АвтоАвтоматизацияАрхитектураАстрономияАудитБиологияБухгалтерияВоенное делоГенетикаГеографияГеологияГосударствоДомДругоеЖурналистика и СМИИзобретательствоИностранные языкиИнформатикаИскусствоИсторияКомпьютерыКулинарияКультураЛексикологияЛитератураЛогикаМаркетингМатематикаМашиностроениеМедицинаМенеджментМеталлы и СваркаМеханикаМузыкаНаселениеОбразованиеОхрана безопасности жизниОхрана ТрудаПедагогикаПолитикаПравоПриборостроениеПрограммированиеПроизводствоПромышленностьПсихологияРадиоРегилияСвязьСоциологияСпортСтандартизацияСтроительствоТехнологииТорговляТуризмФизикаФизиологияФилософияФинансыХимияХозяйствоЦеннообразованиеЧерчениеЭкологияЭконометрикаЭкономикаЭлектроникаЮриспунденкция

ОСНОВНІ КОНЦЕПЦІЇ ЄВРОПЕЙСЬКОЇ ІНТЕГРАЦІЇ

Читайте также:
  1. I.4. ОСНОВНІ МОДЕЛІ ЗВЕРТАННЯ В УКРАЇНСЬКІЙ МОВІ
  2. VIII. Шляхи, умови та очікувані результати реалізації Концепції формування позитивної мотивації на здоровий спосіб життя у дітей та молоді
  3. Адаптація. Характеристика адаптацій. Основні концепції адаптаційних пристосувань
  4. БІОЛОГІЗАТОРСЬКЇ ТА СОЦІОЛОГІЗАТОРСЬКІ КОНЦЕПЦІЇ РОЗВИТКУ ЛЮДИНИ. ПЕДОЛОГІЯ.
  5. БУДОВА М'ЯЗІВ. ОСНОВНІ ВИДИ СКЕЛЕТНИХ М'ЯЗІВ
  6. В) Екзистенціалізм та його основні напрями.
  7. Види, типи і форми професійного спілкування. Основні закони спілкування.
  8. ВИРОБНИЧІ ПІДРОЗДІЛИ АРХІВУ ТА ОСНОВНІ АРХІВНІ ТЕХНОЛОГІЇ
  9. Відзначимо наступні основні функції політичної соціології як навчальної дисципліни: світоглядну, пізнавальну, виховну, практично-політичну.
  10. Вопрос № 4 Основні положення теорії розподілу влад(Монтескье)
  11. Геополітичні концепції
  12. Громадянське суспільство в концепції конституційного ладу.

Реалізація інтеграційного процесу в Європі пов'язана передусім з визначенням майбутньої форми союзу. В ідеї західноєвропейської інтеграції визначилися три течії: федералізм, конфедералізм та функ­ціоналізм. Перші розбіжності з'явилися вже на самому початку дихо­томії у розвитку концепцій об'єднання та інтеграції. Отримання згоди щодо об'єднання держав створило першу, однак не єдину перешкоду на шляху політичного об'єднання Західної Європи в першій половині 50-х років. Суперечки стосовно інституційної структури об'єднання торкалися як питання його остаточно вигляду, так і його цілей та ме­тодів реалізації. З цього пункту бачення можна виділити три основні концепції «об'єднаної Європи».

Прихильність до тієї чи іншої інтеграційної концепції визначалася традицією внутрішніх політичних систем європейських держав, а у зв'язку з цим - різницею у розумінні мети і стратегії в сфері зовніш­ньої політики. Найгостріше ці розбіжності проявлялися у позиціях Франції та Німеччини.

Європейська політика Франції була від початку спрямована на утворення інтеграційного об'єднання з конфедераційним характером, яке б дало європейським державам можливість зберегти свій сувере­нітет та самостійність. ФРН натомість дотримувалася ідеї створення федералістичного угруповання із розбудованими наднаціональними органами, яким держави, які беруть участь в інтеграції, поступово передавали би частину своїх суверенних повноважень.

Протягом довгих років була надія, що стосовно вибору оптималь­ного варіанту для всіх держав вдасться дійти згоди.

Зміцнювало цю надію те, що тенденції до федералістичного фор­мування майбутньої об'єднаної Європи проявлялися більшою або меншою мірою в позиціях більшості держав зацікавлених інтеграці­єю. Зрештою, це знайшло конкретний вияв у юридично-політичній структурі першої інтеграційної із секторним характером організації тих держав - Європейському співтоваристві вугілля і сталі. З цього ж погляду федералізм у доктринальному сенсі був найширшою осно­вою для формування інтеграційних уявлень у перших фазах цього процесу.

«Федеральна Європа», або держава «Європа». Федералісти ви­ходили з положення, що жодна формула міжнародного співробітництва не буде здатна впливати на світову політику, на її економічний розви­ток, доки Європа буде розділена на суверенні держави. Отож, належало з європейських народних держав утворити одну федеральну державу на зразок США, ФРН чи Швейцарії.

Між європейською федерацією як цілісністю та її членами належало -спираючись на конституції (а, отже, і на внутрішнє право держав), -розподілити компетенції, на підставі чого старі європейські держави опинилися б в ситуації штатів, кантонів чи лендів, з обмеженим кон­ституцією ступенем автономії. В ключових державних питаннях, таких як зовнішня політика, оборона, економіка, фінанси, держави підпо­рядковувалися б центральній, наднаціональній федеральній владі.

«Федералісти вимагають, - писав один із керівників, член Комісії Європейських Співтовариств Альтьєро Спінеллі, - спочатку утворення політичних інституцій демократичної Європи, відбираючи народним виконавчим владам, парламентам та судовим владам права ініціативи, дебатування, прийняття рішень і їх виконання, та віддають їх європей­ській виконавчій владі, парламенту та судовій владі. Такі інституції виводили б свої повноваження з акцептації вираженої безпосередньо європейськими громадянами, а у питаннях, які належать до феде­ральних компетенцій, здійснювали б свою владу безпосередньо над європейськими громадянами, без участі держав-членів».

Федералісти погоджувалися з тим, що «федеральна Європа» по­винна мати федеральний уряд, відповідальний перед Європейським Парламентом (обраним шляхом загального голосування), федеральну палату, до складу якої входили б представники держав-членів, Трибу-

нал Справедливості та багато інших інституцій, які б репрезентували групові інтереси, однак вони відрізнялися в оцінці методів, реалізації уніфікаційних заходів.

Можемо говорити про два основні напрями в європейському русі, тобто про рішучих федералістів та про прихильників союзу. Прихиль­ники союзу надавали перевагу конфедерації як формі об'єднання. На­томість серед прихильників із рішуче федералістичною орієнтацією можемо виділити конституціоналістів, яких часом називають інте­гральними федералістами, та функціоналістів або ж прагматичних чи поміркованих федералістів, котрі мали вплив на федералістичну конструкцію інтеграційної концепції.

Здається, що у більшості випадків функціоналізм справді є більш наближеним до федералістичних концепцій, ніж до конфедералістич-них, оскільки методи інтеграції - пропоновані функціоналістами -мають привести до якоїсь форми європейської федерації. Натомість рішуче настроєні конфедералісти, як наприклад Шарль де Голль, не передбачали можливості відмовитись навіть у далекому майбутньому від конфедераційної форми інтеграції. Однак, частина прихильників конфедераційної форми інтеграції вважає, що у майбутньому така форма може розвинутися до форми федерації. Про таку можливість згадував наступник Шарля де Голля на посаді президента Франції Ж.Помпіду. Якщо так, то функціоналізм може бути формою переходу від конфедеральної до федеральної міжнародної інтеграції.

Для прагматиків федералізм означав доктрину цілковитої перебудо­ви державної системи в наддержавну, що вимагало би багато часу та широкої пропагандистської акції. Натомість радикальні федералісти прагнули швидкої дії та концентрували увагу на політичній боротьбі на європейській конституанті. Поряд із конституційними федералістами, які прагнули до створення федерації правово-політичним шляхом, тоб­то шляхом підписання федерального акту легальними урядами держав, утворилася група прихильників так званих спеціальних організацій (в результаті неефективності дій конституціоналістів). Прихильники таких організацій вважали, що можна послабити суверенність держави через утворення великої кількості співтовариств та європейських інституцій, які б мали серйозні наднаціональні повноваження у різних сферах.

У другій половині 50-х років виокремилася група революційних федералістів, які вважали, що європейська федерація може бути

утворена лише за умови згоди європейських народів. Передусім вони вимагали скликання «європейських» Законодавчих Зборів з метою опрацювання «європейської конституції». Вирішальним чинником «євротворці» вважали правові інституційні акти.

Поразки, пов'язані зі спробою створення Європейської політичного співтовариства та Європейського оборонного співтовариства в першій половині 50-х років, були однак поразкою федералістичних методів. У федералістичних рухах можна було спостерігати розлам. Європейський федералістичний рух схилявся до утворення європейської конституан­та, яка б «декретувала нелегальність народних держав».

Натомість Центр європейської федералістичної акції на чолі з Г.Бругмансом прагнув прямувати до федералістичної мети більш реалістичним, хоча й обхідним шляхом і готовий був прийняти вже існуючі співтовариства та національні держави. Таким чином впли­вова федералістична течія наблизилася до функціональної концепції «Європи», тобто тієї, яка покладена в основу сучасних об'єднавчих процесів. У середовищах, які мали найбільший вплив на вирішення питань європейської єдності, перемогла концепція функціонального методу.

Основним джерелом федераційної концепції було переконання про все меншу здатність народних держав самостійно розв'язувати головні проблеми політичного, економічного та мілітарного характеру в межах сформованої після війни структури міжнародних відносин, яка харак­теризувалася домінацією двох суперімперій. Західна Європа в даному співвідношенні сил мала стати третьою рівноправною силою. Крім того, вважалося, що наднаціонально об'єднана Західна Європа може ліквідувати зростаючий міждержавний конфлікт. Виходячи із даного переконання, а також із спрощеного розуміння суті функціонування міжнародних систем, федералісти при створенні форми майбутнього союзу європейських держав наводили історичні приклади федерацій-них утворень в США, Німеччині та Швейцарії.

Але дуже швидко з'ясувалося, що утворення такої об'єднаної Єв­ропи є складнішим завданням, ніж можна було собі уявити в перші післявоєнні роки. У будь-якому разі воно є майже неможливим, коли застосовується модель, яка полягає у механічному перенесенні умов функціонування державних політичних систем на систему зв'язків міжнародного характеру.

Передусім помилковою та без підтвердження на практиці виявилася теза федералістів стосовно послаблення функції народної держави і легкості передання основних державних повноважень народним інституціям. Гостро критикуючи цю тезу, противники федераційної концепції і навіть її колишні прихильники вказували на існування зво­ротного явища - зміцнення функцій національних держав з розвитком процесу післявоєнної відбудови. Наприклад, И.Шварц, аналізуючи да­ний аспект тези федералістів, стверджує: «Відродження і структурне зміцнення національних держав було одним з важливих елементів, які виявляли мінуси організаційних можливостей міжнародної системи. Доки європейська концепція стала давати перші практичні результати, національні держави вже зміцніли у своїх традиційних організаційних формах. Пізніше стало досить важко, а навіть неможливо, якимось чином ті національні форми змінити».

З даним твердженням треба погодитись передусім з огляду на вели­чезні, раніше не виявлені, можливості держави в сфері регулювання процесів репродукції, залагодження гострих суспільних конфліктів або ж захисту своїх інтересів на міжнародній арені.

«Європа» функціоналістів, або численність «Європ». На практи­ці функціональна теорія стосувалася радше процесу утворення «Єв­ропи» з використанням інтеграційних механізмів, ніж її остаточного вигляду, тобто зінтегрованої наднаціональної організації. Функціона­лісти вважали, що міцніючі західноєвропейські держави не захочуть позбутися обсягу своїх повноважень, а обрання «європейського» парламенту не спричинить автоматично «європейського» ставлення та лояльності громадян. Саме тому, функціональний метод - на думку його пропагандистів - був єдиним практичним методом досягнення єдності співробітництва. Згідно з його тезами, необхідно розпочати створення зінтегрованої «Європи» від поєднання окремих сфер дер­жавної діяльності, але лише в тих межах, в яких це буде необхідним для розв'язання конкретних проблем.

Не заглиблюючись в аналіз теоретичних підстав федералізму і концен­труючи увагу на тих елементах, які були тісно пов'язані з інтеграційною практикою, варто відзначити, що на формування уявлень про інтегра­цію великий вплив мала діяльність численних політичних і суспільних організацій, які утворилися завдяки популяризації ідеї об'єднання, що

переважно брали участь в опрацюванні федералістичної інтеграційної концепції. Як вже було згадано, у другій половині 50-х років під впли­вом занепад)' планів політичного та мілітарного об'єднання в рамках федерал і стичних орієнтацій визначилися дві основні течії: уніоністів та рішуче настроєних федералістів; але й в рамках кожної з них мало місце розгалуження на дві концепції. Уніонізм в Європейському об'єднавчому русі, сформований під впливом британських та французьких федераліс­тів, надавав перевагу конфедерації як формі об'єднання, хоча деякі його відгалуження декларативно виступали за федераційну форму, трактуючи конфедерацію як перший етап на шляху досягнення цієї мети. У будь-якому разі, розраховувалося на довготривале збереження національної суверенності, навіть в умовах поглиблення економічного і політичного співробітництва.

У межах напряму рішучої федералістичної орієнтації можемо на­томість виділити так званих конституціоналістів, які головну моторну силу інтеграційного розвитку вбачали в «стрибку» конституційного характеру (формування структури групи наднаціональних органів, поділ компетенцій наднаціональними інституціями). Натомість функціоналісти вважали шлях до федералістичної форми об'єднання процесом, в якому зростала кількість передумов для розвитку в ба­гатьох галузях. Вирішальний вплив на федералістичну конструкцію інтеграційної концепції мала якраз група функціоналістів.

Прийняття функціональних методів (у їх першому значенні) -скерування основного натиску на економічні чинники і виникнення самодетермінації інтеграційного процесу - віддзеркалилося у фор­муванні інтеграційної концепції держав Співтовариств. Перехід від економічної до політичної інтеграції розглядався як сталий процес, котрий згодом призведе до політичного союзу. Вважалося, що еконо­міка може бути використана в політичних цілях, але й власне вона є вирішальним чинником щодо сили політики, а не навпаки. Тому треба робити основний натиск на економічну інтеграцію, а політичні цілі будуть функцією цієї інтеграції. Однак ставка на автоматизм розви­тку інтеграції не сприяла вдосконаленню концепції федералістичної структури як форми міжнародних відносин та всебічної підготовки умов, що полегшують реалізацію даної мети.

Поразки політичної інтеграції в 50-х роках зміцнили переконання функціоналістів щодо значення інтеграції у сфері економіки. Перевагу

економіки над політикою в процесах міжнародної інтеграції підкрес­лював Д.Мітрані, британський функціоналіст. Представники його школи (функціоналісти) вважали за основну силу поштовху еволюції беззупинний технічний розвиток, який спричиняє зміни в економіці, культурі тощо. Це тягне за собою необхідність пристосовування у пра­вових і політичних системах. Внаслідок поглиблення технологічних і економічних зв'язків, які вже мають глобальне значення, виникає небезпечна диспропорція між економічною продуктивністю та еко­номічним життям і партикулярною політичною структурою народних держав.

Отож, цілком зрозуміло, що теза функціоналістів про поступове відречення держави від певних функцій на користь наднаціональної влади, яка краще та більш результативно захищатиме національні інтереси, була ілюзорною. Виникала вона однак із твердження, що політика і економіка є окремими функціями держави. Головною пере­шкодою встановлення міжнародної суспільної системи є суверенність народів. Тому, на думку Д.Мітрані, «уміжнароднення» не повинно від­буватися шляхом радикального перехоплення народних повноважень чи порушення суверенітету інституціями чи наднаціональними орга­нами, а за допомогою поступової ерозії суверенних структур держави і розширення міжнародної функціональної діяльності. Остаточною ме­тою інтеграції, на думку Д.Мітрані, було утворення наднаціонального комплексу, або мережі взаємопов'язаних інституцій, які представляли б передусім традиційні функції народних держав.

«Європа» в конфедераційному розумінні. Найдосконалішу кон­цепцію конфедераційної Європи, тобто Європи держав, представив на початку 60-х років Шарль де Голль. Ця концепція стала базовою філософією наступників генерала на посаді президента Франції і його прихильників. Лише під час президентури Ф.Міттерана спостерігалося радикальне відхилення від конфедераційної концепції в класичному її розумінні.

На думку Ш. де Голля, головним пунктом при створенні нової Європи мали бути реалії, тобто народи та держави, а не міфи, тобто конструкції, в яких існували спроби відійти від тих реалій чи злегко­важити ними. «Уявляти собі, - казав Ш. де Голль, - що можна було б побудувати поза і над державами щось, що здобуло б визнання народів

і було спроможним результативно діяти, - це утопія». Наддержавні інститути можуть функціонувати виключно як продовження суверен­них національних урядів, що мають підтримку в суверенних народів Європи, оскільки суверенність - доводили прибічники Ш. де Гол­ля - виникає з визнання і лояльності громадян, а її базою є спільність вартостей, переконань і позицій.

Власне так розуміючи суверенність, прихильники концепції «Єв­ропи держав» критично ставилися до європейських інституцій, які представляли лише європейські, наднаціональні інтереси, а не інтереси окремих народів. Не відкидаючи придатності керівництва ЄСВС чи Комісії ЄЕС і Євроатому як об'єктів технічно-організаційних, при­хильники конфедераційного підходу відмовляли цим центральним інституціям у праві прийняття рішень стосовно народних держав. Жодний народ Європи, доводив Ш. де Голль, не погодився б довірити свою долю іноземцям в економічних питаннях, а що вже казати, коли ідеться про головні для національного існування питання - проблеми війни і миру.

Також критично ставилися прихильники «Європи держав» до Євро­пейського Парламенту, який, на їх думку, був придатний лише на роль порадника. Критичне ставлення до вже існуючих фукціональних євро­пейських структур не давало змоги конфедераціоністам прийняти їх в ролі основи для утворення політичної Європи. На їх думку, політична єдність якісно відрізнялася від тієї, яку називали «технічним співтова­риством». Отож, конструкцію політичної Європи вони пропонували сперти на механізмах, цілком відмінних від тих, які зобов'язували в існуючих співтовариствах.

Рушієм європейського процесу об'єднання конфедералісти вва­жали не федеральні інституції, не неофункціоналістичний діалог, а постійний обмін поглядами та узгодження позицій між народними урядами. З них власне могли зародитися навики співробітництва та відчуття європейської солідарності і співтовариства, які в решті-решт призведуть «Європу держав» до конфедерації. Тоді можна буде роз­ширити і компетенції Європейського Парламенту; однак і тоді кожний депутат повинен був би представляти свою державу і відповідати за свою парламентську діяльність перед своїми виборцями.

На думку конфедералістів, європейське політичне співробітни­цтво не з'явиться само по собі в результаті розвитку економічних

співтовариств. Прихильники конфедераційної Європи розглядали погляди функціоналістів щодо внутрішньої логіки розвитку процесу об'єднання, однак відкидали його автоматизм і якісну однорідність. Але вони не відхиляли можливості перетворення в майбутньому конфедерації у федерацію. Сам Ш. де Голль таку можливість вбачав лише теоретично.

Натомість німецький конфєдераліст Ф.И.Штраус можливість пере­творення в майбутньому конфедерації у федерацію вважав умовою своєї згоди на конфедераційну Європу, оскільки така форма повинна бути лише коротким перехідним періодом.

Ф.Й.Штраус вважав, що добровільна координація закордонної по­літики ніколи не приведе до утворення європейської суперімперії, так само, як і існування поряд із собою потенціалів народних держав не замінить одного, великого зінтегрованого простору. Навпаки, політичні зміни всередині деяких членів конфедерації і натиск ззовні позбавлять її усілякої стабільності. Спроби нав'язати цьому вільному організмові гегемонію одного з учасників лише пробудять у ньому силу протистав­лення нав'язаному центром. Ф.И.Штраус поділяв погляд Ш. де Голля стосовно того, що видумані та нав'язані наддержавні інституції не стануть рушієм політичної єдності.

Однак позиція Ф.Й.Штрауса відрізняється тим, що конфедераційну форму Європи він визнавав лише у мілітарній сфері. На відміну від Франції, для якої умовою мілітарного співтовариства було досягнення спільної закордонної політики, західнонімецькі конфедералісти ви­знавали перевагу оборони над політикою. Тому власне Ф.Й.Штраус запропонував заснувати Європейське оборонне співтовариство, яке б опиралося на засади міжнародного співробітництва. Найважливішим елементом цієї концепції був «контроль над ядерною зброєю». Однак цей елемент був одночасно найбільш контроверсійним, особливо для Франції. Коли Шарль де Голль висував пропозиції щодо форми інте­грації, то брав до уваги у своїх концепціях загрозу з боку Німеччини. Він побоювався, щоб у майбутньому Європа не стала німецькою, більше того, щоб Франція не втратила свого першорядного значення. Зрештою, це Ш.де Голль виразно підкреслив, визначивши так звані круги інтеграції і центральне місце у них для Франції.

Отже, згідно з федералістичною теорією, інтеграція полягала в централізації визначених функцій на рівні федерального уряду та де-

централізації на регіональному і локальному рівнях. Інтеграція - це самостійна здатність однієї цілісності або системи функціонувати у формі зовнішніх і внутрішніх викликів. Невдалі спроби утворення Єв­ропейського оборонного співтовариства і Європейського політичного співтовариства були поразкою федералістичної концепції і методів діяльності. Функціоналісти вважали, що європейську єдність нале­жало реалізувати шляхом поглиблення реальних зв'язків, передусім економічних, між державами, а не шляхом, наприклад, підписання федеративної угоди, утворення європейського парламенту, чи інших європейських інституцій. Федералістичному ідеалізмові й ортодок­сії функціоналізм протиставив прагматизм, а перевазі політики над економікою - перевагу економіки над політикою. Економіка мала використовуватися для досягнення політичних цілей і впливати на силу політики, а не навпаки. Міжнародна інтеграція (у розумінні функціоналістів) як своєрідна міжнародна система означає перехід від міжнародного суспільства (основною характерною ознакою якого є відносини між суверенними державами) до суспільства світового (цілісність якого є функціонально визначеною). Конфедераціоністи рушієм європейського процесу об'єднання вважали постійний обмін думками та узгодження політичних питань між національними уряда­ми. Лише так можна виробити навички співробітництва та сформувати відчуття європейської солідарності і співтовариства, які приведуть зрештою Європу Держав до конфедерації.

Запитання і завдання:

1. Чим відрізняються підходи до процесу інтеграції трьох основних інтеграційних концепцій?

2. Опишіть дві основні галузі у федералістичному інтеграційному напрямі.

3. Що, на думку функціоналістів, було головним рушієм інтеграції Європи?

4. Розкажіть про конфедералістичну концепцію Шарля де Голля.

5. Яка з трьох концепцій, на вашу думку, є найбільш правильною, беручи до уваги європейські реалії?


1 | 2 | 3 | 4 | 5 | 6 | 7 | 8 | 9 | 10 | 11 | 12 | 13 | 14 | 15 | 16 | 17 | 18 | 19 | 20 | 21 | 22 | 23 | 24 | 25 | 26 | 27 | 28 | 29 | 30 | 31 | 32 | 33 | 34 | 35 | 36 | 37 | 38 | 39 | 40 | 41 | 42 | 43 | 44 | 45 | 46 | 47 |

Поиск по сайту:



Все материалы представленные на сайте исключительно с целью ознакомления читателями и не преследуют коммерческих целей или нарушение авторских прав. Студалл.Орг (0.006 сек.)