АвтоАвтоматизацияАрхитектураАстрономияАудитБиологияБухгалтерияВоенное делоГенетикаГеографияГеологияГосударствоДомДругоеЖурналистика и СМИИзобретательствоИностранные языкиИнформатикаИскусствоИсторияКомпьютерыКулинарияКультураЛексикологияЛитератураЛогикаМаркетингМатематикаМашиностроениеМедицинаМенеджментМеталлы и СваркаМеханикаМузыкаНаселениеОбразованиеОхрана безопасности жизниОхрана ТрудаПедагогикаПолитикаПравоПриборостроениеПрограммированиеПроизводствоПромышленностьПсихологияРадиоРегилияСвязьСоциологияСпортСтандартизацияСтроительствоТехнологииТорговляТуризмФизикаФизиологияФилософияФинансыХимияХозяйствоЦеннообразованиеЧерчениеЭкологияЭконометрикаЭкономикаЭлектроникаЮриспунденкция

Світова історична наука у ХХ ст. 6 страница. Найбільш завершений вигляд теологія історії раннього християнства отримала у творчості єпископа м

Читайте также:
  1. XXII Наука не йде до бука
  2. XXXVIII 1 страница
  3. XXXVIII 2 страница
  4. XXXVIII 2 страница
  5. XXXVIII 3 страница
  6. XXXVIII 3 страница
  7. XXXVIII 4 страница
  8. XXXVIII 4 страница
  9. XXXVIII 5 страница
  10. XXXVIII 5 страница
  11. XXXVIII 6 страница
  12. XXXVIII 6 страница

Найбільш завершений вигляд теологія історії раннього християнства отримала у творчості єпископа м. Гіппон у Північній Африці Августина Аврелія (Блаженного) (354 – 430 рр.), зокрема в його релігійно-філософському трактаті «Про Град Божий». Трактат створювався у драматичних обставинах, коли в 410 р. Рим був захоплений і пограбований вестготами Аларіха. Освічені сучасники сприйняли цей факт як початок «кінця світу». Свідомі римляни не могли збагнути, як Рим – «володар всесвіту», «світоч цивілізації» став жертвою орди варварів. Під враженням суспільної катастрофи Августин, спираючись на Святе Письмо, подав християнську версію історичного розвитку, якій судилося на багато наступних століть визначити зміст християнського світобачення.

У центрі християнського світобачення замість античного Космосу опинився творець всього сущого – Бог, наділений усіма атрибутами трансцендентності, незмінності, всебачення, безмежності і всемогутності. Він створив і скеровує єдиний світ, що складається з Неба і Землі й нараховує близько 6 тис. років від «Дня творення». Світ, в якому живе людина, є лише блідим і недосконалим відображенням світу Бога-творця. Життя в земному світі складне і небезпечне, безрадісне і переповнене стражданнями. Людина, перебуваючи у земному житті, тільки «страждає» і «вмирає», тому що це її життя є наслідком гріхопадіння, перемоги ворожих сил (диявола). Августин протиставляє земному життю людини потойбічний, трансцендентний світ, створений Богом. Християнський теолог назвав його «Град Божий». Прагнення досягнути «Граду Божого» має стати головним смислом буття і призначенням кожної окремої людини.

Важливою з точки зору розвитку історизму є концепція людини Августина Блаженного. Для нього людина є двоїстою істотою, через те, що її тіло, матеріальна оболонка належить світові природи і як і інші живі істоти прагне земного щастя. Водночас, людина має розум, волю і здатність до духовного оновлення, тобто, має душу. Це дає їй можливість духовного єднання з Богом. Смерть не знищує людину остаточно, а лише відкриває шлях до Бога. Бог відкриває перед людиною шляхи до Спасіння і спрямовує її до нього. Без Бога людина не має ніякого значення.

З цього можна зробити висновок, що Августин повністю відійшов від античної традиції бачення людини, в основі якої ми бачили віру в людські можливості, в її активну і позитивну роль у світі. Якщо античні мислителі ставили людську активність у залежність від природних і соціальних умов, то Августин вважав, що людська діяльність значною мірою залежать також і від суспільної моралі.



Важливим внеском у розвиток історизму була ідея Августина про єдність всього роду людського і універсальність його історичного шляху. Щоправда, на думку християнського теолога, універсалізм історичного розвитку виражається в тому, що всі люди, незалежно від мови, племені, віри йдуть в одному напрямі – до Бога. Але таке бачення суспільства кардинально відрізнялося від античного.

Загалом для християнства історія набула особливого значення. Адже події «священної історії» пов’язані з народженням, земним життям, діяннями Ісуса Христа стали центральними в християнському віровченні. Отож, можна стверджувати, що християнство є найбільш «історичною» релігією.

У межах християнської теології відбувалась активна розробка ідеї історії. Щоправда, ця ідея набула форми теології історії («Вивчення Бога»). Але навіть такий підхід створював перспективу для зародження філософії історії. Теологія історії містила тезу про єдність історичного процесу, що відбувається в межах провідної мети. Таке бачення вже створювало умови для пошуків проявів головної теологічної ідеї в конкретних історичних подіях.

Загалом, бачення Августином минулого зводиться до таких філософських висновків. Історія людства – це історія боротьби добра і зла, точніше, віри і невір’я. Історія відбувається в часі і просторі і проходить низку етапів від «Початку» до «Кінця». Людина в цій історії є знаряддям Божественної волі – Провидіння. Для Августина ідея провіденціалізму– намагання знайти у всіх явищах земного життя прояви Божественної волі – стала підставою теологічної історії і, водночас, її методом тлумачення історичних подій. Якщо ж хто-небудь спробує дати інше пояснення подіям земного життя, то він буде просто обманювати людей, доводив християнський філософ-богослов.

‡агрузка...

Августин залишив також і свої глибокі міркування щодо феномену часу. Він доволі вірно встановив труднощі відокремлення в рамках минуле – сучасне – майбутнє. Августин ще на початку нової ери встановив суб’єктивну природу часу. Час, на його думку, це властивість людської душі, тобто, феномен часу пов’язаний з вірою і через неї з Богом. Час, за Августином, має лінійний характер і чітку спрямованість від моменту творення до пришестя Христа і до Другого пришестя і Кінця світу. Рух часу не передбачає повернення або циклічності. Початок і кінець притаманний як кожному окремому існуванню, так і історії в цілому.

У теології Августина є також і обґрунтування ідеї розвитку. Мислитель змальовує світовий історичний процес як перехід від одного стану до іншого: етап «природного стану» (до появи «Закону Божого» (Старого Заповіту)), далі – етап «Божої милості» («Боговтілення»), який триватиме до Другого Пришестя і Страшного Суду.

Для середньовічного світосприйняття особливе значення мала християнська хронологія всесвітньої історії, яку розробив Юліан Африканський приблизно в 220 р. Згідно з його розрахунками, від створення світу до пришестя Христа пройшло 5500 років, а після нього до «кінця світу» залишалося рівно 500 років. Варто зазначити, що в Європі через цю теорію напередодні 1000 р. мало місце доволі серйозне соціальне напруження.

Подальший розвиток середньовічного історизму можна виявити у творчості відомого теолога Йоахима Флорського (бл. 1132 – 1202 рр.). Він був абатом бенедиктинського монастиря в Калабрії. У його богословському трактаті «Вічне Євангеліє» можна ознайомитись із унікальним тлумаченням «Одкровення Іоанна». Замість традиційного поділу світової історії на два періоди (до моменту народження Ісуса Христа і після цього), абат запропонував свій власний тричленний поділ. Вся світова історія, на думку Йоахима Флорського ділиться на три частини, згідно з трьома іпостасями Бога – Бога-Отця, Бога-Сина і Бога-Духа Святого. Кожній іпостасі відповідає окремий період світової історії: період Старого Заповіту, період Нового Заповіту і період «Вічного Євангелія». Кожен наступний період – це щабель до Царства Небесного. Варто вказати, що «тріада» Флорського значно розширила бачення минулого християнськими теологами.

У період середньовіччя церкви і монастирі стали вогнищами культури і освіти. Тут зосереджується також і історіописання. Священики і ченці залишили чимало творів історичного характеру. Всі їх можна згрупувати в три типи: 1) теологічні трактати, в яких розробляється ідея історії з позицій провіденціалізму; 2) аннали і хроніки, які містили запис найважливіших подій церковного і світського життя; 3) житія святих, або агіографія.

Аннали ченців, священиків і абатів являли собою стислі і сухі нотатки про події по роках. Хроніки крім порічних записів про події в державі, чи в регіоні, як правило, містили й розгорнутий опис «світової історії», в який включалися місцеві події. Історії в середньовічній історіографії вирізняються тим, що їх писали очевидці або ж учасники описуваних подій.

Варто зазначити, що середньовічні хроніки, переважно були творами компілятивного характеру. Часто укладачі хронік використовували тексти античних письменників чи істориків, вводили до свого тексту різноманітні документи, іноді суттєво їх переробляючи на догоду церковній чи світській владі. Середньовічні хроніки були переповнені різноманітними оповідями про чудеса, дива, пов’язані з вірою і церковним життям. Історична реконструкція наукової праці середньовічних істориків-ченців, абатів чи єпископів дає нам таку картину. Взимку хроністи робили виписки з різноманітних джерел на воскові дощечки, а влітку ці записи ретельно переносили на дуже дорогий матеріал – пергамент. Особливістю хронік є й те, що до їх тексту упродовж часу вносилися зміни і доповнення у зв’язку з політичною ситуацією, чи династичними потребами.

Середні віки поділяються на три періоди: раннє, високе і пізнє середньовіччя, кожен з яких має відповідні особливості господарського, економічного, політичного і соціокультурного-розвитку. Кожному періодові середньовіччя відповідає своя традиція історіописання.

Так, для раннього середньовіччя характерним є збереження в історіографії сильного античного елементу. «Варварські королі», переважно прагнули перейняти, хоча б зовні, високу античну культуру. Звідси, й численні компіляції античних істориків цього часу. Щоправда, середньовічні історики, використовуючи античні історичні сюжети, чи героїв, намагалися дати їм християнське тлумачення. Ці історики часто виконували «замовлення» варварських правителів, яке полягало у тому, щоб з допомогою історії довести їх «законне право» на володіння територією колишньої Римської імперії. Так, Кассіодор ще в 519 р. на прохання наступника Теодоріха Остготського написав «Всесвітню історію», де проводилась ідея всесвітньо-історичного значення примирення і поєднання варварів і римлян для збереження і нового розквіту римської спадщини.

Таке ж завдання виконувала й «Ґетика» Кассіодора, в якій історик змушений був шукати історичне коріння готів у племен фракійців (ґетів), які жили на Балканському півострові задовго до приходу готів. Інший історик Йордан також долучився до такої праці і написав трактат під заголовком «Про походження і діяння ґетів». Тут оспівуються «славні діяння» готських племен і їх вождів у минулому. У подальшому стало традицією використання хронік та інших історичних творів з метою звеличення варварських правителів.

Якщо Кассіодор і Йордан служили своєю історичною працею ост-готам, то Григорій Турський (540 – 593 рр.), єпископ із міста Тур головний свій твір «Історія франків» присвятив діянням правителів франків і християнській церкві в Галлії. Григорій Турський подав історію через призму августинівської концепції Града Небесного і Града земного. Кривава і злочинна історія франкських королів контрастує з духовною і подвижницькою історією церкви в державі франків. Тут також подаються різноманітні дива і неймовірні історії, пов’язані з поширенням вчення Ісуса Христа. Чого варта лиш історія навернення Хлодвіга до християнства. Правитель, згідно з Григорієм Турським, довго перебував у полоні язичництва і тільки після чудесного порятунку на полі бою він змінив своє ставлення до віри в Христа. Під час битви з племенем аламанів, коли франки опинилися на межі загибелі, Хлодвіг звернувся з проханням до Ісуса Христа допомогти і поклявся після перемоги охреститися. Згідно з «правилами жанру», відразу ж вождь аламанів загинув, а його військо побігло з поля бою. Після цього Хлодвіг урочисто прийняв хрещення від єпископа Реймського Ремігія. Незважаючи на далеко не християнські засади правління Меровінгів, Григорій Турський жодного разу у своїй праці не засумнівався у справедливості перебування їх при владі. У світовій гуманітарній традиції Григорій Турський здобув собі звання «батько французької історіографії».

Серед письменників доби раннього середньовіччя виділяється Ісидор Севільський (570 – 636 рр.). Тривалий час він обіймав посаду глави іспанської церкви. Був свідком переходу вест-готів з аріанства до ортодоксальної нікео-константинопольської християнської віри. Йому вдалося зібрати велику бібліотеку античних текстів. Використовуючи здобутки грецьких і римських авторів, Ісидор написав великий твір «Початки або Етимології» у 20 книгах. Ця праця була призначена для підвищення рівня освіченості священнослужителів. Тут поміщено велику кількість витягів з античних текстів. Ісидор Севільський намагався використати античне знання для утвердження християнського віровчення.

Ісидор Севільський написав і суто історичний твір «Історія готів, вандалів і свевів». Тут поміщено велику кількість інформації про завоювання Піренейського півострова варварами. Але, підкоряючись політичній ситуації в країні, історик обґрунтовує в книзі думку, згідно з якою, готи були найбільш здібними до управління і наведення ладу в державі.

Звання «батька англійської історіографії» в період раннього середньовіччя здобув видатний історик і мислитель Беда Венерабіліс (Високоповажний) (637 – 735 рр.). Перебуваючи в монастирі Ярроу, Беда написав велику історичну працю «Церковна історія народу англів» в 5 книгах. Історик жив, згідно зі своїм гаслом «Завжди або промовляю, або навчаю, або пишу». Предметом його наукових зацікавлень була не тільки історія. Він був авторитетним теологом, цікавився питаннями хронології, географії, економіки, господарювання, державного управління. Така різносторонність позначилася на основному історичному творі Венерабіліса. «Церковна історія» охоплює великий період від перших контактів бретонців і римлян за правління Октавіана Августа до 731 р. У Першій книзі Беда розповідає про події церковного і світського життя, про гоніння на християн, хрещення Британського острова святим Августином, архієпископом Кентерберійським. У Другій книзі автор оповідає про перше покоління англосаксонських християн, про становлення церкви англів і початок місіонерської діяльності в Нортумбрії. Третя книга Венерабіліса присвячена описові перших років існування Нортумбрійської церкви. В Четвертій книзі йдеться про приїзд до Британії Феодора Тарсійського і Адріана Кентерберійського, які сприяли об’єднанню церкви англо-саксів. А в П’ятій книзі історик розповів про сучасний йому стан церковного життя в Англії. Кожна з книг містить оповіді про життя і діяння святих англійської церкви і різноманітні церковні перекази. Автор майстерно вводить історію англійської церкви і народу англів у контекст всесвітньої історії і загальної церковної історії.

Беда здобув популярність у християнському світі своїми агіографічними творами. Так, його «Житіє святих абатів Вермоута і Ярроу» майстерно відтворює духовне життя засновника монастиря абата Бенедикта Біскопа і чотирьох його наступників. Згодом цей твір Венерабіліса став зразком для наслідування в багатьох монастирях Західної Європи.

Беда написав ґрунтовну наукову працю «Раціональна хронологія», в якій спираючись на традицію Августина, Ієроніма й Ісидора Севільського, виділяє шість епох світової історії. Чотири розділи цього трактату присвячені есхатології. В книзі автор подав уніфіковану методику визначення дат Пасхи з врахування значних календарних розбіжностей, які склалися на той час.

До числа великих історіографів раннього середньовіччя варто занести також і Павла Диякона (720 – 800 рр.). Період активної діяльності цього історика припадає на другу половину VІІІ ст. Коли його брат потрапив до в’язниці Карла Великого за участь у змові, Павло звернувся з проханням про помилування у віршованій формі до короля франків. Це зацікавило освіченого Карла і він запросив Павла Диякона з монастиря Монте-Кассіно, де той перебував у той час, до свого двору. Тривалий час Павло був в Аахені, належав до гуртка науковців і літераторів, що започаткували унікальний духовний феномен «каролінгського відродження». Тут він навчав дітей у придворній школі. Наприкінці життя Павло повернувся до свого монастиря, де підготував велику історичну працю в 6 книгах «Історія лангобардів». Він висвітлив історію численного давньогерманського народу від моменту, коли лангобарди покинули Скандинавію і до 740-х рр. Включивши до свого тексту цілу низку міфів і легенд, Павло Диякон намагався їх критично розглянути або спростувати. З тексту видно, що історик добре знав історичні твори своїх сучасників і з багатьма їхніми висновками не погоджувався. Незважаючи на те, що Павло Диякон перебував у полоні християнського бачення історії людства, він все ж, намагався органічно поєднати «священну» і реальну історію. «Історія лангобардів» стала популярною ще в період середньовіччя, про що свідчать понад 100 списків цієї праці, які дійшли до наших днів.

Новий період розвитку середньовічної історіографії припадає на ІХ – ХІ стст. Значно інтенсифікувалась праця укладачів історичних творів за правління Карла Великого і його наступників. Відбулось відродження ідеї Християнської Римської імперії, в якій суспільне життя б базувалося на основі християнських заповідей. Пожвавлення соціально-політичного і культурного життя в імперії Карла Великого зумовило й збільшення числа творів історичного характеру. Переважно це були аннали, які укладали ченці численних монастирів і в яких автори намагалися увічнити історію своєї обителі. Але в цей період з’являються аннали, які укладали на замовлення і під контролем королівської влади. Звичайно, ці історичні твори мали на меті прославити діяльність Карла Великого і його наступників і передати наступним поколінням враження від величі його правління. Саме такими були «Аннали франкського королівства», більш відомі в медієвістиці під назвою «Лоршські аннали» (від назви монастиря, де текст анналів було знайдено). Політична тенденційність творів такого типу була очевидною ще в середні віки.

Після розпаду імперії Карла Великого офіційна анналістика поступово втрачає своє значення і їй на заміну приходять історичні твори, які присвячені місцевим, локальним проблемам. У цей період стають популярними хроніки, які укладають ченці на замовлення місцевих князів, графів і герцогів. З одного боку цей факт засвідчив поширення освіти серед вельмож, а з іншого, такого роду твори були лиш черговими компіляціями різних анналів і хронік. Зокрема, такими були «Муассонська хроніка» і «Хроніка Фрекульфа». Єпископ із Лізьє, що у Нормандії, уклав «Хроніку Фрекульфа» на замовлення канцлера короля Людовіка Благочестивого для навчання наступника Людовіка, його сина Карла Лисого.

«Каролінгське відродження» ознаменувалося, крім іншого, пожвавленням інтересу до історії. Так, освічений соратник Карла Великого Ейнгард (770 – 840 рр.) написав велику працю біографічного жанру «Життя Карла Великого». Книгу Ейнгард писав на основі своїх власних вражень і з використанням доступних йому документів епохи правління Карла. З тексту видно, що автор добре володів латиною і знав літературні прийоми відомого історика епохи античності Светонія. Ейнгардові вдалося змалювати привабливий портрет «Батька Західної Європи», використовуючи ті характеристики, які давав у своєму творі «Життя дванадцяти цезарів» Светоній «правильним» імператорам Веспасіану, Тіту і Тіберію. Однак, не зважаючи на прагнення не відступити від античного зразка життєпису видатних осіб, Ейнгард подає велику кількість важливих фактів періоду правління Карла Великого. Популярність біографії Карла була настільки великою, що до наших днів дійшло понад 80 списків цієї праці.

Після розпаду імперії Карла історіописання занепадає. Щоправда, упродовж Х – ХІ стст. Західна Європа отримала кількох хроністів, які залишили глибокий слід у середньовічній історіографії. Серед них варто виділити французького каноніка з Реймського собору Флодоарда (894 – 966 рр.). Він залишив дві історичні праці «Аннали» й «Історія Реймської церкви». Тут автор дав послідовний опис подій політичного, церковного життя і природних явищ. Ось, зразок літописання Флодоарда з його «Анналів»: «919 р. В рік від втілення Господа нашого Ісуса Христа DCCCCХХІІІ в Реймсі випав дивовижний град, що розміром перевищував куряче яйце; він був настільки великим, що займав середню частину долоні. В деяких місцях сталися й більші чудеса. В цьому році в окрузі Реймса майже зовсім не вродив виноград. Нормани всю Бретань в Кімпері, тобто, ту її частину, яка розташована на морському узбережжі спустошили, розтоптали і ввергли в запустіння, вивівши, розпродавши і вигнавши всіх бретонців. Угорці здійснили грабіжницький набіг на Італію і на частину Франції, а саме королівство Лотаря». Багато місця в «Анналах» відведено висвітленню феодальних міжусобиць, боротьбі з норманами, єпископським призначенням, чудесним явищам тощо. У своїх історичних творах Флодоард використовував і доступні йому документи.

Наступником Флодоарда став чернець із монастиря Святого Ремігія в Реймсі Ріхер (940/950 – після 998 рр.). Він є автором твору «Чотири книги історій». У роботі викладено важливі факти з політичного життя Франції наприкінці раннього середньовіччя. Щоправда, фахівцями встановлено, що ця праця незакінчена і представляє собою лише чернетку. Ріхер походив з родини французького рицаря Родульфа, який перебував на службі у короля Людовіка ІV Заморського. Перебуваючи в монастирі, Ріхер отримав хорошу освіту, де його навчав Герберт Орільякський – майбутній папа римський. У тексті головного твору Ріхера подаються описи хвороб головних діючих осіб французької політики того часу, що вказує на те, що монах володів медичними знаннями і займався лікуванням. Текст «Історії в чотирьох книгах» було написано між 991 і 998 роками. Розпочинається оповідь Ріхера картиною будови світу в цілому і Галлії, зокрема. Монах описав правління короля Карла Простуватого, його сина Людовіка Заморського і фундатора династії Капетингів Гуго Капета. Ріхер подав чимало відомостей про боротьбу між Каролінгами і Капетингами за владу. Крім цього, автор описав унікальні, маловідомі факти про специфіку освіти в цей період західноєвропейської історії. З цього твору можна дізнатися й про нараду абатів, які обговорювали питання реформи монастирського життя, про ранній період діяльності Герберта. У своєму творі Ріхер використовував відомості свого попередника Флодоарда. Але він не просто переписує факти з «Анналів», а дає на їх основі розширений опис. Оскільки Ріхер не був очевидцем подій, про які писав, то його детальні і прикрашені оповіді про битви і довгі промови учасників описуваних подій є більше літературою, написаною для невеликого кола читачів, що здатні оцінити знання автором античних літературних принципів, ніж історією.

Серед західноєвропейських істориків Х ст. почесне місце належить єпископу з Кремони Ліутпранду (920 – 971 рр.). Про його біографію можна дізнатися винятково з його творів. Народився майбутній єпископ у Павії – столиці держави лангобардів на Півночі Італії в знатній родині, яка була близькою до королівського двору. У придворній школі Ліутпранд здобув хорошу класичну освіту. Під час правління лангобардського короля Беренгарія Ліутпранд виконував обов’язки його особистого секретаря. За дорученням свого короля Ліутпранд побував з посольством у Константинополі у візантійського імператора. Потім з невідомих причин відбувся розрив між Ліутпрандом і Беренгарієм і молодий придворний опиняється в німецького короля Отона І вже як політичний емігрант. У Німеччині Ліутпранд зустрівся з єпископом Рецемундом, послом піренейського халіфа Абдурахмана ІІІ, який порадив освіченому лангобарду написати історію сучасної йому Європи і описати діяння її монархів. Упродовж 958 – 962 рр. Ліутпранд написав свій перший історичний твір «Антаподосис або Відплата». Незабаром Ліутпранд виконував важливе дипломатичне доручення імператора Отона І у Константинополі, де в імператора Нікіфора Фоки йому довелось домовлятися про сватання сина Отона І Отона Рудого до доньки колишнього візантійського імператора Романа Феофано. Ця місія закінчилась невдачею. Згодом Ліутпранд написав ще дві праці «Діяння Отона», де прославляв правління німецького імператора, і «Звіт про посольство до Константинополя».

Найоб’ємніша праця Ліутпранда у шести книгах «Відплата» спрямована проти Беренгарія і мала на меті викрити і принизити лангобардського короля перед сучасниками і потомками. Щоправда, йому це не вдалось зробити, тому що історична оповідь доведена лише до 949 р., тобто, до того моменту, коли Ліутпранд здійснив свою першу дипломатичну місію до Константинополя.

Загалом, в «Антаподосисі» Ліутпранд виклав інформацію про події в Західній Європі упродовж 887 – 949 рр. Перші три книги присвячені подіям в Італії і Німеччині з 887 по 931 рр. Але більшу цінність представляє друга частина твору, де автор виступає як очевидець і активний учасник зображуваних подій. У четвертій книзі Ліутпранд помістив відомості про Німеччину і її королів Генріха і Отона. Головна тема: історія правління короля Гуго. Ліутпранд змальовує Беренгарія як втілення всього найгіршого, а Отона показує винятково у світлих тонах. Історична оповідь у творі чергується з мальовничим описом побуту, з новелами й анекдотами доволі двозначного характеру. Як патріот лангобард Ліутпранд виявляє у творі ненависть до всіх іноземців, які нападали на Італію: арабів, угорців, візантійців.

Описуючи своє невдале посольство до імператора Нікіфора Фоки в «Звіті» Ліутпранд мимоволі показав, яка прірва залишалася між західноєвропейцями і візантійцями, незважаючи на спроби зближення. Для візантійців співвітчизники Ліутпранда залишалися варварами, неотесаними ненажерами. Для західноєвропейців греки були брехливими, розніженими, жадібними, негідними зрівнятися з доблесними, сміливими і благородними германськими королями. У такому дусі Ліутпранд протиставляє імператора Отона й імператора греків Нікіфора. Отож, Ліутпранд на відміну від Флодоарда і Ріхера був найбільш політично заангажованим письменником.

Германський історик Відукінд (919 – 973 рр.) був сучасником Ліутпранда. На відміну від лангобардця він все своє життя провів у Корвейському монастирі, де мав можливість писати у спокійній обстановці. На прохання доньки Отона І, абатиси Кведлінбурзької Матильди Відукінд написав твір під заголовком «Діяння саксів» у трьох книгах. У своїй праці Відукінд, спираючись на давні саги, пісні, перекази, античні і середньовічні джерела, на власні знання, подав історію саксів та королів Саксонської династії Генріха І (Птахолова) і Отона І. Події в «Діяннях саксів» доведені до 967 р. Чимало місця в творі присвячено військовим діям між саксонцями і слов’янами. Тут Відукінд прославляє перемоги саксів як носіїв християнства і цивілізованості на територіях які віддавна належали слов’янам.

Наприкінці ІХ ст. за правління короля Уессексу Альфреда Великого (849 – 899 рр.) зароджується англо-саксонське літописання. За ініціативи короля у 891 р. було започатковано працю, яка згодом стала відомою під заголовком «Англо-саксонські хроніки». Цей найдавніший літопис Англії охоплює період від римського завоювання до 1154 р. Укладання цього літопису збігається з закінченням мерсійських і уессекських хронік та усних переказів. До нашого часу дійшли 9 рукописів хронік, які написані англосаксонською мовою і частково латиною. Спочатку скупі повідомлення хронік згодом стають все більш розгорнутими і доповнюються різноманітними вставками. Особливо цінними є ті місця хронік, які оповідають про події ІХ – ХІ стст., найменш висвітлені в історіографії.

Новий період західноєвропейського середньовічного історіописання припадає на ХІІ – ХІV стст. Це період економічного пожвавлення, становлення перших національних держав, інтенсивного розвитку міст, комунікацій і значного розширення відносин з цивілізаціями Сходу. Найважливішою подією цього періоду, яка набула загальноєвропейського значення, стали Хрестові походи.

Під впливом боротьби між папством і імперією відбулось пожвавлення літературного життя. Полеміка між світською і церковною традиціями зумовила деякі зміни й у ставленні до минулого і його інтерпретацій. Провіденціалізм залишався наріжним каменем історіописання, однак ускладнення соціального життя вимагало від теологів нових аргументів для осмислення сучасного і минулого. Оскільки таких аргументів не вистачало, то чимало інтелектуалів цього періоду починають більше уваги звертати до історіографічних традицій античності. В цей час значно розширився діапазон жанрів історичної літератури. Крім анналів, хронік та історій з’являються «посібники», «енциклопедії», «міські хроніки», праці полемічного характеру. Відтепер монастирі втрачають свою монополію на історичну науку. Центрами освіти і культури стають університети, де зосереджується переважна частина середньовічних інтелектуалів.

Вузька провіденціалістська схема всесвітньої історії вже не влаштовувала істориків. Виникла необхідність удосконалення цієї концепції. Певну «модернізацію» підходів до теологічної історії здійснив монах з монастиря Сен-Віктор під Парижем Гуго (1096 – 1141 рр.). У своїх «Замітках до П’ятикнижжя» і «Про Писання» він вказував не тільки на таємний смисл Писання, але й на те, що слід враховувати історичний і буквальний смисл його тексту. В коментарях до Біблії Гуго багато уваги приділяє свідомій діяльності людей у кожному історичному періоді замість використання традиційної провіденціалістської схеми. Гуго цікавила особистість у її зв’язку з оточуючим світом, з обставинами повсякденного життя. Відтепер з’являється бачення «сходження людини до Бога», але в умовах земного буття. Послідовники Гуго Сен-Вікторського запропонували розглядати світську історію та історію церкви як процес постійних змін у напрямку здобуття істини у пізнанні Провидіння. Людина тут виконує не пасивну, а активну роль, своїми зусиллями наближаючи осмислення істини.

Почесне місце серед істориків цього періоду займав єпископ Фрейзингенський Отон (1111 – 1158 рр.). Отон належав до знатного і впливового роду, був внуком німецького імператора Генріха ІV і дядьком іншого відомого імператора Фрідріха І Барбаросси. В Парижі отримав хорошу, як на ті часи, освіту. Після навчання вступив до Цистерціанського ордену і став одним із найпалкіших прихильників Бернара Клервоського. Як єпископ Фрейзингена (Баварія) Отон перебував у центрі політичних баталій того часу. Через це головна його праця «Про дві держави» має особливе значення, оскільки в ній виражено бачення епохи одним із найвидатніших діячів епохи. Головним сюжетом восьми книг трактату є протиставлення двох царств: «Царства Божого» і царства земного, яке базується на концепції Августина Блаженного. Цю працю можна означити як своєрідну філософію історії. В перших семи книгах твору Отон розповідає про нещастя, які переживало людство від Адама і має ще пережити до кінця світу. У восьмій книзі автор виклав перспективи майбутнього людства: прихід Антихриста і кінець світу, а потім вічне блаженство праведників, яке контрастує з земним скорботним життям. У своїй книзі Отон намагається переконати читача в необхідності зневажати всі радощі світу.


1 | 2 | 3 | 4 | 5 | 6 | 7 | 8 | 9 | 10 | 11 | 12 | 13 | 14 | 15 | 16 | 17 | 18 | 19 | 20 | 21 | 22 | 23 | 24 | 25 | 26 | 27 | 28 | 29 | 30 | 31 | 32 | 33 | 34 | 35 | 36 | 37 | 38 | 39 | 40 | 41 | 42 |


При использовании материала, поставите ссылку на Студалл.Орг (0.01 сек.)