Об’єкт фінансово-правового зобов’язання

Фінансово-правове зобов’язання є новою категорією в сучасній науці фінансового права, настільки новою, що навіть не всі сучасні вчені визнають існування фінансово-правового зобов’язання як такого [1].

Проте стрімкий розвиток фінансових відносин в умовах ринкової економіки, введення у фінансово-правову матерію категорій до цих пір відомих тільки в рамках приватноправових галузей (договір, застава, порука тощо), надання в рамках фінансового права окремих суб’єктивних прав зобов’язаній особі, робить очевидною наявність цієї нової категорії і наголошує на важливості її вивчення сучасною наукою.

Підтвердимо викладене вище цитатою відомого російського вченого-фінансиста С. В. Запольского, який стверджує, що «категорія зобов’язання, на мій погляд, необґрунтовано монополізована цивілістикою. Як вбачається, історичним поясненням цього служить те, що в рамках цивілістичної думки цивільно-правової теорії і цивільно-правового закону впродовж століть експлуатувалися багато різних правових конструкцій, які можуть застосовуватися не тільки в цивілістиці, але й в інших галузях права» [2].

У попередніх роботах ми детально зупинялися на аналізі окремих елементів фінансово-правового зобов’язання, що дало нам змогу визначити поняття фінансово-правового зобов’язання, яке зводиться до такого. Фінансово-правове зобов’язання – це публічне правовідношення між державою та/або територіальною спільнотою в особі уповноважених органів і фізичними та юридичними особами різних категорій, яке виникає, змінюється і припиняється в процесі розподілу, перерозподілу у сфері фінансів щодо грошових коштів, інших валютних цінностей, а також об’єктів пов’язаних з ними.

Будучи за своєю правовою суттю правовідношенням, фінансове зобов’язання, як будь-яке правовідношення, складається з трьох основних елементів: суб’єкт, об’єкт і зміст. Без жодного сумніву аналіз цієї правової категорії не може бути повним без осмислення такого її елементу, як об’єкт.

На думку С. С. Алєксєєва, об’єктом правовідношення є ті явища (предмети) навколишнього світу, на які спрямовані юридичні права і обов’язки. Об’єкт правовідношення завжди є чимось зовнішнім щодо юридичного змісту правовідношення, тим, що перебуває поза суб’єктивними правами і обов’язками, такими явищами і предметами, які визнані об’єктами правовідношення державою. У теорії права звучали ідеї про існування безоб’єктних прав. Проте вони були достатньо вмотивовано спростовані, адже об’єкт права (і відповідно правовідносини) є істотним моментом, тому що тільки він виправдовує існування юридичних відносин. Отже, безоб’єктні права так само малоймовірні, як і права безсуб’єктні [3].

Отже, характеризуючи об’єкт правовідношення, скористаємося уже наведеними вище визначенням, наданим класиком теорії права С. С. Алєксєєвим. Фінансово-правове зобов’язання є інститутом фінансового права, що обумовлює чіткий взаємозв’язок фінансового правовідношення та об’єкта фінансово-правового зобов’язання. Перший, будучи ширшим, охоплює другий, що свідчить про співвідношення цих правових категорій як цілого та його частини. З огляду на зазначене, фінансово-правове зобов’язання не може виходити за межі фінансово-правових відносин, як і за межі правового регулювання галузі фінансового права.

Як відомо, у науковій літературі вже тривалий час ведеться дискусія щодо предмета фінансово-правового регулювання. Вченими висловлюються різні погляди на систему фінансово-правових відносин. Діапазон думок щодо цієї проблематики, який ще більше розширився внаслідок переосмислення місця та ролі фінансового права у системі права у зв’язку зі світовою фінансовою кризою, не дає змогу збудувати більш-менш чітку картину наукових концепцій про предмет і метод фінансового права. Думки різняться від класичних підходів до предмета фінансового права з позиції так званої фондової теорії до не повною мірою обґрунтованого розширення предмета фінансового права, доповнення методів фінансово-правового регулювання приватноправовими методами, що дає змогу дослідникам виокремити на базі фінансового права такі екзотичні галузі права як монетарне, емісійне, приватне фінансове, міжнародне фінансове тощо.

Під фінансовим правом у правовій науці прийнято розуміти «сукупність норм, які регулюють відносини в сфері утворення, розподілу та витрачання публічних грошових (майнових) фондів» [4]. До того ж категорія публічних грошових (майнових) фондів, на думку більшості вчених, повинна розглядатися як базова категорія фінансового права. З тими чи іншими нюансами, відносини акумулювання, розподілу та використання публічних фондів коштів розглядаються як предмет фінансового права більшістю вчених-фінансистів.

Так, відомий вчений-фінансист Ю. Крохіна зазначає, що фінансове право є галуззю права, що є сукупністю юридичних норм, які регулюють майнові та пов’язані з ними немайнові відносини, які виникають у процесі акумулювання, розподілу та використання централізованих і децентралізованих фондів грошових коштів держави або муніципальних утворень з метою здійснення публічних функцій [5].

Твердо на позиції фондової теорії стоїть О. А. Лукашев, на думку якого імперативне регулювання суспільних відносин, пов’язаних з рухом коштів, не може розглядатися як єдина достатня підстава для включення запозичених відносин до предмета фінансового права. Другою обов’язковою ознакою фінансових-правових відносин має бути те, що вони виникають, змінюються та припиняються у процесі формування розподілу та використання коштів публічних грошових фондів [6]. Таку ж позицію має відомий авторитет в сфері фінансового права А. І. Худяков, на думку якого включення до складу предмета фінансового права таких інститутів, як «правове регулювання грошової системи та розрахунків», «правові основи валютного регулювання» і «правове регулювання ринку цінних паперів» засноване на підміні предмета фінансового права [7].

Отже, з предмета фінансового права виводиться цілий комплекс публічно-правових відносин, до того ж, однозначна відповідь на запитання, якою ж галуззю права, якщо не фінансовим правом, такі відносини повинні регулюватися, неамє.

Якщо дотримуватися зазначеної логіки, то предмет фінансово-правового регулювання штучно звужується до доктринального визначення фінансового права. Проте питання правового статусу іноземної та національної валюти, грошового обігу, банківської діяльності, як і багато інших правовідносин, тісно та нерозривно пов’язані з відносинами з формуванню, розподілу та використання централізованих і децентралізованих фондів коштів. Саме тому фінансово-правове регулювання поширилось законодавцем однаковою мірою і на ті відносини, які не мають своїм об’єктом безпосередньо формування централізованих фондів коштів, проте тісно пов’язані з такими відносинами.

Фундаментальне реформування економічних відносин протягом останніх десятиліть в Україні обумовило лібералізацію публічно-правових галузей права. На зразок правових систем розвинених країн, українське фінансове право збагатилось правовими конструкціями, притаманними цивільному праву, наповнивши їх новим змістом. Суб’єкт публічних правовідносин, який раніше відігравав роль виключно зобов’язаного суб’єкта, сьогодні наділений цілим комплексом прав стосовно держави в особі його уповноважених органів, що, власне, і сприяло виникненню правової категорії фінансово-правового зобов’язання.

Світова фінансова криза внесла свої корективи в підходи до визначення меж сфери правового регулювання фінансового права. Переосмислення ролі держави в управлінні економікою спонукало абсолютно по-новому подивитися на ті галузі економіки, втручання в які держави вважалось не бажаним і навіть шкідливим. До таких галузей, передусім, належить фінансовий сектор, який потребує на думку багатьох, активного та жорсткого втручання держави у встановлені правила гри, тобто, інакше кажучи, застосування імперативного методу правового регулювання там, де раніше держава дозволяла суб’єктам самостійно регулювати відносини між собою.

З огляду на зазначене, сфера фінансово-правового регулювання не лише не зводиться до формування централізованих та децентралізованих фондів коштів, але й має всі передумови для розширення за рахунок врегулювання нормами саме імперативного, фінансового права відносин у сфері фінансової діяльності недержавних суб’єктів на фінансовому ринку. У зв’язку з цим виділення критерію «фондовості» відносин та віднесення його до фінансово-правових, як це пропонує п. Лукашев, є не повністю обґрунтованим.

Про необхідність приведення у відповідність реаліям деяких положень науки фінансового права заявляє П. С. Пацурківський. На його думку, з моменту виділення та обґрунтування М.А.Гурвичем в 1954 році як основної та системоутворювальної для всієї теорії фінансового права категорії «фінансова діяльність держави», теорія радянського фінансового права канонізувалась і вже не сприймала скільки-небудь суттєвих змін і доповнень. Якісної ідейної трансформації пострадянська теорія фінансового права, на думку вченого, ще не зазнала [8].

З критикою фондової теорії виступив російський вчений С. В. Запольський, який запропонував свої погляди на систему фінансового права. На його думку, створення централізованих и децентралізованих грошових фондів під час розподілу національного доходу – один із фетишів, що ховають під своїм покровом зовсім іншу природу речей [9]. Згідно з абсолютно обґрунтованою думкою вченого, зіставляючи фінансову систему з системою фондів або ж відносинами з їхнього формування і використання, ми допускаємо змішування мети процесів, які вивчаються, зі способами її досягнення. Якщо метою фінансової системи виступає регулювання процесу розподілу та перерозподілу національного доходу, то створення фондів виконує функцію інструмента для здійснення цієї діяльності та досягнення такої мети. До того ж деякі фонди самі по собі не мають внутрішньої єдності, за суттю такими не являючись, а фінансова природа окремих фінансово-правових відносин не пов’язана безпосередньо з формуванням, розподілом та використанням фондів грошових коштів.

Установити достовірно зміст правової категорії «об’єкт фінансово-правових відносин» без аналізу різноманітних підходів до предмета та методу фінансового права, неможливо. Саме тому ми приділили таку увагу аналізу сучасних підходів до визначення предмета фінансового права.

Безумовно, фінансовими відносинами є відносини грошові, тобто відносини, предметом яких є грошові кошти. Отже, основним об’єктом фінансово-правового зобов’язання також являються грошові відносини. Йдеться не про всі грошові відносини, а лише про ті з них, де використовується публічний елемент. Водночас досить спірним є питання про те, чи всі публічні грошові відносини є відносинами фінансовими. Якщо керуватися тим, що фінансовим правом регулюються відносини щодо утворення, розподілу та використання публічних грошових (майнових) фондів, то, очевидно, відносини пов’язані з готівковим та безготівковим грошовим обігом, правовим статусом грошової одиниці, іноземної валюти, емісією і т. д. не є фінансово-правовими відносинами і не можуть охоплюватися терміном фінансово-правового зобов’язання. Адже не викликає сумніву та обставина, що зазначені відносини на пряму не пов’язані з утворенням, розподілом та витрачанням публічних грошових (майнових) фондів. Чому ж тоді питання регулювання таких відносин включаються в університетські програми нормативних курсів фінансового права? Давайте з’ясуємо.

Для початку спробуємо мислити від супротивного. Якою галуззю права, якщо не фінансовим правом, регулюються відносини пов’язані з грошовим обігом? Візьмемо, для прикладу, інститут банківського рахунку. З одного боку, правове регулювання відносин банківського рахунку здійснюється публічно-правовими нормами, до яких в українському праві належать Закон «Про банки і банківську діяльність», Закон «Про платіжні системи і переказ грошей в Україні», підзаконні нормативні акти, видані Національним банком України. Згідно із законом «Про банки і банківську діяльність» банківські рахунки – це рахунки, на яких обліковуються власні засоби, вимоги, зобов’язання банку, щодо його клієнтів і контрагентів і які дають змогу здійснювати переказ коштів за допомогою банківських платіжних інструментів. Відповідно до ст. 19 Закону здійснювати операції щодо ведення рахунків без отримання ліцензії Національного банку України забороняється. Згідно із ст. 51 для здійснення банківської діяльності банки відкривають і ведуть кореспондентські рахунки у Національному банку України та інших банках в Україні і за її межами, банківські рахунки для фізичних та юридичних осіб у гривнях та іноземній валюті. Банківські розрахунки проводяться у готівковій та безготівковій формах згідно із правилами, встановленими нормативно-правовими актами Національного банку України. Навряд чи у когось виникне сумнів у тому, що відносини, регульовані зазначеними правовими нормами є публічно-правовими.

Національний банк України від імені держави, реалізовуючи державну політику в межах своєї сфери відповідальності, здійснює управління діяльністю банків у сфері відкриття, закриття і ведення банківських рахунків. Це, очевидно, та пояснюється тим, що банківський рахунок є одним з основних механізмів найважливішої складової фінансової системи держави – банківської системи, без якої неможливе здійснення державної фінансової політики в принципі, зокрема, і формування централізованих і децентралізованих грошових фондів. До аналогічного висновку ми прийдемо аналізуючи норми, що регулюють правовий статус банківського рахунку в Законі «Про платіжні системи і переказ грошей в Україні». Чи є відносини Національного і комерційного банку відносинами влади-підпорядкування? Без жодного сумніву, так. Чи є відносини банку і клієнта імперативними? Інакше кажучи, чи підкоряється клієнт банку? Давайте розберемося. Клієнти банку, вступаючи у відносини банківського рахунку не можуть змінити імперативні норми законів, що визначають статус рахунків не залежно від волі банку або клієнта. Отже, немає диспозитивності відносин. Отже, метод правового регулювання відносин клієнта і банку є імперативним. І імператив цей фінансово-правовий.

Проте, з іншого боку, Цивільний кодекс України містить розділ 72 «Банківський рахунок», який достатньо повно регулює відносини, що виникають з договору банківського рахунку. Наприклад, ст. 1068 ГК України визначає, що банк зобов’язаний вчиняти для клієнта операції, які передбачені для рахунків Цього виду законом, банківськими правилами та звичаями ділового обігу, якщо інше не встановлено договором банківського рахунка. Банк зобов’язаний зарахувати кошти, що надійшли на рахунок клієнта, в день надходження до банку відповідного розрахункового документа, якщо інший строк не встановлений договором банківського рахунка або законом. Банк зобов’язаний за розпорядженням клієнта видати або перерахувати з його рахунка кошти в день надходження до банку відповідного розрахункового документа, якщо інший строк не передбачений договором банківського рахунка або законом. Отже, законодавець доповнює імперативний інститут банківського права диспозитивними нормами. До того ж, ми отримуємо достатньо складну правову модель, при якій тісно пов’язані між собою відносини регулюються правовими нормами публічного і приватного права.

Сьогоднішньою теорією права така ситуація розглядається як виняток із загального правила чіткого розподілу норм права на галузі. Відносини «на стику галузей» завжди мали свої особливості, не підпадаючи під загальні, встановлені для галузі, правила, породжуючи тим самим обширні дискусії юристів. Розвиток економічних відносин у світі обумовлює розширення обсягу публічно-правових відносин, що перебувають тісному зв’язку з відносинами приватноправовими. Інакше кажучи, обсяг відносин «на стику» галузей права збільшується. До того ж, стрімкий розвиток економічних відносин впливає і на рівень імперативності методу правового регулювання. Так, якщо для класичних фінансово-правових відносин характерний жорсткий імперативний метод владних розпоряджень, що не допускає оперативної самостійності сторін, то при регулюванні відносин «на стику» галузі фінансового права з правом цивільним інваріантність поведінки сторін допускається. Пригадаємо хоч би податковий компроміс, податкову поруку, міжбюджетні відносини; подібних прикладів у банківському праві багато.

Річ у тому, що впродовж останніх десятиліть у процесі становлення нових правових систем незалежних держав після розпаду СРСР, інститути і галузі радянського права перероджувалися, трансформувалися під впливом нових економічних відносин. До того ж, публічно-правові галузі доповнювалися раніше не властивими їм конструкціями, прототипи для яких щедро запозичувало право цивільне. До таких галузей, передусім, належить фінансове право. Саме у фінансовому праві правовий статус підлеглого, зобов’язаного суб’єкта, потребував доповнення його цілим рядом прав, які давали змогу платникові податку, клієнтові банку, розпорядникові коштів ефективніше досягати поставлених перед правовим регулюванням цієї галузі цілей. Перші кроки до зрівнювання статусу підлеглого суб’єкта та суб’єкта владних повноважень були зроблені в кінці 90-х – початку 2000-х років. Безперечно, ця тенденція не повинна привести до рівноправ’я держави і підлеглого суб’єкта у фінансових відносинах, але водночас вона спрямована на виправлення явного дисбалансу прав і обов’язків суб’єктів відносин, що не відповідає економічним реаліям. Загалом, вказаний процес можна характеризувати як лібералізацію фінансового права. Саме він достатньо сильно впливає на зміну, пом’якшення методу правового регулювання окремих фінансових відносин.

До того ж, взаємне проникнення приватного і публічного правових методів має і прямо протилежну тенденцію. Крах ідеології вільного ринку як результат глобальної фінансової кризи, в якій перебуває світова економіка, породив необхідність перегляду підходів до регулювання економічних відносин. Якщо загальноприйняті до цих пір у розвинених країнах підходи до регулювання цілих галузей економіки базувалися виключно на диспозитивному методі правового регулювання, який дозволяв державі не втручатися в економічні процеси, жорстко контролюючи тільки встановлені рамки поведінки суб’єктів, то сьогодні держави світу визнали необхідність жорсткого регулювання всіх економічних відносин, передусім фінансових. Отже, у недалекому майбутньому слід чекати поширення дії імперативного методу правового регулювання на суспільні відносини, які до цих пір вважалися виключно приватноправовими.

Описаний вище процес достатньо часто призводить до того, що глибоко взаємопозв’язані між собою відносини, межі між яким провести досить складно, регулюються одночасно не тільки різними джерелами права, але й різними правовими галузями. Це при поверхневому підході законодавця до підготовки законодавчих ініціатив досить часто приводить до правових колізій, що погіршує якість правового матеріалу. Як приклад, наведемо вже зазначений нами раніше інститут банківського рахунку. Згідно зі ст. 1068 ГК України, банк зобов’язаний здійснювати для клієнта операцію, яка передбачена для рахунків цього вигляду законом, банківськими правилами і звичаями ділового обігу, якщо інше не встановлене договором банківського рахунку. Отже, цивільний кодекс містить диспозитивну норму, яка дає змогу сторонам самостійно встановлювати операції, які банк може здійснювати для рахунків своїх клієнтів. Проте згідно зі ст. 13 Закону «Про платіжні системи і переказ коштів в Україні», порядок виконання операцій із застосуванням платіжних інструментів, зокрема і обмеження щодо цих операцій, визначаються законами України і нормативно-правовими актами Національного банку України. Самі по собі платіжні інструменти також визначаються законодавчо. Саме тому положення ст. 1088 ГК України про те, що види розрахунків можуть визначатися правилами ділового обігу, вступаючи в суперечність з цілим рядом норм фінансового пава є мертвонародженими. Отже, диспозитивні норми цивільного кодексу вступають у суперечність з нормами фінансового закону.

Доцільність регулювання відносин між банком і клієнтом за допомогою укладеного ними договору не викликає жодних сумнівів, так само як зрозуміло те, що такі відносини повинні регулюватися цивільним правом. Проте відносини, які стосуються порядку організації платіжних систем держави, порядку здійснення безготівкових, а в деяких випадках і готівкових розрахунків (наприклад, між суб’єктами підприємницької діяльності), і також знаходять свій прояв у взаєминах між клієнтом і банком, є фінансово-правовими. Будь-які спроби врегулювати відносини банківського рахунку загалом однією галуззю права (тільки цивільним або тільки фінансовим) без урахування різних цілей правового регулювання, приречені на провал.

Держава на рівні закону і в особі спеціального державного органу – Національного банку України регулює суспільні відносини у сфері здійснення емісії коштів, безготівкових розрахунків, готівкових розрахунків суб’єктів підприємницької діяльності, а також визначає правовий статус національної валюти з використанням імперативного методу правового регулювання. Ці відносини не повинні і не можуть регулюватися приватним правом. Банківська установа, вступаючи у публічно-правові відносини з клієнтом, виступає не просто як юридична особа, але як особа, наділена певними повноваженнями, є частиною, створеної державою, системи (член платіжної системи).

Саме тому, ні банківська установа, ані інший суб’єкт відносин не можуть замінити своєю волею, домовленістю норму закону про «Національний банк України», закону «Про платіжні системи і переказ грошей в Україні», інших актів.

Тому деякі норми Цивільного кодексу України, які регулюють фінансово-правові відносини виглядають щонайменше недоречно. Вони, у найкращому разі, дублюють фінансово-правові норми, у гіршому – їм суперечать, тим самим вносячи безлад до і так не досить чіткої системи фінансового права. І в цьому, останньому випадку, вони просто не застосовуються, адже конкуренція норм вирішується на користь норми фінансово-правової. Вище наведений аналіз правового інституту банківського рахунку є лише короткою ілюстрацією того факту, що неможливо обійняти неосяжне навіть такій обширній галузі права, як право цивільне. Простіше кажучи, в цьому і немає необхідності, а межу між приватноправовими і публічно-правовими відносинами встановити завжди можливо, хоч іноді і не просто, адже згідно з п. 2 ст. 1 ГК України, до майнових відносин, заснованих на адміністративному або іншому владному підпорядкуванні однієї сторони іншій стороні, а також до податкових, бюджетних відносин цивільне законодавство не застосовується, якщо інше не встановлено законом.

Повертаючись до питання об’єкта фінансового зобов’язання у контексті всього викладеного вище, необхідно зазначити, що об’єктом фінансово-правового зобов’язання є кошти, які не тільки використовуються для формування фондів коштів з подальшим їх використанням, але і кошти, які емітуються Національним банком, перераховуються під час здійснення безготівкових розрахунків, а також будь-які інші грошові кошти, задіяні у фінансово-правових (публічних) відносинах.

Крім того, об’єктом фінансово-правового зобов’язання є валютні цінності, цінні папери, деривативи і аналогічні ним інструменти, правовий статус яких повністю або частково визначається фінансовим правом.

Дискусійним, на нашу думку, є питання віднесення до фінансово-правового зобов’язання споріднених з грошовими правовідносин, які не мають своїм безпосереднім об’єктом грошові кошти, але які нерозривно пов’язані з безпосередньо грошовими відносинами, обумовлюють їх або ж з них виходять. Відповідь на це питання необхідно давати щодо кожної групи таких відносин окремо.

Отже, під об’єктом фінансово-правового зобов’язання слід розуміти грошові кошти, валютні цінності, цінні папери, деривативи і аналогічні ним інструменти, а також деякі об’єкти, які нерозривно пов’язані з грошовими коштами.

Без жодного сумніву, наведене вище визначення є лише спробою осмислити явище, якому приділяє не достатньо уваги правова наука, що вимагає подальшого доопрацювання під час наукової дискусії.

Література:

1. Кучерявенко Н. П. Курс налогового права. В 6 т. Т. III Учение о налоге. – С. 376.

2. Запольский С. В. О предмете финансового права // Правоведение. – 2002. – № 5 (244). С. 29.

3. Коркунов Н. М. Лекции по общей теории права. – С. 195.

4. Щекин Д. М. Публичные денежные фонды как основополагающая категория финансового права. Система фінансового права: Матеріали Міжнародної наук.-пракю конф. – Одеса: Фенікс, 2009. – С. 149.

5. Крохина Ю. А. Финансовое право России: учебник. 3-е издание, перер. И доп. – М.: Норма, 2008. – С. 86.

6. Лукашев О.А. Теоритичні проблеми системи фінансово-правової галузі. Система фінансового права: Матеріали Міжнародної наук.-прак. конф. – Одеса: Фенікс, 2009. – С. 81.

7. Худяков А. И. Критерии формирования системы финансового права. Система фінансового права: Матеріали Міжнародної наук.-прак. конф. – Одеса: Фенікс, 2009. – С. 138.

8. Пацуркивский П. С. Блеск и нищета постсоветсткой теории бюджетного права: дискуссионные заметки. Бюджетное право Российской Федерации: Ежегодник. 2006 / Под общей редакцией С. В. Запольского, Д. М. Щекина; Международная ассоциация финансового права. – М.: Статут, 2007. – С.15.

Запольский С. В. Дискуссионные вопросы теории финансового права. - М., 2006. – С. 52.

Поиск по сайту: