ПОЛІТИЧНА ІНТЕГРАЦІЯ КРАЇН ЄВРОПЕЙСЬКОГО СОЮЗУ

Реалізація планів європейської інтеграції у сфері політики на­штовхнулася на перешкоду так званих державницьких інтересів. Це підтвердили спроби утворити у 50-х роках в рамках Ради Європи та Європейського співтовариства вугілля і сталі європейських політичних організацій. Фіаско Європейського оборонного співтовариства було ударом для ентузіастів політичного об'єднання Європи. Це означало повернення до «політики малих кроків» і досягнення поставленої мети обхідним шляхом. Єдиною до застосування формою реалізації об'єднання в тогочасних умовах стала економічна інтеграція.

На початку 60-х років питання політичної єдності Європи постало знову. Однак позиції щодо способів і форми її втілення були різними - від федеральних ідей, яким особливо симпатизувала Німеччина, до концепції менш тісної співпраці, з дотриманням певної суверенності. Запеклим прихильником ідеї об'єднаної Європи, яка базувалася б на конфедераційній моделі, була Франція.

Започаткування в 70-х роках Європейського політичного співро­бітництва (ЄПС) як міжнародної системи консультацій зі спільної зовнішньої політики, було першим конкретним і вдалим кроком у напрямку вироблення системи постійних контактів і співпраці дер-жав-членів Європейських Співтовариств у спільному формуванні зовнішньої політики.

Головною метою ЄПС стало прагнення до формування та реаліза­ції спільної європейської зовнішньої політики. Така система повинна була слугувати кращому розумінню становища держав-членів, обміну

інформацією, особливо політичного характеру, гармонізації точок зору окремих держав, подоланню перешкод у формуванні спільної позиції, а також зміцненню солідарності між сторонами ЄПС.

Важливим етапом у процесі політичного об'єднання західноєв­ропейських держав було прийняття 1986 р. Єдиного європейського акту (ЄЄА). Він офіційно вводив у коло координаційних зусиль членів Співтовариства «політичні й економічні аспекти безпеки». Ця формула була результатом досить складного компромісу, який враховував ін­тереси нейтральної Ірландії, а також особливу позицію Греції й Данії, які виступали проти поширення співробітництва на «сферу озброєнь, продаж зброї третім країнам, на політику оборони та питання роз­зброєння». Було вирішено також, не зважаючи на зусилля Італії, що аспекти «оборони» взагалі будуть вилучені з тексту ЄЄА. Франко-німецький проект, що ліг в основу § 6 ст. ЗО ЄЄА, вже не розглядав питання військової політики, а обмежувався лише «технологічним та промисловим співробітництвом, необхідним для забезпечення безпе­ки». Отже, ЄЄА залишив військові аспекти співробітництва за межами компетенції органів ЄЕС.

Розвиток ЄПС після Маастрихтського договору. Попри існуючі труднощі, 11 грудня 1991 р. голови держав і урядів країн-членів Єв­ропейських співтовариств виробили в Маастрихті проект Договору про Європейський Союз. В ньому було передбачено також утворення економічного і валютного союзу та союзу політичного. В першій версії проекту Договору підготовленого на конференції в Маастрихті було сказано, що він буде новим етапом, який приведе до утворення Союзу у формі федерації. Однак через незгоду Великобританії в його кінцевій версії слова «форма федерації» було змінено словами, що цей Договір є новим етапом в процесі утворення «тісного союзу».

Після підписання 1992 р. Маастрихтського договору сталися якісно нові зміни в розвитку ЄПС. На основі постанов цього договору було здійснено перетворення Європейського політичного співробітництва в систему Спільної зовнішньої політики та політики безпеки держав Європейських співтовариств.

Договір про Європейський Союз, в якому передбачено утворення Спільної зовнішньої політики та політики безпеки, яка (окрім зовніш­ньої політики) охоплює також питання стосовно безпеки Європей-

ського Союзу, є першим кроком в напрямку уніфікації військової та оборонної сфери Європейського Союзу. Головна роль в реалізації цієї політики належить існуючій з 1954 р. організації військового характеру - Західноєвропейському Союзу, який став оборонним компонентом Європейського Союзу. Це створило передумови для нових стосунків Європейського союзу і НАТО.

Амстердамський договір - це третя велика група реформ (після ЄЄА та Маастрихтського Договору), які модифікують установчі до­говори Європейських співтовариств. Згідно зі ст. В п. 1 Договору про ЄЄ, предметом перегляду повинен був стати контроль запроваджених Маастрихтським Договором політик і форм співпраці з метою «за­безпечити цілісність механізмів і органів Співтовариств». Питання дієвої здатності інституцій стало основним завданням міжнародної конференції з огляду на майбутнє розширення Союзу. Окрім того, ре­форма Договору повинна була також підготувати Європейський Союз до викликів глобального характеру, а також до об'єднання політики правосуддя та внутрішньої політики для забезпечення внутрішньої безпеки, збільшення прозорості та наближення Союзу до громадян, здійснення кроків у напрямі поглиблення інтеграції.

Значні зміни Амстердамський договір запровадив у кількох галу­зях, поміж іншими у Спільній зовнішній політиці та політиці безпеки (СЗППБ).

Амстердамським договором не вдалося ліквідувати основного недоліку СЗППБ: стратегічні рішення і надалі повинні прийматися одноголосно, однак спираючись на засаду більшості щодо основних засобів реалізації окремі держави-члени можуть забезпечувати власні національні інтереси. А це означає, що стосовно всієї сфери СЗППБ існує де-факто право вето. І через те Європа не в стані, незважаючи на її нове обличчя, проводити ефективну зовнішню політику.

Амстердамський договір ще не є конституцією в національно державному сенсі. Інституційна структура, яка подається в договорі, відповідає федеральній формі устрою: з одного боку зміцнення орга­нів ЄС, а з іншого - підкреслення ролі національної держави і засади субсидіарності. Загалом Амстердамський договір як продовження поетапного поглиблення відносин складений у традиціях ЄЄА та Маастрихтського договору.

Спільна політика безпеки. Очевидним є той факт, що чим ви­щий рівень інтеграційних процесів, тим чіткіше вимальовується необхідність спільних зусиль у сфері військово-політичного співро­бітництва.

ЄПС було перетворено на Спільну зовнішню політику і політику безпеки ЄС (ст. Л J4 Маастрихтського договору). В такий спосіб ЄС мав на меті здійснювати змінені після вичерпання конфлікту Схід-За-хід інтереси безпеки, особливо щодо нових конфліктів найближчих сусідів ЄС, що в кінцевому підсумку повинно спричинити до утворення спільної оборони, яка є необхідною умовою переходу до політичного союзу.

Описані в ст. J4 Договору про ЄС відносини між ЄС та ЗЄС мають виразно тимчасовий характер і передбачають реформування. Однак серед країн-членів ЄС неодноразово висловлювався сумнів щодо того, якої інституційної форми потрібно буде надати ЗЄС згідно Договору про ЄС, де зазначалося, що ЗЄС є «інтегральним елементом розвитку ЄС». Позиція утримання надалі автономії ЗЄС і ЄС, яку представляє Великобританія, протиставляється поглядам, принаймні поступового включення завдань ЗЄС до сфери ЄС і структурної інтеграції.

З точки зору традиційного дипломатичного розуміння нововведення в рамках СЗППБ був зазначений в ст. 13 п.2 Договору про ЄС відхід від умови консенсусу. Наскільки контроверсійним був цей крок, показує не тільки складно сформульований текст Договору, в якому обмежується прийняття рішень більшістю з питань реалізації спільних дій та в якому сформульовані головні дефініції цих дій, прийняті попередньо одностайно, а також той факт, що всі прийняті спільні дії протягом 1993-1997 pp. приймалися на основі спільної згоди. Це доказ того, на скільки важко впроваджується ця інновація.

Уже після прийняття перших постанов стосовно СЗППБ на початку 90-х років стало ясно, що деякі фрагменти, наприклад, стосовно роз­ширення компетенцій ЄС в галузі політики безпеки та оборони, а також поява 1998 р. договору стосовно системи ЗЄС будуть так чи інакше вимагати перегляду. Тому не дивно, що в 1994-1995 pp. Порушувалися питання щодо реформування СЗППБ. Незважаючи на розходження ін­тересів у колі держав-членів ЄС у 1996-1997 pp. в рамках міжнародної конференції стосовно перегляду Договору про ЄС вдалося визначити та спрогнозувати помилки і недоліки СЗППБ.

Нового імпульсу ЄС у сфері безпеки і оборони надали насамперед істотні зміни позиції Великобританії, віддавна опозиційної щодо про­сування ЄС-ЗЄС до спільної оборони. У жовтні 1998 року прем'єр-міністр Великобританії Тоні Блер на саміті у Портшахі оголосив, що його країна підтримує формування оборонної складової в ЄС, а також визнав можливою інтеграцію ЗЄС у ЄС.

Формування СЗППБ прискорив міжетнічний конфлікт у Косово. Всупереч протидії деяких нейтральних держав на сесії Європейської Ради у Кьольні (червень 1999 p.), Генеральним секретарем Ради ЄС і Вищим представником ЄС із питань СЗППБ було призначено колиш­нього Генерального секретаря НАТО Хав'єра Солану. А на черговій сесії Ради ЄС у Брюсселі 15 листопада 1999 р. вирішено об'єднати посади Генерального секретаря Ради ЄС і Вищого представника ЄС із питань СЗППБ і Генерального секретаря ЗЄС, що зумовило при­значення новим Генеральним Секретарем ЗЄС Х.Солану. На цій же сесії Ради ЄС, у який взяли участь міністри оборони ЄС, було при­йнято рішення створити до кінця 2003 р. європейські сили швидкого реагування (ЄСШР). Передбачалось, що ЄС зможе протягом 60 днів розгортати підрозділи чисельністю 60 тис. осіб для здійснення гума­нітарних і миротворчих акцій тривалістю не менше року в районах, де не розташовані сили НАТО. Поряд із сухопутними силами (60 тис. осіб) ЄСШР включатимуть військово-морські і повітряні підрозділи, а також засоби зв'язку, керівництва і контролю. До участі у формуванні цих сил були запрошені всі країни-кандидати на вступ до ЄС, а також ті країни-члени НАТО, які не входять до Євросоюзу.

Інституційний аспект зовнішньої політики і політики безпе­ки. СЗППБ з інституційної точки зору складається з чотирьох рівнів. Найвищу позицію посідає Європейська Рада, яка визначає засади і загальні напрями спільної закордонної політики і політики безпеки, а також приймає необхідні рішення для її втілення, наглядає за її єд­ністю і ефективністю. Другий щабель процесу прийняття рішень у цій сфері становить Рада ЄС у складі міністрів закордонних справ. Оскільки інституційні рамки СЗППБ обмежені політичним рівнем, то важливе значення має робота Політичного Комітету, який складається з керівників політичних відділів у міністерствах закордонних справ країн-членів. Звичайно, цей комітет забезпечує аналітично-підготов-

чу роботу питань, що стосуються СЗППБ на вимогу Ради ЄС, або з власної ініціативи, відстежує її втілення. Однак, його давня функція посередника між політичним і адміністративним рівнями у проведенні СЗППБ передана Комітету постійних представників. До компетенції цього органу, до якого входять посли, а також політичних функціо­нерів теж належить підготовка роботи Ради. Але Комітет постійних представників діє як координаційний технічний підрозділ. Політичний комітет і Комітет постійних представників використовують у своїй роботі допомогу 27 робочих груп, які регулярно працюють у Брюсселі. Іншим важливим елементом цього четвертого рівня ієрархії СЗППБ є регулярні, звичайно щомісячні, зустрічі послів країн-членів ЄС у державах, що не належать до Євросоюзу, а також на міжнародних конференціях та в організаціях.

Маастрихтський договір узаконив систематичну співпрацю між країнами-членами, а також спільні дії у сферах, які належать до важливих взаємних інтересів. Систематичне співробітництво - це класичний зразок багатосторонньої дипломатичної співпраці. Вона спирається на взаємне інформування і узгодження в межах Ради кож­ної проблеми, яка становить спільний інтерес. На зовні це має вигляд візитів на вищому рівні від імені ЄС, декларацій і політичних комю­ніке, ініціювання переговорів, стороною яких є ЄС, висилання місій спостерігачів. Систематичне співробітництво, пов'язане з діяльністю в міжнародних організаціях і конференціях.

Другий інструмент - спільні дії є нововведенням, запровадженим Договором про ЄС. Джерелом спільної дії повинні бути загальні на­прями, затверджені Європейською Радою. ЄР на засіданні в Лісабоні визначила геополітичні сфери важливих чи необхідних дій. їх крите­рієм стало існування спільних інтересів держав-членів Євросоюзу, у тому числі географічна близькість даного регіону або країни, важливий інтерес ЄС у запевненні там політичної або господарської стабільності, або існування загрози для інтересів безпеки ЄС. Європейська Рада віднесла до таких територій Центрально-Східну Європу, а особливо СНД і Балкани, Середземноморський регіон та Близький Схід.

На відміну від механізму ЄПС, «спільні дії» передбачають вико­ристання Європейським Союзом збройних сил як автономно, так і у колективних операціях у рамках НАТО чи ОБСЄ. Були виділені такі регіони, де ЄС мав намір підтримувати глобальний мирний процес:

Центральна і Східна Європа; колишня Югославія; Росія; Середзем­номор'я та Магрибу, у тому числі Близький і Середній Схід; Південна Африка. Крім цього списку ЄС зобов'язався підтримувати мир і ста­більність у Європі й з цією метою виробити Пакт стабільності. Що стосується політики безпеки, то ЄС виділив чотири сфери, де можливе застосування спільних дій: 1) Західноєвропейський Союз; 2) політика роззброєння й контролю за озброєнням у Європі; 3) питання, пов'язані з нерозповсюдженням ядерної зброї; 4) економічні аспекти безпеки, у тому числі, контроль за передачею військових технологій третім країнам та експорт озброєння.

У 90-х роках було здійснено справжній прорив у сфері політичної інтеграції та політики безпеки, що виявилося в розвитку взаємодії структур ЄС та ЗЄС у напрямку поетапної інтеграції ЗЄС у ЄС; по­глибленні інституціональної та оперативної взаємодії євроструктур із НАТО; створення Європейських сил швидкого реагування; реоргані­зації Атлантичного альянсу відповідно до нових потреб, що змінить позиції у блоці європейського вектора.

Запитання і завдання:

1. Що є основою політичної інтеграції країн Європейського Со­юзу?

2. Назвіть основні положення Маастрихтського договору щодо політичної інтеграції?

3. Які основні складові спільної політики безпеки?

4. Що таке Західноєвропейський Союз і які його функції?

Поиск по сайту: