Явище пострілу та його періоди 4 страница

Способи боротьби з низько летючими повітряними цілями

Головною ударною силою військово-повітряних сил іноземних держав є тактична авіація. Бойові якості літаків та вертольотів тактичної авіації надають їй можливість вирішувати різні завдан­ня. Основна її задача — підтримка сухопутних військ при наступі та обороні шляхом нанесення вогневого ураження наземному про­тивнику на невеликих висотах.

Досвід бойових дій визначає, що механізовані підрозділи здат­ні вогнем із штатної зброї успішно знищувати літаки і вертольоти противника. Для боротьби з літаками і вертольотами противника треба знати їх бойові характеристики, опізнавальні знаки та тактику дій, а також правила стрільби по повітряних цілях. Бойову характе­ристику і тактику дій було викладено у розділі «Бойова характерис­тика техніки та авіації іноземних армій», отже залишилось ознайо­митися із застосуванням стрілецької зброї для боротьби з авіацією противника.

Ø Опізнавальні знаки літаків і вертольотів іноземних армій

Відрізнити державну належність літаків та вертольотів надають можливість опізнавальні знаки (позначення). Вони мають вигляд геометричних фігур (кіл, ква­дратів, ліній, зірок та хрестів). Опізнавальні знаки наносяться на крила, бойову поверхню фюзеляжу та вертикальне опірення

(мал. 114)

Ø

Для боротьби з літаками та вертольотами противника разом із зенітними засобами застосовується і стрілецька зброя. Найбільш ймовірна дальність відкриття вогню по літаках на висоті не більше 400 м дорівнює 500-600 м. Приціл у всіх випадках ставлять «5»

або «П». Стрільба ведеться дво­ма способами— загороджу­вальним та супроводжувальним (мал. 115).

Загороджувальний спосіб стрільби застосовується по ці­лях, швидкість польоту яких перевищує 150 м/с. При цій швидкості величина виперед­ження досягає декілька десят­ків корпусів літака, визначити його зорово дуже важко. Сут­ність загороджувального вогню у тому, що попереду за курсом руху літака завчасно утворю-

«По парашутисту, п'ять, чотири фігури нижче, супрово­джувальним довгим — ВОГОНЬ».

Для ведення вогню по літакам та вертольотам солдат приймає положення лежачи, з коліна або стоячи (мал. 116).

Питання для закріплення знань:

1.Який спосіб пересування доцільно використовувати:

а) рухаючись в атаку;

б) для піднесення боєприпасів на передній край оборони ме-
ханізованого відділення (взводу);

в) для захоплення солдата противника в полон?

2. Які відмінності у обладнанні окопу для стрільби стоячи із АК-74 та РКК-74?

3.Якими способами можна отримати відомості про противника?

4.Які демаскуючи ознаки противника можна виявити, огляда­ючи узлісся?

5.На що треба звернути увагу, оглядаючи:

а) річку та міст;

б) узлісся гаю;

в) околицю населеного пункту;

г) ділянку місцевості, де, можливо, розташовується противник?

6.Чим відрізняється вогнева позиція солдата від місця, що ви­бране для спостереження?

7.Які дії солдата, при наближенні танка:

а) на 100 м?

б) на 25 м?

в) на 2 м?

8.Під яким кутом треба кинути гранату, щоб вона уразила ціль на відстані 20 м?

9.Який час треба враховувати солдату, лежачи в окопі, після кидання гранати?

10. Визначити величину випередження для стрільби по літаку,
довжина якого 15 м, який летить зі швидкістю 720 км/год. зліва направо на дальності 500 м. Подати команду відділенню на відкриття вогню по літаку.

11. Визначити величину випередження для стрільби по парашу­тисту, який спускається на парашуті вниз зі швидкістю 6 м/с на даль­ності 500 м. Подати команду на відкриття вогню по парашуту.

Основні види інженерних загороджень

У сучасному бою інженерні загородження будуть відігравати важливу роль у забезпеченні бойових дій підрозділів. Вони улашто­вуються на місцевості з метою завдати противнику ураження, упо­вільнити його просування або не дати можливості йому провести маневр. По характеру впливу на противника інженерні загороджен­ня бувають мінно-вибухові, не вибухові або комбіновані (поєднують мінно-вибухові і невибухові). Основним видом інженерних загоро­джень є мінно-вибухові. Для улаштування мінно-вибухових загоро­джень застосовуються міни. За своїм призначенням вони розподіля­ються на протитанкові та протипіхотні.

Ø Протитанкові міни

Ці міни застосовуються для ураження танків та іншої бойової техніки. Вони бувають проти гусеничні, що вибухають при без­посередньому наїзді на них танком, та протиднищові, що вибу­хають під проекцією танка при спрацюванні спеціального вибуха-ча. Загальна будова. Міна має будову: кор­пус (метал, дерево, пластмаса), заряд ви­бухової речовини, ви-бухач та проміжний де­тонатор (мал. 117).

Принцип дії: Ко­ли танк наїжджає гусе­ницею на міну, її кришка розплющується та опускається разом із вибухачем до її упору у про­міжний детонатор. Ударник вивільняється під дією пружини, розбиває запал, визиваючи вибух міни. Протитанкові міни уражають фугасною дією заряду та кумулятивним струменем.

Ø Протипіхотні міни

Ці міни застосовуються для ураження живої сили противника. Вони бувають фугасні та осколкові.

Загальна будова. Міна має будову: корпус, заряд вибухової речовини та вибухач із запобіжним приладом (мал. 118).

Під час вибуху протипіхотні міни уражають фугасною дією або осколками. Фугасні міни уражають одного чоловіка, осколкові — одночасно декількох чоловік (мал. 119).

Сучасні протипіхотні фугасні міни («Монета», «Пелюсток») мають крихітні розміри — 4-6 см², при товщині не біль­ше 1 см. Вага — від 8 до 11 г. Корпус міни виготовлено з м'якого пластику або син­тетичної тканини, заряд — желеподіб­на вибухівка малої ваги — до 9 г. Міни цього класу не мають вибухового прила­ду. Їх розкидають на місцевості за допо­могою засобів дистанційної установки. У вихідному положенні вони оброблені флегматизованими речовинами (фреоном та ін.) і при падінні на землю не вибу­хають. Через кілька хвилин після падіння на землю вони стають вибухонебезпечни­ми: при незначному натисканні або пере­міщені вони вибухають. Колір міни — такий, як і місцевість. Вони можуть тривалий час перебувати у бойовому стані.

Характеристики мін

Ø Встановлення мін

Протитанкові та протипіхотні міни встановлюють на шляху руху танків та піхоти противника. В обороні їх влаштовують пе­ред переднім краєм, особливо для прикриття флангів та у глибині, а при наступі — перед рубежем відбиття контратаки противника.

Протитанкові міни встановлюють на місцевості вручну, а також за допомогою мінних загороджувачів та вертольотів, об­ладнаних спеціальним об­ладнанням. Протипіхотні міни встановлюють тіль­ки вручну.

Для встановлення міни вручну необхідно викопати лунку за її роз­мірами, з таким розра­хунком, щоб установле­на міна трохи виступала

над поверхнею ґрунту, вкрутити ви-бухач, перевести вибухач у бойо­ве положення та замаскувати міну. Протитанкові міни маскуються тов­щею ґрунту у 5-8 см (мал. 120), про­типіхотні — 1-2 см (мал. 121, 122). Знімати протипіхотні міни катего­рично забороняється, вони знищу­ються підривом заряду вибухової ре­човини або іншим способом. Міни, улаштовані на окремій ділянці міс­цевості, утворюють мінні поля. Демаскуючими ознаками мін є: невеликі бугорки над ними, не прибрана при їх установці земля, зимою утоптаний сніг, осадка ґрунту, забута укупорка від мін та вибухачів, забутий інструмент та прилад для мінування, слі­ди машин, людей, покажчики та огородження.

Питання для закріплення знань:

1.Які міни не можливо виявити, використовуючи міношукачи?

2.Яким частинам танку можна завдати ураження за допомо­гою протитанкових мін?

3.Чи можна протипіхотною міною уразити мотопіхотне відді­лення противника? Якою міною завдається ураження?

4.Чому у протипіхотних та протитанкових мінах корпуси бу­вають різних матеріалів?

5.По яким ознакам можна визначити установку міни?

4.3. Основи військової топографії

Військова топографія розглядає способи вивчення місцевості, орієн­тування на ній та інші питання, пов'язані з оцінкою місцевості в ін­тересах бойових дій військ, вивчає використання топографічних карт під час виконання різних бойових задач.

Питання, що вивчає військова топографія, мають безпосеред­нє відношення до практичної діяльності особового складу під час виконання різних бойових задач. Набуті знання та навички з вій­ськової топографії дозволяють краще оцінити обстановку, прийня­ти доцільне рішення. Краще організувати спостереження, систему вогню та управління підрозділами в бою, якісніше використовувати тактичні та захисні властивості місцевості в інтересах успішного ве­дення бою. Вивчення військової топографії сприяє розвитку у особо­вого складу таких важливих якостей, як спостережливість, точність, вміння аналізувати результати спостереження та робити висновки про можливий вплив місцевості на виконання бойової задачі.

Суть орієнтування на місцевості

Орієнтування на місцевості — це визначення свого місцезна­ходження відносно сторін горизонту та місцевих предметів та точ­не дотримання вказаного або вибраного напрямку руху. У бойовій обстановці орієнтування на місцевості включає також визначення свого місцезнаходження відносно своїх військ та військ противни­ка. Вміння швидко та точно орієнтуватися на місцевості надає мож­ливість успішно виконувати бойову задачу на невідомій місцевості, у лісі та в умовах обмеженої бачимості.

Орієнтуватися на місцевості можна за допомогою топографіч­ної карти та без неї. При орієнтуванні на місцевості без карти необ­хідно визначити сторони горизонту.

Ø Визначення сторін горизонту

У залежності від характеру місце­вості, часу доби та видимості сто­рони горизонту визначаються за компасом (мал. 123), за положенням сонця, за сонцем та годинником, за Полярною зіркою, за ознаками місцевих предметів та іншими способами.

Для визначення сторін горизонту за компасом, принцип дії якого заснований на властивості намагніченої стрілки, розта­шованої вздовж магнітного меридіану північ-південь, необхідно спочатку сумістити мушку компасу з нульовою поділкою лімба. Для цього необхідно установити компас у горизонтальне положен­ня та розблокувати стрілку. Повертаючи компас, необ­хідно сумістити північний кінець магнітної стрілки з нульовою поділкою лім­ба. У зорієнтованому по­ложенні компаса напрямок стрілки на нульову поділ­ку лімба і буде напрямком на північ. Потім візуван­ням через проріз та мушку визначають місцевий пред­мет (орієнтир) і використо­вують його для визначення напрямку на північ. Визначивши напрямок на північ, легко визна­чити й інші сторони горизонту: у протилежному напрямку буде південь, праворуч — схід, ліворуч — захід.

Для визначення сто­рін горизонту за положенням сонця досить знати, що воно приблизно знаходиться: о 7.00 (влітку — о 8.00) — на схо­ді, о 13.00 (14.00) — на півдні, о 19.00 (20.00) — на заході.

При визначенні сторін горизонту за сонцем та годин­ником (мал. 124) необхідно годинник покласти у горизон­тальне положення, щоб годин­никова стрілка була направлена у напрямку сонця. Потім, утри­муючи годинник у цьому положенні, поділити пополам кут між го­динниковою стрілкою та цифрою 1 на циферблаті. Тоді пряма, що ді­лить кут пополам покаже напрямок на південь.

Для визначення сторін горизонту за Полярною зіркою необ­хідно на небі найти сузір'я Великого Возу. Уявно продовжити пряму,

що проходить крізь дві крайні зірки на від­стань, приблизно у п'ять разів більшу за від­стань між ними. У кінці цієї прямої легко знайти Полярну зірку, яка завжди знаходить­ся у північному напрямку (мал. 125).

Визначення сторін горизонту (мал. 126) за ознаками місцевих предметів базується на розташуванні місцевих предметів по відно­шенню до сонця. Так, дерева, велике каміння та скелі з північної сторони покриваються мо­хом, мурашники у лісі знаходяться з південної сторони дерев північна сторона мурашника більш крута за південну; ягоди та фрукти раніше стають красними з півден­ного боку. На схилах, що звер­нені на південь весною сніг розтає швидше, чим на північ­них схилах; алтарі православ­них церков завжди звернені на схід, а дзвіниці — на захід. Хрести на церквах зорієнтова­ні на північ — південь, причо­му піднятий кінець поперечної перекладини вказує на північ.

Доповідь про своє місцезнаходження При доповіді про своє місцезнахо­дження (точку стояння) відносно місцевих предметів (орієнтирів) після визначення сторін горизон­ту необхідно назвати місцевий предмет, безпосередньо біля якого знаходиться той, хто доповідає, та відстань до місцевих предметів, що вказують напрямок сторін горизонту. Наприклад, «Знаходжусь на північному узліссі гаю «Табірний»: на північ 600 м — заводська труба, на захід 200 м — зруйнований будинок, на південь 300 м — ріка, на схід 500 м — дорога».

Магнітний азимут і його визначення

Сутність руху за азимутом полягає у вмінні знайти та витрима­ти за допомогою компаса вказаний напрямок руху та точно вийти у призначений пункт.

Ø Магнітний азимут та його визначення на місцевий предмет

При визначенні напрямку руху на місцевий предмет користуються магнітним азимутом. Це кут, що вимірюється за ходом годинникової стрілки від північного на­прямку до напрямку на предмет. Він має значення від 0° до 360 °.

Для визначення магнітного азиму­ту на місцевий предмет за допомогою компасу треба стати обличчям до цього предмету та зорієнтувати компас. Потім, утримуючи компас в орієнтованому по­ложенні, встановити пристрій так, щоб візирна лінія проріз-мушка співпала з на­прямком на місцевий предмет, у цьому по­ложенні відрахунок на лімбу проти показ­чика у мушки вкаже величину магнітного азимуту (напрямок) на місцевий предмет.

Зворотній азимут — це напрямок від місцевого предмета на точку стоян­ня. Від прямого азимута він відрізняєть­ся на 180°. Для його визначення необхід­но до прямого азимута прибавити 180°, якщо він менше 180°, або відняти 180°, якщо він більше 180°.

Для визначення напрямку на місцевості по вказаному магніт­ному азимуту необхідно встановити покажчик мушки на цифру ком­пасу, що буде відповідати магнітному азимуту та зорієнтувати ком­пас. Потім утримуючи компас в орієнтованому положенні, помітити на місцевості за візерною лінією проріз-мушка віддалений предмет (орієнтир). Напрямок на цей предмет (орієнтир) і буде відповідати напрямку за магнітним азимутом (мал. 127).

Для руху за азимутом необхідно знати магнітні азимути з кож­ного пункту на маршруті руху та відстань між пунктами руху у парах кроків (для людини середнього зросту пара кроків дорівнює 1,5 м). Ці данні готує командир відділення (взводу) та оформлює у вигляді схеми маршруту або таблиці.

Ø Рух за азимутом

Під час руху переходять від одного пункту до іншого, витримуючи напрямок на орієнтир та рахуючи пари кроків. На вихідному та про­міжних пунктах по вказаному азимуту за допомогою компасу зна­ходять напрямок руху. У цьому напрямку вибирають та визначають найбільш віддалений орієнтир (допоміжний) або орієнтир, розташо­ваний ближче до проміжного пункту маршруту руху на відкритій місцевості. Вночі у якості проміжних (допоміжних) орієнтирів вико­ристовують нариси місцевих предметів або яскраві зірки. Якщо та­кої можливості нема, то компас з вільно відпущеною стрілкою весь час тримають перед собою в орієнтованому положенні, а за напря­мок руху приймають пряму, що проходить через проріз та мушку.

Щоб обійти перешкоди, що виникають на напрямку руху (при наявності видимості) роблять таким чином: запам'ятовують орієнтир на напрямку руху на протилежній стороні перешкоди, ви­значають до нього відстань та складають дану відстань з величи­ною пройденого шляху; обходять перешкоду та продовжують рух від вибраного орієнтира, визначивши спочатку за компасом напря­мок перерваного шляху.

Питання для самоконтролю:

1.Дайте визначення орієнтуванню на місцевості.

2.Якими способами можна визначити сторони горизонту?

3.Визначити сторони горизонту різними способами та записа­ти в зошиті доповідь про своє місцезнаходження.

4.Визначити сторони горизонту за компасом та місцевим ознакам.

5.Доповісти про своє місцезнаходження відносно місцевих предметів.

6.Визначити розмір свого кроку та перевести в пари кроків відстань 100 м.

7.Визначити і записати в зошит азимути можливих напрямків руху від дому до учбового закладу.

8.Пройти відстань 1000 м за азимутом.

4.4. Дії солдата в бою у складі механізованого відділення

Солдат в бою, як правило, діє у складі якого-небудь тактичного підрозділу. Він є його сполучною ланкою, адже якими б знаннями та навичками солдат не володів, він не може водночас бути снайпе­ром, знищувати танки та підносити боєприпаси. Механізоване від­ділення — це найменший тактичний підрозділ, який організаційно входить до складу механізованого взводу.

Дії солдата у складі відділення під час ведення оборони

В обороні кожний солдат, вміло використовуючи свою зброю, інже­нерне обладнання та сприятливі умови місцевості, може знищити велику кількість солдат противника, а також його танки та інші бро­ньовані машини.

Ø Отримання завдання на оборону

В обороні солдат, діючи у складі механізованого відділення, отри­мавши бойову задачу від командира відділення, з'ясовує: орієнтири; склад та положення противника, ймовірний час та напрямок його наступу; задачу взводу, відділення і свою задачу — вогневу позицію (місце для стрільби), послідовність її обладнання та зміни у ході бою, порядок спостереження і ведення вогню; сигнали оповіщення, управ­ління і взаємодії та порядок дій за ними, час готовності до оборони.

Противник перед переходом у наступ може нанести ядерний удар і звичайно проводить вогневу підготовку атаки. При нанесенні противником ядерного удару необхідно терміново лягти на дно око­пу (траншеї) або по команді командира швидко укритися в щілині бліндажу, БТР (БМП). Після проходження ударної хвилі треба при­готуватися до відбиття атаки противника. З переходом противника в атаку за наказом (сигналом) командира солдат негайно готується до бою. Якщо противник застосовує отруйні речовини і бактеріоло­гічні (біологічні) засоби, необхідно надіти засоби захисту.

Ø Прийоми знищення противника перед переднім краєм оборони і противника який вірвався в окоп

Противника, який наступає, поки переднім краєм оборони і противника, він не наблизився до переднього який вірвався в окоп (траншею) краю оборони, знищує авіація, артилерія, танки та інші засоби ураження. Солдат відкриває вогонь по противнику з наближенням його на дальність дійсного вогню зі своєї зброї. По мірі наближення противника до переднього краю вогонь доводиться до найбільшої потужності. Вогонь особливо ефективний, коли противник долає загородження перед переднім краєм. Якщо до окопу наближається танк, солдат знищує його протитанковою гранатою, а екіпаж, який намагається покинути танк — вогнем зі своєї зброї.

З підходом піхоти противника до окопу на відстані 30-40 м, солдат кидає ручну осколкову гранату і знищує піхоту вогнем своєї зброї. Якщо піхота противника увірвалась в окоп (траншею), її зни­щують вогнем в упор, гранатами, багнетом і прикладом. Піхоту про­тивника, яка увірвалася на позицію сусіда, солдат знищує вогнем у фланг. Для ведення вогню по противнику, який обходить, можна зайняти запасний окоп або місце у ході сполучення. У випадку обхо­ду противником позиції відділення необхідно продовжувати стійко її обороняти.

Ø Дії за сигналами оповіщення

Оповіщення особового складу про безпосередню загрозу і поча­ток застосування противником зброї масового ураження, про радіо­активне, хімічне та бактеріологічне (біологічне) ураження, а також про повітряного противника, здійснюється єдиними і постійно ді­ючими сигналами. За сигналами оповіщення виконання бойової за­дачі не припиняється.

При знаходженні на місцевості або у відкритій машині за сиг­налом «РАДІАЦІЙНА НЕБЕЗПЕКА» або «ХІМІЧНА ТРИВОГА» солдат надіває протигаз та загальновійськовий захисний комплект. У БТР (БМП) закриваються двері, бійниці, жалюзі і включається система захисту від зброї масового ураження, а в укритті — система колективного захисту.

За сигналом «ПОВІТРЯ» солдат готується для ведення вогню по літакам і вертольотам противника. Вогонь по повітряним цілям відкривається за наказом командира.

Дії солдата у наступі у складі механізованого відділення

У наступі солдат діє в складі відділення. Задачу на наступ він одержує від командира відділення. Отримавши бойову задачу, він усвідомлює: орієнтири, склад, положення і характер дії противника, місце розташування його вогневих засобів; задачу взводу, відділен­ня і свою задачу — місце в цепу відділення; цілі для ураження і по­рядок ведення вогню; номер танка, за яким буде діяти відділення, місце і порядок спішування з БТР (БМП), порядок подолання заго­роджень і перешкод; сигнали оповіщення, керування і взаємодії; час готовності до наступу

Ø Похідний і бойовий порядок механізованного відділення

При виконанні бойових завдань і залежно від обстановки механізоване відділення може діяти у похідному або бойовому порядку.

Похідний порядок — це шикування відділення в колону по од­ному або по два. Застосовується на марші, при розвитку наступу, переслідуванні противника, проведені маневру. Похідний порядок повинен забезпечувати високу швидкість руху, швидке розгортання в бойовий порядок, меншу уразливість від вогню противника, під­тримання стабільного управління.

Бойовий порядок — це шикування механізованого відділення для ведення бою. Він має відповідати поставленому завданню і за­безпечувати: успішне ведення бою; повне використання в бою всіх вогневих засобів, бойових можливостей відділення, наслідків вог­невих дій і вигідних умов місцевості; здійснення маневру; стійкість і активність в обороні; меншу уразливість від вогню противника; підтримання безперервної взаємодії.

Бойовий порядок відділення в наступі складається з цепу і БТР (БМП). Інтервали між солдатами в цепу — 6-8 м (8-12 кроків). Отже, фронт наступу відділення 50 м. Такі інтервали забезпечують успішне виконання поставленого завдання і необхідне розосеред­ження відділення з метою зменшення втрат від вогню противника, дають можливість командувати голосом і підтримувати взаємодію між солдатами у цепу.

БТР (БМП) рухається за цепом на фланзі відділення, а іноді й усередині цепу, підтримуючи наступ вогнем. Під час атаки (ата­ка — це поєднання стрімкого руху в бойовому порядку підрозділів і частин з вогнем найвищої щільності з метою знищення противни­ка в найвирішальніший момент наступу) цеп звичайно рухається за танками на такій відстані, щоб не постраждати від розривів сна­рядів своєї артилерії і при цьому забезпечувати надійну підтримку танків вогнем стрілецької зброї.

Знання кожним солдатом свого місця у похідному і бойовому порядку, вміння швидко і чітко перешикуватися забезпечують вирі­шальну перевагу над противником.

Ø Дії при підготовці до наступу і порядок руху в атаку

У наступі солдат діє у складі відділення. Задачу на наступ він отримує від командира відділен­ня. Отримавши бойову задачу, він усвідомлює: орієнтири, склад, положення і характер дії противника, місце розташування його вогневих засобів; задачу взводу, відділення і свою задачу — міс­це в цепу відділення; цілі для ураження і порядок ведення вог­ню; номер танка, за яким буде діяти відділення, місце і порядок спішування з БТР (БМП), порядок подолання загороджень і пе­решкод; сигнали оповіщення, управління і взаємодії; час готов­ності до наступу.

Успішні дії солдата багато в чому залежать від того, як він підготувався до наступу. Він перевіряє справність зброї і готує її до бою, перевіряє наявність боєприпасів (при необхідності по­повнює їхній запас), справність засобів індивідуального захис­ту і готує собі пристосування для швидкого виходу з траншеї, для цього влаштовує сходинки або поглиблення в передній кру­тості окопу.

При підготовці до наступу вночі солдат, крім того, вивчає міс­цевість у напрямку руху, запам'ятовує місцеві предмети, що можуть служити орієнтирами вночі, вивчає напрямок руху за азимутом. Сол­дати, які мають зброю з нічними прицілами, перевіряють їх. Для ко­регування вогню в ночі магазини споряджаються додатково патро­нами з трасируючими кулями.

До початку руху в атаку солдат веде вогонь по противнику. З підходом танків, у взаємодії з якими буде діяти механізований під­розділ, до вихідного положення для наступу по команді «Відділення, приготуватися до атаки» він доспоряджує магазин патронами, готує гранати, потім приєднує до автомата штик-ніж, установлює при­ціл «П» або «3» і закріплює предмети спорядження так, щоб вони не заважали руху. Після проходження танків солдат ставить ногу на сходинку (у поглиблення) впирається ногою в бруствер окопу в готовності швидко залишити його. Спостереження за противником при цьому не припиняється.

По команді «Відділення, в атаку — вперед» солдат одночасно з іншими солдатами швидко вистрибує з окопу (траншеї) і рухаєть­ся вперед бігом або прискореним кроком у цепу відділення за тан­ком. При русі в цепу відділення солдат рівняється по переднім, витримує встановлений інтервал і своїм вогнем знищує вогневі засоби противника, у першу чергу протитанкові. Наблизившись до траншеї, зайнятої противником на 30-35 м, він, не затримуючи рух, кидає ручну гранату в траншею, потім стрімко кидком з кри­ком «ура» долає відстань, яка залишилась. Противника, що зали­шився на передньому краї солдат знищує вогнем в упор, ручними гранатами або в рукопашній сутичці і без зупинки просувається у зазначеному напрямку.

Поиск по сайту: