Будувати речення, текст відповідно до стилю мовлення

Правильне мовлення передбачає користування всіма мовними правилами, уміння

Будувати висловлювання, що відповідає його типу і стилю. Отже, щоб говорити правильно,

Треба добре знати усі розділи української мови, її чинні норми, володіти якостями

Мовлення.

Висока культура усного мовлення вимагає орфоепічної правильності. Тому треба

Пам’ятати, що в кінці складу та слова дзвінкі приголосні вимовляються дзвінко: сад, казка,

Ніж, захід, гриб (але грип). У запозичених словах перед голосним є приголосні

Вимовляються твердо: лекція, література, технік. В українській мові є злиті звуки дз, дж

(дзеркало, джерело), крім ц, ч, що є і в російській мові.

Ці та інші правила вимови (орфоепії) становлять основу усного спілкування, і знання

Їх обов’язкове для всіх, хто користується українською мовою.

Висока культура усного мовлення не можлива без досконалого звукового його

Оформлення. Зі звуковою стороною мови пов’язані насамперед фонетичні й орфоепічні

(вимовні) норми. Фонетичні норми виявляються в додержанні правильного вживання звуків

Мови, зокрема у врахуванні правил чергування голосних і приголосних у словах,

подовження, уподібнення тощо: спокій – спокою; лебідь – лебедя (а не лебідя), камінь –

Каменя (ю); село – сіл (а не сел); Київ – Києва (а не Київа); знання, весілля, стінний (а не

Знаня, весіля, стіний); бік – бічний – на боці (і на боку), порох – порошина – у поросі (а не в

Пороху); радити – раджу (а не ражу і не радю); сидіти – сиджу (а не сижу і не сидю), їздити

– їжджу; возити – вожу; косити – кошу; летіти – лечу.

В основі орфоепічних, або вимовних, норм літературної мови лежать відповідні

фонетичні закономірності, властиві українській мові. Основні з них такі:

1. Ненаголошені [е] та [и] у вимові зближуються і вимовляються то як [еи], то як

[ие]: [веисна], [стеиповий], [жиеве], [виешневиĭ].

2. Ненаголошений [о] здебільшого вимовляється чітко [вода], [молоко], [голова],

[додому]. Лише в деяких словах перед складом з наголошеним [у] він наближається у

вимові до [у]: [зоузул’а], [лоупух], [коужух].

3. Дзвінкі приголосні перед глухими та в кінці слів вимовляються дзвінко: [книжка],

[казка], [дуб], [ніж]. Глухо вимовляється лише приголосний [г]: [вохко], [лехко], [кіхті],

Орф. вогко, легко, кігті.

4. Приголосний [р] вимовляється твердо в кінці складу і в кінці слова: [зв’ір],

[комар], [л’ікар], [Харк’іў], [пов’ірте]. На початку слова або складу [р] буває м’яким:

[р’асний], [р’адно], [бур’ак], [чотир’ох], [говор’у].

5. Шиплячі приголосні вимовляються твердо: [н’іч], [н’іж], [товариш], [д’іўчата],

[ручка], [біжат’], [кричат’], лише перед і, я, ю пом’якшуються [ч’ітко], [облич’: а], [п’ід:

аш’: а] [з’б’іж’: у] (графічно збіжжю).

6. Приголосний [ц] у кінці слів вимовляється м’яко: [хлопець’], [с’т’ілец’],

[с’в’ітлиц’а]; тверда вимова [ц] буває лише в словах іншомовного походження та деяких

вигуках: [шприц], [палац], [пайац], [бац], [клац].

7. Звуки [дж], [дз] вимовляються злито: [джерело], [ходжу], [дзв’ін], [дзеркало],

[кукурудза].

8. Проривний звук [ґ], що вимовляється подібно до російського [ґ], вживається в

Поиск по сайту: