СХІДНОСЛОВ'ЯНСЬКІ КИРИЛИЧНІ ПАЛЕОТИПИ

Вже на початку XVI ст. на повеління господаря Валахії Радула у м. Тирговиште (тепер Румунія) чернець Макарій виготовив три церковнослов'янських кириличних друки: православний літургійний Служебник (1508), Осмогласник (1510), Четвероевангеліе (1512). Через деякий час діяльність друкарні була припинена.

Деякі книгознавці, зокрема, відомий болгарський історик П. Атанасов, вважають, що в м. Тирговиште почала функціонувати друкарня ієромонаха Макарія, який ще протягом 1494—1496 рр. друкував книги у Цетинє — столиці Чорногорії. Він, ймовірно, після нападу турків-османів на Чорногорію і перевіз друкарню у Валахію.

Але більшість науковців, аналізуючи книги, виготовлені в Цетинє і Тирговиште, засвідчують їх несхожість не тільки за накресленням шрифтів та графікою ксилографічних прикрас, а й за внутрішньою структурною побудовою друків. Книги першого друкаря з Цетинє за своєю стилістикою наближаються до типографської культури Венеції, де у той час друкарська справа перебувала на дуже високому професійному рівні, а видання другого — з Тирговиште — нагадують друки, виготовлені Швайпольтом Фіолем у Кракові. У книгознавчій літературі також існує припущення, що чернець Макарій із Тирговиште, ймовірно, працював підмайстром у фіолівській друкарні в Кракові.

У першій половині XVI ст. в південнослов'янських країнах Хорватії, Боснії, Чорногорії, Сербії та Болгарії, на землях яких панували Османська імперія та Габсбурзька монархія, книгодрукарська діяльність вважалася високопатріотичною місією. Ще з кінця XV ст. головним видавничим осередком православних літургійних друків стала Венеція. Книги друкувалися різними алфавітами: глаголицею, кирилицею та босанчицею (боснійсько-кириличний шрифт, який виник під впливом кириличної та глаголичної орфографії).

Два чудово оздоблених видання невеликого формату в 1512 р. у Венеції видрукував Джурджо Рускопі: одна кирилицею — «Служба блаженній Діві Марії», а друга басанчицею — «Молитви св. Бригіті».

Фундатором венеціанської потужної слов'янської друкарні (разом зі словолитнею) був чорногорський воєвода Божидар Вукович. Протягом 1519—1540 рр. він видав кілька добре оздоблених церковнослов'янських кириличних друків, у тому числі Служебник (1519), Святкову Мінею (1538) та Молитовник (1540).

До процесу видання своїх друків Б. Вукович ставився професійно. Наприклад, у передмові до Служебника він зазначає, що книги, виготовлені в його друкарні, зроблені ним так, щобикожен читач міг легко ними користуватися.

Незважаючи на жорстоке переслідування православ'я на територіях Сербії та Болгарії з боку османської влади, у 30-40-х роках XVI ст. в деяких сербських монастирях все ж виготовляли кириличні літургійні друки. Наприклад, у Грачанице друкар Яков Крайков (Софія) видрукував Октоїх (1539), а в Мілешеві — Псалтир (1544).

Крім цього, до середини XVI ст. кириличне книгодрукування виникало епізодично в Трансільванії та Волощині. Наприклад, у м. Сібіу Филип Молдованин надрукував Євангеліє (1546), а Дмитро Любавич — два видання Апостола (1547).

Наїібільш відомим книговидавцем кириличних книг у першій половині XVI ст. став білорус Франциск Скорина. Він народився приблизно у 1485—1490 р. у торговому білоруському місті Полоцьку в родині купця Лук'яна Скорини. Його батько був кушнірем-купцем — виготовляв хутра та шкіри і торгував ними. Після закінчення (можливо) школи монахів-бернардинців, заснованої ними у Полоцьку ще 1498 р., Франциск Скорина з 1504 р. продовжив навчання в Краківському університеті, який закінчив у 1506 р., отримавши ступінь бакалавра вільних мистецтв. У період з 1506 до 1512 р. Ф. Скорина з метою поглиблення своїх знань побував у Чехії, Данії, Німеччині. Отримавши ступінь магістра вільних наук (не відомо, на жаль, у якому університеті), він 1512 р. прибув до Італії та з успіхом захистив дисертацію у провідному на той час університеті Європи — Падуанському, де отримав учений ступінь доктора. Він почав підписуватися: «Франтішек Скорина в науках визволених і лікарських доктор».

Повернувшись додому, Скорина задумав перекласти та надрукувати Біблію церковнослов'янською мовою. Пізніше у своїх передмовах до видань він писав, що метою його видавничої діяльності було допомогти простим людям подолати безграмотність, щоб вони «научившиєся мудрості, добро жили на свете». Його книговидавничу діяльність підтримали заможні православні купці та члени магістрату м. Вільно. Свою друкарню Ф. Скорина створив у Празі в 1517 р. і за три роки видав Псалтир та 22 книги (у 19 випусках) Старого Завіту під назвою «Біблия руська виложена доктором Франциском Скориною из славнаго града Полоцька Богу ко чти и людем посполитим к доброму научению». Для друкування кириличної Біблії Прагу він обрав не випадково. У видавничих осередках Нюрнбергу та Авґсбурґу, розташованих не так далеко, можна було дешевше придбати необхідне обладнання та папір. А Венеція славилася тим, що кириличні книги тут друкували ще з кінця XV ст.

У Празі, починаючи з виступів Яна Гуса, процвітали ідеї Реформації та патріотизму, тому католицька церква не мала тут такого впливу, як, скажімо, у Кракові чи Вільно. Ф. Скорина виконав велику перекладацьку роботу — наблизив архаїчну церковнослов'янську мову до білоруської побутової мови того часу. На полях Псалтиря, щоб пояснити церковнослов'янські терміни, він перекладає: «руським язиком что которое слово знаменует». Біблія друкувалася невеликими частинами. Наприклад, у 1517 р. були видані Книга Йова, Книга Притчі премудрого Соломона царя та Книга Ісуса сина Сірахова. У виданнях були вступні тексти та науково-популярні коментарі, у яких видавець знайомив читачів з історією людства, розповідав про держави Стародавнього Сходу, де відбувались описані події, про основи давньоєврейського законодавства та про звід премудрого царя Соломона, а також висловлював на сторінках свої міркування з того чи іншого питання. Наприклад, у передмові до видання Книги Юдиф (1519) Ф. Скорина порушує патріотичну тему: «От прирожения звери, ходящие в пустыни, знають ямы своя; птицы, летающие по въздуху, ведають гнезда своя; рибы, плывающие по морю и в реках, чують виры своя; пчелы и тым подобная боронять ульев своих, — також и люди, игде зродилися и ускормлены суть по Бозе, к тому месту великую ласку имають. Протож и сия вдовиця Іудиф для места рожения своего выдала ест живот свой на небезпеченство».

За три роки Ф. Скорина здійснив величезну працю — переклад, редагування та друкування Псалтиря і Біблії руської загальним обсягом 2389 сторінок. У цих виданнях використано 49 чудових дереворитів, сотні заставок, ініціалів і різноманітних декоративних прикрас. В одній із книг Біблії — Книги Буття (1519) — Ф. Скорина помістив дереворитний титульний аркуш, який став спільним до всіх видань Біблії руської; це перший титульний аркуш у слов'янських кириличних друках. У деяких виданнях Ф. Скорина подавав свій портрет (відомі три його варіанти). Ф. Скорина привніс нове й у структуру кириличної книги. Він відмовився від використання позошитної сигнатури, характерної для книг інкунабульного періоду, і першим почав використовувати фоліацію кириличними цифровими знаками: в Псалтирі внизу на сторінці, а у біблійних виданнях — угорі справа або зліва. Книги Ф. Скорини надруковані чітким, економічним і зручним для читання шрифтом, який був значно менший від шрифту Ш. Фіоля (висота великих літер 4 мм, малих — 1,5—3 мм). Цей шрифт спроектований на основі рукописного півуставу грамот Литовської метрики та західноруських церковних книг. Виготовляючи друкарський шрифт, невідомий словолитник за рекомендацією Ф. Скорини значно спростив графіку кирилиці, відмовився від використання лігатур, багатьох надрядкових знаків, відкинув такі маловживані літери, як «зело», «юс великий», «омега».

Видання Ф. Скорини мають багато мистецьких достоїнств. Їх художнє оформлення — це своєрідне поєднання мистецьких традицій руської рукописної книги з найкращими зразками західноєвропейської друкованої книги. При оздобленні книг друкар дотримувався простоти та функціональності, тому в них відсутній такий традиційний декоративний елемент кириличної книги, як в'язеві написи. Окрім цього, гравійовані заставки та декоративні ініціали наповнені новим функціональним змістом: для розділів використані великі заставки й ініціали, а для глав — менші.

Чудові гравюри видань Ф. Скорини пов'язані зі змістом тексту. Пояснюючи його, вони також несуть додаткову інформацію. Друкар відмовився від трактування сюжетів у дусі традиційної іконографії і надав перевагу реалізмові — реальні персонажі в його гравюрах живуть і діють у майже реальному середовищі. За манерою виконання гравюри наближаються до найкращих зразків нюрнберзької ксилографічної школи. На початку 20-х років Скорина переїхав у Вільно, де заснував першу білоруську друкарню. Тут він надрукував дві книги: «Малую подорожную книжку» (1522) та Апостол (1525). В. Стасов писав, що мистецький рівень заставок і шрифтів «Малої подорожної книжки» (надрукована невеликим форматом — у 12-ту частку аркуша) робить цю книгу своєрідним слов'янським ельзевіром.

Загалом книги Ф. Скорини призначалися не для церковно-літургійного використання, а для домашнього читання, тому їх формати були досить функціональними: Біблія руська надрукована у 4-ту частку аркуша. Псалтир — у 8-му, а «Малая подорожная книжка» — у 12-ту.

Останні роки свого життя Ф. Скорина провів у Празі, вивчаючи ботаніку та працюючи в ботанічному саду короля Фердинанда І Габсбурґа, дендрарій якого був на той час найбільшим у Європі.

Ф. Скорина — видатний просвітитель-гуманіст, ідеї якого мали вплив на суспільно-політичне та культурне життя східнослов'янських народів. З його іменем пов'язане становлення білоруської літературної мови та розвиток білоруської писемності. Видання Ф. Скорини протягом XVI—XVII ст. швидко поширювались у Білорусі, Україні та південнослов'янських країнах. У Москві Біблія руська й Апостол були сприйняті церковними діячами негативно, оскільки сильно відрізнялися шрифтом, художнім оздобленням і форматом не тільки від рукописів, а й навіть від фіолівських друків.

Висока друкарська естетика книг білоруського першодрукаря справила значний вплив на подальший розвиток мистецтва книгодрукування у Східній Європі. Його видання у подальшому слугували взірцем для друкарів Білорусі, України, Литви та Московської Русі.

13.6. ПОЖВАВЛЕННЯ КНИЖКОВОЇ СПРАВИ В УКРАЇНІ У ХV- ПОЧАТКУ ХVІ СТ.

Суттєве пожвавлення видавничої справи на Україні відбувалося у ХV- початку ХVІ ст., що було зумовлене подальшим соціально-економічним розвитком українських земель, посиленням соціальної та національно-визвольної боротьби українського народу, піднесенням його культури і мистецтва. В цей період розвивалися старі і формувалися нові центри книгописання в таких містах, як Київ, Львів, Луцьк, Костянтинів, Перемишль тощо. Крім того, книгописання зосереджувалося в добре захищених від нападу ворогів монастирях, які відігравали в ті часи значну культурно-освітню роль: Нікольський і Печерський монастирі в Києві, Онуфрієвський у Львові, монастирі в Дермані, Дубно, Жидачиві, Загорові, Зимному тощо.

Пам’яток української книжкової писемності ХV- початку ХVІ ст. збереглося значно більше, ніж попереднього століття. Проте про загальну кількість рукописів складно говорити, бо вони ще не всі взяті на облік. Сталося так, що фонди книгосховищ, де зберігаються українські рукописи (Центральна наукова бібліотека АН України, Львівська наукова бібліотека, Львівський державний музей українського мистецтва, Державна бібліотека ім. В. І. Леніна, Державна публічна бібліотека ім. М. Є. Салтикова-Щедріна, Державний Історичний музей в Москві), не кажучи вже про фонди менших книгозбірень, вивчені мало. До цього часу дослідники користуються, вносячи значні корективи, працею П. Владимирова «Попередній список слов’яно-руських рукописів ХІ-ХІV ст.», яка була написану в кінці ХІХ ст., та у якій автор зробив спробу зібрати матеріали про відомі на той час пам’ятки писемності.

Найцікавішими серед відомих нам пам'яток української книжкової писемності в художньому аспекті є так зване Королівське Євангеліє (1401), Євангеліє (І-а пол. ХV ст.) з галицького Поділля, Євангеліє (1477) зі Львова, Євангеліє учительне (1514) з Києва та інші.

Характерною рисою цих книг є, насамперед, зміна письма. Повільний, урочистий устав поступився місцем напівуставу - письму, розрахованому на швидке написання як окремих літер, так і цілих рядків. Саме напівустав став базою створення перших друкарських шрифтів на Україні. Книги, починаючи з ХV ст., пишуться, здебільшого, вже на новому, значно дешевшому матеріалі – на папері. На початку ХVІ ст. в українських рукописних книгах з'явився новий елемент художнього оздоблення - декоративне обрамлення тексту. В декоративному оздобленні на зміну тератологічним орнаментам прийшли плетінчасто-геометричні орнаменти, у створення яких вкладалося багато хисту й вигадки. Досить часто книжкові плетінчасті композиції нагадують візерунки народного мистецтва - художнього ткацтва, плетіння з соломи, шкіри та лика. Важливо відмітити, що в той час, коли у традиційних книжкових прикрасах (заставках та ініціалах) аж до кінця ХVІ ст. панувала плетінчаста орнаментика, декоративне обрамлення тексту складалося з рослинних мотивів.

У рукописах першої половини ХVІ ст. декоративне обрамлення тексту нагадувало кострубату, з готично загостреними листками, гілку, яка бере початок від ініціалу й стелиться по долішному і бічному берегах. У 40-60-х роках ХVІ ст. з цієї орнаментально ще недосконалої гілки розів’ється те багатство рослинних ренесансних прикрас, яке надасть аркушам українських рукописних книг нового мистецького кшталту.

В рукописних книгах ХV- початку ХVІ ст. було мало фігурних мініатюр, оскільки основну увагу майстри приділяли декоративному оздобленню. Мініатюри, що збереглися у рукописах, свідчать про намагання майстрів зберегти в основних рисах попередню іконографічну схему. Але ті реалістичні спроби, що проявились, насамперед, у зображенні предметів інтер’єру, архітектурного фону і пейзажу, не внесли суттєвих змін у трактування людської фігури, хіба що послабилась графічна суворість письма, пом'якшився колорит. Навіть у рукописах, якими відкривається нова сторінка в українському книжковому мистецтві, зокрема в Пересопницькому Євангелії середини ХVІ ст., фігурна мініатюра залишилась переважно у межах старих іконографічних зразків. Тут доречно сказати, що в основу зображення Євангеліста Луки на фронтисписі першої української друкованої книги - львівського Апостола 1574 р. - покладено малюнки української мініатюри та іконопису саме традиційного характеру, хоча в орнаментації книги яскраво проявились і нові риси.

13.7. СПІВІСНУВАННЯ СТАРОГО ТА НОВОГО СТИЛІВ У ВИДАВНИЧІЙ СПРАВІ 40-60-Х РОКІВ ХVІ СТ.

Переддень виникнення друкарства на Україні - 40-60-ті-роки ХVІ ст. - знаменував новий період у мистецтві української рукописної книг, коли в нього активно почали проникати реалістичні риси культури епохи Відродження. А згодом ці риси проникли в архітектуру, живопис, зокрема в портретний жанр, гравюру.

До нашого часу збереглися пам’ятки української рукописної книги того періоду, в оздобленні яких можна виразно простежити формування нового мистецького стилю. Серед них - Євангеліє з містечка Кривчів над р. Сян (І-а пол. ХVІ ст.), оформлення аркушів якого свідчить, що художник уже вмів з кострубатої гілки готичного типу, що притаманно рукописам попередньої епохи, створити хоч і недосконалий, але вже з виразним нахилом до ритмічності, орнаментальний малюнок. Народна основа в ньому проступає досить виразно. На таких же народних мотивах побудоване декоративне оформлення мініатюр і початкових аркушів більш пізнього рукописного Євангелія з містечка Хишевич на Львівщині (1546 р.), створеного «працею і пилностію ученага мужа малаго і меншага в діяконех Єремія окаяннаго і грішнаго і недостойнаго мешкаючего в то время у Городку Солоном...» Єремія, думається, був не тільки переписувачем, але і художником, який оздобив власний рукопис. Використовуючи рослинні мотиви, характерні для народної творчості, він створив виразні пластичні орнаментальні композиції, надавши їм ренесансної злагодженості. Вражає також багата їх кольорова палітра, життєрадісне звучання.

У формуванні нового стилю значна роль належить новим документам середини ХVІ ст., які були знайдені порівняно недавно – Служебник з Державного Історичного музею та Євангеліє з Новгородського історико-художнього музею, а також три мініатюри середини ХVІ ст., що були вклеєні до Холмського Євангелія ХІІІ ст., яке походить з галицько-волинських земель.

Оздоблення Служебника та Євангелія належать майстру Андрійчині, про що свідчить своєрідний підпис в цих книгах – відповідно: «мазал Андрійчина многогрішний» та «марал Андрійчина многогрішний». До речі, це перша відома нам вказівка на ім’я художника, який наважився підписатися в оздоблених ним книжках. Його попередники називали себе тільки переписувачами, а про те, чи були вони художниками, ми можемо лише здогадуватись. Саме йому, думається, належать вклеєні до Холмського Євангелія мініатюри, які за стилем, манерою і загальним стилем виконання аналогічні мініатюрам з вищевказаних книг. Ці твори Андрійчини - яскраве свідчення поступового, але невідворотного утвердження ренесансного мислення та ренесансних зображальних форм в українській видавничій справі, зокрема в її галицько-волинському осередку. Наприклад, в оздобленні тексту аркушів Служебника, напевно найбільш раннього твору Андрійчини, художник ще наслідував традиції попереднього часу - створював декоративне обрамлення у вигляді кострубатої готичної гілки, а в орнаментиці обмалювання фігурної мініатюри і в архітектурно-орнаментальному декорі шмуцтитулів цього ж рукопису вже переважає ренесансне композиційне вирішення мотивів.

Ренесансні риси ще більш відчутні в орнаментації та фігурних зображеннях мініатюр Холмського Євангелія та Євангелія з Новгородського музею. Не пориваючи з традиційною іконографічною схемою, художник від мініатюри до мініатюри проявляв все зростаюче намагання передати малюнком те, що спостерігав у житті. Це бажання він найповніше реалізував в мініатюрах для Євангелія з Новгородського музею, яке слід вважати або завершальним твором Андрійчини, або одним із завершальних (якщо буде знайдено більш пізні твори майстра). В цьому творі більш пластичними та виразнішими стають обличчя Євангелістів, конкретнішим одяг, архітектура, побутові речі.

Подальшим кроком у поглибленні ренесансної основи оздоблення українських рукописних книг середини ХVІ ст. є прикраси Загорівського Апостола, створеного у 1554 р. на Волині, який, на жаль, в роки Вітчизняної війни загинув. Короткі нотатки про цей рукопис знаходяться в довоєнній літературі, а також кольорова репродукція лише одного аркуша в розкішному рослинному обрамленні, яка була свого часу надрукована Г. Бугославським, свідчать про появу в українській рукописній книзі нових мистецьких якостей. Орнаментальний бордюр цього аркуша передає легкий біг ренесансної гілки, оживленої фігуркою путті, візерунок дуже витончений, що посилює його пластичну виразність, досконалість лінійного та декоративного ритму. Викликає захоплення колористичне вирішення орнаменту - світлі, насичені барви (рожево-червоний, синій, голубий, ясно-брунатний, жовто-зелений, блідо-рожевий), тонко відтінені золотим тлом, створюють чудову, дзвінку гаму, яка вражає багатством і гармонійністю.

13.7.1. Пересопницьке Євангеліє. Розглянуті рукописи були видатними пам’ятками українського книжкового мистецтва другої чверті і середини XVI ст. Однак вершиною мистецтва оздоблення рукописів стало славнозвісне Пересопницьке Євангеліє, написане у 1556-1561 рр. «рукою Михаїла Васильовича сина протопопи Саноцького» у Дворецькому і Пересопницькому монастирях на Волині. Цей рукопис став логічним завершення творчих пошуків українських майстрів середини ХVІ ст., і відкрив новий етап у розвитку української видавничої справи, пов’язаної із значними соціально-політичними та культурними зрушеннями в житті українського народу. Пересопницьке Євангеліє – перше з відомих нам повних перекладів Чотириєвангелій тогочасною українською літературною мовою.

Робота над створенням книги розпочалася 15 серпня 1556 р. у Троїцькому монастирі в селі Двірець на Хмельниччині, а закінчилася 29 серпня 1561 р. в Пересопницькому Пречистенському монастирі, що в колишньому давньоруському місті Пересопниця (тепер село на Рівненщині).

Перекладачем Святого Письма мовою свого народу був архімандрит Пересопницького монастиря Григорій — високоосвічена на той час людина, яка володіла кількома мовами. Про це чітко зазначено в післямові до цієї книги: " Тиї книгі чтири єуангелистове соут оустроєни кротким смиренним і боголюбивим єромонахом Григоиєм, Архимандритом Пересопницким, силою Божією і поспішеннєм святого духа, і моленієм святия Владичницица нашея Богородици ".

Писар Євангелії Михайло Васильович, " син протопопа Саноцького ", походив з галицького містечка Сянок — відомого осередку української книжкової писемності. " Благовірною і христолюбивою " фундаторкою цього справжнього літературного і мистецького шедевру стала, як зазначається в рукописі, княгиня Анастасія Заславська-Гольшанська — волинська поміщиця, яка була причетна до активного опору частини православних культурно-освітніх діячів краю войовничому католицизмові.

Текст складається з чотирьох послідовно розміщених Євангелій — від Матвія, Марка, Луки, Іоанна. Кожній з Євангелій передує детальний покажчик її основних частин. Наприкінці книги вміщено велику післямову, а також покажчик читання за місяцями. Має вона 960 пергаментних сторінок, обкладинка зроблена з обрамлених у зелений оксамит дубових дощок.

Книга написана графічно виразним і естетично привабливим почерком, який нагадує пізній устав, на пергаменті, який вже досить рідко використовувався в той період. Пересопницьке Євангеліє має досить незвичний розмір (її формат майже в два рази більше аркуша). Особлива художня вартість видання — ілюстрації, які вражають своїм напрочуд розкішним, високохудожнім рівнем оформлення. Їх по праву можна вважати гордістю українського Ренесансу. Саме на неповторне художнє оформлення рукопису звернув свого часу увагу академік В. Перетц: " Вишуканість малюнка в стилі Відродження, яка ще не вульгаризована малодосвідченими рисувальниками, різноманітність, свіжість і міцність фарб вказують на те, що над художнім оздобленням рукопису трудився небуденний майстер свого часу, до якого далеко іншим, що залишили свій слід у мистецтві Євангелій та інших рукописів ХVІ ст. ". Численні заставки, мініатюри, ініціали, кінцівки, пишне рослинне оформлення початкових аркушів тексту і зображень Євангелістів - усе це свідчить про високу майстерність митця (можливо, ним був сам переписувач Михайло Васильович), який акумулював у своїй творчості краще з досягнутого і підніс мистецтво української рукописної книги на небувалу височінь. Це стосується передусім декоративних облямувань, які відзначаються багатством і красою рослинних мотивів, різноманітністю композиційної побудови і напрочуд вишуканим колоритом. У них знайшли органічне поєднання кращих рис ренесансних орнаментів та народної творчості. Цікаво відмітити, що в цьому рукописі, рослинні композиції якого вражають новизною, зображення Євангелістів та плетінчасті заставки залишились у межах традиційних форм. Вони, зокрема зображення Євангелістів, виконані з великою майстерністю, з каліграфічною відточеністю в багатій кольоровій гамі, але створені повністю в стилі старих усталених зразків. Таке співіснування різних стилів, старого і нового, було характерною рисою не тільки художнього оздоблення книг, але й інших видів українського мистецтва в період зародження і формування своєрідних рис художньої культури на Україні.

Значення Пересопницької Євангелії лежить і в мовній площині. Книга є наочним свідком активного вживання української мови в нашій церкві вже в середині ХVІ ст., на чому з ідеологічних міркувань раніше не наголошувалося. Словникові, граматичні й синтаксичні особливості видання дають підстави говорити про високий рівень розвиненості народної мови на ту пору і про активне використання її у книжному стилі. Власне, мова цієї книги дуже наближена до простої народної мови, лише з певним домішком церковнослов'янських і польських слів, насичена багатьма елементами української розмовної мови (рукопис перекладено «із языка болгарського на мову руску, то для лепшого вразумленія люду христіанского посполитого»). Простежимо лише за вибірковим рядом суто українських слів, взятих, скажімо, з Євангелії від Луки: аби, аж поки, але, бо, болячка, будувати, ворог, врядник, глек, година, громадити, дах, докучати, досить, жадати, забороняти, засоромитися, копа, криниця, лічба, мовити, мусимо, надто, нехай, ніколи, отож, пекло, позичати, помста, рута, рядно, сором, стежка, стодола, торба, тиждень, челядь, чинити, шкода. Це лише частина слів, які не властиві, скажімо, мові російській.

Надзвичайно цікава і драматична доля цієї пам'ятки. Після передачі князем Миколою Черторийським Пересопницького монастиря у 1630 році єзуїтам, православні монахи покинули будівлю, забравши з собою цю святиню. Якимось чином книга потрапила до рук гетьмана Івана Мазепи. У 1701 р. він дарує її Переяславському кафедральному собору, про що засвідчує напис на кількох початкових аркушах. Після заборони московською владою відправи богослужіння українською мовою цей примірник книги було передано Переяславській семінарії, згодом — Полтавському єпархіальному музею, де й зберігався до 1941 р. Після війни книга потрапила до музейних фондів Києво-Печерської Лаври. Нині зберігається в Центральній науковій бібліотеці ім. В. Вернадського НАН України. У новітню українську історію започатковано традицію присягати на цій книзі новообраним президентам Української держави.

Поиск по сайту: