АвтоАвтоматизацияАрхитектураАстрономияАудитБиологияБухгалтерияВоенное делоГенетикаГеографияГеологияГосударствоДомДругоеЖурналистика и СМИИзобретательствоИностранные языкиИнформатикаИскусствоИсторияКомпьютерыКулинарияКультураЛексикологияЛитератураЛогикаМаркетингМатематикаМашиностроениеМедицинаМенеджментМеталлы и СваркаМеханикаМузыкаНаселениеОбразованиеОхрана безопасности жизниОхрана ТрудаПедагогикаПолитикаПравоПриборостроениеПрограммированиеПроизводствоПромышленностьПсихологияРадиоРегилияСвязьСоциологияСпортСтандартизацияСтроительствоТехнологииТорговляТуризмФизикаФизиологияФилософияФинансыХимияХозяйствоЦеннообразованиеЧерчениеЭкологияЭконометрикаЭкономикаЭлектроникаЮриспунденкция

МОЛЮСЬ І ВІРЮ. ВІТЕР ГРАЄ... 1 страница

Читайте также:
  1. E. Реєстрації змін вологості повітря. 1 страница
  2. E. Реєстрації змін вологості повітря. 10 страница
  3. E. Реєстрації змін вологості повітря. 11 страница
  4. E. Реєстрації змін вологості повітря. 12 страница
  5. E. Реєстрації змін вологості повітря. 13 страница
  6. E. Реєстрації змін вологості повітря. 14 страница
  7. E. Реєстрації змін вологості повітря. 15 страница
  8. E. Реєстрації змін вологості повітря. 16 страница
  9. E. Реєстрації змін вологості повітря. 17 страница
  10. E. Реєстрації змін вологості повітря. 18 страница
  11. E. Реєстрації змін вологості повітря. 19 страница
  12. E. Реєстрації змін вологості повітря. 2 страница

Молюсь і вірю. Вітер грає І п'яно віє навкруги, І голубів тремтячі зграї Черкають неба береги.

І ти смієшся, й даль ясніє, І серце б'ється, як в огні, І вид пречистої надії Стоїть у синій глибині.

Кленусь тобі, веселий світе, Кленусь тобі, моє дитя, Що буду жити, поки жити Мені дозволить дух життя!

Ходім! Шумлять щасливі води, І грає вітер навкруги, І голуби ясної вроди Черкають неба береги.



МИКОЛА ХВИЛЬОВИЙ

(1893-1933)

Справжнє ім'я — Микола Григорович Фітільов.

Народився в с. Тростянці, що на Харківщині (нині Сумська область), у сім'ї вчителів, помер у м. Харкові.

Письменник, ініціатор лгтературної дискусії 1925-1928 рр. («Геть від Москви! Дайош психологічну Європу!»).

Найвідоміші твори: збірка прозових творів «Сині етюди» (оповідання «Мати», «Солонський яр», «Кіт у чоботях»), новела «Я (Романтика)», повість «Санато-рійна зона», роман «Вальдшнепи», памфлети «Камо грядеши?» і «Думки проти течи».

Я (РОМАНТИКА)

«Цвітові яблуні»

З далекого туману, з тихих озер загірної комуни шелестить ше­лест: то йде Марія. Я виходжу на безгранні поля, проходжу перевали і там, де жевріють кургани, похиляюсь на самотню пустельну скелю. Я дивлюсь в даль. Тоді дума за думою, як амазонянки, джигітують навколо мене. Тоді все пропадає... Таємні вершники летять, ритмічно похитуючись, до отрогів, і гасне день; біжить у могилах дорога, а за нею — мовчазний степ... Я одкидаю вії і згадую... воістину моя мати — втілений прообраз тієї надзвичайної Марії, що стоїть на гранях неві­домих віків. Моя мати — наївність, тиха жура і добрість безмежна. (Це я добре пам'ятаю!). І мій неможливий біль, і моя незносна мука тепліють у лампаді фанатизму перед цим прекрасним печальним образом.

Мати каже, що я (її м'ятежний син) зовсім замучив себе... Тоді я беру її милу голову з нальотом сріблястої сивини і тихо кладу на свої груди... За вікном ішли росяні ранки і падали перламутри. Проходили неможливі дні. В далі з темного лісу брели подорожники й біля синьої криниці, де розлетілись дороги, де розбійний хрест, зупинялись. То — молоде загір'я.

— Але минають ночі, шелестять вечори біля тополь, тополі відхо­дять у шосейну безвість, а за ними — літа, роки і моя буйна юність. Тоді дні перед грозою. Там, за отрогами сизого бору, спалахують блискавиці і накипають, і піняться гори. Важкий душний грім ніяк не прорветься з Індії, зі сходу. І томиться природа в передгроззі. А втім,




за хмарним накипом чути й інший гул — ... глуха канонада. Насува-і ються дві грози.

— Тривога! — Мати каже, що вона поливала сьогодні м'яту, м'ята
вмирає в тузі. Мати каже: «Надходить гроза!» І я бачу: в її очах стоЧ
ять дві хрустальні росинки. '

І ч

Атака за атакою. Шалено напирають ворожі полки. Тоді наша ка.«
валерія з флангу, і йдуть фаланги інсургентів у контратаку, а гроза
росте, і мої мислі — до неможливості натягнутий дріт. и

День і ніч я пропадаю в «чека». ,,

Помешкання наше — фантастичний палац: це будинок розстріляної^ шляхтича. Химерні портьєри, древні візерунки, портрети княжої фа­мілії. Все це дивиться на мене з усіх кінців мого випадкового кабінету,

Десь апарат військового телефону тягне свою печальну тривожну мелодію, що нагадує дальній вокзальний ріжок.

На розкішній канапі сидить, підклавши під себе ноги, озброєний татарин і монотонно наспівує азіатське «ала-ла-ла».

Я дивлюсь на портрети: князь хмурить брови, княгиня — надмен-на зневага, княжата — в темряві столітніх дубів.

І в цій надзвичайній суворості я відчуваю весь древній світ, вен безсилу грандіозність і красу третьої молодості минулих шляхетних літ,

Це чіткий перламутр на бенкеті дикої голодної країни.

І я, зовсім чужа людина, бандит — за одною термінологією, інсур­гент — за другою, я просто і ясно дивлюсь на ці портрети і в моїй ду­ші нема й не буде гніву. І це зрозуміло:

— Я — чекіст, але я і людина.

Темної ночі, коли за вікном проходять міські вечори (маєток зле­тів на гору й царить над містом), коли сині димки здіймаються на^ цегельнею й обивателі, як миші, — за підворотні, у канареєчний за­мок, темної ночі в моєму надзвичайному кабінеті збираються мої то­вариші. Це новий синедріон, це чорний трибунал комуни.

Тоді з кожного закутка дивиться справжня й воістину жахнг смерть.

‡агрузка...

Обиватель:

—Тут засідає садизм! Я:

—...(мовчу).

На міській башті за перевалом тривожно дзвенить мідь. То б'є го­динник. З темного степу доноситься глуха канонада.

Мої товариші сидять за широким столом, що з чорного дерева. Тиша Тільки дальній вокзальний ріжок телефонного апарату знов тягж свою печальну, тривожну мелодію. Зрідка за вікном проходять інсургенти Моїх товаришів легко пізнати: доктор Тагабат, Андрюша, третій -


^


дегенерат (вірний вартовий на чатах). Чорний трибунал у повному складі. Я:

— УвагаІ На порядку денному діло крамаря ікс!

З дальніх покоїв виходять лакеї і також, як і перед князями, схи­ляються, чітко дивляться на новий синедріон і ставлять на стіл чай. Потім нечутно зникають по оксамиту килимів у лабіринтах високих кімнат.

Канделябр на дві свічі тускло горить. Світлу несила досягти навіть чверті кабінет}'. У височині ледве манячить жирандоль. В городі — тьма. І тут — тьма: електричну станцію зірвано.

Доктор Тагабат розвалився на широкій канапі вдалі від канделябра, і я бачу тільки білу лисину й надто високий лоб. За ним іще далі в тьму — вірний вартовий із дегенеративною будівлею черепа. Мені видно лише його трохи безумні очі, але я знаю: — у дегенерата — ни­зенький лоб, чорна копа розкуйовдженого волосся й приплюснутий ніс. Мені він завше нагадує каторжника, і я думаю, що він не раз мусив стояти у відділі кримінальної хроніки.

Андрюша сидить праворуч мене з розгубленим обличчям і зрідка тривожно поглядає на доктора. Я знаю, в чому справа.

Андрюшу, мого бідного Андрюшу, призначив цей неможливий ревком сюди, в «чека», проти його кволої волі. І Андрюша, цей невесе­лий комунар, коли треба енергійно розписатись під темною постано­вою — «розстрілять», завше мнеться, завше розписується так: не ім'я і прізвище на суворому життєвому документі ставить, а зовсім незро­зумілий, зовсім химерний, як хетейський ієрогліф, хвостик.

Я:

—Діло все. Докторе Тагабат, як ви гадаєте? Доктор (динамічно):

—Розстрілять!

Андрюша трохи перелякано дивиться на Тагабата й мнеться. На­решті, тремтячи і непевним голосом, каже:

— Я з вами, докторе, не згодний.

— Ви зі мною не згодні? — і грохот хриплого реготу покотився в
темні княжі покої.

Я цього реготу чекав. Так завше було. Але й на цей раз здригаюсь і мені здається, що я йду в холодну трясовину. Прудкість моєї мислі доходить кульмінацій.

І в той же момент раптом переді мною підводиться образ моєї матері...

— ...«Розстрілять»???

І мати тихо зажурно дивиться на мене.

...Знову на далекій міській башті за перевалом дзвенить мідь: то б'є годинник. Північна тьма. В шляхетний дім ледве доноситься глуха кано­нада. Передають у телефон: наші пішли в контратаку. За портьєрою в скляних дверях стоїть заграва: то за дальніми кучугурами горять


села, горять степи й виють на пожар собаки по закутках міських підво* ротень. В городі тиша й мовчазний передзвін сердець.

...Доктор Тагабат нажав кнопку.

Тоді лакей приносить на підносі старі вина. Потім лакей іде, і таї нуть його кроки, віддаляються по леопардових міхах.

Я дивлюсь на канделябр, але мій погляд мимоволі скрадається туди^
де сидить доктор Тагабат і вартовий. В їхніх руках пляшки з вином^
і вони його п'ють пожадливо, хижо. |

Я думаю: «Так треба». \

Але Андрюша нервово переходить із місця на місце і все поривав ється щось сказати. Я знаю, що він думає: він хоче сказати, що так н^ чесно, що так комунари не роблять, що це — вакханалія і т. д., і т. п.' ■

Ах, який він чудний, цей комунар Андрюша! і

Але, коли доктор Тагабат кинув на оксамитовий килим порожню пляшку й чітко написав своє прізвище під постановою — «розстрь лять», — мене раптово взяла розпука. Цей доктор із широким лобоі| і білою лисиною, з холодним розумом і з каменем замість серця, ~ це ж він і мій безвихідний хазяїн, мій звірячий інстинкт. І я, главковер^ чорного трибуналу комуни — нікчема в його руках, яка віддалася на волю хижої стихії.

«Але який вихід?»

— Який вихід?? — І я не бачив виходу.

Тоді проноситься переді мною темна історія цивілізації, і бредуть народи, і віки, і сам час...

— Але я не бачив виходу!

Воістину правда була за доктором Тагабатом.

...Андрюша поспішно робив свій хвостик під постановою, а дегене^ рат, смакуючи, вдивлявся в літери.

Я подумав: «Коли доктор — злий геній, зла моя воля, тоді дегене­рат є палач із гільйотини». Але я подумав:

— Ах, яка нісенітниця! Хіба він палач? Це ж йому, цьому вартово^
му чорного трибуналу комуни, в моменти великого напруження я
складав гімни.

І тоді відходила, удалялась од мене моя мати — прообраз загірної Марії, і застигала у тьмі, чекаючи.

...Свічі танули. Суворі постаті князя й княгині пропадали в сині»! тумані цигаркового диму.

...До розстрілу присуджено, — шість!

Досить! На цю ніч досить!

Татарин знову тягне своє азіатське: «ала-ла-ла». Я дивлюся на пор­тьєру, на заграву в скляних дверях. — Андрюша вже зник. Тагабат і вар­товий п'ють старі вина. Я перекидаю через плече маузер і виходжу з кня­жого дому. Я йду по пустельних мовчазних вулицях сй5ложеного міста.

Город мертвий. Обивателі знають, що нас за три-чотири дні не 6уд$ що даремні наші контратаки: скоро зариплять наші тачанки в далекий сіверський край. Город причаївся. Тьма.


 




Темним волохатим силуетом стоїть на сході княжий маєток, тепер — чорний трибунал комуни.

Я повертаюсь і дивлюсь туди, і тоді раптом згадую, що шість на моїй совісті. ...Шість на моїй совісті? Ні, це неправда. Шість сотень, шість тисяч, шість мільйонів — тьма на моїй совісті!!!

— Тьма?

І я здавлюю голову.

...Але знову переді мною проноситься темна історія цивілізації, і бредуть народи, і віки, і сам час...

Тоді я, знеможений, похиляюсь на паркан, становлюся на коліна й жагуче благословляю той момент, коли я зустрівся з доктором Та-габатом і вартовим із дегенеративною будівлею черепа. Потім повер­таюсь і молитовно дивлюся на східний волохатий силует.

...Я гублюсь у переулках. І нарешті виходжу до самотнього домика, де живе моя мати. У дворі пахне м'ятою. За сараєм палахкотять блиска­виці й чути гуркіт задушеного грому. Тьма!

Я йду в кімнату, знімаю маузера й запалюю свічу.

... — Ти спиш?

Але мати не спала.

Вона підходить до мене, бере моє стомлене обличчя в свої сухі старечі долоні й схиляє свою голову на мої груди. Вона знову каже, що я, її м'ятежний син, зовсім замучив себе. І я чую на своїх руках її хрустальні росинки.

Я:

— Ах, як я втомився, мамо!

Вона підводить мене до свічі й дивиться на моє зморене обличчя.

Потім становиться біля тусклої лампади й зажурено дивиться на образ Марії. — Я знаю: моя мати і завтра піде в монастир: їй не­зносні наші тривоги й хиже навколо. Але тут же, дійшовши до ліжка, здригнув:

— Хиже навколо? Хіба мати сміє думати так? Так думають тільки
версальці!

І тоді, збентежений, запевняю себе, що це неправда, що ніякої ма­тері нема переді мною, що це не більше, як фантом.

—Фантом? — знову здригнув я.

—Ні, саме це — неправда! Тут, у тихій кімнаті, моя мати не фантом, а частина мого власного злочинного «я», якому я даю волю. Тут, у глухо­му закутку, на краю города, я ховаю від гільйотини один кінець своєї душі.

І тоді в твариннім екстазі я заплющую очі і, як самець напровесні, захлицаюсь і шепочу:

— Кому потрібно знати деталі моїх переживань? Я справжній ко­
мунар. Хто посміє сказати інакше? Невже я не маю права відпочити
одну хвилину?


Тускло горить лампада перед образом Марії. Перед лампадою, як різьблення, стоїть моя зажурна мати. Але я вже нічого не думаю. Мою голову гладить тихий голубий сон.

II

...Наші назад: з позиції на позицію: на фронті — паніка, в тилу — паніка. Мій батальйон напоготові. За два дні я й сам кинусь у гарматний гул. Мій батальон на підбір: це юні фанатики комуни.

Але зараз я не менше потрібний тут. Я знаю, що таке тил, коли ворог під стінами города. Ці мутні чутки ширяться з кожним днем і, як змії, розповзлись по вулицях. Ці чутки мутять уже гарнізонні роти.

Мені доносять:

—Ідуть глухі нарікання.

—Може спалахнути бунт.

Так! Так! Я знаю: може спалахнути бунт, і мої вірні агенти ширя­ють по заулках, і вже нікуди вміщати цей винний і майже невинний обивательський хлам.

...А канонада все ближче й ближче. Частіш гонці з фронту. Хмарами збирається пил і стоїть над городом, покриваючи мутне огняне сонце. Зрідка палахкотять блискавиці. Тягнуться обози, кричать тривожно паровики, проносяться кавалеристи.

Тільки біля чорного трибуналу комуни стоїть гнітюча мовчаз­ність. Так, будуть сотні розстрілів, і я остаточно збиваюся з ніг! Так, вже чують версальці, як у гулкій і мертвій тиші княжого маєтку над городом спалахують чіткі й короткі постріли; версальці знають: — штаб ДухонінаІ

...А ранки цвітуть перламутром і падають вранішні зорі в туман дальнього бору.

...А глуха канонада росте.

Росте передгроззя: скоро буде гроза.

...Я входжу в княжий маєток.

Доктор Тагабат і вартовий п'ють вино. Андрюша похмурий си­дить у кутку. Потім Андрюша підходить до мене й наївно-печально каже:

—Слухай, друже! Одпусти мене! Я:

—Куди? Андрюша:

—На фронт. Я більше не можу тут.

Ага! Він більше не може! І в мені раптом спалахнула злість. На­решті прорвалось. Я довго стримував себе. — Він хоче на фронт? Він хоче подалі від цього чорного брудного діла? Він хоче витерти руки


 




й бути невинним, як голуб? Він мені віддає «своє право» купатися в калюжах крові? Тоді я кричу:

— Ви забуваєтесь! Чуєте?.. Коли ви ще раз скажете про це, я вас
негайно розстріляю.

Доктор Тагабат динамічно:

— Так його! Так його! — і покотив регіт по пустельних лабіринтах
княжих кімнат. — Так його! Так його!

Андрюша знітився, зблід і вийшов із кабінету. Доктор сказав:

—Точка! Я відпочину! Працюй ще ти! Я:

—Хто на черзі? -Діло №282. Я:

—Ведіть.

Вартовий мовчки, мов автомат, вийшов із кімнати.

(Так, це був незамінимий вартовий: не тільки Андрюша — і ми грі­шили: я й доктор. Ми часто ухилялись доглядати розстріли. Але він, цей дегенерат, завше був солдатом революції і тільки тоді йшов з поля, коли танули димки й закопували розстріляних).

...Портьєра роздвинулась, і в мій кабінет увійшло двоє: женщина в траурі й мужчина в пенсне. Вони були остаточно налякані обстановкою: аристократична розкіш, княжі портрети й розгардіяш — порожні пляшки, револьвери й синій цигарковий дим.

Я:

—Ваша фамілія? -Зет!

—Ваша фамілія?

—Ігрек!

Мужчина зібрав тонкі зблідлі губи і впав у безпардонно-плакси­вий тон: він просив милості. Женщина втирала платком очі. Я:

—Де вас забрали?

—Там-то!

—За що вас забрали?

—За те-то!

Ага, у вас було зібрання! Як можуть бути зібрання в такий три­вожний час уночі на приватній квартирі?

Ага, ви теософи! Шукаєте правдиі.. Нової? Так! Так!.. Хто ж це?.. Христос?.. Ні?.. Інший спаситель світу?.. Так! Так! Вас не задоволь­няє ні Конфуцій, ні Лаотсе, ні Будда, ні Магомет, ні сам чорт!.. Ага, розумію: треба заповнити порожнє місце...

Я:

— Так, по-вашому, значить, назрів час приходу Нового Месії?


Мужчина й женщина:

-Так!

Я:

— Ви гадаєте, що цей психологічний кризис треба спостерігати і в
Європі, і в Азії, і по всіх частинах світу?

Мужчина й женщина:

-Так!

Я:

— Так якого ж ви чорта, мать вашу перетак, не зробите цього Ме­
сію з «чека»?

Женщина заплакала. Мужчина ще більше зблід. Суворі портрети князя й княгині похмуро дивились із стін. Доносилась канонада й три­вожні гудки з вокзалу. Ворожий панцерник насідає на наші станції — пе­редають у телефон. З города долітає гамір: грохотали по мостовій тачанки.

...Мужчина впав на коліна й просив милості. Я з силою штовхнув його ногою — і він розкинувся горілиць. Женщина приложила траур до скроні і в розпуці похилилася на стіл.

Женщина сказала глухо й мертво:

—Слухайте, я мати трьох дітей!.. Я:

—Розстрілять!

Вмить підскочив вартовий, і через півхвилини в кабінеті нікого не було.

Тоді я підійшов до столу, налив із графина вина й залпом випив. Потім положив на холодне чоло руку й сказав:

-Далі!

Увійшов дегенерат. Він радить мені одложити діла й розібрати по­зачергову справу:

— Тільки-но привели з города нову групу версальців, здається, всі
черниці, вони на ринку вели одверту агітацію проти комуни.

Я входив у роль. Туман стояв перед очима, і я був у тім стані, який можна кваліфікувати, як надзвичайний екстаз.

Я гадаю, що в такім стані фанатики йшли на священну війну. Я підійшов до вікна й сказав:

— Ведіть!

...В кабінет увалився цілий натовп черниць. Я цього не бачив, але я це відчув. Я дивився на город. Вечоріло. — Я довго не повертався, я смакував: всіх їх через дві години не буде! — Вечоріло. — І знову передгрозові блискавиці різали краєвид. На дальньому обрію за це­гельнею підводились димки. Версальці насідали люто й яро — це пе­редають у телефон. На пустельних трактах зрідка виростають обози й поспішно відступають на північ. В степу стоять, як дальні богатирі, кавалерійські сторожеві загони.

Тривога.


В городі крамниці забиті. Город мертвий і йде в дику середньовічну даль. На небі виростають зорі й проливають на землю зелене болотяне світло. Потім гаснуть, пропадають.

Але мені треба спішити! За моєю спиною група черниць! Ну да, мені треба спішити: в підвалі битком набито.

Я рішуче повертаюсь і хочу сказати безвихідне:

— Роз-стрі-лять!

...але я повертаюсь і бачу — прямо переді мною стоїть моя мати, моя печальна мати з очима Марії.

Я в тривозі метнувся вбік: що це — галюцинація? Я в тривозі мет­нувся вбік і скрикнув:

-Ти?

І чую з натовпу женщин зажурне:

— Сину! Мій м'ятежний сину!

Я почуваю, що от-от упаду. Мені дурно, я схопився рукою за кріс­ло й похилився.

Але в той же момент регіт грохотом покотився, бухнувся об стелю й пропав. То доктор Тагабат:

—«Мамо»?! Ах ти, чортова кукло! Сісі захотів? «Мамо»?!! Я вмить опам'ятався й схопився рукою за маузер.

—Чорт! — і кинувся на доктора.

Але той холодно подивився на мене й сказав:

— Ну, ну, тихше, зраднику комуни! Зумій розправитись і з «ма­
мою» (він підкреслив «з мамою»), як умів розправлятися з іншими.

І мовчки одійшов.

...Я остовпів. Блідий, майже мертвий, стояв я перед мовчазним на­товпом черниць із розгубленими очима, як зацькований вовк. (Це я бачив у гігантське трюмо, що висіло напроти).

Так! — схопили нарешті й другий кінець моєї душі! Вже не піду я на край города злочинно ховати себе. І тепер я маю одно тільки право:

— Нікому, ніколи й нічого не говорити, як розкололось моє власне «я».
І я голови не загубив.

Мислі різали мій мозок. Що я мушу робити? Невже я, солдат ре­волюції, схиблю в цей відповідальний момент? Невже я покину чати й ганебно зраджу комуну?

...Я здавив щелепи, похмуро подивився на матір і сказав різко:

— Всіх у підвал. Я зараз буду тут.

Але не встиг я цього промовити, як знову кабінет задрижав од реготу. Тоді я повернувся до доктора й кинув чітко:

— Докторе Тагабат! Ви, очевидно, забули, з ким маєте діло? Чи не
хочете й ви в штаб Духоніна... з цією сволоччю! — Я махнув рукою в
бік, де стояла моя мати, і мовчки вийшов із кабінету.

...Я за собою нічого не почув.


...Від маєтку я пішов, мов п'яний, в нікуди по сутінках передгрозо­вого душного вечора. Канонада росла. Знову спалахували димки над дальньою цегельнею. За курганом грохотали панцерники: то йшла між ними рішуча дуель. Ворожі полки яро насідали на інсургентів. Пахло розстрілами.

Я йшов у нікуди. Повз мене проходили обози, пролітали кавале­ристи, грохотали по мостовій тачанки. Город стояв у пилу, і вечір не розрядив заряду передгроззя.

Я йшов у нікуди. Без мислі, з тупою пустотою, з важкою вагою на своїх погорблених плечах.

Я йшов у нікуди.

Ш

...Так, це були неможливі хвилини. Це була мука. — Але я вже знав, як я зроблю.

Я знав і тоді, коли покинув маєток. Інакше я не вийшов би так швидко з кабінету.

...Ну да, я мушу бути послідовним!

...І цілу ніч я розбирав діла.

Тоді протягом кількох темних годин періодично спалахували ко­роткі й чіткі постріли:

— Я, главковерх чорного трибуналу комуни, виконував свої обов'яз­ки перед революцією.

...І хіба то моя вина, що образ моєї матері не покидав мене в цю ніч ні на хвилину?

Хіба то моя вина?

...В обід прийшов Андрюша й кинув похмуро:

—Слухай! Дозволь її випустити! Я:

—Кого?

—Твою матір! Я: (мовчу).

Потім почуваю, що мені до болю хочеться сміятись. Я не витри­мую й регочу на всі кімнати.

Андрюша суворо дивиться на мене. Його рішуче не можна пізнати.

— Слухай. Навіщо ця мелодрама?

Мій наївний Андрюша хотів бути на цей раз проникливим. Але він помилився. Я (грубо):

— Провалівай!
Андрюша й на цей раз зблід.


 


347



Ах, цей наївний комунар остаточно нічого не розуміє. Він бук­вально не знає, навіщо ця безглузда звіряча жорстокість. Він нічого не бачить за моїм холодним дерев'яним обличчям.

Я:

—Дзвони в телефон! Узнай, де ворог! Андрюша:

—Слухай!.. Я:

—Дзвони в телефон! Узнай, де ворог!

В цей момент над маєтком пронісся з шипотінням снаряд і неда­леко розірвався. Забряжчали вікна, і луна пішла по гулких порожніх княжих кімнатах.

В трубку передають: версальці насідають, вже близько: за три верстви. Козачі роз'їзди показались біля станції: інсургенти відступа­ють. — Кричить дальній вокзальний ріжок.

...Андрюша вискочив. За ним я.

...Куріли далі. Знову спалахували димки на горизонті. Над городом хмарою стояв пил. Сонцемідь, і неба не видно. Тільки горова мутна курява мчала наддалеким небосхилом. Здіймалися з дороги фантас­тичні хуртовини, бігли у височінь, розрізали простори, перелітали оселі і знову мчали й мчали. Стояло, мов зачароване, передгроззя.

...А тут бухкали гармати. Летіли кавалеристи. Відходили на північ тачанки, обози.

...Я забув про все. Я нічого не чув і — сам не пам'ятаю, як я попав до підвалу.

Із дзвоном розірвалася біля мене шрапнель, і на дворі стало по­рожньо. Я підійшов до дверей і тільки-но хотів зиркнути в невелич­ке віконце, де сиділа моя мати, як хтось узяв мене за руку. Я повер­нувся — дегенерат.

— От так стража! Всі повтікали!.. Хі... Хі...
Я:

-Ви? Він:

— Я? О, я! — і постукав пальцем по дверях.

Так, це був вірний пес революції. Він стоятиме на чатах і не під таким огнем! Пам'ятаю, я подумав тоді: — «це сторож моєї душі», — і без мислі побрів на міські пустирі.

...А надвечір південну частину околиці було захоплено. Мусили йти на північ, залишити город: Проте інсургентам дано наказ задер­жатись до ночі, і вони стійко вмирали на валах, на підступах, на роз­доріжжях і мовчазних закутках підворотень.

...Але що ж я?

...Ішла спішна евакуація, ішла чітка перестрілка, я остаточно збився з ніг!


Палили документи. Одправляли партії заложників. Брали решту контрибуцій...

...Я остаточно збився з ніг!

...Але раптом виринало обличчя моєї матері, і я знову чув зажур­ний і впертий голос.

Я одкидав волосся й поширеними очима дивився на міську баш­ту. І знову вечоріло, і знову на півдні горіли оселі.

...Чорний трибунал комуни збирається до посігу. Навантажують підводи, бредуть обози, поспішають натовпи на північ. Тільки наш самотній панцерник завмирає в глибині бору й затримує з правого флангу ворожі полки.

...Андрюша десь ізник. Доктор Тагабат спокійно сидить на канапі й п'є вино. Він мовчки стежить за моїми наказами й зрідка іронічно поглядає на портрет князя. Але цей погляд я відчуваю саме на собі, і він мене нервує й непокоїть.

...Сонце зайшло. Конає вечір. Надходить ніч. На валах ідуть пере-біжники, і одноманітно відбиває кулемет. Пустельні княжі кімнати завмерли в чеканні.

Я дивлюся на доктора й не виношу цього погляду в древній1 портрет.

Я різко кажу:

— Докторе Тагабат! Через годину я мушу ліквідувати останню
партію засуджених. Я мушу прийняти отряд.

Тоді він іронічно й байдуже:

— Ну, і що ж? Добре!

Я хвилююсь, але доктор єхидно дивиться на мене й усміхається. — О, він, безперечно, розуміє, в чому справа! Це ж у цій партії засудже­них моя мати.

Я:

—Будь ласка, покиньте кімнату! Доктор:

—Ну, і що ж? Добре!

Тоді я не витримую й шаленію.

— Докторе Тагабат! Останній раз попереджаю: не жартуйте зі
мною!

Але голос мій зривається, і мені булькає в горлі. Я пориваюся схо­пити маузер й тут же прикінчити з доктором, але я раптом почуваю себе жалким, нікчемним і пізнаю, що від мене відходять рештки волі. Я сідаю на канапу й жалібно, як побитий безсилий пес, дивлюся на Тагабата.

...Але йдуть хвилини. Треба вирушати.

Я знову беру себе в руки і в останній раз дивлюся на надменний портрет княгині.

Тьма.

... — Конвой!


 




Вартовий увійшов і доложив:

— Партію вивели. Розстріл призначено за містом: початок бору.

...Із-за дальніх отрогів виринав місяць. Потім плив по тихих голу­бих потоках, одкидаючи лимонні бризки. Опівночі пронизав зеніт і зупинився над безоднею.

...В городі стояла енергійна перестрілка.

...Ми йшли по північній дорозі.

Я ніколи не забуду цієї мовчазної процесії — темного натовпу на розстріл.

Позаду рипіли тачанки.

Авангардом — конвойні комунари, далі — натовп черниць, в ар'єр­гарді — я, ще конвойні комунари й доктор Тагабат.

...Але ми напали на справжніх версальців: за всю дорогу жодна черниця не промовила жодного слова. Це були щирі фанатички.

Я йшов по дорозі, як тоді — в нікуди, а збоку мене брели сторожі моєї душі: доктор і дегенерат. Я дивився в натовп, але я там нічого не бачив.

Зате я відчував: — там ішла моя мати з похиленою головою. Я від­чував: пахне м'ятою. Я гладив її милу голову з нальотом сріблястої сивини.

Але раптом переді мною виростала загірна даль. Тоді мені знову до болю хотілося впасти на коліна й молитовно дивитися на волоха­тий силует чорного трибуналу комуни.

...Я здавив голову й пішов по мертвій дорозі, а позаду мене рипіли тачанки.

Я раптом відкинувсь: що це? Галюцинація? Невже це голос моєї матері?

І знову я пізнаю себе нікчемною людиною й пізнаю: десь під серцем нудить. І не ридати, а плакати дрібненькими сльозами хотілось мені — так, як у дитинстві, на теплих грудях.

І спалахнуло: — невже я веду її на розстріл?

Що це: дійсність чи галюцинація?

Але це була дійсність: справжня життєва дійсність — хижа й жорсто­ка, як зграя голодних вовків. Це була дійсність безвихідна, неминуча, як сама смерть.

...Але, може, це помилка?

Може, треба інакше зробити?

Ах, це ж боюнство, легкодухість. Єсть же певне життєве правило: еггаге Ьшпапит езі. Чого ж тобі? Помиляйся! І помиляйся саме так, а не так!.. І які можуть бути помилки?

Воістину: це була дійсність, як зграя голодних вовків. Але це була й єдина дорога до загірних озер невідомої прекрасної комуни.


...І тоді я горів у вогні фанатизму й чітко відбивав кроки по північ­ній дорозі.

...Мовчазна процесія підходила до бору. Я не пам'ятаю, як роз­ставляли черниць, я пам'ятаю: до мене підійшов доктор і положив мені руку на плече:

— Ваша мати там! Робіть, що хочете!

Я подивився: — з натовпу виділилася постать і тихо-самотньо пішла на узлісся.

...Місяць стояв у зеніті й висів над безоднею. Далі відходила в зе­лено-лимонну безвість мертва дорога. Праворуч маячів сторожевий загін мого батальйону. І в цей момент над городом знявся рясний огонь — перестрілка знову била тривогу. То відходили інсургенти, — то помітив ворог. — Збоку розірвався снаряд.


1 | 2 | 3 | 4 | 5 | 6 | 7 | 8 | 9 | 10 | 11 | 12 | 13 | 14 | 15 | 16 | 17 | 18 | 19 | 20 | 21 | 22 | 23 | 24 | 25 | 26 | 27 | 28 | 29 | 30 | 31 | 32 |


При использовании материала, поставите ссылку на Студалл.Орг (0.054 сек.)