Текст у розумінні Ролана Барта і Ю. Крістевої

Розглянемо проблематику розрізнення понять "літературний твір" і "текст" на прикладі досліджень Р.Барта. У постструктуралізмі жоден знак не являється стабільним, не існує жодної закономірності; будь-який твір, як зауважує Р.Барт, – це лише «ефект тексту», втілений результат «роботи тексту», «шлейф уявного, що слідує за текстом» [7]. Отже, текст – це не стійкий "знак", а умова його породження, це живильне середовище, в яке занурений твір, це простір, що не підлягає ні кваліфікації, ні стратифікації, що не знає наративної структури, простір без центру і без дна, без кінця і початку – простір з множиною входів і виходів (де жоден з них не є "головним") [7]. Таким чином, в постструктуралізмі взаємодія тексту із знаковим фоном слугує фундаментальною умовою смислотворення, а поняття тексту розширено майже до нескінченності.

Метою читання перестало бути пізнання, його змінила насолода (Бартове задоволення і насолода від тексту): «Задоволення від тексту – це момент, коли моє тіло рухається вслід за власними думками – бо моє тіло не має тих самих думок, що й я» [ 2, с. 367 ].

Ю. Крістева пише, що «будь-який текст будується як мозаїка цитацій, будь-який є продуктом трансформації іншого тексту. Отже, на місці поняття інтерсуб'єктивності постає поняття інтертекстуальності» [7]. Суб’єкта тексту вона розуміла на зразок суб’єкта неусвідомленого у психоаналізі Лакана – як анонімність, відсутність, «пусту перегородку» Дельоза, яка уможливлює пересування елементів структури. Позбавлений самототожності суб’єкт тексту став простором для інтертекстуального діалогу, в якому він розчинявся. Сам текст структурується як мозаїка більш або менш анонімних цитат, оскільки кожен текст постає як поглинання і трансформація іншого тексту, а всі разом вони творять загальний текст культури [ 2, с. 368 ].

В своїх працях «Руйнація поетики», «До семіології параграм» Юлія Крістева піднімає принципове для постструктуралізму питання опозиції твір/текст, доводит багатомірність концепту «інтертекст» (це простір сходження найрізноманітніших цитацій), його глибинне діахронічне значення. Вона пропонує принцип множинного (поліфонічного) смислового «прочитання» [ 3, с. 291 ].

За Ю. Крістевою, інтертекстуальність – це ознака того способу, яким певний текст (а в культурі все може бути прочитане як текст) прочитує історію і культуру та вписується у неї [7].

ВИСНОВОК

У постструктуралізмі замість індивідуального суб’єкта (як у структуралізмі та екзистенціалізмі) на перший план виходить колективне «Я», мала група однодумців. Для нього властива реконструкція (аналітичне розчленування понять), децентрація, дискурсивний (концептуальний, логічно-раціональний) аналіз мови культури, інтерпретація простору культури як знакової системи, яка складається з тексту (за Ж.Деррідою, «нічого не існує поза текстом») і контексту, стирання просторово-часових меж буття культури. Постструктуралізм в одну мить зневажив найбільші святощі традиційного літературознавства – текст як когерентний, можливий для розшифрування.

Пост структуралісти ліквідували поділ на пасивне й активне читання: кожен акт читання ставав писанням нового тексту.

Постструктуралізм виступає філософською, концептуальною основою постмодернізму.

Поиск по сайту: