упродовж віків період симбіозу мати—дитина весь час змінюється. З огляду на те, що жінки докорінно змінили свій спосіб життя, три­валість їх симбіозу з дітьми неймовірно скоротилася. Все більше ма­терів працює поза помешканням, що приводить до скорочення тер­міну годування груддю. Жінки не тільки підкоряються економічній необхідності, їм самим все менше хочеться продовжувати цей симбіоз довше, ніж перші місяці після пологів. Інтерес до дитини вступає в суперечність з іншими інтересами — професійними, культурними. Дуже швидко дитина пізнає гіркоту розлуки, звикає до різноманітної їжі, інших облич.

Материнство — складний і багатогранний феномен. Починаючи з моменту, коли жінка усвідомлює свою вагітність, в ній самій і в її свідомості перебігають дуже складні процеси — прийняття себе в якості матері. З огляду на це важливу роль відіграє попередня стадія — стадія ознайомлення з процесом виношування дитини, процесом її на­родження та періодом раннього дитинства. Психоаналітична літерату­ра, як відомо, вбачає причину усіх проблем людини саме в цей — перший період її контактування з матір'ю. Підготовка матері до зустрічі зі своєю дитиною починається на переднатальному етапі її ро­звитку. Найзначущим визнаний момент, коли мати відчуває поштовхи і ворушіння своєї майбутньої дитини. Це стимулює формування образу її дитини і формує такий психологічний рівень її готовності до мате­ринства, як прихильність до дитини. Цей феномен є основою того ново­утворення особистості жінки, яке допомагає їй долати в майбутньому біль та перебудовувати свій психологічний ритм відповідно до психо­фізіологічного режиму життя своєї дитини.

Для дитини перших трьох років життя мати є продовженням її тіла, а відтак мати повинна бути готова до цього "сподівання" своєї дитини. Надалі настає момент, коли мати знову повинна докорінно перебудуватись і дати свободу своїй дитині бути по можливості відо­кремленою і самостійною. На жаль, в нас немає школи материнства, де у психологічному контексті жінки могли б дістати знання про зна­чення переднатального періоду та перших років життя для життя до­рослої людини. Зазвичай мати вчиться на власних помилках або ж повторює "ідеальні рекомендації" своїх старших подруг і родичів.

2. ПОВСЯЕДЕННА ПСИХОЛОГІЧНА ТРАВМАТИЗАЦІЯ: ПСИХОЛОГІЧНА ДОПОМОГА ТА САМОДОПОМОГА

2.1. Втеча з полону буденності. Життя складається з плину однако­вих днів, низки звичних обов'язків, боргів, завдань Нудьга і спокій, прогнозованість і надійність є узвичаєним, сірим фоном буденного існування. Життєвий світ лишається впізнаванним, досить постійним, стабільним. Він не дуже відкритий і тому не дуже мінливий, що й цінується людиною. Адже саме у мінливості, у новизні на людину ча­тують різні несподіванки, з-поміж яких чимало небажаних. Саме не­стабільність посилює тривогу, активізує страхи, живить неприємні передчуття.

Психологічний простір людини, яка позбавлена чи майже позбав­лена психотравмуючих обставин на певному етапі свого життя, є пе­редовсім жорстко структурованим, упорядкованим. Люди, взаємини з якими формують цей простір, дотримуються заданих стереотипів по­ведінки, підкоряються раз і назавжди встановленим нормам, викону­ють одні й ті самі традиційні обряди, провадять розмірене, спокійне, у чомусь штучне життя. Кордони між "своїми" і "чужими", "нашими" і "не нашими" чітко позначено. Відповідальність за те, що відбуваєть­ся, не індивідуальна, а радше групова, колективна.

Потреба буденності час від часу актуалізується для кожного. Це потреба почувати себе господарем у власній оселі, домівці, яка сут­тєво не відрізняється від домівок оточуючих. Заради безпеки, спо­кою, передбачуваного майбутнього людина здатна відмовитись від своєрідності, ні на кого несхожості. Краще бути такою, як інші, ніж страждати від несподіваних травмуючих обставин, які підстерігають на кожному кроці, щойно ти зважишся на самостійне рішення.

Але розмірене, упорядковане життя, сплетене зі схожих один на одного буденних вчинків, все одно колись закінчується, обов'язково переривається. І тоді та сама людина починає тікати з полону за­регламентованості та законослухняності. Чому? їй конче потрібно змінити жорсткі норми, порушити їх. Саме в цьому вона убачає на­півзабуту' свободу.

Один із шляхів утечі від буденності — це шлях до кризи. Це зовні інколи зовсім невмотивована відмова від благополучного, монотонно­го задоволення простих тілесних, і не лише тілесних, потреб, від спокійної, ситої самовпевненості.

Як висловлюється К'єркегор, іноді існування саме допомагає лю­дині, насилаючи жахи, які переважають над її низькопробною папу-жачою мудрістю, і людина втрачає надію, а втративши її, виривається із застійної рівноваги та спокою. "Перевага людини над твариною полягає в тому, що нас може охоплювати розпач" [6]. Людина зану-

рюється у страждання від власної недосконалості, у розпач від без-сенсовності життя, марності зусиль.

Опинившись у кризі, людина повинна докорінно перетворювати саму себе, відмовляючись від звичного і зручного уявлення про влас­ну цінність, про своє призначення в цьому світі. Але, як відомо, ставлення до себе хочеться обов'язково залишити незмінним, хоча б його зберегти, коли земля коливається під ногами, хоча б власне "Я" сховати від стихійного лиха. Але стихія тому й стихія, що її не перед­бачиш, не зупиниш. І тоді залишається починати рух в якомусь не­відомому напрямку, кудись у незнане і тому тривожне, неприємне, небезпечне.

Не маючи змоги зберегти власну константність, стабільність свого дотеперішнього життя, людині доводиться відмовлятися від своїх та­ких усталених, таких звичних уявлень про цінності, цілі, ідеали, смисли. Вона опиняється сам на сам перед проблемою сенсу власно­го буття, проблемою тлінності і вічності, марності зусиль та шаленого бажання самопрояву.

2.2. Прикрі життєві обставини. Хочемо ми цього чи ні, але життя постійно пропонує людині іспити, до яких вона має бути готовою. Прикрі ситуації ніби навмисно виникають, щоб вчасно загартувати людину, готуючи її до справжніх трагедій, без яких не обходиться жодне життя. їх не минає кожна людина, якщо насмілюється виявля­ти щонайменшу нестереотипну активність, роботи нові кроки вперед. Повсякденна психологічна травматизація є неминучим явищем.

Як впливають шкідливі зовнішні подразники на особистість? І взагалі які чинники вважати однозначно шкідливими?

Індивідуальні відмінності у реагуванні на ті чи ті фактори дуже ве­ликі. Численні дослідження людської сумісності (і в сім'ї, і на підводному човні, і у тривалих експедиціях) свідчать не лише про розмаїття психотравмуючих факторів, а й про можливості пристосу­вання одне до одного, зняття зайвого напруження, зменшення інтен­сивності негативних реакцій, неприємних емоційних станів.

Психологічна травматизація — це найчастіше перетворена, ін-теріоризована, засвоєна соціальна травматизація. Ясно, шо екологічні проблеми, соціально-економічна напруженість, зростання інфляції не можуть не позначатись на емоційному стані більшості людей. І не лише на емоційному. Страждає й організм, втрачаючи сили, висна­жуючись, набуваючи схильності до хронічних захворювань. Страждає й особистість, зневірюючись у власних спробах змінити життя на краще, знайти сферу самореалізації. Але головне тут визначити ва­лентність шкідливого фактору, його суб'єктивну значущість.

Загальна соціальна ситуація також створює свої масштаби реагу­вання на травмуючі обставини. Як відомо, під час війни кількість

І І - N2187

хворих різко скорочується, хоча умови, зрозуміло, значно погіршу­ються. Це те саме явище, яке спостерігалося з далекої давнини, коли рани швидше загоювались у переможців.

Що це за травмуючі обставини, які виникають кожного дня і, на­копичуючись, спроквола готують майбутні кризові переживання?

Стрес є складовою життя, у помірних дозах він надає життю смак і аромат, як зазначав першовідкривач цього явища канадський вче­ний Г. Сельє. Стрес є природним побічним продуктом будь-якої діяльності, оскільки відбиває нагальну потребу людини в адаптації, пристосуванні до мінливих умов життя. Це завжди напруження за­хисних сил, мобілізація внутрішніх ресурсів організму, що виникає задля енергетичного забезпечення можливості вирішення нових зав­дань.

Умовно можна визначити стрес приємний і стрес неприємний, ко­рисний і шкідливий. Корисний стрес називають евстресом. Цей стрес супроводжується позитивними емоційними переживаннями, по­в'язаними з несподіваними приємними звістками, закоханістю, наго­родами, перемогами тощо. Шкідливий стрес має назву дистресу і су­проводжується негативними емоційними станами. Він знижує стій­кість людини до несприятливих факторів, виснажує її, є підґрунтям захворювань, що мають назву психосоматозів.

Продуктивність поділу стресів на корисний і шкідливий викликає певні сумніви, адже відомо, як знижується той-таки імунітет і від не­сподіваних архіприємних вражень, як страждає здатність приймати адекватні життєві рішення у стані цілковитого щастя, як пізня зако­ханість провокує інфаркти. І навпаки — загальновідомими є ситуації, коли стрес, що викликає негативні переживання, успішно стимулює певну діяльність, допомагає загальній мобілізації в боротьбі з переш­кодами.

Як доводять спеціальні дослідження, наявність яскравої мотивації передбачає евстресові позитивні стимули, які можуть прискорити діяльність, збільшити її продуктивність та задоволеність від отрима­ного результату. Якщо ж мотивація досить слабенька, ефективнішими стають дистресові фактори.

У психології існує таке поняття, як біографічний стрес. Воно означає сумарний ефект усіх стрес-факторів, що впливають на люди­ну впродовж певного періоду життя, наприклад, року. Післядія і ев-стресу, і дистресу накопичується, і, врешті-решт, зовсім незначна подія може стати останньою краплиною перед зривом, виникненням захворювання або кризовим дебютом в іншій формі.

Індивідуальні реакції на стрес-фактори можуть бути вельми своєрідними. Сельє визначив два протилежних типи реагування на стес-фактори, два полюси континууму, на якому знайдеться місце

для кожної індивідуальності. Для першої групи стрес-факторами є надмірні подразники (шум, галас, поспіх), для другої — навпаки, брак подразників (монотонія, нестача контактів, відсутність вимог). Першу групу називають "черепахами", другу — "скаковими кіньми".

З-поміж різновидів стресу можна виокремити, по-перше, загрозу, тобто вплив, який невідворотно, неминуче відбуватиметься, по-друге, втрату, тобто вплив, який вже відбувся, і по-третє, виклик, результат впливу складних вимог, які неможливо подолати, використовуючи ресурси опанування.

Стрес має три послідовні стадії: стадію тривоги, чи аварійну, стадію опору та стадію виснаження, знемоги.

На першій стадії людина реагує на стресори появою головного бо­лю, лихоманки, втоми. Вона втрачає апетит, відчуває "загнаність", ломоту у м'язах. Якщо вчасно усвідомити причину нездужання, вия­вити його витоки (такі як зміна характеру їжі, недосипання, втрата особистої безпеки, почуття любові тощо), переходу до другої стадії можна запобігти.

Друга стадія загального адаптаційного синдрому принципово відрізняється від першої тим, що всі хворобливі симптоми зникають, хоча дія стресора не закінчується. Означена стадія вельми небезпечна саме тому, що людина вважає себе здоровою і втрачає можливість самоконтролю ситуації, у той час коли загроза її стану не зменшуєть­ся, а зростає.

Третя стадія має назву знемоги. Резерви адаптації на цій стадії вже цілком вичерпано, і більшість симптомів, які з'являлися на пер­шій стадії, виникають знов у гострішій формі.

Важливо навчитися реагувати на будь-яку ситуацію не лише емо­ційно, а й зважено-раціонально оцінюючи її можливі наслідки, пе­редбачаючи можливості її виникнення і розгортання. Якщо стресових ситуацій не вельми багато, якщо вони не занадто інтенсивні, вчасне реагування на них стає своєрідною гімнастикою, психічним загарту­ванням.

2.3. Втрачаючи волю і надію. Більш стійке, ніж при стресі, нега­тивне переживання, яке виникає у відповідь на перешкоду, затримку, бар'єр, що заважає досягненню мети, називають фрустрацією. Далеко не кожна перешкода викликає фрустраційну реакцію. Для пережи­вання цього досить неприємного стану тимчасової дезорганізації і свідомості, і діяльності потрібно, щоб була дуже сильна мотивація. Людина повинна конче домагатися свого бажання, не уявляти собі можливості відмови від нього. І, по-друге, бар'єр повинен з'явитися раптово, цілком несподівано, коли мети вже майже досягнуто.

Як ми переживаємо стан фрустрації? Якщо стрес — це передовсім напруження, фрустрація дає знати про себе спочатку у формі знепо-

г

коєння, потім обурення, роздратування, ворожості, запеклості, люті. На кого спрямовані ці агресивні прояви? Деякі люди вбачають при­чину невдачі в собі і починають себе активно звинувачувати, карати. В інших агресія спрямована на оточення; вони можуть кидати стіль­ці, грюкати дверима, бити кулаком по столу чи починають шукати винних серед близьких. Хто потрапив на очі, той і отримує звинува­чення, загрози, лайки.

Інший варіант поведінки — це стан апатії, коли зростає бай­дужість до всього, навіть до того, що зовсім недавно хвилювало. Втрачається зацікавленість найулюбленішою діяльністю. Людина на деякий час стає пасивною, млявою, загальмованою. Для деяких лю­дей при переживанні фрустрації найхарактернішими стають постійно повторювані стереотипні дії. Така поведінка нагадує інстинктивні програми тварин, які відтворюються, незважаючи на сприятливі чи несприятливі зовнішні умови, суто автоматично.

Коли ми переживаємо фрустрацію, ми втрачаємо, як слушно зау­важує Ф. Василюк, волю і надію, і повернення до нормального психічного стану потребує від нас чималих зусиль [4]. Саме фрустра-ційні ситуації сприяють тренуванню терпіння, розвитку наполегли­вості, стриманості, цілеспрямованості.

Поведінку фрустрованої людини називають катастрофічною, оскіль­ки вона на певний час стає людиною без мети і поводиться так, що не полегшує, не розв'язує ситуацію, а навпаки, збільшує напругу й роздратування, заганяючи себе в один й той самий глухий кут.

Які перешкоди на шляху до бажаної мети провокують виникнення фрустрації? Бар'єрів існує багато: і матеріальних, і фізичних, і біоло­гічних, і соціально-психологічних. Матеріальні бар'єри — це, напри­клад, відсутність коштів на квиток або стіни фортеці. До біологічних бар'єрів можна віднести раптове захворювання, яке змушує різко змінити плани. З-поміж психологічних бар'єрів слід виокремити не­певність у собі, які найчастіше зупиняють людину у відповідальний момент. Буває, людина усвідомлює, що вона боїться осуду, посмішок з боку оточуючих, і подолати такий страх вельми важко.

Не менш значущою є фрустрація потреби у захисті, особистій безпеці. Дуже тяжко переживається й ситуація незадоволення потре­би у повазі, любові. Такі потреби особистості, як потреба у безпеці, бажання, щоб тебе розуміли, підтримували, приймали, недарма вва­жаються базовими, і їх незадоволення викликає тривалі й глибокі фрустраційні стани.

2.4. Тривалий внутрішній розлад. Кожна людина має власну міру суперечності, яка не заважає внутрішньому розвитку. Ми постійно переглядаємо свої смаки, погляди, звички, і ревізія особистісних цін­ностей передбачає свідомий вибір.

Як слушно висловився Конфуцій, не змінюються лише най-мудріші та найдурніші.

Внутрішні конфлікти бувають спровокованими непорозуміннями з батьками, товаришами, найдорожчою людиною. Трапляється й нав­паки: нереалізовані бажання викликають стан збентеженості, незадо­воленості рисами свого характеру, що обов'язково позначається на взаєминах. Людина стає дратівливою, вередує, дозволяє собі уїдливі закиди, зауваження або замикається у собі, дивиться з-під лоба, не хоче приділити уваги друзям.

Деякі не можуть жити без конфліктних переживань, вони нудьгу­ють, втрачають бадьорість, енергійність. Інші погано почуваються у стані навіть незначної внутрішньої неузгодженості, а відтак навча­ються якомога довше не помічати суперечностей, не реагувати на провокуючі фактори. Для них характерне відкладати вирішення не­відкладних проблем, забувати про них, занурюючи їх у власне не­свідоме.

Жити не страждаючи, не змінюючись, не відмовляючись від чо­гось зайвого, віджилого — це існувати автоматично, не розвиваючись, не рухаючись уперед.

Конфлікт є зіткненням мотивів, бажань, прагнень, уявлень про себе — теперішнього, минулого і прейдешнього.

Які конфлікти ми переживаємо? Буває конфлікт неприйняття ролі, коли людина повинна вирішити, чи зберегти звичну роль, чи бути вірною собі. Досить поширеним є також конфлікт, пов'язаний із суперечливими ролями. Інколи нам доводиться виходити з конфлік­ту, першоджерелом якого є ототожнення себе з роллю, злиття з нею.

Важко, коли одна й та сама людина викликає в нас водночас агре­сивність і прихильність, зацікавленість і нетерпимість. Цей внутріш­ній конфлікт потребує тривалого пошуку віддалених причин амбіва­лентного, суперечливого ставлення до близької, дорогої нам людини.

Неможливо прагнути чогось одного, оскільки одні й ті самі за змістом дії або їхні наслідки завжди мають різний особистісний смисл: позитивний по відношенню до одного мотиву і негативний — стосовного іншого. Це так званий конфліктний смисл дії. Я роблю крок у напрямку до свого прагнення, але цей же крок віддаляє мене від важливої життєвої мети. Незалежно від напрямку вибору, що його робить особа у конфліктній ситуації, смисл її "Я" лишається супере­чливим.

"Отже, множинність діяльностей призводить до множинності сми-слів-"Я", перетинання діяльностей — до вчинків, вчинки — до кон­фліктних смислів "Я", конфліктний смисл "Я" запускає подальшу ро­боту самосвідомості" [11, с. 109].

г

Поиск по сайту: