ЕНЕРГЕТИЧНА ПОЛІТИКА ЄВРОПЕЙСЬКОГО СОЮЗУ

Принципи та завдання енергетичної політики ЄС. Енергетична політика ЄС грунтується на трьох загальних принципах, визначених ще 1952 р. Паризьким договором про створення Європейського співтовариства вугілля і сталі та покладених в основу об'єднання європейських країн: спільний ринок, спільні завдання та інститути. Конкретизація та визначення згаданих спільних цілей та основних на­прямів їх досягнення залежить від актуальних викликів енергетичній безпеці країн-членів ЄС.

Завдання та напрями енергетичної політики ЄС визначаються самим характером енергетичного сектора Євросоюзу та тенденціями змін у ньому, що можуть бути зумовлені розширенням.

Енергетичний сектор ЄС залежить від імпорту енергоносіїв. Вхо­дження до ЄС країн-кандидатів суттєво підвищить рівень імпортної залежності. За експертними оцінками, загальна залежність ЄС від імпорту енергоносіїв до 2030 р. може зрости до 70 %, значно та на тривалий час погіршаться показники диверсифікованості джерел і шляхів транспортування енергоносіїв. Це, за умови невжиття карди­нальних заходів, може поставити енергетику ЄС у критично залежне становище.

Виходячи з цього та маючи на меті забезпечення сталого роз­витку й підвищення конкурентноспроможності європейської еко­номіки, ЄС формулює головні завдання енергетичної політики, на підставі яких можна виокремити її стратегічні напрями на сучас­ному етапі.

Завдання:

• забезпечення безпеки енергопостачання зростаючої зовнішньої залежності ЄС у цьому секторі;

• сприяння щільнішій інтеграції на енергетичних ринках Співто­вариства;

• включення як однієї з найважливіших енергетичної складової до стратегії підготовки до вступу країн-кандидатів.

Стратегічні напрями:

• забезпечення енергетичної безпеки країн-членів;

• формування внутрішнього енергетичного ринку;

• участь у підготовці енергетичних секторів країн-кандидатів до функціонування за умов ЄС.

Враховуючи, що на енергетичну політику поширюються загальні засади формування та реалізації спільної політики ЄС у різних сфе­рах, засади економічної діяльності та засади функціонування ринку, сформульовані та прийняті в межах Євросоюзу.

Правова основа енергетичної політики ЄС. Енергетичне законо­давство ЄС є частиною законодавства Євросоюзу та, мабуть, найпо­тужнішим засобом формування спільної політики ЄС. Його суть як засобу фомування спільної політики полягає у виробленні та прийнятті на наднаціональному рівні певних нормативно-правових актів, до яких адаптовуються національні законодавства, внаслідок чого досягається їх уніфікація. Сфери та ступінь гармонізації законодавства країн-членів також визначаються відповідними правовими актами ЄС.

Гармонізація законодавств країн-членів Римським договором про створення Європейського економічного співтовариства (ЄЕС) 1957 р. визначена як пріоритетне завдання. Крім того, Договір передбачав зближення законодавств країн-членів настільки, наскільки це необ­хідно для функціонування Єдиного ринку (ст. З, п h).

У процесі європейської інтеграції від Європейських співтовариств до Європейського Союзу країнами-членами накопичений значний обсяг правових норм, що отримав назву acquis communautare та є обов'язковим для дотримання країнами-членами та імплементації національними законодавствами країн-кандидатів.

Для правового нормування енергетичного сектора використовуються традиційні для ЄС види нормативно-правових актів (міждержавні угоди,

регламента, директиви, рішення, пропозиції, рекомендації), документи політичного характеру (Європейська енергетична хартія), а також так зва­ні Білі та Зелені книги, в яких наводиться інформація про стан виконанння заходів спільної енергетичної політики та декларуються стратегія і кон­кретні заходи на перспективу (Біла книга про внутрішній ринок 1985 p., Зелена книга «Назустріч Європейській стратегії безпеки енергопоста­чань» 2000 p., Біла книга про відновлювані джерела енергії).

Найпоширенішими актами, що використовуються в сфері регулю­вання енергетичного сектора ЄС є директиви. Це означає, що спільна енергетична політика ЄС перебуває на стадії становлення і тому надає значну свободу дій національним органам влади у виборі термінів і засобів виконання прийнятих на наднаціональному рівні рішень.

Поиск по сайту: