А. ОСНОВИ ТЕОРІЇ ДЕРЖАВИ

1. ОСНОВНІ ТЕОРІЇ ПОХОДЖЕННЯ ДЕРЖАВИ І ПРАВА

Держава і право не виникли разом з появою людини. На початку своєї історії, відомому як первіснообщинний лад, людство не знало таких інститутів, як держава і право. Однією з найбільш поширених теорій походження держави і права є соціально—економічна теорія, яка пояснює виникнення держави через складні економічні та со­ціальні процеси.

Згідно з цією теорією формою колективної організації в той пері­од були роди— первісні колективи, які об'єднували істинних чи уявних кровних родичів. Члени роду спільно володіли знаряддями праці, про­дуктами, територією, вели спільне примітивне господарство. Всі важ­ливі справи вони вирішували спільно на зборах членів роду. Для роз­в'язання поточних справ із свого середовища члени роду обирали старійшин, які здійснювали управління, опираючись лише на власну силу, розум та авторитет. Така організація влади замінювала первіс­ним людям державу.

Для регулювання суспільних відносин між людьми поступово фор­мувалися соціальні норми — певні правила поведінки, яких люди до­тримувалися з метою забезпечення порядку і стабільності. Право за­мінювали переважно звичаї — вид соціальних норм, що склалися істо­рично і від багаторазового повторення увійшли у звичку. Звичаї регулю­вали всі аспекти життя первісної людини. Чіткого поділу між правами і обов'язками не було, не було і апарату, який би стежив за дотриман­ням звичаїв. Люди дотримувалися звичаїв та інших соціальних норм добровільно або через страх перед надприродними силами.

Історичний прогрес удосконалював саму людину, змінював її зна­ряддя праці, господарське життя. Відбувся перехід від збиральництва до виробництва, людина стала виробляти певні продукти, а не лише користуватися готовими, які давала природа. Відбулися три великі суспільні поділи праці (виділення з загальної маси первісних племен скотарів, ремісників та купців), що призвело до ускладнення структури господарства та зростання продуктивності праці. Внаслідок цього люди стали виробляти більше, ніж споживали. Надлишок продуктів захоплювали найсильніші члени роду, згодом вони стали присвоюва­ти знаряддя праці та землю. Так виникла приватна власність та май— нова нерівність. Слабшали і розривалися родинні, кровні зв'язки, і міцніли, ставали домінуючими майнові зв'язки. Це означало поча­ток соціальної нерівності, люди об'єднувалися у соціальні групи в залежності від того, якою кількістю майна вони володіли.

Соціальне неоднорідним суспільством, яке до того ж вело склад­не господарство, не можна було управляти, опираючись лише на осо­бистий авторитет старійшин та звичаї. Здійснювати владу в такому суспільстві могла лише відповідна організація, здатна застосовува­ти примус. Такою організацією стала держава.

Між первісним ладом і державою у повному розумінні був ряд перехідних етапів, зокрема етап військової демократії, при якому збе­рігалася виборність вождів, але для здійснення влади вони спирали­ся не лише на власний авторитет, а й на озброєні загони.

Розрізняють три основні форми виникнення держави, в яких присутні як загальні передумови, так і специфіка, зумовлена історич­ними умовами і географічними факторами.

— Афінська держава. Виникла у класичній формі з внутрішніх про­тиріч;

— Римська держава. Соціальні протиріччя ускладнювалися бо­ротьбою місцевої римської знаті (патриціїв) з прийшлим насе­ленням (плебеями);

— Давньогерманська держава. Формувалася в процесі завоюван­ня давніми германцями чужих територій, якими потрібно було управляти.

Все наведене вище становить суть соціально—економічної теорії походження держави.

Процес виникнення держав у деяких народів має свої особли­вості. Наприклад, у народів Стародавнього Сходу основою господарсь­кого життя було поливне землеробство, що вимагало будівництва спеціальних іригаційних споруд, у першу чергу каналів. Для цього потрібно було організовувати великі маси людей, що було під силу лише державі.

Певні особливості визначали і процес творення держави і в схід­них слов'ян. Східнослов'янські племена від первіснообщинного ладу перейшли до ранньофеодального і не знали розвинутого рабовлас­ницького суспільства.

Соціально—економічна теорія, про яку йшла мова вище, є досить поширеною, але не єдиною.

Відомі й альтернативні теорії:

— теологічна теорія. Держава, дана людям Богом, є вічною, непорушною і будь-яке посягання на неї накличе Божу кару. Правитель є представником Бога на землі і захищає всіх своїх підданих;

— патріархальна теорія. Держава — це результат природного розростання і розвитку сім'ї, а влада монарха — це продовження батьківської влади, вона не підлягає оскарженню, а лише виконанню;

— договірна теорія. Держава виникла і функціонує внаслідок добровільного договору людей, з яких одні управляють, а інші — виконують їх рішення;

— психологічна теорія. Психіці людей притаманні такі риси, як інертність, нездатність приймати рішення, тому люди потре­бують сильної особи, якій можна підкорятися і на яку можна перекласти відповідальність;

— теорія насилля. Держава — це та сила, яка утворюється од­ними племенами для утримання в покорі інших, завойованих племен;

— органічна теорія. Держава є політичним утворенням, анало­гічним біологічному організмові. Як живий організм, вона наро­джується, розвивається, старіє і гине. Держава володіє різно­манітними органами, кожен з яких виконує властиві йому функції.

Держава відрізняється від організації влади у первісному су­спільстві за такими ознаками:

— поділ населення за територіями, а не за родовою ознакою. Політико—правовий зв'язок населення з територією оформ­люється згодом в інститут громадянства чи підданства;

— поява спеціальних органів (апарату) управління та примусу;

— поява податкової системи, мета якої — накопичувати засоби для утримання органів управління.

2. ПОНЯТТЯ І ОЗНАКИ ДЕРЖАВИ

Держава — це особлива організація політичної влади у соціальне неоднорідному суспільстві, яка відображає, в першу чергу, інтереси домінуючих груп цього суспільства і за допомогою якої здійснюється управління суспільством.

Влада — це авторитет, що має можливість підкоряти своїй волі, управляти чи розпоряджатися діями інших людей. Всяка влада є соціальною, тому що вона покликана врегульовувати відносини між людьми. Різновидністю соціальної влади є влада політична, суть якої полягає у реальній здатності регулювати суспільні відносини в інте­ресах всього народу, підтримувати стабільність і порядок.

Держава, як особлива форма політичної влади, має ряд ознак, що відрізняють її від організації влади у додержавний період та від інших складових частин політичної системи суспільства. Основними з таких ознак є:

— територія — відокремлена кордонами частина земної по­верхні, на яку розповсюджується влада даної держави. Тери­торія є матеріальною базою держави і основою для визнання її іншими державами;

— суверенітет — політико—правова властивість, під якою розу­міють верховенство, самостійність, неподільність влади на те­риторії країни та її незалежність і рівноправність у зовнішніх відносинах;

— наявність апарату управління та примусу, який практично ре­алізовує різні функції держави;

— здатність видавати загальнообов'язкові для всього насе­лення правові норми та забезпечувати їх виконання;

— наявність податкової системи, яка забезпечує засоби для утримання державного апарату.

Державу слід відрізняти від політичної системи суспільства.

Політична система суспільства — це сукупність державних і недержавних інститутів (політичних партій, громадських організацій, масових рухів тощо), через які певні соціальні групи та окремі грома­дяни реалізовують свої права та законні інтереси.

Держава є особливою складовою частиною, ядром політичної си­стеми суспільства, тому що:

— тільки держава охоплює все суспільство і виступає його пред­ставником, інші організації представляють лише частину су­спільства;

— тільки держава має у своєму розпорядженні апарат примусу;

— тільки держава може встановлювати загальнообов'язкові для всього населення правила поведінки — правові норми;

— тільки держава володіє суверенітетом.

Відносини держави з іншими складовими частинами політичної системи регулюються Конституцією та законами для того, щоб жодна політична чи громадська організація не стояла над державою.

3. ФОРМА ДЕРЖАВИ. ФОРМА ДЕРЖАВНОГО ПРАВЛІННЯ

Для характеристики конкретних держав застосовується поняття форма держави. Форму держави утворюють три складові частини: форма правління, форма державного устрою, форма державного режиму.

Форма державного правління — це організація вищих органів державної влади, порядок їх утворення і діяльності та розподіл компетенцій між ними.

Розрізняють дві форми правління — республіку і монархію.

Республіка — це форма правління, при якій верховна влада у державі належить виборним органам, які обираються населенням на певний строк.

Республіки бувають трьох видів у залежності від того, хто призна­чає та контролює уряд:

— президентська республіка. У таких республіках президент обирається населенням незалежно від парламенту, він фор­мує, контролює, а інколи і очолює уряд, а парламент здійснює законодавчу функцію;

— парламентська республіка. У парламентських республіках населення обирає парламент, а парламент обирає прези­дента та формує і контролює уряд. Президент здійснює пере­важно представницькі функції;

— змішана республіка (президентсько—парламентська чи пар­ламентсько—президентська). Уряд у таких республіках фор­мується та контролюється частково президентом, а частко­во — парламентом. До таких республік належить Україна.

Монархія — це форма правління, при якій верховна влада у дер­жаві повністю або частково належить одній особі.

Розрізняють такі види монархій:

— абсолютна монархія, в якій влада монарха ніким і нічим не обмежена;

— конституційна монархія, в якій населення обирає парла­мент, парламент призначає і контролює уряд, а монарх на практиці виконує переважно представницькі функції;

— дуалістична монархія, в якій населення обирає парламент, парламент здійснює законодавчу функцію, а монарх формує, контролює, а інколи й очолює уряд.

В теорії держави існують і альтернативні підходи до класифікації держав за формою правління.

4. ФОРМА ДЕРЖАВНОГО УСТРОЮ

Форма державного устрою визначає, на які адміністративно—територіальні одиниці ділиться держава, взаємовідносини між цими одиницями та державою в цілому.

За формою устрою держави бувають унітарні та федеративні. Деякі автори вживають поняття «прості» та «складні» держави.

Унітарна держава — це єдина держава, що складається з адмі­ністративно—територіальних одиниць, які не мають жодних ознак дер­жавності, в першу чергу власних законодавчих органів, конституцій та законодавства.

Унітарні держави можуть мати в своєму складі одне або декілька автономних утворень, які за своїм статусом відрізняються від решти адміністративно—територіальних одиниць.

Федеративна держава — це держава, що складається з двох чи більше суб'єктів, які зберігають деякі ознаки державності (наприклад, власні законодавчі органи, конституції і законодавство), але найваж­ливіші функції (оборонну, фінансову і т. д.) добровільно делегують федеральним (центральним) органам влади.

Деякі автори вважають імперію самостійною формою держав­ного устрою.

Імперія — це складна держава, яка утворюється не шляхом доб­ровільного об'єднання, а шляхом завоювання однією державою іншої.

Конфедерація — це тимчасовий добровільний союз самостійних держав, укладений для досягнення конкретних, як правило військо­во—політичних, цілей. Конфедерація — нестійке утворення, яке з ча­сом або розпадається, або перетворюється у федерацію.

Конфедерація не має спільних державних органів, законодавства, армії, податкової системи і т. д., тому більшість авторів вважають її не формою державного устрою, а союзом суверенних держав.

За державним устроєм Україна є унітарною державою, яка має у своєму складі автономне утворення з особливим правовим стату­сом —Автономну Республіку Крим.

5. ДЕРЖАВНИЙ РЕЖИМ

Державний режим — це сукупність методів, засобів і способів здійснення державної влади.

У залежності від ступеня демократичності тієї чи іншої держави розрізняють демократичні, авторитарні та тоталітарні режими, межі між якими є досить нечіткими і відносними.

Сучасні демократичні режими характеризуються сукупністю та­ких основних ознак:

— народ виступає єдиним джерелом влади;

— народ здійснює владу як безпосередньо (шляхом виборів і ре­ферендумів), так і через виборні органи (місцеве самовряду­вання, парламент, президент і т. д.);

— поділ влади на законодавчу, виконавчу і судову, реальна неза­лежність судової влади від інших гілок влади, особливо від ви­конавчої;

— плюралізм (багатоманітність) як необхідна умова економічної, політичної та ідеологічної системи суспільства, що передбачає наявність різних форм власності, багатопартійність, відсутність державної ідеології тощо;

— рівноправність людей, наявність реальних механізмів захисту прав людини.

Авторитарні режими характеризуються такими ознаками:

— недостатній контроль з боку населення за формуванням та діяльністю органів влади;

— обмеженість реальних прав людини та можливості їх захисту;

— у системі органів державної влади домінує виконавча влада (уряд, президент), представницькі органи реальної влади не мають;

— формально може існувати багатопартійна система, але реальні • можливості опозиції впливати на політику держави обмежені.

Тоталітарним режимам властиві такі риси:

— тотальний (повний) контроль з боку держави за всіма проява­ми і сферами життя суспільства;

— відсутність механізмів захисту прав і свобод, безправ'я людини;

— однопартійність, наявність єдиної державної ідеології;

— реальна влада зосереджується в руках однієї особи чи групи осіб;

— відсутність опозиції.

Державний режим є основною складовою частиною політично­го режиму, який включає в себе не лише методи здійснення держав­ної влади, але і способи діяльності інших учасників політичної систе­ми суспільства: політичних партій, громадських організацій тощо.

Україна належить до держав, які проголосили себе демократич­ними (ст. 1 Конституції України), що треба розуміти як мету, шлях до якої є складним і тривалим.

6. ФУНКЦІЇ ДЕРЖАВИ

Функції держави — це основні напрямки діяльності держави, в яких виражається та конкретизується суть, соціальне призначення, завдання і цілі держави.

Існують різні способи класифікації функцій держави:

— за соціальною значимістю — основні і другорядні;

— за змістом — економічні, політичні, гуманітарні, екологічні та ін.;

— за тривалістю — постійні і тимчасові;

— за спрямованістю — зовнішні і внутрішні. Поділ функцій на внутрішні і зовнішні є найбільш поширеним. У внутрішніх функціях конкретизується внутрішня політика та уп­равлінська діяльність держави. Основними внутрішніми функціями більшості сучасних держав, включаючи Україну, є:

— захист конституційного ладу;

— забезпечення і захист основних прав людини;

— охорона законності і правопорядку;

— соціальне забезпечення;

— охорона навколишнього середовища;

— господарсько—організаторська функція і т. д.

Зовнішні функції характеризують державу як суб'єкта міжна­родних відносин. Основними з них є:

— оборона країни;

— підтримання добросусідських відносин з іншими державами;

— зовнішньоекономічна діяльність і т. д.

7. МЕХАНІЗМ ТА АПАРАТ ДЕРЖАВИ. ДЕРЖАВНИЙ ОРГАН

Для реалізації будь-якої функції кожна держава створює відпо­відні державні організації, які у своїй сукупності творять механізм дер­жави.

Механізм держави — це система всіх державних організацій, які беруть участь у реалізації функцій держави. Сюди входять органи державної влади, державні підприємства, установи, заклади тощо.

Апарат держави—це система не всіх державних органів, а лише тих, які наділені владними повноваженнями. Тобто апарат держави є поняттям вужчим, ніж механізм держави. Наприклад, державний уні­верситет чи державне підприємство є елементом механізму держа­ви, але не входить до її апарату, тому що не виконує владних функцій. А обласна державна адміністрація є елементом апарату держави.

Первинною ланкою апарату держави є державний орган.

Державний орган — це окремий службовець чи колектив служ­бовців, який виконує певну державну функцію і наділений для цього державно—владними повноваженнями та відповідними засобами.

Прикладом окремого службовця як органу держави є Президент України, прикладом колективу — міністерство.

Існують різні способи класифікації державних органів:

— за місцем у системі державного апарату — первинні, які обираються населенням (наприклад, Верховна Рада Украї­ни), та вторинні, які створюються первинними (наприклад, Кабінет Міністрів України);

— за способом утворення — виборні (наприклад, обласна рада), призначувані (наприклад, обласна державна адміністрація), та ті, що успадковуються (як правило, характерні для мо­нархій);

— за складом — одноособові (Президент) та колегіальні (Верхов­на Рада);

— за часом функціонування — постійні (Кабінет Міністрів) і тимча­сові (Конституційна комісія);

— за територією, на яку поширюються їх повноваження,— цен­тральні та місцеві;

— за змістом та напрямами державної діяльності — Глава дер­жави (Президент України), представницькі органи державної влади (Верховна Рада, обласні, районні, міські та інші ради), органи державного управління (Кабінет Міністрів, обласні та районні державні адміністрації), судові органи (Конституційний Суд, суди загальної юрисдикції та господарські суди), конт­рольно—наглядові (прокуратура, державні інспекції).

8. ДЕРЖАВИ, ЩО ІСНУВАЛИ НА ТЕРИТОРІЇ УКРАЇНИ

На території України у різні часи існували різні державні утворен­ня, вивчення яких дає можливість краще зрозуміти суть сучасних дер­жавотворчих процесів.

Перші спроби державотворення на території України належать кочовим племенам Північного Причорномор'я — кімерійцям, скіфам та сарматам — і хронологічно стосуються середини І тисячоліття до нашої ери. Особливо відомою була Скіфська держава, яка досягла найви­щого розквіту в IV ст. до н. е. Це класична деспотична монархія з не­обмеженою владою царя, що передавалася за спадковістю.

У VII ст. до н. е. на території Північного Причорномор'я з'являють­ся грецькі поселення. Найбільшого розвитку досягли Ольвія, Панті—капей, Феодосія, Херсонес та інші. Кожне з цих міст—держав було не­великою рабовласницькою державою у формі демократичної чи ари­стократичної республіки. В більшості з них вищим органом державної влади стали народні збори, які обирали Раду міста. Право за своїм змістом наближалося до права Античної Греції. У V ст. міста—держави Керчинської затоки об'єднуються у Босфорське царство.

У III ст. до н. е. у Північне Причорномор'я прийшли войовничі гер­манські племена готів. У 375 р. їх витіснили з Північного Причорно­мор'я гуни. Вони утворили могутню державу, яка розпалася в середині vct.

До античних часів належать перші згадки про слов'янські пле­мена на території сучасної України. Найбільш відомими з них були анти, венеди та склавіни. Найбільш відомим із слов'янських перед—державних політичних утворень став союз антських племен, що склався у другій половині IV ст. У VII ст. із загальної маси слов'янських племен виділилися східні слов'яни, які утворили стабільні політичні утворення у формі союзів племен — полян, древлян, дулібів і т. д. У наступні століття консолідація продовжувалася, що привело до створення єдиної східнослов'янської держави — Київської Русі, її ви­никнення пов'язують із захопленням у 892 р. Києва новгородським князем Олегом з династії Рюриковичів.

Київська Русь упродовж ІХ—ХІІ ст. об'єднувала всіх східних слов'ян. Вона характеризується як ранньофеодальна держава, в соціальну структуру якої входили феодали та залежне від них населення (смер­ди, рядовичі, закупи і т. д.).

За формою правління Київська Русь була монархією, на чолі якої стояв Великий князь. Державну владу здійснювали також удільні князі, тисяцькі, посадники та інші представники Великого князя на місцях. На перших етапах існування Русі певна роль в управлінні державою належала народним зборам, які називалися віче, але згодом значен­ня їх зменшилося, зате зросла роль місцевих феодальних з'їздів. У XII ст. були створені перші пам'ятки українського права і перш за все — «Руська Правда».

У середині XII ст. єдина Русь вступає в смугу роздробленості, і на її території виникають окремі феодальні князівства. Зокрема, на території сучасної України виникло Галицько—Волинське князівство, яке утворилося внаслідок об'єднання Галичини і Волині в 1199 р. Найбільшої могутності воно досягло у середині XIII ст. за Данила Га­лицького. За своїм політичним та правовим станом Галицько—Во­линське князівство практично не відрізнялося від Київської Русі. У XIV ст. Галицько—Волинське князівство занепало.

Після занепаду Галицько—Волинського князівства політичне роз­дроблені руські землі потрапили під владу Польщі, Угорщини та Великого князівства Литовського. При цьому литовські феодали збе­регли віру, звичаї та права місцевого населення. Вони засвоїли давньо­руську писемність, прийняли «Руську Правду» як власне джерело права та вважали себе нащадками князів Київської Русі.

Таким чином утворилася Литовсько—Руська держава, на чолі якої стояв Великий князь, при якому діяв дорадчий орган — Рада кня­зівства. На рубежі XV—XVI ст. сформувався Литовський сейм як орган станового представництва. На місцях управління здійснювали місцеві князі, які були досить автономні, але з XV ст. автономія була ліквідо­вана і влада перейшла до намісників, воєвод та інших урядовців, що призначалися Великим князем. Основним джерелом права тривалий час була «Руська Правда», але згодом її змінили акти Великого кня­зівства Литовського, серед яких найбільш відомими були Литовські статути 1529, 1566 і 1588 років.

У 1385 р. Польща і Литва підписали Кревську унію, яка поклала початок їх політичному об'єднанню. Воно завершилося в 1569 р. підписанням Люблінської унії, яка об'єднала Польщу і Литву в одну державу — Річ Посполиту. Внаслідок цього українське населення опи­нилося в гіршій ситуації, ніж у попередній період. Однією з форм протесту було утворення у XV ст. окремої соціальної групи — українсь­кого козацтва.

У середині XVI ст. за Дніпровськими порогами склалася особли­ва військово—територіальна організація українського козацтва — За­порізька Січ. У військовому відношенні Запорізька Січ поділялася на 38 куренів, а у територіальному — на 5—10 паланок. Вищим органом управління була загальна військова рада, яка обирала козацьку стар­шину: кошового атамана, військового суддю, писаря і т. д.

У 1648—1654 pp. тривала визвольна війна, внаслідок якої ук­раїнські землі звільнилися від влади Речі Посполитої і потрапили у сферу впливу Росії. 21 березня 1654 р. були подані прохання до ро­сійського царя з приводу майбутнього статусу України — «Березневі статті», які складалися з 11 пунктів.

Територія, яка була підвладна українському гетьману (Гетьман­щина), включала 10 полків, які ділилися на сотні та курені. Адмініст­ративно—територіальний поділ в Гетьманщині збігався з військовим, а органи військового управління здійснювали всю повноту адміністра­тивної влади. За традицією вищим органом Гетьманщини вважалася загальна військова рада, але фактичну владу зосереджував у своїх руках гетьман, який обирався довічно. Україна зберігала власний судоустрій, важливим джерелом права залишалися Литовські стату­ти. В 1764р. гетьманство було скасоване. У 1775р. була зруйнована Запорізька Січ. Залишки української автономії були ліквідовані. У кінці XVIII ст. Річ Посполита перестала існувати, Правобережна Україна також відійшла до складу Росії. Закарпаття, Галичина та Бу­ковина увійшли до складу Австро—Угорщини.

У цей період у 1710 р. (5 квітня) була написана Конституція Пи­липа Орлика — документ з приводу майбутнього державного ладу України. 10 травня 1710 р. вона підтверджена шведським королем Карлом XII. Конституція Пилипа Орлика складалася з преамбули і 16 статей.

У 1743 р. був виданий кодифікований збірник українського права, який одержав назву «Права, за якими судиться малоросійський на­род». Він складався з передмови, ЗО розділів, 531 статті та 1716 пунктів.

Наступні спроби відновити українську державність були зроблені тільки в XX ст. після краху російського самодержавства. У березні 1917 р. була заснована Українська Центральна Рада, а з її складу виділився Генеральний секретаріат, який став вищим органом управ­ління в Україні. Центральна Рада прийняла 4 універсали, які поклали початок юридичному закріпленню державної незалежності України:

— Перший універсал виданий 10 (23) червня 1917 p. Він закли­кав українців до активної участі в державотворенні;

— Другий універсал виданий 3 (16) липня 1917 р. Згідно з цим документом, зокрема, зі складу Центральної Ради виділявся її виконавчий орган — Генеральний секретаріат;

— Третій універсал було прийнято 7 (20) листопада 1917 р. Він проголосив створення Української Народної Республіки (УНР);

— Четвертий універсал датовано 9 (22) січня 1918 р. Проголо­сив повну незалежність УНР. Генеральний секретаріат був ре­формований у Раду народних міністрів. Проголошувався мир з державами німецького блоку і боротьба з більшовиками.

В останній день свого існування 29 квітня 1918 р. Центральна Рада проголосила Конституцію УНР.

Центральна Рада не користувалася підтримкою населення, а за­кликавши в Україну австрійсько—німецьких окупантів, вона остаточно втратила свій вплив. За таких обставин при підтримці німецьких військ до влади прийшов гетьман П. Скоропадський. УНР була пе­рейменована в Українську державу, реформи УНР скасовані. Важ­ливими джерелами права того періоду стали Грамота до всього ук­раїнського народу та Закони про тимчасовий державний устрій Ук­раїни. До обрання сойму вся влада в державі належала гетьману.

Після виводу німецьких військ гетьманський режим впав під на­тиском Радянської Армії — з одного боку та військ Директорії — з другого. Директорія, створена з представників соціалістичних партій, взяла владу в Києві у грудні 1918 р. Директорія проголосила віднов­лення УНР. Декларації Директорії залишилися нездійсненими, тому що реальна влада в Україні на той час належала С. Петлюрі.

У цей період розпалася Австро—Угорська імперія і на західноук­раїнських землях 9 листопада 1918 р. була проголошена Західно­українська Народна Республіка (ЗУНР). її вищими органами були Українська народна рада та її виконавчий орган — Державний секре­таріат.

22 січня 1919 р. було офіційно проголошено злуку ЗУНР та УНР в єдину державу. Формально ЗУНР перетворилася на Західну область УНР, але реально зберігала свої владні структури та інші атрибути державності до 22 квітня 1920 р.

Уряд ЗУНР вів тривалу війну з Польщею, яка зазіхала на її землі. В червні 1919 р. державне керівництво ЗУНР разом з армією відсту­пили за Збруч. 22 квітня 1922 р. на західноукраїнських землях оста­точно встановилася влада Польщі.

У грудні 1920 р. І Всеукраїнський з'їзд Рад проголосив в Україні Радянську владу. Кілька десятиліть Україна існувала у складі СРСР. За цей період двічі робилися спроби створити Українську державу поза межами УРСР — у ШЭ£:'р. на території Чехословаччини була

проголошена Карпатська Україна, а в 1941 р. на окупованих німця­ми українських землях — Українська соборна держава. В період ра­дянської державності в Україні було прийнято чотири конституції —1919, 1929, 1937 і 1978 pp.

24 серпня 1991 p., коли Верховна Рада прийняла Акт проголо­шення незалежності, на політичній карті світу з'явилася нова дер­жава — Україна.

9. ПОНЯТТЯ І ОЗНАКИ ГРОМАДЯНСЬКОГО СУСПІЛЬСТВА ТА ПРАВОВОЇ ДЕРЖАВИ

Держава і право виникають у певному суспільстві, породжують­ся ним і відбивають рівень його розвитку, а з іншого боку — вплива­ють на суспільство. Для характеристики суспільства, в рамках якого може існувати і розвиватися сучасна держава, застосовується по­няття «громадянське суспільство».

Громадянське суспільство — це соціальне неоднорідне су­спільство, що досягло високого рівня розвитку, який дозволяє йому регулювати основні економічні, культурні та інші відносини самостійно, без втручання держави.

Громадянське суспільство характеризується такими основ­ними ознаками:

— головною його цінністю є людина, її права та свободи;

— пріоритет суспільства над державою, що є механізмом, в рам­ках якого регулюються суспільні відносини та забезпечуються права і свободи людини;

— різноманітність і недоторканність всіх форм власності і, в пер­шу чергу, приватної;

— економічна свобода громадян та їх об'єднань у виборі форм здійснення підприємницької діяльності;

— свобода і добровільність праці на основі вільного вибору форм і видів трудової діяльності;

— надійна і ефективна система соціального захисту кожної лю­дини;

— висока свідомість членів суспільства, в тому числі політична та правова;

— ідеологічна і політична свобода, наявність демократичних інсти­тутів і механізмів, які забезпечують кожній людині можливість впливати на формування і здійснення державної влади.

Громадянське суспільство реалізує себе в рамках правової дер­жави, ці два поняття нерозривно пов'язані між собою.

Більшість сучасних держав, себе правовими державами.

Правова держава — це така організація влади, при якій відноси­ни державних органів з об'єднаннями громадян та окремими людь­ми здійснюються тільки на основі норм права. Правова держава є формою організації громадянського суспільства.

Сучасні правові держави характеризуються такими основни­ми ознаками:

— верховенство права у всіх сферах суспільного життя;

— народ є єдиним джерелом влади, яку здійснює безпосеред­ньо або через виборні органи;

— влада у правовій державі здійснюється шляхом її поділу на законодавчу, виконавчу та судову, які співпрацюють і врівнова­жують одна одну;

— наявність реально діючих механізмів захисту прав і свобод людини;

— взаємна відповідальність особи та суспільства;

— зв'язаність особи та держави єдиною системою права, обо­в'язковість норм права як для людини, так і для державних органів.

Поиск по сайту: