Легенда про Чорне море

Давно це було. Жив на світі казковий богатир, сили не- чуваної, сміливості небаченої Мав він зброю дивовижну - чарівну золоту стрілу Та не тим стріла славилась, що була з чистого золота викута, коштовними каменями прикрашена, а тим, що мала чудесну властивість Варто було богатиреві взяти свій лук, натягти тугу тятиву - і летіла стріла на край світу з такою швидкістю, що людське око не помічало польоту її. І там, де вона пролітала, спалахувало повітря, закипала вода, плавилася земля, гинуло все живе

Страшна це була зброя На щастя, була вона в надійних руках. Богатир був людиною чесною, справедливою і вогнен­ну стрілу без потреби до рук не брав На інші країни він не зазіхав, а на його вітчизну вороги не нападали - боялись Багато-багато років жив на землі цей богатир і невсипуще беріг чудодійну стрілу Та ось настав час розставатися йому з життям. Задумався богатир: кому передати стрілу? Чи є в світі людина, якій можна було б довірити стрілу, не побоюю­чись, що вона використає її на шкоду людству? Не можна за­лишити на землі вогненну стрілу, бо злі люди, заволодівши такою страшною зброєю, можуть підпалити весь світ і зруй­нувати його

І вирішив богатир сховати чарівну стрілу, та так, щоб її ніхто не зміг знайти протягом тисячоліть! І лише тоді, коли люди навчаться цінувати й берегти мир,- тоді вони знайдуть стрілу, щоб використати її чудодійну силу в мирній праці Покликав богатир синів своїх і говорить їм:

- Діти мої, я старий і тяжкохворий Недовго лишилося жити мені на світі

Відімкніть підземелля ось цими ключами, візьміть золоту стрілу і киньте її посередині Чорного моря

Виконуючи волю вмираючого батька, сини тієї ж ночі ви­рушили в дорогу

Зійшли брати на сині гори, піднялися до блакитного неба, і перед їхніми очима далеко внизу розкинулося величезне, безкрає море У його тихих водах відбивалося велике червоне сонце, що саме сходило Це було Чорне море

І раптом брати відчули, що шкода їм розлучатися з дорого­цінною стрілою І вирішили вони не викидати таке багатство в море

А коли б вони мали вогненну стрілу, то завоювали й під­корили б усі країни, які вони знають, збудували б на вершині гори великий замок, взяли б собі за жінок найкращих у світі красунь

І домовилися брати, що сховають стрілу в горах, а батькові скажуть, що виконали його волю Так і зробили

Проте батько якимось чином розкрив їхній намір і з обу­ренням накинувся на своїх синів

Тоді сини, переконавшись, що неможливо залишити за со­бою чудодійну зброю, знову вирушили до берегів далекого моря і з жалем виконали наказ батька

Вогненна стріла впала в морську безодню Потемніло від гніву море, закипіли, захвилювалися його тихі води

І відтоді не може заспокоїтися Чорне море. Трапляється, завирує воно, заклекоче, здійме величезні хвилі, марно нама­гаючись викинути з глибин своїх смертоносну зброю

(452 слова) З книги «Легенди Криму»

Український патріот

Патріот і меценат Петро Яцик належав до того рідкісного типу людей, які вже з першого погляду викликають глибоку довіру. Ще не знаєш, хто і яка людина, та навіть і приблизно не здогадуєшся про те, але вже відчуваєш: вона не прагне видаватися кимось кращим чи значнішим, аніж є насправді. Спокійний, самозосереджений і доброзичливий, Яцик справляє враження чоловіка справді надійного. Як кажуть, на таких можна покластися; вони мають тверде слово, не щедрі на всілякі обіцянки й запевнення, але, пообіцявши щось, неодмінно виконають, хоч би яких зусиль це їм коштувало. Шкода, що ця обов'язковість поміж нас не менш рідкісна, аніж талант; такої внутрішньої дисципліни і справді повсякденного, повсякчасного дорожіння своїм реноме нам бракує і бракує.

Уже потім я не раз переконувався в справедливості того першого враження від Петра Яцика. Єдине, на що не міг для себе відповісти: це в нього вроджене чи вироблене життям? Так, він творив себе, наче писав книгу чи ліпив скульптуру, прагнучи довершеності, орієнтуючись на еталони культури ділового світу, відсікаючи в собі такі анахронічні карикатурні риси, як розхристаність душі, пустопорожня балаканина й усе до цього подібне, що так прикро вражає нас у багатьох людях. Але якби Яцик не мав вроджених даних отієї діловитості й відповідальності, то важко повірити, що він так далеко просунувся б у процесі самовиховання й самовдосконалення.

Це нагадувало б будівництво хати без фундаменту. Хоч яку б архітектурну вигадливість споруда мала, хоч який добротний матеріал для неї було обрано і хоч як старанно її збудовано, однак саме через відсутність надійного фундаменту вона ніколи не змогла б дорівнятися в досконалості й надійності до тих, які це мають.

Передумуючи його багате на складні перипетії життя, не раз допевнювався: він - людина, яка не губиться за несприятливих чи й критичних ситуацій, а навпаки - змобілізовуєть-ся, збирає всі свої інтелектуальні й моральні сили для рішучих дій. Слабший нітиться, деморалізується, що й може стати початком програшу, внутрішньої готовності примиритися з поразкою ще тоді, коли об'єктивно зберігається шанс виграти, — але він уже опустив у безнадії руки. Яцик же не припускав і думки про капітулянтство. Він боровся до кінця, прагнув скористати кожен - бодай і найменший - шанс. І, певно, саме тому здебільшого перемагав.

Отже, Петро Яцик - це яскравий індивідуум суспільства. Змагання до висот він вважав єдиним здоровим виправданням на існування. Змагання за життя - єдиним реальним виправданням життя.

Ті люди чи народи, які неспроможні змагатися до висот, підсвідомо перестають боротися за своє місце на землі, за своє місце між людьми. Вони нидіють, втрачають право на життя і помирають. Порожні розмови про змагання не є змаганням. Адже тільки те, що кожний з нас окремо і всі ми разом здобудемо і залишимо по собі, принесе добро Україні в країнах нашого поселення, а також і на рідних землях.

(439 слів) За М. Слабошпицьким

Відкриття обручки

Обручка - символ, який підтверджує подружній статус. Купуючи обручки на весілля, наречені часто не замислюються над походженням і значенням цієї традиції. Насправді в обручки багата історія з гарними легендами й безліччю відкриттів як наукових, так і життєвих.
Чи давно з'явилися обручки, точно не встановлено, та їх виникнення пов'язують з Давнім Єгиптом. Тоді вони виконували роль печатки, за допомогою якої фараони передавали свою владу та волю через державних представників. Згодом золоті обручки почали носити як прикрасу багаті єгиптянки, а срібні, бронзові, зі скла або глини - менш заможні.
Першу обручку, згідно з давньогрецькою міфологією, носив за наказом Зевса Прометей як спогад про ті дні, коли був прикутий до скелі.
Обряд заручення вперше з'явився в римлян: наречений дарував батькам нареченої просту металеву обручку як символ зобов'язань і здатності утримувати наречену. Традиція ж одягати обручку під час заручин на палець нареченої тісно пов'язана зі звичаєм купувати жінку. Обручка була немов комерційним зобов'язанням, яке підтверджувало, що угоду буде виконано. Крім того, давала знати іншим чоловікам, що ця жінка вже «не продається».
У євреїв обручка з'явилася на зміну звичаю вручати нареченій монетку як зобов'язання, що майбутній чоловік бере на себе фінансове утримання дружини.
Обручки із золота вперше з'явилися в єгиптян, які носили їх на безіменному пальці лівої руки, оскільки вірили, що саме від цього пальця прямо до серця веде «артерія любові».
Особливою силою наділяли обручки й давні римляни. Вони дарували своїм дружинам обручки, стилізовані під ключ, на знак того, що жінка береться розділяти з чоловіком усі обов'язки й допускається в управління домом як рівноправний партнер.
Церемонія заручення споконвічно була важливіша за саме весілля - просте завершення вдалих заручин. Тільки набагато пізніше, за часів християнства, обручка стала частиною весільного обряду.
У IX столітті Папа Римський Микола дозволив християнам використовувати обручки. Відтоді обручка стала означати не лише матеріальну угоду, а й служити символом вірності, сталості та любові.
Цікаво, що в XV столітті відповідно до церковного статуту при одруженні нареченому на знак його сили одягали залізну обручку, а нареченій на знак ніжності та цнотливості - золоту. Ще пізніше наречений отримував золоту обручку, а наречена - срібну.
За традицією покупка обручок входить в обов'язок нареченого. Обручками вони стають лише після моменту заручення (чи то реєстрація шлюбу в рагсі або вінчання), тому жодних суворих розпоряджень, якою має бути обручка сьогодні, немає.
Давні перекази свідчать, що обручки після весілля слід носити, не знімаючи. Люди вірили, що «якщо охолоне обручка, охолоне й кохання».

Протягом багатьох століть обручці приписувалося майже містичне значення. Існує безліч пов'язаних із цим прикмет. Наприклад, вважається, що батьки можуть передавати свої обручки лише в тому випадку, якщо досвід їхнього сімейного життя позитивний. Обручки з позитивним шлюбним досвідом варто берегти й передавати тій дитині, яка на це заслуговує.
Це справді лише символ, хоча й дуже багатозначний. Він має уособлювати міцні сімейні стосунки, гармонію, порозуміння, любов і сталість.

(455 слів) За А Котляр

Самотня художниця

Народна художниця України Марія Приймаченко своєю творчістю відкрила оригінальну сторінку самобутнього мистецтва світової культури. її виставки з великим успіхом експонувалися в багатьох країнах світу.

Народилася Марія Оксентіївна 1908 року на Київщині в сім'ї мистецьки обдарованих людей. її батько бондарював, займався теслярством і різьбленням по дереву. Мати була визнаною майстринею вишивання. Від неї і перейняла художниця вміння створювати той чарівний, характерний для українських майстринь орнамент, у якому, кажучи словами Миколи Гоголя, «птахи виходять схожими на квіти, а квіти -на птахів».
Дитинство Марії було затьмарене страшною недугою - поліомієлітом. Це зробило її не по-дитячому серйозною та спостережливою, загострило слух і зір. Усі предмети, що оточували дівчинку, ставали учасниками живої захопливої гри, інколи -сумної, частіше - яскравої і святкової. Прихід до мистецтва був зумовлений одвічним селянським потягом до роботи. Не маючи можливості працювати в полі через хворобу, майбутня майстриня свою енергію і працелюбність почала вкладати в мистецтво, адже прагнула приносити радість людям.

Художниця згадувала: «Якось біля хати, над річкою, на заквітчаному лузі пасла я гусей. На піску малювала всякі квіти, побачені мною. А потім помітила синюватий ґлей. Набрала його в пелену й розмалювала нашу хату...». Кожен приходив подивитися на цю дивину. Хвалили. Сусіди просили і їхні хати прикрасити...
Марія Приймаченко постійно навчалася в рідної поліської природи. У її картинах знаходять утілення ще язичницькі образи фантастичних чудовиськ і птахів. За цими роботами стоїть велика, різноманітна школа народного мистецтва, багатовікова культура народу. Це ніби згусток емоційних вражень і від казок, і від легенд, і від самого життя. Процес її творчості являє собою феномен дивовижного сплаву конкретного мислення, інтуїції, фантазії і, нарешті, підсвідомого. У світ виходять небувалі, часом химерні образи, вигадливі декоративні композиції, які щедро випромінюють енергію доброти й наївного зачудування світом. Творчість великої української художниці є незбагненним, таємничим і прекрасним явищем, яке впродовж тривалого часу привертає увагу дослідників і шанувальників мистецтва.

її «звірина серія» останніх років - явище унікальне й не має аналогів ні у вітчизняному, ні у світовому мистецтві. Фантастичні тварини - це витвір геніальної уяви художниці, таких не існує в природі. «Дикий чаплун» - від слова «чапати» — таку назву придумала Приймаченко одному зі звірів, акцентуючи увагу на його лапах, здатних продиратися крізь вільхові зарості й узагалі - крізь таємничі хащі життя. Загадкові звірі художниці завжди мають свою земну першооснову, і поштовхом до їх народження часом стають реалії сьогоднішнього дня. Приймаченківські фантастичні тварини - це й пересторога, і заклик до дружби, до миру.

Марія Оксентіївна була не тільки прекрасним художником, а й талановитим поетом. Заримовані назви картин свідчать про її феноменальний хист відтворювати музику, пісню. Приймаченко-поет реалізувала себе у власних підписах до картин, які легко запам'ятовуються: «Три буслики у горосі живуть у нас і досі...», «Куріпочки пляшуть і хліб пашуть» та інші.

Останні роки життя стара недуга скувала Марію Оксентіїв-ну, вона не підводилася з ліжка, однак продовжувала спілкуватися зі світом - малювати...

(452 слова) Із журналу

Поиск по сайту: