Державний устрій на Наддніпрянській Україні

У XIX ст. посилення поліцейсько-бюрократичної самодержав­ної системи зумовило остаточну ліквідацію решток автономії укра­їнських земель.

Центральне управління Україною здійснювали імператор і органи, які перебували при його особі: “Власна Його Імпера­торської Величності Канцелярія”, Державна рада, Комітет мі­ністрів. Важлива роль у системі центрального управління укра­їнськими землями належала Міністерству внутрішніх справ і га­лузевим міністерствам, які мали органи в системі місцевого управління.

Місцеве управління очолювали генерал-губернатори та губер­натори, які зосередили у своїх руках вищу місцеву адміністра­тивну, поліцейську, наглядову, а до проведення судової рефор­ми 1864 р. й судову владу. У розпорядженні генерал-губернаторів були розташовані на відповідній території війська, які викорис­товувались для придушення народних повстань.

Повноваження генерал-губернаторів і губернаторів у системі адміністративних репресивних заходів, спрямованих на бороть­бу з національно-визвольним рухом, ще більше розширилися впродовж другої половини XIX ст. Так, відповідно до “Положення про заходи щодо охорони державного порядку та громадського спокою” (1881 р.) генерал-губернатор мав право вводити стан посиленої охорони. До системи губернського управлінн я входили: губернатор; губернське правління з віце-губернатором, радника­ми, прокурором, канцелярією; губернські установи галузевого управління — казенна палата, суд, присутствіє поліції, рекрут­ське присутствіє та ін. Губернському апарату підпорядковувався повітовий апарат управління.

До системи повітового управління, де головна роль належа­ла земському суду, входили повітові казначейство, правління дер­жавних маєтностей, митні установи та ін. Земський суд (до 1837 р.— нижній земський суд), окрім правосуддя, здійснював нагляд за станом громадського порядку, забезпечував сплату по­датків, виконання повинностей, тобто одночасно був і судовим і адміністративно-поліцейським органом. Земські судді на Україні призначалися губернатором лише з числа дворян, а земські справники (голови судів) — царським урядом за поданням губер­натора, погодженим із міністром внутрішніх справ.

До місцевого управління належали й станові органи— гу­бернські та повітові дворянські зібрання, на чолі з предводите­лями дворянства. Через них дворяни впливали на вирішення важливих місцевих проблем, обирали своїх представників до органів місцевого управління.

Державними селянами відтепер опікувалися волості, в яких діяли волосні управління у складі волосного голови, старост і писаря.

Управління в містах, крім виборних установ (міських рад, магістратами, ратушами) здійснювалося поліцейськими органа­ми. У містах більших керували управи благочиния, які склада­лися з городничого, двох приставів і двох ратманів. Менші міста мали городничих, поліцмейстерів і станових приставів. У містах зі жвавою торгівлею, в Одесі, Херсоні, Феодосії, з 1803 р. запро­ваджувався інститут градоначальників, які за повноваженнями прирівнювалися до губернаторів.

На початку XX ст. унаслідок революційних подій 1905-1907 pp. царизм знову змушений був удатися до буржуазно-демократичних пе­ретворень державного ладу. 17 жовтня 1905 р. було оприлюдне­но Маніфест, який “дарував громадянські свободи” і, заснував­ши Державна дума як законодавчий орган, проголошувала заса­ди буржуазного конституціоналізму. Водночас, цар здійснив реорганізацію Державної ради, також наділивши її законодав­чими функціями (Маніфест і указ від 20 лютого 1906 p.). Законо­давчі рішення Державної думи мали розглядатися Державною радою, без її згоди вони не могли вважатися дійсними. Держав­на рада мала однакові з Державною думою права. Однак за своїм складом (імператор призначав Голову й Віцеголову, половину її членів, інша половина обиралась на корпоративній основі) Дер­жавна рада відігравала консервативну роль. Фактично було ство­рено двопалатний парламент, в якому нижньою палатою слід вважати Державну думу, а верхньою — Державну раду.

За результатами перших виборів до Думи від України увійш­ло 102 депутати, що становило майже чверть від її загального складу. У першій Думі частина депутатів-українців (45 осіб) об’єдналася в Українську думську громаду, політичною платформою якої була автономія України. Українська фракція мала свій друкований орган— “Український вісник”. До другої Думи було обрано також 102 депутати. Українські депутати (47 осіб) знову створили громаду й видавали часопис. Громада намагалася зако­нодавчим шляхом досягти автономії України, запровадження місцевого самоврядування, введення української мови у школах, судах, церкві.

Антидемократичне виборче законодавство, затверджене ца­рем 3 червня 1906 р., мало наслідком обрання серед відповідно 111 і 97 українських депутатів третьої та четвертої Державних дум переважно монархічно налаштованих поміщиків і свяще­ників. Коли у 1908 р. депутати внесли законопроект про укра­їнську мову навчання в початкових школах, у 1909 р. постави­ли питання про українську мову в судах, у 1913 р.— про сва­вілля адміністрації в Україні, по жодному з цих питань Дума не прийняла рішення. Отже, переважно монархічно-шовіністич­ний склад III і, особливо, IV Думи зумовив реакційний харак­тер її діяльності.

Поиск по сайту: