ДЕВІАНТНА ПОВЕДІНКА: ФАКТОРИ РИЗИКУ

1_ Д.1. Поняття про девіантну поведінку. Девіантна поведінка (від лат. сіеуіаііо — відхилення) — система дій і вчинків людей, соціальних груп, що суперечать соціальним нормам або визнаним у суспільстві шаблонам і стандартам поведінки.

Суть девіантної поведінки полягає в тому, що людина не дотри­мується вимог соціальної норми, вибирає відмінний від вимог норми варіант поведінки в тій чи іншій ситуації, що веде до порушення міри взаємодії особистості та суспільства, групи та суспільства, особистості та групи. В основі відхилень в поведінці переважно лежить конфлікт інтересів, цінностей, розбіжність потреб, деформація засобів їх задо­волення, помилки виховання, життєві невдачі та прорахунки.

Тому у дослідженнях девіантної поведінки особливу увагу приділяють вивченню:

• мотивів, причин і умов, що сприяють її виникненню та розвитку;

• можливостей попередження та подолання;

• загальних і індивідуальних особливостей проявів дефектів правової
та моральної свідомості;

• змісту потреб особистості;

• особливостей характеру, емоційно-вольової сфери, що призвоять
до виникнення девіантної поведінки.

Коли ми проголошуємо, що девіантна поведінка — це відхилення від суспільних нормативів, перед нашим внутрішнім зором постає пряма лінія, посередині якої височить будівля, ім'я якої — "соціальна норма". Жоден правовед чи мораліст не зміг би сказати, де її межі, що змінюються, як змінюється і саме суспільство. Якщо в середні віки кількість прийнятих у соціумі варіантів життєдіяльності була до-

сить обмеженою, то будівля норми зростала переважно вгору за раху­нок все чіткішої регламентації й упорядкованості. З часом будівля втрачала свою стрункість і вишину, зате розповзалась вшир, погли­наючи форми життєдіяльності і поведінки, які ще вчора були не-прийнятими й неприпустимими. У роки кардинальних змін наче мара оповиває всю будівлю, і кожна квартира (соціальна група) починає жити своїм власним життям. Водночас існування самого суспільства безпосередньо залежить від наявності соціальної норми. І кожна лю­дина, кожна соціальна група усвідомлює собі, де межі цієї норми, спираючись чи на знання законів, чи на суспільну думку, чи на став­лення свого безпосереднього оточення.

Якщо соціальна норма — це середина прямої, то з необхідністю існують і два полюси, зміст яких і розцінюється як девіантна по­ведінка.

Перший полюс — поведінка, що приймає суспільно неприпустимі, навіть небезпечні (злочинність) форми, внаслідок чого суспільство застосовує каральні санкції. Рушійною силою цієї поведінки здебіль­шого виступають деформовані потреби й цінності, дефекти правової та моральної свідомості, розбіжності між потребами і можливостями, деформація засобів їх задоволення, особливості емоційно-вольової сфери, настроїв, очікувань індивідів.

Другий полюс — це поведінка, яка відхиляється від норм і шаб­лонів суспільства, але пов'язана із розвитком самого суспільства. У цьому випадку наявність випадків девіантної поведінки вказує на не­обхідність зміни деяких існуючих норм. Прикладом поведінки цього типу може бути й випередження у розвитку' окремих членів спіль­нот — чи індивідуально-психологічно (гіперздібності), чи індивіду­ально-соціально (носії прогресивних поглядів, реформатори). Осно­воположним тут є з'ясування перспективи у розвитку суспільства, спільнот й окремих сфер життєдіяльності суспільства. У періоди со­ціальних змін, революційних перетворень особливо швидко здійснюється злам стереотипів та поведінкових норм і суспільство втрачає можливість однозначного оцінювання деяких форм соціаль­ної поведінки (ще вчора кримінально засуджувані як "спекулянтські", "тіньові" форми поведінки сьогодні заохочуються як "ринково про­гресивні").

Таким чином, першочерговим завданням у сфері вивчення особ­ливостей девіантної поведінки є питання про критерії. Розроблення таких критеріїв вимагає з'ясування співвідношення між нормативною системою поведінки, нормативною свідомістю суспільства та об'єктивними вимогами, перспективами його розвитку.

3.2. Девіація як процес. Уявлення про те, що девіація — будь-яке відхилення від загальноприйнятих стандартів — припускає: все

суспільство характеризується нормативною одностайністю, а жит­тєвий шлях особистості однозначний і односпрямований. У реально­му житті, однак, ми стикаємось з необхідністю враховувати суб'єктивний фактор у відокремленні девіантної поведінки (навіть у судовій практиці в кінцевому рахунку оцінку виносять конкретні судді) і те, що найчастіше оцінюванню підлягає окремий етап в житті особистості. А відтак у цій сфері, як ніде, знаходить свій прояв по-ведінковий постулат: "Посієш вчинок — пожнеш звичку, посієш звичку — пожнеш характер, посієш характер — пожнеш долю".

Вчинок може не відповідати соціальній нормі за об'єктивними чи суб'єктивними причинами, за цілями й мотивами, за прямими чи побічними наслідками. Він може бути новаторським чи надто кон­сервативним, типовим чи нетиповим, випадковим чи закономірним, але завжди виступає змістом первинної девіації, бо отримує оцінку близького оточення, офіційних осіб, а подеколи й суспільства в ціло­му. Усвідомлення індивідом цієї оцінки може розглядатися як спусковий момент у девіантній кар'єрі. Доки індивід не відчуває на­слідків оцінювання свого вчинку з боку інших, ні сам вчинок, ні факт існування оточення не мають для нього життєспрямовуючого сенсу. Визнання людиною права інших людей оцінювати його вчин­ки та поведінку призводить чи до корекції поведінки в світі соціаль­них вимог, чи до початку девіантної кар'єри як процесу сходження від слабких до сильних форм девіантної поведінки. Цей процес може розглядатися:

з боку суспільства, коли девіант — це продукт соціальних про­цесів, що зумовлюють виникнення соціальної ізоляції, остракізму, виштовхують індивіда за межі "нормативних" соціальних ролей і груп, примушують засвоювати девіантну свідомість, обмежуючи доступ до загальноприйнятих ролей і видів діяльності, брати участь чи навіть самому формувати девіантні структури. Як приклад може розгляда­тись наркоманія, коли суспільство наперед сторожко ставиться до поведінкових актів людей, що зловживають наркотиками, і вже сам факт їх звернення до медичних закладів, спроби зайнятися тим чи іншим видом підприємницької діяльності розглядаються однозначно як пошук наркотичних засобів;

з боку індивіда, коли для нього стає актуальним вирішення внутрішнього конфлікту між потребами та можливостями, які є в на­явності; між вимогами суспільства та внутрішніми ресурсами тощо. В разі недостатньо сформованої правової та моральної культури з'являється спокуса реалізувати поведінку, яка дозволить чи отримати жадане, чи зберегти високу самооцінку, реалізувати потребу в са­моствердженні за будь-яку ціну.

Багатогранність проявів девіантної поведінки, її висока суспільна значущість зумовили дослідницький і практичний інтерес до поведін­ки, що має відхилення з боку різних наук, у межах різних шкіл і на­прямів. Крім розбіжностей у межах різних наук, існували різні підхо­ди, зумовлені пануючими в суспільстві відносинами. Так, за ра­дянської доби типовим було звуження сфери вивчення девіантної по­ведінки межами підліткового віку, коли вчинки з відхиленнями тлу­мачились як прояви "хвороби росту", які особистість за допомогою сім'ї, вчителів і громадських організацій повинна була "перерости". Після досягнення паспортного віку девіантна поведінка переважно розглядалась з використанням апарату криміналістики. У західній традиції, навпаки, намагались застосовувати психоаналітичний підхід і у випадках злочинного спрямування життєдіяльності. Проте наяв­ність досить широкого кола досліджень дозволяє намітити три за­гальних підходи до проблеми девіантної поведінки: кримінологічний, соціологічний і психологічний.

У межах першого підходу виокремлюють два типи поведінки — злочинність і кримінально некарана аморальна поведінка, і відповід­но до цих типішрирізняють такі види девіантів:

перший — особистість характеризує наявність стійкої внутрішньої орієнтації на злочинний засіб задоволення потреб, вона має сформо-івані асоціальні погляди та цінності, відносить себе до конкретного злочинного угруповання;

другий — нестійкість внутрішнього світу, погляди та цінності пере­бувають у стадії формування, злочинні чи асоціальні дії вчиняються під впливом обставин, що склались, або оточуючих осіб;

третій — особистість характеризує досить високий рівень пра­восвідомості, наявність розкаяння з приводу своїх вчинків, але поведінкова активність грунтується на суб'єктивному визнанні не­можливості принципово змінити те, що відтепер особистість вва­жає своєю долею;

четвертий — "випадковий" — тут точніше було б казати не про девіантну поведінку, а про одиничний вчинок, що має відхилення від нормативів внаслідок дії зовнішніх умов (наприклад, алкоголю).

Кожен із цих видів може бути схарактеризований і за допомогою домінуючого конфлікту Так, для першого виду загальноположним є конфлікт між суспільною культурою та злочинною субкультурою, фа­саду, яким окрема особистість пояснює своє девіантну діяльність. Для другого виду домінуючим є складний двосторонній конфлікт між особистістю та соціумом, особистістю та злочинною субкультурою. І суспільство, і субкультура мають засади розглядати особистість як свого потенційного члена і вимагають від неї беззастережного сліду­вання системі норм і принципів. Для третього виду домінуючим

виступає внутрішній конфлікт, зумовлений розбіжностями між світоглядницькими уявленнями та поведінковими проявами. До ви­рішення цього внутрішнього конфлікту всі зовнішні впливи розгля­даються як вторинні і недостатньо актуальні.

У межах соціологічного підходу існує багатогранність в аналізі причин виникнення девіантної поведінки. Так, концепція соціалізації (А. Коуен та ін.) заснована на твердженні, що девіантної поведінки люди навчаються в процесі засвоєння культури певної групи. Інди­віди, соціалізація яких проходить у такому соціальному середовищі, де переважають та вважаються нормальними цінності, що сприяють девіації, стають носіями девіантної поведінки.

Автори теорії аномії М. Сімен, Р. К. Мертон вважають: якщо ін­дивіди мають загальні цілі, але узаконені засоби для досягнення цих цілей доступні не всім повною мірою, або зовсім недосяжні для дея­ких соціальних груп, то в суспільстві слід очікувати високого рівня девіантної поведінки.

У концепції стигмації ("клейміння") (Е. Лемерт, Г. Беккер, Е. Гоф-ман) відхилення у поведінці розглядається як наслідок негативної соціальної реакції, зокрема "наліплювання" на індивіда ярлика "девіант". Загальна увага тут перебирається з об'єктивних характери­стик девіантної поведінки на соціальну реакцію на неї, значення стигмації абсолютизується, а індивіду відводиться лише роль пасив­ного об'єкта впливу з боку суспільства.

Автори теорії соціального контролю Е. Дюркгейм і Ф. Най вважа­ли, що за нормальних умов соціальної організації дії індивідів регу­люються соціальними нормами і тому девіація майже відсутня. Але, за умов соціальної дезінтеграції, нормативний контроль стає слабшим, що відкриває можливості для реалізації девіантної поведін­ки. Були виокремлені чотири механізми соціального контролю, по­слаблення чи відсутність яких сприяють формуванню девіантної по­ведінки у членів суспільства: 1) прямий контроль, який здійснюється ззовні за допомогою покарань; 2) внутрішній контроль, заснований на інтериалізованих нормах та цінностях; 3) побічний контроль, пов'язаний з ідентифікацією індивіда з родичами, товаришами тощо; 4) контроль, заснований на широті можливостей застосування різних засобів досягнення цілей і вдоволення потреб.

Теорія конфлікту культур акцентувала увагу на тому, що зразки поведінки в конкретній соціальній системі вважаються девіантними, якщо вони розцінюються на засадах стандартів інших соціальних культур.

Психологічний підхід до аналізу девіантної поведінки характеризу­вався тим, що термін "девіантна поведінка" ототожнювався з тер­міном "поведінка з відхиленням", але в широкому розумінні цього

слова, з усім проявом як негативного, так і позитивного змісту. І мо­ва переважно йшла про наявність відхилення від психічної норми чи про наявність відхилення від соціальної норми, суть якого полягає в дефектності світоглядницьких, ціннісних орієнтацій особи, у непра­вильному усвідомленні нею свого місця і призначення в суспільстві. З огляду на це сформувались і два загальних напрямки, що досліджува­ли девіантність як наслідок різних стадій розвитку психічних захво­рювань у межах акцентуацій характеру та поведінку з відхиленнями від соціальної норми — як зовнішній прояв непатологічної соціаль­но-психологічної деформації особистості.

Дослідження характеру, що балансує між нормою і патологією, переважно акцентувались на невротичних реакціях, психопатіях (відхилення в емоційно-вольовій сфері — надмірна імпульсивність, значне переважання процесу збудження щодо процесу гальмування, негативізм, нестриманість, брехливість, конфліктність) та інфантиль­ності (відставання темпу психічного розвитку від вікових норм — поганий контроль над емоційними реакціями, наївність, несамостій­ність, нездатність адекватно оцінювати себе та інших, нести відпо­відальність за свої вчинки).

Дослідники девіантних проявів внаслідок соціально-психологічної деформації особистості розрізняли відхилення раптові, неочікувані, зумовлені своєрідністю вікових (переважно підліткових) особли­востей, та девіантну поведінку — як результат та прояв довготривало­го процесу деформації особистості. Детальний аналіз вікових особли­востей підліткового віку уможливив визнання того, що кризи, кон­флікти, складності адаптації до соціального середовища можуть розглядатись як іманентно притаманні цьому етапу в розвиткові лю­дини. Переважно це пов'язано з тим, що зміни педагогічної системи, яка застосовується до дитини, не встигають за швидкими змінами її особистості (Л. С. Виготський), підлітки внутрішньо дозріли для того, щоб включитися в нові форми життя, а зовнішні обставини переш­коджають цьому, утримуючи дитину в системі старих, колишніх взаємин (Л. М. Божович), тенденція до самостійності, емансипації є необхідною передумовою і зворотною стороною побудови нової си­стеми відносин між підлітком і дорослим (Д. Б. Ельконін). Вивчення усталеніших форм девіантної поведінки переважно зводилось до до­слідження несприятливих соціальних факторів, особливостей середо­вища, виховання і навчання.

Велику імовірність виникнення девїантних вчинків підкреслювала і Шарлотта Бюлер, яка вбачала в підлітковому віці дві фази — пози­тивну і негативну. Вік негативної фази у дівчат припадає приблизно на 11—ІЗ років, у хлопців — на 14—16 років. Негативна фаза харак­теризується почуттям тривоги, занепокоєності, роздратованості, дис-

пропорцією у психічному та фізичному розвиткові, агресивністю і т. ін. Це період внутрішньої метушні, суперечливих почуттів, аб­страктного бунту, меланхолії та зниженої працездатності, протестую­чого характеру поведінки. Під час "негативної" фази частішають ви­падки аутоагресії, самогубство у світі стало другою за частотою при­чиною смерті в молодості і кількість випадків зросла в останнє деся­тиріччя втричі. Підлітки мають занижену самооцінку, досить часто зустрічається феномен "відкинутої дитини", коли людина вважає себе небажаною у колі близьких. Позитивна фаза наступає поступово. Прояв її дослідниця вбачає в почутті єдності з природою, в умінні по-новому ставитись до оточуючих, сприймати мистецтво.

Аналіз девіантної кар'єри за умов недостатнього позитивного чи
суто негативного впливу середовища дозволяє деяким дослідникам
р озрізнята _-тгж^п'"'Гїїілпвні фази'_________ __—-——__ ■--- """ "

1. Афект неадекватності — розбіжність оцінок оточення та само­
оцінок індивідуума, наростання цього стану пов'язано з поширенням
меж рефлексії, завдяки чому переважно реалізується механізм само-
виправдання та пошуку компенсаторних напрямів діяльності (у ви­
падках, які ми аналізуємо, найчастіше асоціальних), що дозволять
підкріпити високу самооцінку, або пошуку середовища, яке позитив­
но оцінюватиме діяльність індивіда. Л. С. Славша під час досліджень
агресивних проявів у дітей характеризувала "афект неадекватності" як
негативний емоційний стан, що є результатом підвищених домагань,
котрі не збігаються з можливостями, і вважала, що він розвивається
через те, що самооцінка виявляється вищою, ніж реальні досягнення
дитини і ніж оцінка, яку вона одержує від інших людей.

2. Когнітивний дисонанс як наслідок недостатнього виправдання
вибору (Л. Фестингер). Намагаючись виправдати негативний вчинок,
людина або змінює своє ставлення до об'єктів, з якими пов'язаний
вчинок, або знецінює значення вчинку для себе та інших. Поступово
переконання починають суперечити реальності, зберігаючи високе
мотиваційне значення для суб'єкта, і його поведінка набуває все
більшої спрямованості.

3. Егалітація — морально-психологічна аморальна поведінка, яка
складається з асоціальних чи кримінальних дій і цілковитого схва­
лення своїх вчинків та себе самого як члена асоціальної субкультури.

Розглядаючи девіантну поведінку в суспільстві, ми змушені знову і знову звертатися до підліткового віку. Це пов'язано і з тим, що найбільша сума знань, необхідних для розглядання девіантності в цілому, нагромаджена під час дослідження саме підлітків, і з тим, що на цьому етапі особистість перебуває в процесі становлення, і своєчасні психолого-педагогічні коригуючі впливи можуть привести до позитивних наслідків.

-і™

3.3. Сучасні особливості життєдіяльності молоді. Вже стала загаль­ним місцем фраза: молодь завжди уособлює майбутнє людства та країни. За відповідного соціального самопочуття, задоволеності влас­них потреб молодь може бути як стабілізуючим фактором розвитку суспільства, реалізації національних інтересів, так і навпаки — деста­білізуючим і навіть певною загрозою для таких інтересів. Розуміння цього приводить до зростання уваги до аналізу стану справ у мо­лодіжному середовищі.

Соціально-економічні зміни і як наслідок звуження традиційного для країни примату суспільних і соціальних структур в справі вихо­вання підростаючого покоління актуалізували потребу в посиленні впливу суб'єктивного фактору. Проаналізуємо напрямки концентрації зусиль цього "суб'єктивного фактору" і пам'ятатимемо, що молоді ре­зультат потрібен не завтра, а вже сьогодні, екстремізм та енергія не мають меж, а вчинкові акти легко переростають у поведінковий сте­реотип:

• зростання національної самосвідомості та формування націо­
нальної ідентичності. Дослідження констатують, що ця сфера інте­
ресів в очах молоді не завжди зрозуміла і програє у порівнянні з ви­
рішенням сьогоденних, переважно матеріальних, потреб і притягує до
себе насамперед можливістю реалізувати нагромаджену енергію, дати
вихід екстремізму. Такий стиль поведінки закріплюється, стає звич­
ним, але досить часто призводить до конфронтацій і конфліктів як і з
поміркованішою частиною суспільства, так і з національно орієнто­
ваними громадянами;

• активне залучення молоді до політичного життя. В цій сфері ми
бачимо формування двох стійких груп. Перша група — це молоді лю­
ди, котрі свідомо прийшли до політичного життя і знайшли себе в
цій сфері життєдіяльності. Друга група — молодь, яку привертає до
себе зовнішня сторона суспільної діяльності знов-таки в її активних,
екстремальних проявах. Найпривабливішими формами у вирішенні
державних питань є "економічні страйки", "санкціоновані мітинги та
демонстрації", "масові політичні страйки", "політичні голодування".
Конфлікти (переважно внутрішні) виникають тоді, коли особистість
починає розуміти, що позитивних наслідків її дії не принесли, а в
інших видах діяльності — навчальній, професійного становлення і
т.п. — вона безнадійно відстала;

Тут і далі використовуються дані соціологічних досліджень, що наведені у збір­ник)': Головатий М. Ф., Яременко О. О. Молодь України у дзеркалі соціально-економічних та політичних трансформацій суспільства (соціологічний вимір). — К., 1996.

• розшарування суспільства неминуче призводить до конфліктів і
зовнішніх, особливо з-поміж представників страт, що тільки форму­
ються, і внутрішніх, які частіше зустрічаються з-поміж молоді, що
стартувала в житті на фоні відносного добробуту і не може пристосу­
ватися до нових умов. Девіантна поведінка у цій сфері пов'язана з
намаганням вирішити матеріальні проблеми за будь-яку ціну, а ціною
в подібних випадках переважно є вступ до асоціального, криміналь­
ного середовища;

• зміни в кількісному та якісному складі проявів злочинності, які
з-поміж неповнолітніх та юнацтва все більш набуває корисливого та
групового характеру, збільшення неформальних угруповань кримі­
нального напряму, яких налічується понад 3,5 тис. Опитування навіть
соціально позитивно орієнтованої молоді свідчать, що більшість її
знає в обличчя або має особисті контакти з людьми, діяльність яких
оцінюють як злочинну, що свідчить про досить поширену поінфор­
мованість та контакти молоді зі злочинним світом. За сучасних умов
поширюється тенденція, за якої традиційна для молоді реакція групу­
вання реалізується як намагання підлітків увійти до авторитетних у
місцях їх проживання злочинних угруповань в пошуку захисту та
безпеки;

• зменшення вагомості традиційних соціальних інститутів вихо­
вання та соціалізації. Навіть школа за умов поступового переходу до
принципу платної освіти втрачає і вчителів (зниження престижу про­
фесії, низька оплата праці, навантаження через підвищення кількості
учнів), і учнів (у 1998 р. "не прийшли" до школи понад 100 тис дітей).
Ця сфера перемін може вважатися однією з найважливіших тому, що
породжує майбутні конфлікти, зумовлені рівнем освіти та ставленням
суспільства до освіченості;

• підвищення вагомості "вуличних" субкультурних молодіжних
угруповань. Якщо традиційно ця сфера розглядалась як один з мож­
ливих варіантів ідентифікації та наслідування, то нині ширшає коло
молоді, для якої цей пласт суспільного життя виступає єдино можли­
вим. На круглому столі "Діти вулиці", який відбувся 18 листопада
1997 р. під егідою Представництва ЮНІСЕФ в Україні було відзначе­
но, що в Україні 18 тис "дітей вулиці";

• відсутність оптимістичних, життєстверджуючих прикладів у літе­
ратурі, мистецтві, телебаченні;

• індивідуалізація інтелектуального та індивідуального життя. Під­
літковий вік сповнений бурхливими емоційними переживаннями і
суперечностями, зумовленими процесом становлення свого "Я" та
пошуком свого місця в суспільстві. Оскільки провідною діяльністю
цього віку є спілкування — для них важливо висловити, обговорити

13 - 82187

свої проблеми, але батьки весь час шукають засобів до існування, а з- I поміж молоді все більшого поширення набувають індивідуальні фор­ми діяльності по проведенню дозвілля (комп'ютерні ігри, перегляд відеопрограм);

• підвищення загальної тривожності й уразливості молоді вна­
слідок незадовільного стану здоров'я. Так, загальна патологічна ура­
женість молоді становить 919,7 на 1000 чол., особливо з-поміж дівчат,
де здоровими вважають лише 15%, при цьому поширеність хронічних
захворювань серед дівчат у 1,5—2 рази вища, ніж серед юнаків. По­
ширеність наркологічних захворювань з-поміж підлітків України на
1996 р. становить 2,34 на 10 тис. підлітків. Однак, як доводить світо­
вий досвід та результати соціологічних досліджень, на одного виявле­
ного неповнолітнього, який вживає наркотичні засоби і психотропні
речовини, припадає 10—12 невиявлених осіб. А відтак загальна кіль­
кість молоді, що причетна до вживання наркотичних і психотропних
речовин, може досягати понад 20 тис. осіб. В особливу групу, яка
максимально відірвана від суспільства, об'єднується молодь із захво­
рюванням на СНІД. На 1997 р. в Україні з-поміж 7 тис. інфікованих
15% дітей і підлітків;

• швидкоплинність змін —- зміни в соціальному та культурному
середовищі настільки швидкі, що недевіантними можуть бути тільки
ті підлітки, які не формують в себе тих чи інакших переконань. Якщо
ми вважаємо, що підліток повинен самоідентифікуватись, соціалізу­
ватись і мати досить стійку життєву орієнтацію, то чи винен він в то­
му, що через місяць-інший його ідентифікація може стати асоціаль­
ною.

Усі зазначені фактори мають велике значення тому, що формують суспільне обличчя, загальноприйняті норми та стереотипи, і людина повинна шукати проводирів, які б змогли орієнтувати її у бурхливому вирі життя, допомогли розв'язати проблеми і конфлікти. За таких ви­падків усі насамперед звертаються до близьких їм людей, до батьків, оскільки розраховують, шо там вони зможуть знайти допомогу й розраду.

3.4. Передумови формування девіантної поведінки у родині. З-поміж факторів соціалізації, якщо розглядати їх поодинці й аналізувати міру впливу на можливість формування девіантної поведінки, одним з найголовніших і вагомих є сім'я, вплив якої дитина відчуває раніше за інші, коли вона ще майже некритично сприймає усі зовнішні впливи. Умови сім'ї — соціальне становище, рід занять, матеріальний рівень і рівень освіти батьків — значною мірою зумовлюють жит­тєвий шлях дитини. Окрім свідомого, цілеспрямованого виховання, якого надають їй батьки, на дитину впливає вся внутрішньородинна

атмосфера, тим більше, що ефект цього впливу нагромаджується з віком, заломлюючись у структурі особистості. Практично немає жод­ного соціального чи психологічного аспекту поведінки людини, який не мав би коренів в умовах родинного життя в сучасному чи минуло­му.

У сучасних умовах матеріальний добробут сім'ї знову починає зумовлювати рівень, якість і тривалість освіти дітей. Процес розшару­вання суспільства, який тільки-но розпочався, призвів вже до виник­нення низки освітніх закладів, які цілковито орієнтовані на заможні верстви населення, і змінив стартові умови набуття освіти в країні. Компенсаторним механізмом виступає рівень освіти батьків, їхня орієнтованість на інтелектуальні сфери життєдіяльності. Немину­щими, сталими факторами впливу залишаються склад сім'ї і характер взаємин в ній, неповні сім'ї досить часто лишають для дитини неви-рішеними питання, розв'язувати які вона починає девіантними засо­бами. Співвідношення зазначених факторів уможливлює додержання висновку щодо якості сімейних умов. І якщо вони характеризуються як несприятливі, то зростає імовірність формування стилю поведінки, яка належить до девіантної.

Водночас значний вплив на формування особистості підлітка, а згодом і дорослої людини справляє стиль взаємин з батьками, який тільки почасти зумовлений їхніми соціальним і матеріаль^#яй-€тан©ь* *■—"Ми проаналізуємо три загальних стилі взаємин: авторитарний, де­мократичний та ліберальний. Вважають, що найкращі взаємини з батьками складаються лише тоді, коли вони підтримують демокра­тичний стиль виховання. Цей стиль найбільш сприяє вихованнщ са­мостійності, активності, ініціативи, соціальної відповідальності.] По­ведінка дитини спрямовується в цьому разі послідовно і водночас гнучко й раціонально:

• батьки завжди роз'яснюють мотиви своїх вимог та заохочують їх
обговорення з дитиною;

• батьківська влада використовується лише в разі настійної потре­
би (наприклад, коли дії дитини загрожують її життю, а часу на пояс­
нення немає);

• в дитині цінується як слухняність, так і незалежність;

• батьки встановлюють правила і послідовно перетворюють їх у
життя, але не вважають себе непогрішимими;

• вони прислуховуються до думок дитини, хоча й не стають раба­
ми її бажань.

Крайні стилі відносин — і авторитарний, і ліберальний — най­частіше призводять до негативних наслідків. Авторитарний стиль викликає в дітей відчуження від батьків, формує почуття власної не-

значущості та небажаності в сім'ї. Вимоги батьків, якщо їх вважають необгрунтованими, викликають або протест та агресію і провокують виникнення девіантних форм поведінки, які спрямовані проти усього світу, або викликають перманентну апатію й пасивність, наслідком якої може бути девіантна поведінка у вигляді аутоагресії. Водночас і ліберальна вседозволеність має свої хиби. Батьки сприймаються як пасивні та незацікавлені, у підлітка формується відчуття, що він не входить у коло їхніх інтересів. А раз так, то і сам він спрямовує увагу на інших. Прикладом для ідентифікації та наслідування стають зразки зовнішнього світу — вулиці, різних молодіжних субкультур, засобів масової комунікації. І за контрастом із батьками обирають ідеали стенічні, активні, нерідко асоціальні, в яких вбачають виклик та енергію.

У реальному житті стиль взаємин грунтується на багатьох засадах. Він залежить від національних, культурних традицій, індивідуальних особливостей батьків, їхнього власного досвіду родинного життя. Пе­реважно батько уособлює авторитарне, диктаторське начало, а матері віддають перевагу більш ліберальним формам взаємин, хоча на сучас­ному етапі, коли традиційний розподіл обов'язків у сім'ї подеколи кардинально змінився, носієм і фемінних, і маскулінних зразків жит­тєдіяльності може бути кожен із батьків. Головним же моментом є те, що кожна окрема сім'я — це єдиний, неподільний соціальний ор­ганізм зі своїм власним характером і лише їй одній властивою біо­графією. Риси характеру дитини, стиль взаємин з нею закладається в перші роки її життя. Вже тоді батьки обирають шлях чи то уседозво­леності, чи то диктатури, відкладаючи на майбутнє діалог повноправ­них партнерів, бо "що ж вона зараз зрозуміє?" А потім змінити най­частіше нічого не вдається — як неможливо в одну мить "відмінити" ефект минулого досвіду.

У більшості випадків батьки реалізують відносно себе принцип самовиправдання, а стосовно дітей — принцип: "нащадки повинні бути кращі за попередні покоління". Батьківський максималізм рідко коли буває задоволений реальним станом речей, а вихід із цього ста­новища вони вбачають у підвищенні зовнішнього контролю, тобто вчащається використання елементів авторитарного стилю. Цей про­цес пов'язаний і з дією зовнішніх для окремої сім'ї чинників, які провокують нарощення авторитаризму:

по-перше, це традиції; у дорослому стані батьки відтворюють стиль відносин, який домінував в їхньому дитинстві;

по-друге, характер взаємин в сім'ї відтворює характер відносин, які домінують у суспільстві іноді підсвідомо, а інколи і свідомо — як необхідність формування готовності до життя в жорстокому, бездуш­ному світі;

по-третє, батьки досить часто підсвідомо зганяють на дітях зло з приводу службових неприємностей, матеріальної незабезпеченості, роздратування, непевності у власному майбутньому;

по-четверте, формування наказу завжди суб'єктивно легше за співрозуміння, яке потребує достатньо високого рівня педагогічної та загальнолюдської культури.

Творчий гуманістичний підхід до формування соціальної, пози­тивно-орієнтованої особистості вимагає творчо застосовувати різно­манітні механізми і принципи психологічного впливу, з-поміж яких велику роль відіграють прямі підкріплення (заохочення поведінки, яку дорослі вважають бажаною та покарання за порушення встановлених правил дозволяє батькам укорінити в свідомості дитини певну си­стему норм, дотримання якої поступово стає звичкою та внутріш­нюю потребою); ідентифікація (використання потреби дитини на­слідувати своїх батьків, орієнтуватися на їх приклад); розуміння (вивчення внутрішнього світу дитини, чутлива реакція на її душевні потреби дозволяють сформувати самосвідомість, потребу в рефлексії та комунікативні якості). Зазначені принципи іноді доповнюються, а іноді й контрастують із непрямими механізмами рольової взаємодопов-нюваності (в сім'ї, де мати любить куховарити, дочка може не знати, як підійти до плити, оскільки ця соціальна роль вже зайнята, а в квартирі, де батьки миряться з наявністю "творчого розгардіяшу", син може стати уособленням принципу "кожній речі — своє місце") та механізмом психологічної протидії (жорстка регламентація свободи провокує іноді активізацію спроб уникнути контролю і формує са­мостійність в характері, тимчасом як уседозволеність може сформува­ти залежність та очікування, щоб рішення приймав хтось інший).

Багатство можливих комбінацій засобів виховання, соціальних ро­лей та стилів взаємин призводить до того, що конкретні якості осо­бистості дитини в принципі не можуть бути виведені ні з якостей особистості її батьків (ні за схожістю, ні за контрастом), ні з якогось окремого механізму виховання (Д. Баумрінд). Водночас усі зазначені фактори зумовлюють напрямок внутрісімейної комунікації (від дити­ни до дорослих чи від дорослих до дитини) і протікання процесу емансипації дитини від батьків, який характерний для "перехідного" віку. Означений процес складний і багатовимірний. Емансипація мо­же мати кілька аспектів:

емоційний, який відображає, наскільки важливим для підлітка є емоційний контакт з батьками порівняно з прихильністю до інших людей (дорослих, однолітків);

поведінковий, який характеризує, наскільки жорстко батьки регу­люють поведінку сина чи дочки;

нормативний, що кваліфікує ступінь відповідності норм і цінно­стей, на які орієнтується підліток, нормам та цінностям, які зумо­влюють життєдіяльності його батьків.

Кожен з цих аспектів має власну логіку і може спровокувати де-віантні вчинки та конфлікти.

Емоційний зв'язок з батьками, як первинний стосовно інших зв'язків, значною мірою зумовлює формування особистості, але його максимізація нерідко призводить до небажаних наслідків. На одному полюсі — надлишок тепла, яке дитина отримує від батьків, і форму­вання потреби в гіперопеці. Ефект "матусиного синочка" породжує конфлікти спочатку з однокласниками, а потім — і з іншим світом, який не дає підлітку необхідного співчуття, оскільки й він сам не навчився співчувати. З часом рівень досягнень дитини починає не вдовольняти батьків, і вони підвищують свої вимоги. Але домінант­ною в цих відносинах для підлітка виступає емоційний фактор і зміну вимогливості він інтерпретує як зменшення любові до нього. На цьо­му грунті можливе виникнення конфліктів, у центрі яких перебуває аутоагресивна девіантна поведінка дітей.

На іншому полюсі знаходяться сім'ї, де дитина не отримує того тепла, на яке вона може сподіватися. За таких випадків рано фор­мується відчуття автономії і незалежності від інших, а здатність до рефлексії запізнюється. Активні, подеколи нав'язливі вчинки, як засіб привернули до себе увагу та отримати відчуття, що оточення те­бе помічає, поступово переростають у девіантні форми поведінки, які викликають конфлікти з усіма оточуючими, крім представників асо­ціальних спільнот. І ці спільноти, які дозволяють підтримувати рівень самооцінки, стають світоглядницьким взірцем і зразком для іден­тифікації.

Поведінковий аспект емансипації насамперед характеризує зро­стання самостійності, поведінкової автономії та обмеження функцій батьківської влади. Найбільш вдалим компромісом вважають розподіл сфер автономії між батьками і підлітком. Наприклад, підліток сам вирішує, як він може використовувати вільний час, радиться з приво­ду вибору друзів і повністю підкорюється в питаннях матеріальних витрат. У сім'ях, де домінує авторитарний стиль взаємин, кожен крок підлітка до самостійності сприймається як виклик і викликає санкції. Найчастіше спрацьовує ефект "сніжного кому", коли кожен поведін­ковий чи вербальний акт провокує виникнення не завжди адекватної реакції, а емоційний фон все підвищується. Крім конфліктів із бать­ками, що лежать на поверхні явищ, життя підлітка сповнене перед-конфліктними ситуаціями з друзями, для яких він вимушений вига­дувати якісь історії, щоб пояснити свою життєву стратегію, зумовлену "війною" з батьками. Але і ліберальний стиль має свої вади. Дозво-

ляючи все, батьки не бачать необхідності пояснювати що добре, що погано і взірцем стають якісь інші зразки, і нерідко самі батьки бу­вають вимушені розпочинати поведінкову емансипаціїо проти дітей, які займають вільну соціальну роль "зверхника".

Нормативний аспект емансипації можна розглядати як вторинний стосовно інших аспектів. Його змістовним наповненням виступають, по-перше, завищені вимоги до батьків відносно їхнього матеріально­го та соціального статусу і, по-друге, зміни в орієнтаціях в процесі обирання авторитетів для соціальної ідентифікації. Між тим, якщо перші висуваються на передній план підлітками компенсаторно, пе­реважно під час суперечок, коли вони не можуть відкрито поскаржи­тись на нестачу тепла або самостійності, то другі мають стійкіше підгрунття. Зі взрослінням особистість розширює сферу, з якої черпає ідеали і приклади для наслідування (це можуть бути суспільні чи фінансові діячі, герої масової культури, а іноді й асоціальні авторите­ти). Водночас усі недоліки та протиріччя в життєдіяльності близьких людей сприймаються особливо болісно й гостро. На передній план висувається недодержання обіцянок і розбіжність між словами та ділами. Недодержання обіцянок значуще для підлітків з огляду на швидкість формування їх життєвих планів. Зобов'язання дорослого береться за основу, і на нього набудовується досить розгорнутий жит­тєвий план, який, безумовно, має призвести до неймовірного успіху. І коли виявляється, що цього успіху вже ніколи не буде, оскільки до­рослий "пошуткував", це не може не сприйматись, як життєва тра­гедія.

Дві третини з трьох тисяч опитаних старшокласників у 1987 р. (С. І. Плаксій) відповіли, що помічають розбіжності між тим, чого їх вчать батьки, близькі родичі, вчителі, і тим, які вони роблять вчинки.

Конфлікти, що виникають внаслідок нормативної емансипації, перебігають найтяжче, бо вони спрямовані не тільки на батьківський авторитет, а й на власну самооцінку старшого покоління. Для стар­ших у цих конфліктах мова вже йде не тільки про взаємини з підліт­ками, а про сам факт їх самоповаги та усвідомлення як особистості.

Ми вважали за потрібне так багато уваги приділити розгляду пи­тання взаємин у межах сім'ї через те, що тут зосереджено більшість причин девіантних проявів. І дослідники, і практичні робітники не­одноразово звертали увагу на прояви неначе немотивованої ворожості підлітків та юнаків. Афективна, недостатньо свідома жорстокість, яка так легко заражає однолітків, найчастіше є результатом переживань з приводу сімейних драм. За тих самих випадків, коли ця агресія не може розрядитись на оточенні, вона породжує відчуття безсилля, спрямовується всередину, породжує низьку самоповагу, відчуття про­вини, тривоги тощо.

В разі, коли суспільство вважає, що сім'я не зуміла вивільнити ди­тину від конфліктів і причин, що зумовлюють виникнення девіантних проявів, воно з надією звертає свої погляди у бік школи, де дитячі душі ліплять професійно підготовлені, душевні руки. Самі ж підлітки далеко не завжди прагнуть швидше опинитися за надійними мурами школи, бо й там є достатньо приводів для конфліктів і духовних тор­тур.

3.5. Передумови формування девіантної поведінки у школі. Шкільна дезадаптація молодої людини значною мірою виступає передумовою її асоціальної поведінки, а в деяких випадках саме шкільне середо­вище можна розглядати як середовище виникнення девіантності. У ньому немає того розуміння та прощення як у сім'ї, особистість уве­дена в конкретні межі норм і обов'язків, постійно стикається з жор­стокістю, що властива класним колективам, украй завантажені вчи­телі постійно намагаються і практично ніколи не встигають викорис­товувати індивідуальний підхід, а тому вимушені сприяти уніфікації учнів, придушувати відхилення від шкільної норми.

Існують два загальних підходи до з'ясування причин шкільної де­задаптації і як наслідку — формування девіантного стилю поведінки та життєдіяльності.

Перший підхід за основу аналізу бере індивідуальні особливості особистості, які заважають нормальному входженню до шкільного середовища і провокують девіантність. У межах цього підходу першо­чергове значення надається успішності навчальної діяльності як про­відної у цьому віці, і тому вважають, що низька культура дошкільного виховання в сім'ї, недостатня підготовка дитини до праці у школі, сімейна занедбаність створюють передумови для того, щоб забезпечи­ти такому учню позицію "вигнанця" у класному колективі. Як супутні фактори, що можуть посилювати ризик навчальної непридатності, розглядають соматичну слабість дитини (Є. А. Глушкова, Є. Н. По­пова, 1983; Д. Н. Ісаєв, Б. Н. Воронкова, 1984), порушення у форму­ванні шкільних навичок — дислексію, діскалькулію (Т. Б. Фелічева, 1989), емоційні порушення. Водночас до індивідуальних особли­востей, що можуть інтенсифікувати процес формування девіантної поведінки, відносять гіперздібності, хоча вони й мають "позитивний" знак — феноменальну пам'ять, слух, зір, розумові здібності, виперед­жаючу інтелектуальність, досить часто призводять до непорозумінь і конфліктів з учнівським колективом та викладачами. Індивідуальні особливості учнів можуть компенсуватися чи, навпаки, посилюватись внаслідок дій зовнішніх умов.

І другий підхід переважно аналізує зовнішні фактори навчання, що створюють передумови для недостатнього засвоєння навчального матеріалу і можуть спровокувати виникнення девіантних вчинків.

Окремі асоціальні вчинки в умовах школи особливо швидко переро­стають у стійку девіантну поведінку. Це пов'язано з тим, що в школі особистість девіантного підлітка характеризується примусовими мо­тивами стосовно навчального процесу, постійними конфліктами з більшістю викладачів, негативними реакціями на педагогічний вплив з виправданням у цих ситуаціях себе та порушенням позитивних кон­тактів з учнівським колективом. На особистість впливає багато зов­нішніх факторів (розшарування суспільства, зміни в економічному та соціальному становищі родин, відсутність нормативної сталості в суспільстві, де майже кожен громадянин перебуває в процесі пошуку своєї національної, суспільної ідентичності тощо), але на двох факто­рах хотілося б зупинитись докладніше.

Один з них — це мікро- і макроміграційні процеси в учнівському середовищі. Перші пов'язані зі зміною шкіл і класів у межах одного населеного пункту і відображають зміни в матеріальному становищі батьків. Другі — зміни місця проживання (які останнім часом спря­мовані переважно з міста до села) — прийнято розглядати як реакцію на зміни в економічному становищі держави. І в першому, і в друго­му випадку підліток повинен досить швидко орієнтуватись у неписа­них законах, за якими живе новий колектив, вміти знаходити спільну мову з вчителями та новими товаришами, у межах самопрояву про­понувати закріпити за ним ту соціальну роль, яку він вважає найпри-надливішою для себе. Але ці дії можливі лише за умов позитивного ставлення до шкільного середовища, орієнтації на навчальну діяль­ність і тому вимагають великої підготовчої роботи з боку батьків і вчителів, в ході якої учня орієнтують "почати все спочатку". За іншо­го разу девіантність підлітка тільки зростає, бо він втрачає відомі орієнтири пристосувальної поведінки, одержує підкріплення позиції "всі проти мене", нагромаджує злість і агресивність.

Другий з суто шкільних особливостей міжособистісноі комунікації є несприйнятгя окремих індивідів внаслідок дефектів зовнішності або наявності хронічних захворювань, що перешкоджають участі в усіх колективних справах. За цих випадків негативні оцінки оточення на­кладаються на хибну самооцінку і практично ніколи не викликають навіть спроб активного самоствердження.

Таким чином, асоціальна поведінка неповнолітнього зумовлена впливом факторів насамперед зовнішнього соціального середовища (особливо мікросередовища), а також індивідуальними особливостя­ми особистості підлітка, які зумовлюють його чутливішу реакцію на різні "життєві невдачі". Наведені фактори стають на заваді само-реалізації підлітка у шкільному колективі і, внаслідок цього, спрямо­вують його активність на пошуки інших соціальних структур, де він

міг би отримати позитивну емоційну оцінку і знайти можливість для самоствердження та реалізації потреби в співчутті, безпеці.

Ставши членом такої структури, підліток засвоює її субкультуру, а у разі асоціальної спрямованості групи — і стереотипи девіантної по­ведінки, Головним мотивом перших девіантних вчинків чи правопо­рушень у таких випадках є завоювання авторитету в очах більш до­рослих членів групи та самоствердження у новій соціальній ролі. Пізніше, у міру набуття асоціального досвіду, девіантні дії набувають стереотипного характеру.

Як вже наголошувалось, однією з найактуальніших проблем аналізу девіантності поведінки сьогодні є зростання агресивності під­літків і молоді. Це передусім пов'язано із загальною соціальною на­пруженістю, психологічною неврівноваженістю всього суспільства, що важко переживає перехід до ринкових відносин, зростаючу кризу соціальної системи, нелади у родинному житті.

З огляду на те, що агресивність школярів звичайно супроводжують неадекватна самооцінка (занижена або — частіше, навпаки, — зави­щена), неадекватний рівень домагань, що не відповідає можливостям підлітка, підвищена емоційна напруженість і тривожність, різний ступінь неадекватності уявлень дитини про своє місце у класному ко­лективі, про ставлення до них однолітків, низький рівень сформова-ності комунікативних навичок тощо, головними напрямами виховної роботи з агресивними підлітками вважають такі:

1. Навчання учнів конструктивних форм поведінки та розуміння
засад комунікації.

2. Розвиток здібності адекватного сприйняття і вироблення систе­
ми критеріїв в оцінці себе та інших людей.

3. Усунення надмірного напруження і тривожності школярів. Ви­
корінювання бар'єрів, що заважають продуктивним конструктивним і
комунікативним діям підлітків.

4. Регуляція соціальних відносин в учнівському колективі, подо­
лання станів відчуження як проявів таких життєвих відносин суб'єкта
зі світом, за яких деякі продукти його діяльності, він сам, а також
інші індивіди й соціальні групи, що є носіями визначених настанов і
цінностей, усвідомлюються ним як протилежні йому самому (від від­
сутності схожості до неприйняття та ворожості).

Кінцевим етапом виховної діяльності можна вважати формування "Я-концепції" підлітка на соціально позитивних засадах і підкріплен­ня її в самооцінці. Можна вважати доведеним, що "Я-концепція" особистості, самооцінка, навчальна діяльність та відхилення у по­ведінці взаємопов'язані. Позитивні відмітки, отримані від прихильно­го вчителя, підвищують самооцінку та формують соціальні критерії в її структурі. Негативні ж впливи не тільки знижують самооцінку, а й

"виводять за дужки" усі соціально прийняті критерії. Коли у структурі самооцінки лишаються тільки асоціальні мірки, зрозуміло, що підви­щувати свою самоповагу підліток зможе лише в девіантному напрям­ку.

Важливий внесок в розуміння тенденцій розвитку девіантності зробив У. Джеме, який сформулював ідею про те, що важливим ком­понентом "Я-концепції" є самоповага. Вона пов'язана зі ставленням справжніх досягнень людини до того, на що вона претендує, розрахо­вує. Джеме запропонував користуватись формулою самоповаги, чи­сельник в якій представлено реальними досягненнями особистості, а знаменник — його претензіями. Використання цієї формули дозволяє прогнозувати життєві шляхи особистості, виходячи з того, що один і той самий рівень самоповаги може бути досягнуто як рахунок збіль­шення досягнень у чисельнику, так і шляхом зменшення претензій у знаменнику. На жаль, девіантні підлітки переважно обирають другий шлях і доводять до майстерності вміння школярів обходити вимоги шкільної системи контролю.

Коли ми розмірковуємо про шляхи виникнення та розвитку де­віантності в школі, не можна обминути другого боку процесу — ролі вчителя, який повною мірою не тільки відповідає за соціальну спря­мованість учнів, а й відчуває на собі усі труднощі співіснування з де-віантними підлітками. Сучасні умови не змінили життя вчителя на краще, оскільки вимоги до нього стали невизначеними і суперечли­вими, матеріальне забезпечення навчального процесу застаріло, а проблеми деформації особистості внаслідок професійної діяльності залишились у повному обсязі.

І перша з цих проблем — постійна спокуса, випробування владою. Річ тут не тільки в суб'єктивізмі, власній упередженості в оцінках та ставленні до учнів, стереотипії мислення, які притаманні декотрим вчителям. Сама професійна кар'єра сповнена шкідливостями та вада­ми. У. Уоллер у книзі "Що навчання робить з вчителем" застерігав проти типових проявів професійної деформації. Чимало вчителів і в позашкільному житті не можуть звільнитися від настирливо-дидактичної, повної повчань манери триматись. Звичка спрощувати складні речі, щоб зробити їх зрозумілими дітям, призводить до ро­звитку негнучкого, прямолінійного мислення, формує схильність ба­чити світ у спрощеному, чорно-білому варіанті. А необхідність по­стійно тримати себе в руках ставить учителя у скрутне становище в емоційному плані, оскільки він не має можливості своєчасно відреа-гувати, нагромаджує негативні переживання, що провокує виникнен­ня афективних реакцій у відповідь на незначні зовнішні подразники.

Ці професійні вади знаходять прояв і у специфіці взаємин вчителя із класним колективом та окремими учнями. З одного боку, вчитель і

особливо класний керівник виступає першоінстанцією, що інформує клас про сильні та слабкі сторони когось з учнів, а з іншого — сам вчитель залюбки користується зворотним зв'язком з класом, що до­зволяє йому отримати більше інформації і взагалі бути "в курсі справ". Таким чином, учень, який "випав" із загальної обойми, має усі передумови для того, щоб котитись все нижче і нижче в очах шкільного оточення. Тому так багато уваги приділяють рефлексії вчителя, яку вважають іманентним процесом, властивим викла­дацькій творчій діяльності. І на перше місце, поряд із предметною компетенцією, висувається досвідченість комунікативна, як здатність рефлексувати, уявляти та усвідомлювати себе на місці учня.

Розуміння багатогранності сфер впливів вчителя призводить до необхідності розрізняти педагогічні технології, спрямовані на ви­рішення навчальних і освітньо-виховних завдань у межах викладання предмета, та психологічні технології, головними завданнями яких є розкриття, реалізація і розвиток індивідуальності учня, оптимізація його взаємин із іншими людьми у спільний діяльності у школі та за її межами. Якщо ці технології свідомо не розрізняти, частішатимуть випадки, коли вчитель, який декларує зацікавленість у вирішенні завдань психологічних, все ж таки більше уваги приділятиме пробле­мам педагогічним, намагаючись передовсім сформувати позитивне ставлення до свого предмета. Але для девіантних підлітків вже сама згадка про навчальну діяльність є психотравмуючим фактором, який може блокувати співпрацю з нормалізації психологічної атмосфери.

Нині існує досить багато психологічних технологій, розроблених науковцями та педагогами-новаторами. Наприклад, методика РЖЗ — психолого-педагогічна діагностична бесіда "Оцінка рівня життєвої зрілості старшокласників", методика ОУІЖ "Оцінка усвідомлення уч­нями 9—11-х класів самостійності індивідуального життя", праці Київського інституту психотехнологій та ін. Ці методики побудовані на принципі зворотного зв'язку, що дозволяє пробудити зацікав­леність учнів в питанні, яке обговорюється, і стверджують його важ­ливість.

Поиск по сайту: