ВАЛЮТНА ПОЛІТИКА ЄВРОПЕЙСЬКОГО СОЮЗУ

Сутність та правова основа валютної політики ЄС. Усвідомлення необхідності ефективної валютної співпраці усіх країн-членів Співто­вариства прийшло ще в 70-х pp. минулого століття. Створення 1979 р. Європейської валютної системи, що стала міцною опорою стабілізації валютних курсів і визначила своєю метою поступову конвергенцію еко­номічного розвитку в країнах-членах, безумовно стало важливою віхою на шляху до валютного союзу. Проте дуже швидко стало зрозумілим, що до здійснення цього задуму веде довгий і важкий шлях. Однак міжнарод­на валютна криза початку 80-х pp. однозначно примусила країни-члени Спільноти зробити наступний крок у цьому напрямі.

Єдиний Європейський Акт (1980 р.) першочерговим завданням ви­значив завершення розбудови спільного ринку, але в його преамбулі за­значалося, що програмним є також поступове створення економічного і валютного союзу. На пропозицію тодішнього міністра закордонних справ Геншера, засідання Ради ЄС в Ганновері (1988 р.) прийняло рішення щодо створення комітету експертів, завданням якого було дослідити і запропонувати конкретні етапи становлення валютного союзу. Схвалена Радою ЄС в Мадриді (1989 p.), ця постанова стала початком першого етапу створення Економічного і валютного союзу (1 липня 1990 р.) з переходом до 2 етапу з 1997 р.

Маастрихтський договір про створення Європейського Союзу за­твердив наступні принципи економічної та валютної співпраці:

• незмінне встановлення валютних курсів;

• координація економічної політики країн-членів на внутрішньому ринку з наступним введенням єдиної валюти ЕКЮ;

• формулювання і запровадження єдиної валютної політики з метою досягнення стабільності цін.

Одночасно було прийнято низку протоколів, серед яких Протокол про статут Європейської системи центральних банків і Європейського центрального банку, Протокол про статут Європейського валютного інституту, Протокол дій при надмірному дефіциті бюджету, Прото­кол про критерії конвергенції, Протокол про перехід до третьої стадії економічного і валютного союзу, окремі протоколи стосовно Данії, Великобританії і Північної Ірландії, Франції.

Реакція на такий рішучий крок в деяких країнах не обмежилася парламентськими дебатами про ратифікацію Маастрихтської угоди. Розгорнулася широка дискусія серед громадськості, що призвела на­віть до певних змін в конституціях. Особливо гострою була реакція Німеччини, яка боялася, що німецька марка втратить керівне стано­вище на європейському ринку капіталу і валютному ринку. Причому як прихильники, так і противники ідеї валютного союзу, схилялися до думки, що валютний союз є послідовним продовженням тенденцій, закладених в принципах спільного ринку, які підтримують зусилля щодо оптимізації економічного простору в Європі. Це, своєю чергою, допомагає раціоналізувати виробничі витрати європейських товаро­виробників, сприяє досягненню ними світового технічного рівня, економії транспортних і комунікативних витрат, зменшенню ризику валютних втрат, спричинених зміною курсу тощо.

Основні етапи становлення економічно-валютного союзу. На

основі рішення Європейської Ради в Мадриді 26-27 червня 1989 p., всі країни-члени ЄС розпочали перший етап становлення економічно-валютного союзу 1 липня 1990 р. Його суть полягала в багатосторон­ньому контролі за виконанням короткотермінових і довготермінових національних економічних програм, причому Комісія мала право на моніторинг їхнього розвитку. Згодом Рада прийняла рекомендації, згід­но з якими країни-члени Спільноти мали прийняти середньострокові програми конвергенції. З набуттям чинності Маастрихтської угоди, вироблено відповідні механізми контролю.

Другий етап розпочався за участі всіх членів ЄС 1 січня 1994 р. Його завданням стало створення необхідних інституційних і організаційних передумов ЕВС. Було створено Європейський валютний інститут із

садибою у Франкфурті-на-Майні, що став прообразом майбутнього Європейського центрального банку. Його завданням була координація національних валютних політик з метою підготовки інструментів для провадження майбутньої єдиної валютної політики Співтовариства на третьому етапі, підтримка і гармонізація правил збору, збереження та поширення статистичних даних, вироблення правил проведення опе­рацій національними центральними банками в межах Європейської системи центральних банків, підвищення ефективності міжнародних платіжних відносин і контроль за технічною підготовкою банкнот спільної валюти. Практично, ця установа виконувала всі функції май­бутнього Європейського центрального банку, за винятком вирішальної юрисдикції, яка залишалася у національних центральних банків.

З початком другого етапу набуло також чинності скасування всіх обмежень щодо вільного руху капіталу.

Відмінністю третього, завершального етапу, є необов'язкова при­сутність всіх членів ЄЄ. Він характеризується незворотністю терміну його відкриття і, згодом, незмінністю вступу тих країн-членів, які ви­конали відповідні умови. Жодна країна з тих, що не виконала перед­бачені умови, не може перешкодити перейти ЕВС до третього етапу. Цього також не можуть зробити Великобританія і Данія, які вже в Маастрихті не приєдналися до Протоколу про перехід до третього етапу економічного і валютного союзу і тому підписали з іншими країнами самостійні протоколи, згідно з якими вони самі визначать термін свого майбутнього вступу до третього етапу. Згодом до них приєдналася Швеція.

Основні критерії вступу країн до ЕВС. Перехід до третього етапу становлення економічно-валютного союзу і участь в ньому окремих країн передбачає виконання ними чотирьох критеріїв, визначених спе­ціальним протоколом, що є частиною Маастрихтської угоди. Отож

йдеться про:

1) досягнення високого рівня стабільності цін, що визначається через ступінь інфляції в максимально трьох країнах, які досягли по­переднього року найкращих результатів; цей рівень не можна переви­щувати більше, ніж на 1,54%. Проблематичне питання показника цін для порівняння було вирішено постановою Ради ЄС від 23.10.1995 р. про гармонізований індекс споживчих цін;

2) довготерміновий стабільний стан фінансів, які не повинні по­казувати надмірний дефіцит бюджету, що перевищив би 3% річного ВВП або 60% його вартості в загальному виразі;

3) дотримання нормального діапазону курсів валют в межах ЕВС протягом мінімум двох років, не допускаючи девальвації. Проте не було однозначно вирішено питання рівня цього діапазону: чи 2,25%, як передбачалося на початках, чи 15%, встановлені пізніше;

4) довготерміновий стабільний рівень відсоткової ставки.

Запровадження єдиної валюти - євро. Оскільки до кінця 1996 р. не була встановлена дата відкриття третього етапу ЕВС, цей перехід автоматично розпочався 1 січня 1999 р. Рада ЄС в Люксембурзі, під­водячи підсумки 1997 p., постановила, що рішення про перелік країн, готових вступити у третій етап ЕВС, буде прийнято на її засіданні 2 травня 1998 р. Урядам країн-членів Спільноти було запропоновано подати звіти про виконання критеріїв. Далі Рада ЄС у складі міністрів економіки та фінансів прийняла кваліфікованю більшістю проект пере­ліку учасників третього етапу ЕВС, при цьому країни, що проявили свою незацікавленість у вступі, тобто Великобританія, Данія і Швеція, участі в голосуванні не брали. Останнє слова належало Раді ЄС, котра знову ж таки, проголосувавши кваліфікованою більшістю, визначила 11 країн, спроможних розпочати третій етап ЕВС. Це були Бельгія, Фін­ляндія, Франція, Ірландія, Італія, Люксембург, Нідерланди, Німеччина, Португалія, Австрія та Іспанія. Тобто у цей список не ввійшла лише Греція. При завершальній оцінці переважили не стільки статистичні дані про виконання критеріїв конвергенції, скільки політична воля країн розпочати перехід на нову валюту достатньо енергійно.

На засіданні Ради ЄС в Мадриді (1995) було вирішено, що май­бутня спільна валюта отримає назву «євро» і з 1 січня 1999 р. буде використовуватися для безготівкових операцій, а національні валюти залишаться паралельним законним платіжним засобом. Починаючи з 1 липня 2002 р. в обіг запроваджуватимуться банкноти і монети євро, а національні валюти перестануть існувати.

Для того, щоб євро могло стати справжнім, юридично законним платіжним засобом, що викликає до себе довіру, Комісія видала «Зе­лену книгу про практичні дії при запровадженні єдиної валюти», яка містить дефініцію нових міжнародних грошей, правові норми їх дено-

мінації, політичні аспекти введення спільної валюти, а також заходи, які повинні надати євро всі міжнародні гарантії і захист на території Союзу. Політичні кордони держав, які до тепер були також валютни­ми кордонами, втрачають цю властивість і таким чином утворюється спільний валютний простір. Щодо економічного наповнення валют­них параметрів, то гарантією цього не може стати жоден правовий документ, оскільки головну роль тут відіграє валютний ринок і ринок капіталу, вже достатньо повноцінно інтегровані в Європі.

Згідно з Зеленою книгою, запровадження євро насамперед стосу­ється національних центральних банків, потім - банківської системи загалом, і врешті - безпосередньо громадян Союзу. Передусім це пов'язано з мінімізацією витрат на заміну валюти, тому Зелена книга визначає всі необхідні для цього заходи.

Запитання і завдання:

1. Яка правова база спільної валютної політики ЄС?

2. Якими є головні етапи становлення економічно-валютного со­юзу?

3. Перелічіть та охарактеризуйте основні критерії вступу країн до Економічно-валютного союзу.

4. У чому полягає особливіть запровадження єдиної валюти -євро?

Поиск по сайту: