Інструктивно-методичні матеріали. Написана першою серед трагедій Фіванського циклу й поставлена в 442 році до н.е., «Антігона» завершує сумну розповідь про долю Лаєвого роду і вважається

Написана першою серед трагедій Фіванського циклу й поставлена в 442 році до н.е., «Антігона» завершує сумну розповідь про долю Лаєвого роду і вважається однією з кращих античних драм. Час її створення збігається з «віком Перікла», періодом буйного розквіту афінської культури. Низка епізодів трагедії пов’язана з сучасністю. Головний конфлікт зосереджений навколо проблеми співвідношення державних і божественних законів.

Трагедія відкривається прологом, у якому відбувається діалог Антігони із сестрою Ісменою. З нього глядачі довідуються, що в смертельному двобої загинули їхні брати Етеокл і Полінік. Царем Фів після їх смерті стає Креонт, який видає свій перший закон; Етеокла як героя, захисника держави, ховають з усіма почестями, а Полініка, який зрадив рідне місто і пішов на нього війною, залишають на полі бою на поталу хижим псам і птахам. Антігона пропонує сестрі порушити закон і поховати тіло Полініка, оскільки це їхній рідний брат. Із самого початку автор підкреслює незалежний і твердий характер Антігони. Ісмена ж, утілення жіночого начала й боязкості, відмовляється від сміливого плану сестри, посилаючись на те, що вони – лише слабкі жінки і їм «з чоловіками не змагатися».

Розгнівана Антігона вирішує самостійно здійснити обрад поховання, бо для неї найсвятішим є виконання обов’язку.

Хор співає радісну пісню з нагоди визволення Фів від смертельної небезпеки – війська аргівських вождів зняли облогу й повертаються додому. Креонт оголошує ліванцям свою долю – заборону ховати Полініка.

Незабаром прибуває страж із звісткою, що хтось переступив закон і виконав поховальний обрад над тілом Полініка. Розлючений Креонт загрожує варті розправою, якщо не буде знайдено порушника, обвинувативши її в хабарництві. Хор після цього виконує величний гімн на честь людини й людського розуму.

Антігона вирішує вдруге здійснити поховальний обряд, буря змела з тіла Полініка насипану нею землю. Тепер уже варта її затримує і перепроваджує до Креонта. В гострій суперечці з царем дівчина доводить своє право поховати рідного брата, тому вона й порушила наказ Креонта.

Але засліплений гнівом і владою, що раптом потрапила йому до рук, Креонт нічого не хоче слухати. Щоправда, він слушно вважає, що перед законом усі рівні, і далі діє, виходячи саме з цієї посилки. Інша правда, якщо він не звернув уваги на слова Антігони про існування «закону богів», або «неписаних законі».

Антігона неодноразово доводить Креонтові, що для неї вищою славою є поховання брата, що її вчинок схвалюють усі ліванські громадяни, тільки не насмілюються йому про це сказати, боячись деспотичної натури царя та його покарання. Власне, вона обвинувачує Креонта в тиранії.

До Креонта приходить його син Гемон, щоб урятувати свою наречену Антігону. У різкій суперечці з батьком він доводить хибність його вироку, того шляху, на який він став. Гемон не називає Креонта тираном прямо, але вся промова його говорить про це. Не дуже високої він думки і про розум свого батька.

Гемон обвинувачує батька в порушенні справедливості й відсутності пошани до богів. Та всі ці обвинувачення Креонт відкидає і стоїть на своєму – з живою Антігоною Гемону ніколи не одружитися. Відповідь сина, яку він зрозумів як загрозу, викликає у Креонта вибух люті й він кричить, що негідниця негайно загине.

Найвищого напруження дія досягає під час останнього побачення Антігони та Креонта. Монолог, у якому дівчина прощається з життям, один із найтрагічніших у світовій драматургії. Вона не шкодує за вчиненим, хоч і приречена за це на смерть. І оплакує лише своє молоде життя, у якому не було радощів. Ідучи до похмурого царства Аїда, вона так і не пізнала кохання, щастя материнства, і залишиться ніким не оплакувана.

Сильна й вольова натура, Антігона своїм протистоянням Креонту викликала співчуття глядачів та хору. Її сміливі виступи проти царя навіть лякають хор, але він віддає їй належну шану.

За наказом Креонта дівчину замуровують у печері. Цар повертається з гордим почуттям виконаного обов’язку, але зустрічає сліпого Тіресія, який розповідає йому про погані прикмети й докоряє за несправедливі дії. Образна відповідь царя, навіть обвинувативши старого в хабарництві, примушує віщуна розкрити значення прикмет.

Наляканий і розгублений цар питає поради в Провідника хору, і той відповідає, що слід якнайшвидше визволити з печери дівчину і поховати померлого. До краю стурбований Креонт віддає накази, сам із смиренням обіцяє випустити дівчину. Але вже занадто пізно. Вона навіть померти не схотіла так, як того бажав деспотичний цар – від спраги й голоду. Вісник приносить скорботну і драматичну вістку про смерть Гемона.

А згодом другий Вісник сповіщає про смерть Креонта Еврідіки, яка не знесла звістки про загибель єдиного сина. Ридаючий Креонт просить богів швидше послати йому смерть. А хор, спостерігаючи його муки, співає скорботну пісню: людина доживає до сивого волосся, але, зрозуміла, не шануючи богів, робить хибний крок і тим накликає сама на себе нещастя.

Софокл міг би пояснити загибель Антігони родовим прокляттям, але подібна проблема поета вже не цікавить. Конфлікт між Антігоною та Креонтом він розглядає з позиції боротьби державних («писаних») і традиційних моральних («неписаних») законів.

Практичне заняття №6

Поиск по сайту: