КОМПЛЕКС СВАВОЛІ І ІЛЮЗІЙ ЯК КРИМІНОГЕННА ФОРМА ВОЛІ І СВІДОМОСТІ

Унікальний матеріал для наукового дослідження морфології
волі і свідомості злочинця представлений у творчості Ф.М.Достоєвського, який збагатив розуміння душі людської відкриттями, одержаними в результаті художнього дослідження феномена сваволі.

Ці відкриття, очевидно, стали можливими завдяки особливій
творчій інтуїції Ф.М.Достоєвського, що виявляє себе в його методі дослідження дійсності.

Який же цей метод? Його можна помітити вже у ставленні
Ф.М.Достоєвського до психології. Завдяки своїй творчій інтуїції він проникливо помітив, що при вирішенні етичних проблем сама по собі психологія як інструмент дослідження є "з двома кінцями". Це означає, що сама по собі психологія невизначена (двозначна), вона однаковою мірою може бути використана для здобуття двох протилежних рішень однієї і тієї ж етичної проблеми. Пізнавши цю властивість, притаманну психології, Ф.М.Достоєвський у своєму художньому дослідженні душі людини застосовував психологію, доповнюючи її "позитивними фактами". У цьому методі і проявляється особливістю його творчої інтуїції. Поєднання психології і "позитивних фактів" у руках Ф.М.Достоєвського, з одного
боку, сприяло реалізації можливостей і того, й іншого, а з другого боку - усувало ті недоліки, які у них з'являються, коли вони не поєднуються між собою.

При найближчому розгляді досвіду художнього дослідження
душі людини, що належить Ф.М.Достоєвському, вбачається, що те, чим доповнював він психологію, ті "позитивні факти", з допомогою яких він перетворював психолоґію "з двома кінцями" у психологію визначену (недвозначну), - це не що інше, як соціологія. Очевидно, творча інтуїція Ф.М.Достоєвського обдарувала його методом, застосування якого підтверджує передбачення Т. Рібо, сприйняте пізніше Е.Дюркгеймом, про те, що в майбутньому психологія знайде свій вищий розквіт у соціології.

Ймовірно, зв'язок між психологією і соціологією може бути
інтерпретований у відповідності з "законом годинника" таким чином. Виходячи з того, що терміном "соціальне" ми домовились у даній роботі позначати предметне буття людини у суспільстві, соціологія - це наука про предметне буття людини, яке продукує її волю. Отже, зв'язок між психолоґією і соціологією визначається зв'язком між психікою людини у суспільстві (тобто свідомістю) і предметним буттям людини у суспільстві (тобто волею) у відповідності з "законом годинника". Психологія перестає бути "з двома кінцями", якщо вона поєднується з соціологією, і навпаки - соціологія перестає бути "з двома кінцями", якщо вона поєднується з психологією. Тому доля і психології, і соціології така, що, розвиваючись, вони все більше диференціюються і інтеґруються між собою таким чином, що утворюють нову галузь науки - соціопсихологію, котра досліджує заданий "законом годинника" комплекс, що складається з предметного буття людини у суспільстві (тобто волі) і психіки людини у суспільстві (тобто свідомості).

Творча інтуїція Ф.М.Достоєвського допомогла йому відчути цей зв'язок між психологією і соціологією і озброїла його соціопсихологічним методом художнього дослідження душі людини, хоч він і не усвідомлював існування "закону годинника", що лежить в основі вказаного методу. При найближчому розгляді виявляється також, що творча інтуїція Ф.М.Достоєвського підказала йому шлях пізнання душі людини через розгляд проблеми сваволі, яку він намагається вирішити, застосовуючи соціопсихологічний метод, з допомогою ідеї "ґрунтівництва".

Завдяки особливій творчій інтуїції, Ф.М.Достоєвський досягає такого реалізму у своїх творах, який не досягається в протоколах наукових досліджень. Тому твори Ф.М.Достоєвського - це документи про душу людини, ураженої сваволею, гарантом достовірності яких є геній великого художника-дослідника. У дисертації й робиться спроба дослідити комплекс сваволі і ілюзій як криміногенну форму волі і свідомості з допомогою цих документів, засвідчених рукою Ф.М.Достоєвського. Його твори такою мірою реалістичні, що мають властивості емпіричного матеріалу для наукового дослідження. Так їх розглядали багато філософів, психологів, кримінологів і зокрема Ф.Ніцше, З.Фрейд, Е.Феррі та інші.

Виходячи з цього, у дисертації робиться спроба знайти у творах Ф.М.Достоєвського своєрідне документальне підтвердження (або спростування) наступної гіпотези: злочин - це прояв комплексу сваволі і ілюзій, що утворюється у людей, які беруть участь в економічному обміні в формі непідприємництва. З цією метою за допомогою соціопсихологічного методу досліджуються такі твори письменника: "Записки з Мертвого дому", "Записки з підпілля", "Злочин і кара", "Біси", "Брати Карамазови", публіцистика 1861-1865 рр., "Щоденник письменника" та деякі інші.

Проведене дослідження показало наступне. Ф.М.Достоєвський зробив соціопсихолоґічне відкриття, "прочитавши", завдяки своїй творчій інтуїції, в розглядуваній ним дійсності образ злочинної "людини з підпілля", що уражена "бісом сваволі" і "блудом свідомості" в результаті "відірваності від ґрунту" ("неділовитості"). Сформулювавши це своє відкриття у "Записках з підпілля", що вийшли в світ у 1864 році, він до кінця свого життя займався
дослідженням відкритого ним феномена.

При найближчому розгляді виявляється, що в представлених
Ф.М.Достоєвським "документах" про душу людську "біс сваволі" і "блуд свідомості" - це не що інше, як комплекс сваволі і ілюзій, а "відірваність від ґрунту" ("неділовитість") - це не що інше, як участь в економічному обміні у формі непідприємництва. Таким чином, підтверджується запропонована у дисертації гіпотеза про те, що злочин - це прояв комплексу сваволі і ілюзій, що утворюється у людей, які беруть участь в економічному обміні у формі непідприємництва.

Пізнання комплексу сваволі і ілюзій як криміногенної форми волі і свідомості сприяє також розгляду проблеми співвідношення "сваволі" і "нової волі". У романі "Злочин і кара" ця проблема представлена у вигляді проблеми співвідношення "злочинця" і "людини - новатора" (типу Сократа). Герой роману Раскольніков, розглядаючи цю проблему і намагаючись знайти принципову різницю між злочинцем і людиною-новатором, стверджує, що звичайний злочинець, тобто людина-новатор сократівського типу, - це той, хто вчиняє злочин "заради ідеї". З цього випливає, що і злочинець, і людина-новатор є людьми, у котрих воля знаходиться у стані сваволі. Але це не так. Людина-новатор відрізняється від злочинця тим, що вона має не сваволю "заради ідеї", а нову волю, що утворюється у неї в результаті прилучення до нового "ґрунту", який виникає у будь-якому суспільстві за законом його розвитку. Таким був, зокрема, Сократ, котрого співгромадяни-консерватори, прилучені до старого "ґрунту", не змогли відрізнити від злочинця.

Розглядаючи в своїх працях цю ж проблему, Ф.Ніцше на відміну від героя "Злочину і кари" стверджує, що всі злочинці – це люди-новатори. На відміну від Ф.М.Достоєвського, який вважав, що сваволя - це хвороба духу людини, якої треба позбавлятися прилученням до "ґрунту", Ф.Ніцше вважав, що сваволя - це здоров'я духу людини, невірно приписуючи сваволі якості нової волі, котра властива людині-новатору. Людина-новатор дійсно виходить за межі існуючих норм права і моралі, але лише тією мірою, в якій вони застаріли, проявляючи при цьому не сваволю, а нову волю.

Ф.Ніцше розуміє людину-новатора як надлюдину, що має "волю до влади", причому воля ця у неї знаходиться у стані сваволі.

Дослідження морфолоґії волі і свідомості людини, яке приводить до висновку про існування різних форм волі - сваволя і несваволя, стара воля і нова воля - вказує на те, що відкрита А.Шопенгауером "воля до життя" може бути правильно зрозуміла, якщо її розглядати в цих різних формах, тобто, розрізняючи "волю до життя" у злочинця, у незлочинця, у людини-консерватора, у людини-новатора.

ГЛАВА IV.

Поиск по сайту: