Характеристика різних типів текстів

У дошкільному навчальному закладі дітей навчають двох основних форм монологу – самостійної розповіді та переказу. Вони відрізняються один від одного тим, що в першому випадку дитина самостійно добирає зміст і форму свого висловлювання, а в другому – матеріалом для висловлювання - відтворення є літературно-художній текст.

За функціонально-смисловим призначенням тексти поділяються на три типи: опис, розповідь, міркування. У тексті-розповіді відтворюється хід зображувальних подій, викладається, як розвивалася подія. Текст-опис створює загальне уявлення про явище, предмет. Текст-міркування на початку містить тему(твердження), а далі – доведення чи спростування [81].

Розповідь – самостійно розгорнутий дитиною виклад певного змісту в будь-якій літературно-мовленнєвій формі. Це складніший порівняно з переказом вид зв’язного мовлення, оскільки його зміст дитина складає самостійно. Головна увага тут надається фактам, подіям, переживанням. Матеріал у ній викладається на основі тих смислових зв’язків, які підказані життєвою ситуацією. У розповіді діють персонажі, а також може бути і діалог. Структура розповіді жорстка, вона вимагає певної послідовності, не дозволяє перестановок. Загальна схема розповіді така: початок дії, розвиток дії, кінець події. Дошкільників із порушеннями мовлення навчають двом основним типам монологів – самостійній розповіді та переказу, здебільшого на основі наочності. У першому випадку дитина навчається відбирати зміст для висловлювання і оформлювати самостійно, в іншому, матеріалом для висловлювання слугує художній твір [38].

Композиційні схеми опису та розповіді, в свою чергу, визначають і мовні засоби, за допомогою яких розкривається зміст. Розповідь завжди насичена іменниками та дієсловами. Здебільшого використовують наявні слова, які вказують на послідовність виконуваних (або виконаних) дій: спочатку, потім, тоді, після цього, пізніше, наступного дня.

Прийоми навчання розповідання в загальній педагогіці виділені у працях А. Богуш [18], Н. Орланової [71], Є. Тихеєвої [71], О. Ушакової [88], Є. Фльоріної [71] та інших і апробовані у багаторічній практиці. Коротко проаналізуємо їх.

Поєднане розповідання. Цей прийом передбачає поєднану побудову коротких висловлювань, коли вихователь починає фразу, а дитина її закінчує. Зразок розповіді – це короткий живий опис предмета або викладення будь - якої події, яке є доступним дітям для наслідування і запозичення. Він також використовується на перших етапах навчання дітей монологічного мовлення. Зразок підказує дитині орієнтовний зміст, послідовність і структуру монологу, його обсяг, полегшує підбір словника. Зразок належить до прямих форм навчання і використовується на початку заняття і за його ходом для корекції дитячих розповідей.

План розповіді – це 2-3 питання, які визначають її зміст і послідовність. Спочатку він використовується разом із зразком, а потім стає провідним прийомом навчання. План розповіді використовується у всіх видах розповідання. Колективне складання розповіді здебільшого використовується на початкових етапах роботи над зв’язним монологічним мовленням. Діти продовжують речення, розпочаті вихователем чи дітьми. Цінність цього прийому полягає в тому, що він дозволяє наочно уявити весь механізм складання зв’язного тексту, активізувати мовлення всіх дітей.

Складання розповіді по частинах є різновидом колективного розповідання. Кожен з оповідачів утворює частину тексту, а потім різні частини за допомогою вихователя об’єднуються в єдине ціле. Цей прийом доречно використовувати під час складання розповіді за багатофактурними картинами, під час переказу літературних творів.

Таким чином, прийоми навчання зв’язного розповідання достатньо різноманітні. Вони використовуються в залежності від етапу навчання, виду розповіді і завдань, рівня мовленнєвих умінь і навичок дітей, їхньої активності і самостійності [22].

Розповідь як метод навчання і розвитку монологічного мовлення була предметом дослідження багатьох учених (А. Бородич [14], Е. Короткова [14], Є. Тихеєва [15], Л. Горбушина [42], О. Ушакова [37], Т. Ладиженська [94]).

На думку педагогів (А. Богуш [22], А. Бородич [22], І. Тихеєва [22] Ф. Сохін [11]) розповідь – зв’язний виклад у розгорнутій словесній формі, що характеризується самостійним вибору змісту і форми; повідомлення про факти і події, що відбуваються у певній послідовності; розгортаються в часі; зв’язний розгорнутий виклад якогось факту.

Матеріалом для розповіді слугують казки, оповідання, епізоди з навколишнього життя. У процесі розповіді створюється безпосередній контакт розповідача зі слухачами, що дозволяє враховувати характер дитячих сприймань і реагувати на них, давати необхідні пояснення і доповнення. У розповіді є три частини: зав’язка, кульмінація, розв’язка. Щоб дитина навчилася створювати розповідь, вона повинна знати її структуру, роль зав’язки, кульмінації, розв’язки.

У лінгвістичній, лінгводидактичній та психологічній науці подано класифікацію розповідей. Так, Л.Федоренко [87] класифікує розповіді таким чином: розповідь про події (які щойно відбулися, що відбувалися раніше); розповідь про предмети (які спостерігаються в даний момент); розповідь за картиною (статичною, рухомою); розповідь за змістом кінофільму.

Т. Ладиженська [25] всі види розповіді класифікує за змістом (фактичні, творчі); за джерелом висловлювання (розповіді на основі пережитого, почутого).

Л. Горбушина [36] виокремлює такі види розповідей: дослівний переказ невеликих за обсягом казок і оповідань; розповідь близько до тексту (із збереженням стилю твору) великих за обсягом і більш складних за змістом казок і оповідань; творчі розповіді; розповідь - зразок.

У дошкільній лінгводидактиці склалася своя класифікація розповідей (А. Богуш [11], А. Бородич [11], Н. Виноградова [11], М. Лаврик [11] та ін.). Розповіді поділяються за змістом – на фактичні й творчі; за метою – на словесній і наочній основі; за формою – на сюжетні та описові.

Другу групу складають творчі розповіді, які створюються при активній роботі уяви. На думку О. Лещенко [11], є два види творчих розповідей: закінчення розповіді, що була розпочата вихователем; розповідь на задану тему.

О. Соловйова [11] поділяє творчі розповіді на такі види: складання закінчення розповіді, розповідь на тему; продовження казки, оповідання.

За формою розповіді поділяються на описові та сюжетні.

Описова розповідь – виклад характерних ознак якого-небудь предмета чи події. На такий вид монологічного мовлення, як описові розповіді, особливу увагу звертав І. Синиця [11]. Розвиток усного монологічного мовлення має передбачати, з одного боку, виправлення, «очищення його від усяких відхилень від норм, і з іншого, – збагачення новими словами, новими зображувальними засобами», – вважав І. Синиця [11,с.94].

Діти вчаться під час опису виділяти суттєві ознаки, якості предметів і явищ, існуючі між ними зв’язки, відношення, дотримуватися відповідної послідовності при їх опису, використовуючи точні позначення, емоційно забарвлені слова і словосполучення.

Сюжетна розповідь – це передача якихось подій, що змінюються в часовій послідовності, наявність дійових осіб. Сюжетна розповідь найчастіше має творчий характер, хоча деколи сюжетної форми набуває і практична розповідь.

Е. Короткова [11] зазначала, що в дошкільних навчальних закладах використовують такі види розповідей: розповідь за сприйманням; розповідь по пам’яті; переказ; розповідь на словесну тему, запропоновану вихователем.

До розповіді ставляться певні вимоги. Так, Ф. Сохін [25] відзначає, що розповідь повинна бути довільною; вона має плануватися. А. Бородич [22] висуває такі вимоги до розповідей: зв’язність, зрозумілість слухачам; достовірність, правильне відображення об’єктивної дійсності; самостійність; розповіді повинні бути у повному розумінні монологом і не перериватися додатковими запитаннями педагога; виразність; послідовність; цілеспрямованість.

Висловлювання – одиниця повідомлення, що має смислову цілісність і може бути сприйнята слухачем у певних умовах мовленнєвого спілкування.

У будь-якому закінченому висловлюванні існують типові варіанти сполучення фраз. Найбільш поширений спосіб сполучення речень – ланцюжковий зв'язок, основними засобами якого є займенники. Ланцюжковий зв'язок робить мовлення гнучкішим, різноманітнішим, оскільки дитина вчиться уникати одного й того ж слова.

Опис – це функціонально-смисловий тип мовлення, що є його типізованим різновидом – зразок, модель монологічного повідомлення одночасних ознак предмета в широкому розумінні та таких, що мають для цього визначену мовну структуру.

Логічною основою опису є розумові процеси, за яких формується судження. У мові йому відповідає речення як мовна одиниця. Судження у процесі мислення об’єднуються між собою у синхронні логеми-мислиннєві форми для сприйняття, відображення, вираження статики різноманітних ознак. Називання ознак предмета за допомогою однорідних членів речення не утворює окремих суджень у формі речень, тому воно невластиве опису як функціонально-смисловому типу мовлення. Одночасність ознак в описі виражається тим, що в кожному описовому контексті дієслова використовуються тільки в одному визначеному часі. Поєднання різних видо-часових форм дієслів в описі не є доцільним. Процеси і дії, що виражаються в описах дієсловами, указують не на розвиток, не на динаміку переходу від одних якихось дій чи станів до інших, а на процеси в теперішньому часі, що сприймаються як статичні, сталі. В описовому типі мовлення об’єкт має опредмечений характер, тому цей функціонально-смисловий тип мовлення має кілька різновидів: натюрморт, портрет, пейзаж, характеристика, інтер’єр, опис дії, стану природи чи людини [11].

В описі майже всі речення виконують одне й те саме комунікативне завдання – відповісти на запитання: який предмет? Тому речення можуть бути однакові за своїм актуальним членуванням: темою чи “поданим” є предмет, темою чи “новим”, – ознака, якість предмета. Тема може членуватися, якщо у предметі виділяються різні аспекти, а в темі повідомляються ознаки розчленованого предмета.

Незважаючи на надзвичайно важливу роль опису в розвитку зв’язного мовлення дитини, в сучасній лінгвометодичній науці до цього часу не створено оптимальних підходів до навчання опису на двох суміжних ланках мовної освіти: дошкільній та початковій. Так, опис розглядається односпрямовано як “тип тексту”, в якому лише називаються ознаки предмета, тоді як опису – одному із функціонально-смислових типів мовлення притаманні й інші особливості.

Опис поділяється тільки на пейзаж, портрет, опис предмета, інтер’єру, опис стану людини, опис процесу без урахування таких його різновидів, як опис натюрморту, опис стану природи, характеристика, опис дії. “Опис процесу” здебільшого зводиться методикою до динамічної послідовності вираження подій, що є характерним для розповіді, а не ґрунтується на статичності вираження дій [21].

У методиці пропонуються деякі методи, організаційні форми та засоби для навчання дітей опису (екскурсії, дидактичні ігри, показ предметів, картинок, муляжів, розгадування загадок). Учені (А. Зрожевська [11], М. Львов [11 ], Н. Некрасов [11], О. Ушакова [11]) стверджують, що навчати опису дітей потрібно, починаючи з опису картинок – зображень предметів, поступово переходити до опису реальних предметів та сюжетних картин. Але до цього часу не враховано, що одним із провідних компонентів власне, який і розкрив суть наступності в навчанні опису, є мовний зміст (словосполучення, речення, тексти); не визначено місце лінгвістичного змісту в цьому процесі, не висвітлено зв’язки наступності в методах, організаційних формах і засобах навчання опису на двох суміжних ланках освіти.

Також опис – це висловлювання про певні властивості предмета чи явища. В описі дається характеристика предметів,людей, явищ природи шляхом перерахування їх основних, суттєвих ознак. Найголовніше в описі – дати точне і яскраве уявлення про предмет. В описі спочатку називається об’єкт, потім іде характеристика суттєвих і другорядних ознак, якостей, дій. Завершує опис підсумкова фраза, яка виражає оцінне ставлення до предмета. Структура опису не «жорстка», дозволяє варіювати, переставляти місцями його компоненти. Для такого тексту часто використовується променевий зв'язок, коли називається предмет, а потім кожна якість або ознака предмета, як промінець,приєднується до характеристики предмета. У дошкільному закладі дітей навчають описувати картинки, іграшки, предмети, явища природи, людей. Опис є основою зв’язної розповіді [67].

Основним завданням опису є створення словесного образу об’єкта, при цьому ознаки об’єкта розкриваються у певній послідовності. Опису притаманні основні характеристики зв’язного розгорнутого висловлювання: тематична і структурна єдність, адекватність змісту поставленому комунікативному завданню, довільність, плановість і контекстність викладу, логічна завершеність, граматична зв’язність. Описи сприяють сенсорному розвитку дітей, розвитку психічних процесів мислення, уяви, уваги, пам’яті, спостережливості. Діти вправляються в розумових операціях, аналізу, синтезу, порівняння, навчаються помічати красу та своєрідність кожного предмета, явища, а їхні уявлення стають дедалі більш цілісними, яскравими, естетично оформленими. Вони навчаються уміння виділяти та співвідносити суттєві ознаки предметів, використовують для їх позначення необхідні лексеми, речення відповідної структури, об’єднують речення у зв’язне послідовне повідомлення. В описах, як правило, немає дійових осіб, отже, немає і прямого мовлення, а діти вправляються у використанні прикметників, епітетів, порівнянь [12].

Основний зміст опису – виділення характерних ознак якогось предмета, іграшки, явища, події і словесне відображення їх. Розповідь повинна бути послідовною, логічною: спочатку дитина повинна розповісти про головне, суттєве, а потім поступово додавати другорядні деталі предмета, котрий описує.

У загальній та спеціальній літературі розглядаються різноманітні методики навчання дошкільників складання описів – фактичних, порівняльних, творчих (К. Аніканова [11], Н. Виноградова [11]). Навчання зв’язного описового мовлення дітей здійснюється поетапно і складається з таких основних видів роботи:

1. Підготовчі вправи до опису предметів, явищ.

2. Формування первинних навичок самостійного опису.

3. Опис предметів, явищ за основними ознаками.

4. Навчання розгорнутого опису предмета, явища (з включенням різних ознак, мікротем).

5. Закріплення навичок опису, в тому числі, в процесі ігрових і предметно - практичних дій.

6. Підготовка та навчання порівняльних описів предметів.

7. Підготовка та навчання описів природи.

Для утворення мотиваційного фону, який сприяє засвоєнню дітьми навичок описового мовлення, широко використовуються ігрові форми роботи з включенням елементів змагання, підбираються прийоми, які стимулюють активність та ініціативу дітей. Уміння виділяти ознаки залежить від рівня спостережливості дитини.

Роздум (міркування) – найскладніший тип зв’язного висловлювання, який характеризується встановленням логічних зв’язків між судженнями, що входять до його складу. У міркуванні доводяться будь-які твердження, зіставляються предмети, явища, наводяться приклади, формулюються висновки. Воно складається з тез, доведень та висновку. Якщо в повідомленні відображається послідовність явищ, їх часове співвідношення з використанням дієслівних часових форм та лексики, що визначає рух, дію, час; в описі здебільшого використовують мовні засоби вираження ознакових відношень, то в міркуванні переважають способи, що відображають причинні та цільові відношення за допомогою складних сполучників, вставних слів, синтаксичних конструкцій. Міркування ґрунтується на логічному мисленні [78].

Міркування як специфічний тип висловлювання потребує застосування специфічних причинно-наслідкових сполучників: тому що, так, як, адже, оскільки, через те що; прислівників, що визначають ієрархію доведень: по-перше, по-друге, внаслідок, зрештою, в цілому.

У сучасних лінгводидактичних дослідженнях проблема розвитку зв’язного мовлення розглядається у різних аспектах: навчання дітей сюжетної розповіді (В. Захарченко [37], Л. Шадріна [37], Н. Гавриш [51], О. Білан [35],), творчої розповіді (А. Шибицька [12], Л. Ворошніна [11], Н. Орланова [11], О. Ушакова [11]), розвиток описового мовлення (А. Зрожевська [11], В.Гербова [11], С. Ласунова [13]), розвиток зв’язного мовлення у процесі ознайомлення із природою, розвиток пояснювального мовлення (Н. Кузіна [56], Н. Луцан [56]), використання художньої літератури в розвитку монологічного мовлення (А.Богуш [16], Л. Фесенко [9], О. Ушакова [11]).

До міркувань належать висловлювання-інструкції, висловлювання-пояснення, висловлювання-доведення, висловлювання-розмірковування. У прямому значенні ці типи висловлювань трапляються зрідка, в мовленні дошкільників найчастіше трапляється контамінація. Контамінованими (змішаними) текстами вважаються такі, в яких наявні елементи усіх типів висловлювань з переважанням одного з них. Так, наприклад, у процес повідомлення може включатись опис місця, часу розгортання сюжету, іноді опис або повідомлення доповнюються елементами міркування. Головне, щоб тексти будь-якого виду були структурно побудовані та семантично й синтаксично пов’язані. Вихователь має знати особливості кожного з видів текстів: їх призначення, структуру, характерні мовні засоби, а також типові міжфразові зв’язки [24].

В основі роздуму лежать причинно-наслідкові відношення. У роздумі обов’язкові три частини: 1) Теза – основне твердження,чітко сформульована думка; 2) аргументи, докази, що підтверджують висунуту тезу; 3) висновок, що випливає з доказів (узагальнення). Діти дошкільного віку оволодівають найбільш простими роздумами розумового стилю(наприклад, обґрунтування відповіді на загадку). Роздум може доповнювати розповідь,а описи часто пов’язані з міркуванням. У дошкільному віці спостерігаються здебільшого контаміновані(змішані) висловлювання, в яких можуть бути використані елементи усіх типів з превалюванням одного з них. Але в дошкільному закладі кожному типу висловлювання спочатку навчають окремо [35].

У залежності від провідного психічного процесу, на який спирається дитяча розповідь, у методиці виділяють розповіді за сприйманням, по пам’яті, за уявою. Розповідання за зоровим, слуховим, тактильним сприйманням має описовий характер і підводить дитину до роздуму. До даного виду розповідання належить опис іграшок, картин, натуральних предметів, явищ природи. Розповідь по пам’яті – це розповідання з власного досвіду, про пережите раніше. Розповідь за уявою – це творчі розповіді дітей, основою яких є творча уява. У дошкільному закладі ці розповіді використовуються по-різному в залежності від віку і ступеня порушення мовлення [33].

Учені (В. Зеньковський [10], Г. Костюк [10], Л. Войтко [10], О. Запорожець [10]) стверджують, що дитина досить рано починає помічати елементарні причинні залежності та робити певні висновки. Уже старші дошкільники здатні встановлювати причинно-наслідкові зв’язки явищ, доводити істинність своїх думок, роздумувати над подіями, які відбуваються у довкіллі, що дозволяє констатувати доступність старшим дошкільникам складати зв’язні висловлювання – розповіді-роздуми [67].

Отже, формування зв’язного мовлення у дітей передбачає розвиток умінь будувати висловлювання різних типів: опис (світ у статиці), розповідь (динаміка подій у часі і русі), роздум(встановлення причинно-наслідкових зв’язків).

Поиск по сайту: