Візантійська дипломатія й слов'яни в VI - Х ст

Перші контакти слов'ян з Візантією поча­лися в V ст. коли слов'яни масово рушили у володіння імперії. Про набіги слов'ян писали грецькі історики Прокопій Кесарійський, Іоан Ефеський, Псевдо-Маврикій та інші.

слов'яни вчиняли набіги на Візантію й роз­селялися на Балканському півострові У цих походах скла-вини та анти вступали в активну взаємодію на міжнародній арені. У ній ці племінні со­юзи виявляли риси, характерні для періоду військової демократії.

До VI -VII ст. належать і перші міжнародні комбінації за активної участи слов'янських племінних союзів. У VII ст. Візантія зазнала тиску з боку арабського світу. За цих обста­вин відносини слов'янських союзів та Візантії зміцніли. У джерелах є згадки про договори окремих слов'янських земель з імперією щодо торгівлі та війни.

На думку відомого дослідника міжнарод­них зв'язків А.Н. Сахарова, перше руське по­сольство з'явилося у Візантії 838 р. Метою місії було врегулювання відносин між Руссю та Візантією та збирання політичної інформації про становище в краї­нах чорноморського басейну.

Похід 860 р. був добре обдуманий руса-ми, й це свідчить про те, що вони знали по­рядки й стан справ у Константинополі.

860 рік приніс визнання Давньоруської держави Візантією.

Велике значення в розвитку міжнародно­го права в Європі мав уплив римської дер­жавності та римського права, провідником яких була Візантія. Її дипломатичні звичаї й форми міжнародних актів сприймалися Франк­ським та іншим королівствами, а почасти й Давньоруською державою.

У "Повісті минулих літ" договори Руси з Візантією уміщені під 907, 912, 944 та 972рр.

Всі русько-візантійські договори скріплю­валися присягами. Русичі присягалися своєю зброєю "підтверджувати й зміцнювати цю дружбу згідно з нашою вірою й звичаєм

Історія дипломатичних зносин Руси з Візантією в Х ст. обривається звісткою Нико-нівського зведення про прихід грецьких послів до князя Володимира: "Літа 990 прийшли від грецьких царів посли про любов". Мирні відносини між двома державами не розрива­лися до 1043 р., коли було здійснено черговий похід Руси на столицю імперії.

Відносини між західною й східною церк­вами загострилися в період боротьби у Візантії з іконошануванням. Початкове християнство не знало вшанування ікон. Культ ікон поши­рився, починаючи з III—IV ст., й до VI ст. досяг значного поширення. Всі єресі IV-VII ст. -несторіанська, монофізитська й монофелітсь-ка - рішуче заперечували вшанування ікон.

724 р. ряд малоазійських церковних ієрархів виступив проти іконошанування. Германа було усунуто й замі нено іконоборцем Анастасієм.

Третім осередком бороть­би проти іконоборчої реформи стала Італія. Римський папа вступив у полеміку з імпера­тором з приводу іконошанування. В листо­паді 731 р. в Римі скликано помісний собор, який засудив іконоборчу політику, хоча й при тому не згадував імени імператора. Іконобор­ство імператора стало приводом для повстан­ня в Італії. Візантійські війська були розбиті, або перейшли на бік папи, Венеція відпала від імперії.

Ікоіюшапуваїчія було різко засуджене на соборі 754р., проведеному з волі імпера­тора Константина V

Хоча скликаний 843 р. собор урочисто відновив іконошанування, однак іконоборчі суперечки були використані папами для звільнення від опіки Візантії Особливої гос­троти римсько-константинопольські супереч­ності набули в часи папи Ніколая І (858-867

Папа Ніколай на­правив до Константинополя посольство, яке виступило арбітром у цій справі. Папські по­сли були присутні на спеціально скликаному для розгляду цієї справи соборі (861 р.) й вип­равдали дії Фотія.

Римський собор 863 р. звинуватив папських послів, що брали участь в Константинопольському со­бор 861 р., в тому, що вони своїми діями зав­дали шкоди справедливости

Однак розрив двох церков виявився тим­часовим. Після палацового перевороту й при­ходу до влади імператора Василія І,

Остаточний розкол між двома церк­вами був ознаменований демонстративним актом розриву: 16 липня 1054 р. папський легат кардинал Гумберт під час богослу­ жіння в храмі св. Софії поклав на головний вівтар декрет, що містив прокляття пат­ріарху та його ієрархам. Патріарх Михаїл Керуларій скликав собор й оголосив ана-тему папським легатам та заборонив будь-які стосунки з Римом. Церковно-політичною причиною остаточного розриву було те, що патріарх вважав себе вселенським патріархом й не визнавав верховенства папи над грець­кою церквою.

2. Вирішальні кроки в здійсненні церковної реформи були зроблені в період понтифікату Ніколая II (1059-1061). Натхненником її був Гільдебранд. Скликаний в Латерані собор, на якому, щоправда, не були присутніми єпис­копи з Німеччини, прийняв надзвичайно важ­ливі ухвали у боротьбі з симонією й затвер­див декрет про новий порядок виборів пап

Найбільше ж значення мав ухвалений со­бором декрет про новий порядок обрання пап на конклаві (conclave, з ключем, тобто в зачи­неному приміщенні) у складі 52-х кардиналів

У той час як папство крок за кроком зміцнювало свої позиції, імператорська вла­да перебувала в критичному стані. Шести­річний король Німеччини Генрих IV(1056-1106) перебував під опікою своєї матері Аг-неси.

1073 p. Гільдебранда, який і раніше керу­вав політикою папської курії, було обрано новим папою під ім'ям Григорія VII(1073-1085). На Римському синоді 1075 p. Григорій VII оголосив інвеституру прелатів, одержану з рук світської влади неканонічною, тобто не­дійсною. Втілення в життя цієї постанови оз­начало втрату королем влади над єпископа­ми.

Після Вормського синоду до Рима були відправлені повноважні представники, щоб здійснити на місці його постанови, тобто усу­нути Григорія VII з престолу.

Папське відлучення подіяло в Німеччині.

Німецькі князі в жовтні 1076 p. зібралися в Трибурзі (біля Вормса) з твердим наміром усунути Генриха IV від престолу

німецькі князі в присутності двох папських легатів таки усунули Генриха IV й обрали німецьким королем Рудольфа Швабського, одного з лідерів князівської опозиції.

Однак обраний князями Рудольф Швабсь­кий не зміг закріпитися на престолі. Його не підтримала навіть більшість знаті.Війна проти Рудоль­фа Швабського йшла зі змінним успіхом і три­вала до смерті антикороля (1080 р.)Маючи підтримку німецького й ломбар­дського єпископату, Генрих перейшов у на­ступ. На синодах у Бамбергу й Майнці було ухвалено позбавити Григорія VII папської тіа­ри. 1122р. у Вормсі було підписано конкор­дат між імператором Генрихом V та папою Калікстом II. У його основу було покладено принцип, про строге розмежування актів ду­ховної та світської інвеститури.

3. Загалом Хрестові походи можна роз­глядати як одну із стадій боротьби між Сходом і Заходом, яка розпочалася ще з епохи Греко-Перських війн та завоювань Олександра Македонського (IV ст. до н.е.) і триває досі у вигляді локальних арабо-ізраїльських та інших конфліктів. Хрестові походи не були випадковим явищем, вони були обумовлені духом часу як форма кон­такту двох різних світів, не розділених при­родними перепонами.

З одного боку виступала зросла енер­гія прогресуючогохристиянського сві­ту, знайомого через численних прочан з станом святих місць, пов'язаних з історі­єю християнства. З іншого - певний зане­пад мусульманського світу, особливо по­мітний з часу падіння Багдадського халіфа­ту (1056 р.).

Протилежність між двома світами, азійським і європейським, яка яскраво від чувалася і раніше особливо загострилася з того часу, як поява ісламу створила різ­ку релігійну протилежність між Європою і Сходом. Зіткнення між ними стало неми­нучим, тим більше, що як християнство, так і іслам, однаково вважали себе покли­каними до панування у всьому світі. Швид­кі успіхи ісламу у першому столітті його іс­нування загрожували серйозною небезпе­кою європейській християнській цивіліза­ції.

До них перейшли такі визначні християнські центри, як Александрія, Анті­охія та Єрусалим.

У 961-970 і 975 рр. візантійські імператори-полководці Никифор Фока та Іоанн Цимісхій відвою­вали у арабів о. Крит і північно-західну час­тину Сирії разом із Антіохією (відвоювати Палестину вже не вдалося).

Отці Церкви ще у попередні століття сформували ідею загальнохристиянської священної війни для звільнення і захис­ту Святої Землі від влади мусульман. Їхні ідеї у ранньосередньовічній Європі не тіль­ки проповідували, але й намагалися ак­тивно втілювати не лише західноєвропей­ські держави, але і, в першу чергу, Візан­тія, котра прагнула повернути собі втраче­ні раніше близькосхідні провінції, імпера­тори якої мали офіційний титул "захисни­ків християн

Активним ініціатором хрестового по­ходу на Схід у Західній Європі була като­лицька церква, політичні позиції якої осо­бливо посилилися у період боротьби за ін­веституру.

Успішний похід окрім військово-стратегічних і економічних вигод створю­вав сприятливі умови для об'єднання хрис­тиянської церкви, послабленої попереднім розколом 1054 р. Усі соціаль­ні стани і прошарки населення західяоев-ропейських держав підтримували ідеї ор­ганізації великого загальноєвропейського хрестового походу проти мусульман до Па­лестини.

4. Клермонський собор і похід бідноти. У Клермоні (Франція) з 18 по 27 листопада 1095 р. під головуванням папи Урбана II відбувся черговий церков­ний собор Західної церкви.

По усій Європі з Клермона розійшлися проповідники, які закликали усіх христи­ян незалежно від їхнього правового статусу і майнового становища взяти участь у хрес­товому поході.

Перший хрестовий похід (1096-1099). Події 1096 р. прискорили організацію походу, у якому взяло участь західноєвропейське лицарство. Перший хрестовий похід не зміг очолити жодний із великих європейських монархів, у чиїх землях формувалися хрестоносні війська. Імператор Священної Римської імперії Генріх IV був відлучений від церкви через конфлікт з папою у боротьбі за інвеституру. Французький король Філіп І (1067-1 іо8) перебував під церковним відлученням че­рез розлучення з королевою і свій повтор­ний шлюб із графинею Бертрадою.

Причини невдач. Відсутність єдності, загалом неможливої у феодально­му суспільстві, була основною причиною невдач Хрестових походів. Правителі Едес-си, Тріполі та Антіохії фактично не слуха­ли єрусалимських королів. Суперництво пап з імператорами, взаємне суперництво вождів походів також не сприяли перемо­гам. Через невдалу внутрішню політику хрестоносці не зуміли консолідувати різно-етнічне різноконфесійне населення, а та­кож розширити свою базу вглиб території і тому постійно залишалися залежними від підвозу з Європи продовольства і основних матеріалів. Загал хрестоносців, який керу­вався релігійним запалом, показав чудеса хоробрості та жертовності, які обросли ле­гендами.

Показала свою неспроможність як фе­одальна система, так і феодальне військо. Хрестові походи замість християнства кон­солідували іслам, примусивши неприми­ренних суннітів і шиїтів забути про свої конфлікти і спільно виступити проти "неві­рних франків". Хрестові походи своїм пере­бігом і результатами довели європейській спільноті те, що на Сході будь-яку терито­рію легко захопити, але важко втримати.

6. Наслідки походів. Французь­кий історик Жак Лє Гофф, йдучи за модер­ними тенденціями західноєвропейської іс­торіографії, написав: "Хрестові походи не дали Європі нічого, окрім абрикоса". Це далеко не так. Зіткнувшись із цивілізаці­єю Сходу, Європа, можливо, вперше після падіння Римської імперії усвідомила себе єдиною культурною спільнотою, яка, за­знавши поразки, поступово почала цілко­виту переоцінку своїх духовних цінностей.

Хрестові походи дали новий поштовх розвитку військової справи і озброєння обох сторін (запозичення зі Сходу й по­ширення в Європі арбалета, бойових труб та барабанів, голубиної пошти; запозичен­ня від турків-сельджуків та арабів практи­ки малювати родові герби на щитах). Роз­квітло мореплавство і відбулися зрушення в морській техніці. Культурні наслідки цих походів були більш значимими для Євро­пи. Безперечно, що вони прискорили па­діння феодальної системи через поступо­ву відмову від феодальних ополчень, осла­блення баронства, яке кількісно зазнало найбільших втрат у цих походах, що ство­рило королівській владі кращі умови для боротьби за централізацію своїх держав. Слідом за лицарськими Орденами і коро­лівська влада стала розвивати інститут сер­жантів — професійних воїнів нешляхетно­го походження із лицарським озброєнням.

У період Хрестових походів майже при­пинилися феодальні війни, суспільство пе­реживало піднесення. Саме з цього часу у європейської знаті входить у вжиток спід­ня та змінна білизна, поширюються гаря­чі лазні. Небувалий розквіт торгівлі (в Єв­ропі стали звичними рожкове дерево, шаф­ран, абрикос, лимон, фісташки, цукор, рис, гречка, кавуни та дині) та ремесла, при­плив зі сходу нових технологій (виробни­цтво ситцю, кисеї, атласу, оксамиту, кили­мів, фарб; запозичення з Сирії і поширення в Європі вітряних млинів тощо), сприяли зміцненню міст (особливо Венеції, Генуї, Пізи, Амальфі), на які оперлася у боротьбі з феодалами королівська влада. Натураль­ному господарству було завдано остаточно­го удару.

У Хрестових походах брали участь всі верстви тодішнього суспільства, що спри­яло їх певному зближенню, як і зближен­ню різних християнських народів. Розши­рилися рамки пізнання різних цивілізацій, відбулася переоцінка понять і цінностей. Панівним став ідеал лицаря, як борця за правду і за релігію.

Вразливість геополітичного становища України:

1. до міжнародних інтересів жодної з держав Центральної, Східної, Північної, Південно-Східної Європи та Османської імперії не входило визнання незалежності України (пошук союзників - найголовніше);

2. Кримське ханство, Польща й Росія, намагаючись запобігти виборенню Україною незалежності, неодмінно пов’язували надання її військово-політичної допомоги з вимогою прийняття протекції. Козацька держава опинилася в геополітичному “трикутнику смерті”: із Заходу і Півночі – Річ Посполита; із Сходу – Росія; з Півдня – Кримське ханство і Порта.

3. отримати допомогу від вищевказаних держав Україна могла лише втративши суверенітет (йшлося лише про обсяги поступок).

Поиск по сайту: