АвтоАвтоматизацияАрхитектураАстрономияАудитБиологияБухгалтерияВоенное делоГенетикаГеографияГеологияГосударствоДомДругоеЖурналистика и СМИИзобретательствоИностранные языкиИнформатикаИскусствоИсторияКомпьютерыКулинарияКультураЛексикологияЛитератураЛогикаМаркетингМатематикаМашиностроениеМедицинаМенеджментМеталлы и СваркаМеханикаМузыкаНаселениеОбразованиеОхрана безопасности жизниОхрана ТрудаПедагогикаПолитикаПравоПриборостроениеПрограммированиеПроизводствоПромышленностьПсихологияРадиоРегилияСвязьСоциологияСпортСтандартизацияСтроительствоТехнологииТорговляТуризмФизикаФизиологияФилософияФинансыХимияХозяйствоЦеннообразованиеЧерчениеЭкологияЭконометрикаЭкономикаЭлектроникаЮриспунденкция

МОЛЮСЬ І ВІРЮ. ВІТЕР ГРАЄ... 10 страница

Читайте также:
  1. E. Реєстрації змін вологості повітря. 1 страница
  2. E. Реєстрації змін вологості повітря. 10 страница
  3. E. Реєстрації змін вологості повітря. 11 страница
  4. E. Реєстрації змін вологості повітря. 12 страница
  5. E. Реєстрації змін вологості повітря. 13 страница
  6. E. Реєстрації змін вологості повітря. 14 страница
  7. E. Реєстрації змін вологості повітря. 15 страница
  8. E. Реєстрації змін вологості повітря. 16 страница
  9. E. Реєстрації змін вологості повітря. 17 страница
  10. E. Реєстрації змін вологості повітря. 18 страница
  11. E. Реєстрації змін вологості повітря. 19 страница
  12. E. Реєстрації змін вологості повітря. 2 страница

Ой, що ж це я пишу! Здається, не плив я човником тієї ночі по Десні. Плив батько сам, а я лежав на курені під дубом, коло діда. Може, й так. Ну, лев же все-таки проходив нашим берегом! І десь коло Спаського вбили його стражники! Чи він утік?..

Тут над левом, думаю, пора поставить крапку і перейти до опису домашніх тварин, бо вже почувається якась непевність у пері: вже наближаються редактори до мене. Вони живуть навколо мене скрізь. Один за лівим вухом ззаду, другий під правою рукою, третій за сто­лом, четвертий в ліжку — для нічних редакцій. Вони повні всі здоро­вого глузду і ненавидять неясності, їх мета — щоб я писав або так, як усі, або трохи краще чи трохи гірше від інших, тому очей вони з мене не зводять.


Там, де моє серце холоне, вони підігрівають його; де ж я починаю палати в огні своїх пристрастей, вони розхолоджують мій мозок, аби чогось не вийшло.

— Нехай, — кажу, — щось вийде. В моєму ділі треба, щоб вийшло.
Благаю!

-Ні!

—Чому не написать, що, коли я був хлопчиком на Десні, мені хотілось, аби скрізь водились леви і щоб дикі птиці сідали мені на голову й на плечі не тільки в снах?

—Це неправдоподібно, і потім цього можуть не зрозуміти.

—Таж я маленький був і ще не мав тоді здорового глузду. Я почував тоді, що воно може пригодитись.

—Для чого?

—Ну, може, для щастя.

—Викреслюємо. Адже лева можна було й не побачити, якщо це на­віть взагалі не фантазія.

—Ой!.. Нізащо!..

—Спокійно. Його можна замінити чимсь більш співзвучним. Можна написати правдиво про коней. Були ж у вас коні?

—Мені про коней соромно писати.

—Чому?

—Вони були худі й некрасиві.

—Ну, тоді можна їх узагальнити якось.

—їх не можна узагальнити. Вони були коростяві. Крім того, наші ко­ні були невеселі.

—Ну й що з того?

А вони таки справді були невеселі, і тому перед тим, як їх опису­вати, згадаю краще я щось втішне, а далі вже й до коней перейду.

Проживав у нас довго собака Пірат. Це був великий на зріст, не­молодий вже, поважний і серйозний пес з двома волохатими хвостами і двома парами очей, з яких верхня пара, коли придивитися ближче, виявлялася парою рудих плям на темному лобі.

Якось одного разу, загубившись у Борзні на ярмарку, де батьки
продавав дьоготь, Пірат щез. Пожаліли ми його, та на тому й скінчи­
лось, Аж ось в неділю, тижнів через п'ять, якраз після обіду, коли мш
сиділи всі коло хати, лузаючи насіння, дивимось — біжить Піраті
зморений, худючий. Уздрівши здалека весь наш рід і хату, він упа»
додолу і повз до нас кроків, може, сто на животі, перекидаючись на)
спину і голосно плачучи від повноти щастя, мов блудний син у Свя*(
тому Письмі. %



— Це я, ваш Пірат, впізнаєте? — гавкав він крізь сльози. — О, якиЙК
я щасливий! Як тяжко було мені без вас!.. Повірите, трохи не здох від
смутку, трохи не сказився, їй-богу. ]

Він так зворушив нас слізьми, що навіть батько, який ненавидів одвертість почуттів, і той мало не сплакнув. Отаке буває на світі!


Простий собака, а так збентежить чоловіка. Мати плакала ревно, приказувала з невимовною усмішкою: «Га, бодай ти здох! Ну, ви по­думайте, собака, а такий жалісний і таке витворяє. Ач, як повзає. Тьху, де ти, в нечистого, взявся?» (...)

Нема тепер уже таких річок, як ти була колись, Десно, нема. Не­ма ні таємниць на річках» ні спокою. Ясно скрізь. Нема ні Бога, ані чорта, і жаль мене чомусь бере, що вже нема в річках русалок і водя-них-мірошників нема. Зате багато дачників тепер купається в трусах на зло робочим людям, в гарячий літній час, і, очевидно, на досаду, бо чого ж мені й досі так соромно відпочивати там, де працюють люди?

Тоді Десна була глибокою і бистрою рікою- У ній тоді ще не ку­павсь ніхто, і на пісках її майже ніхто ще не валявся голий. Ще ніко­ли було усім. Були ми всі тоді трудящі чи малі. Дівчата не купались навіть у свято, соромлячись скидати сорочки. Чоловікам з давніх-да­вен не личило купатись за звичаєм. Жінки ж боялися водою змити здоров'я. Купались тільки ми, малі. Була тоді ще дівкою Десна, а я — здивованим маленьким хлопчиком із широко розкритими зеленими очима.

Благословенна будь, моя незаймана дівице Десно, що, згадуючи тебе вже много літ, я завжди добрішав, почував себе невичерпно бага­тим і щедрим. Так багато дала ти мені подарунків на все життя.

‡агрузка...

Далека красо моя! Щасливий я, що народився на твоєму березі, що пив у незабутні роки твою м'яку, веселу, сиву воду, ходив босий по твоїх казкових висипах, слухав рибальських розмов на твоїх чов­нах і казання старих про давнину, що лічив у тобі зорі на перекину­тому небі, що й досі, дивлячись часом униз, не втратив щастя бачити оті зорі навіть у буденних калюжах на життєвих шляхах.


АНДРІЙ МАЛИШКО

(1912-1970)

Народився в с. Обухові, що на Київщині, у родині шевця, помер у м. Києві.

Поет, автор пісень, які стали народними («Пісня про рушник», «Стежина», «Вчителько моя», «Київський вальс», «Ми підем, де трави похилі...»).

Найвідоміші твори: вірші «Пісня про рушник», «Чому, сказати, й сам не знаю...» («Стежина»), ««Київський вальс», «Ми підем, де трави похилі...», «Вчителько моя», «Журавлі», «Білі каштани».

ШСНЯ ПРО РУШНИК

Рідна мати моя, ти ночей не доспала,

Ти водила мене у поля край села,

І в дорогу далеку ти мене на зорі проводжала,

І рушник вишиваний на щастя дала.

І в дорогу далеку ти мене на зорі проводжала, І рушник вишиваний на щастя, на долю дала.

Хай на ньому цвіте росяниста доріжка,

І зелені луги, й солов'їні гаї,

І твоя незрадлива материнська ласкава усмішка,

І засмучені очі хороші твої.

І твоя незрадлива материнська ласкава усмішка, І засмучені очі хороші блакитні твої.

Я візьму той рушник, простелю, наче долю, В тихім шелесті трав, в щебетанні дібров. І на тім рушничкові оживе все знайоме до болю: І дитинство, й розлука, і вірна любов.

І на тім рушничкові оживе все знайоме до болю: І дитинство, й розлука, й твоя материнська любов.


 




ВАСИЛЬ СИМОНЕНКО (1935-1963)

Народився в с. Біївцях, що на Полтавщині, у селянській родині, помер у м. Києві.

Письменник, належить до шістдесятників.

Найвідоміші твори: збірка поезій «Тиша і грім», вірш і збірка «Лебеді мате­ринства», вірш «Ти знаєш, що ти — людина?», збірка оповідань і новел «Вино з троянд», казка «Цар Плаксій і Лоскотон».


1 | 2 | 3 | 4 | 5 | 6 | 7 | 8 | 9 | 10 | 11 | 12 | 13 | 14 | 15 | 16 | 17 | 18 | 19 | 20 | 21 | 22 | 23 | 24 | 25 | 26 | 27 | 28 | 29 | 30 | 31 | 32 |


При использовании материала, поставите ссылку на Студалл.Орг (0.007 сек.)