Розвиток виробництва фаянсу у Франції в епоху Відродження

Надзвичайною різноманітністю характеризуються створені в 16 ст. вироби із фаянсу. Їх виготовляли у місті Сен - Поршер. Це були досконалі по формі вироби: чаші, тарілки, сільнички і т.п., ускладнені ліпними декоративними фігурками. Біла глина фаянсів Сен - Поршера покрита прозорою свинцевою глазуррю, під яку нанесено чорний візерунок трнкого графічного геометричного орнаменту; іноді в нього включаютьсявізерунки гербів їх власників - аристократичних замовників.

Важливе місце в галузі фаянсового виробництва того часу займають вироби Бернара Паліссі. Він був простим гончарем, але ціною наполегливої праці і напруження усіх сил він добився прекрасних результатів у різноманітних галузях науки і художньої промисловості. Це був дійсний діяч епохи Відродження, який прагнув знань; він займався геологією, фізикою, хімією, агрономією, садівництвом і виклав результати своїх досліджень у ряді наукових праць. після п’ятнадцятирічних випробувань Паліссі створив фаянс. Він назвав його „сільською глиною”. З цього фаянсу він виготовляв великі тарелі, тарілки, чашки, масивні і тяжкі по формам. В декоруванні він використовував рельєфні зображення ящірок, змій, раків, равликів,метеликів, листків, мушлі, виконаних з натури і розташованими на синьому або коричневому фоні. Вироби Паліссі, витримані у насичених коричневих, зелених, сіруватих, синіх і білих тонах надзвичайно живописні і декоративні.

Фаянси Бернара Паліссі зробили вплив на будівництво фабрик біля міста Фонтенбло, тут стали виготовлятися різноманітні фігурки у грубуватій, декоративній і реалістичній манері: „ Хлопчик, який несе цуценят в полах свого одягу”, „Годувальниця з дитиною” і т п. До кінця 16 ст. техніка виконання фаянсу знижується, втрачається багатство форм їх краса. Трагічно закінчилась доля і самого прекрасного вченого і художника Бернара Паліссі. Він помер у тюрмі, куди він потрапив будучи вже зовсім старим.

Література: Всемирная история искусств - т3 - М.: Искусство, 1962. С. 444 - 445.

Тема: Розписи Хохломи

Хохломське мистецтво виникло і розвивалось у нижньогородському Заволжі. де обробка дерева високого художнього рівня. Історія цього мистецтва сягає сивої давнини.

Особливістю хохломських розписів являється те, що поверхня дерев’яних речей після загартування вогнем набуває неповторного золотистого кольору.

В розписах хохломського посуду немає жанрових сцен, своє мистецтво художники направляли на виконання рослинного орнаментую. Тонкі хвилясті стебла з листками, ягідками і квітами обтікають стінки посуду, розміщуються на денці, надаючи предмету неповторний святковий вигляд. На одній чаші стебла і квіти витягуються вверх, на інших завиваються або розміщені по кругу, але ніколи не повторюються.

Дерев’яний посуд з таким забарвленням легко витримує гаряче, не боїться, за словами майстрів ні жари ні холоду, добре миється, може довго слугувати.

Походження прийомів забарвлення дерев’яного посуду в золотистий колір без застосування золота залишається загадкою і для спеціалістів. і сьогодні. У своїй основі таке забарвлення було відомим ще іконописцям Стародавньої Русі, які дороге золото могли замінити сріблом: посріблена поверхня покривалася оліфою і після прогрівання у печі набувала красивого золотистого блиску.

Особливо широкого розповсюдження такий спосіб забарвлення отримав у кінці 17 ст., пишний декоративний стиль убранства інтер’єрів церков вимагав використання великої кількості золота. Цей спосіб фарбування був відомий і старообрядцям Заволжя. Проте, перш ніж широко використовувати його для фарбування дерев’яного посуду, вимагалося освоїти цілий рід нових складних прийомів з іншими більш дешевшими матеріалами. Першим кроком на цьому шляху булла заміна срібла близьким по кольору оловом. В той же час самий спосіб лудіння (нанесення олов’яного покриття на поверхню виробів з металу) цим матеріалом дерева (олово плавиться при високій температурі) теж став проблемою, яку блискуче вирішили хохломські майстри. Довгий час потрібно було і для отримання оліфи потрібної якості, якою покривають посуд на різних стадіях фарбування.

Прикрашення розписами дерев’яного посуду нерідко займалися і іконописці. Тому спосіб отримання золотого кольору, скоріше всього, і був запозичений у них.

В створенні хохломського фарбування приймало участь не одне покоління майстрів. Кожне з них вносило щось своє нове в удосконалення цього неповторного мистецтва. Серед народних умільців не було однакових: у всі часи проявлялись таланти, які вносили в загальну творчість свої індивідуальні риси.

Імена таких майстрів довго зберігались у народі, про них складали легенди.

Коли остаточно було вироблено хохоломську технологію - невідомо. Проте з упевненістю можна віднести початок промислу до 18 ст.

На першу половину 19 ст. припадає найбільший розквіт виробництва фарбування посуду і виробництво ложок.

Села, де виточували і фарбували дерев’яний посуд, групувались навколо великого торгівельного села Хохлома, яке дало назву всьому мистецтву розпису. Таким же центром ложкарного виробництва і стало місто Семенів.

„Травкою” в хохломському розписі називається орнамент виконаний гнучкими рухливими мазками з хвилястих тонких стебел, об’єднаних у ритмічний візерунок, схожий на хитання від вітру трави.

Традиції хохломського орнаменту склались на основі давньоруської культури, що проникла в народне мистецтво з прикрашенням рукописних книг і ікон.

„Кущиками” художники середньовіччя умовно зображували дії, які відбувалися у природі. В новгородських іконах такі „ кущики” і „травку” можна побачити у всіх випадках, коли дія проходить під відкритим небом., оскільки рослини, які зображали природу, нагадували траву. то їх виконання на іконах так і називалось - „травы писать”. Виділялись і спеціалістии у цій галузі - „травники”.

Цей же спосіб символічного показу навколишньої природи перейшов з іконопису і в народне мистецтво. Оскільки гори для середньої полоси Росії не характерні, народний художник писав найрізноманітніші рослини. В кожному із напрямків живописної майстерності поступово вироблювався свій найулюбленіший рослинний мотив.

Своєрідний мотив рослинного орнаменту створюється в двох центрах розпису на Північній Двіні. Пермські прялки, колиски і ківші покриває килим зелено червоних гілочок на світлому фоні. В їх обрамленні виконані жанрові сценки. Темно - зелені „кущики” чергуються з яскраво - червоними. У борецькому розписі (нижче по течії Північної Двіни) рослини мають свої відмінності: „Кущики” тут з’єднуються у єдиний паросток із округлих завитків з перистим листям і пишними казковими квітами, в яких ховаються птахи. Поєднання темно - зеленого з насиченими теплим червоним на білому фоні створюють враження багатоцвіття.

Значно більше відмінностей мала „травка” олонецького розпису. - в районі Повенця. (північно - західні р - ни Архангельської обл.) Замість графічних прийомів розписів Північної Двіни тут, як і в хохломі, застосовували живописний прийом: візерунок робили мазками пензля. Писали зазвичай не на світлому, а на кольоровому фоні - темно -зеленому або яскраво - помаранчевому, майже золотому. Орнамент складався великих розпластаних квітів, ягід і фруктів,які виглядали як живі на кольоровому контрастному фоні. Розкриті чашечки квітів яскравими плямами покривали поверхню предмета або збирались у букеті нахилялись в боки.

Таким чином у кожному із стилів розписів можна помітити загальні риси: обов’язкова присутність рослин, що символізували природу,вміння при обмеженій кольоровій гамі створити враження багатоцвіття і любов до контрастним поєднанням.

Жегалова С.К. Росписи Хохломы: Рассказю - М.:Дет. Лит.,1991. С. 3 - 47

Самостійно опрацювати „ Розписи Жостово”

Тема: Підлаковий розпис Палеху.

Точних відомостей звідки пішов Палех немає. Російський письменник Карамзін вважав що свою історію село відраховує з часів князя Андрія Боголюбського, тобто з ХІІ століття. Зберігся переказ про те, що заснували село біженці Володимира і Суздаля, які тікали від татар і випалювали площі під поселення і пашу. Звідси і назва Палех - від слова „палити”. Разом з ними тікали й монахи - іконописці від яких. ніби то, розпочалось мистецтво палешан.

Мистецтво, яке зародилось в Палеху, нараховує століття. Воно виникло на основі давньоруського живопису. Давні мастри все життя писали ікони і проводили живописне оздоблення храмів. Пензлі і фарба передавались по спадку із покоління в покоління. Історія і билина, реальність і казка стали головною темою їх творів. Іконописна традиція Палеха простежується з ХVІ - ХVІІ ст. Для давньоруського живопису типовим є умовність кольору, ювелірна обробка деталей твореним золотом, казковий характер розпису і орнаментальне його трактування. Блискучі, як дорогоцінне каміння, вироби із чорного лаку не можна сплутати ні з чим. Квіткові плями зображень зєднанні в дивовижну гармонію що мерехтить із глибини чорного оксамитового(бархатного) фону.

Тутешніх іконографів (іконографія - точне відтворення яких - небудь письмен, рукописів, почерків тощо) відрізняє віртуозна техніка, композиційна завершеність, особлива пластика зразків, старанне виписування найдрібніших деталей.всі ці властивості розвинулись і в сучасних розписах лакованих коробочок До того як коробочка попаде до художника проходить два місяці. Картонні листи накручуються на дерев’яні форми шар за шаром - іноді досягає десяти шарів. отримані заготовки просушуються і просочуються лляною олією. Від цього вони (заготовки) стають легшими, щільнішими і міцнішими від дерева. Їх можна різати, стругат, пиляти. Потім поверхня ґрунтується і покривається сажою з лляною олією, а всередині коробочки - червоним лаком. Після розпису вона знову повертається в цех, де вироби збирають, лакують і годинами полірують голими руками - саме тепло жіночих рук надає шкатулкам надзвичайної яскравості фарб і безмежну глибину чорного лаку.

Палешани пишуть темперою, чистими насиченими кольорами, створюючи золотими лініями, штрихами і крапками гру сонячного світла.

Мініатюра Палеху відрізняється різноманітністю сюжетів на фольклорні, історичні, літературні і сучасні теми. Велика кількість художників - майстрів трудяться в Палеху. Вони пишуть в руслі єдиної художньої системи, але кожен талановитий художник вносить в неї своє розуміння сюжету. Серед відомих художників палешського розпису такі: Іван Корин, Іван Голиков, Микола Зінов’єв, Аристарх Давидків та багато інших

Література: Миловский А.С. Народные промыслы: Встречи с самобытными мастерами. - М.:Мысль, 1994. С.15 - 19.

Тема Димківська іграшка.

Іграшки - це найдорожче, що є у дітей, це найвірніші друзі.Їм діти довіряють свої таємні думки, з ними пізнають навколишній світ, з ними живуть у прекрасному, образному світі дитинства.

Поряд із сучасними іграшками існують народні. виконані народними майстрами з глини, дерева. соломки, тканини тощо.У цих іграшках приваблива щирість, дитяча наївність, відкрита доброзичливість і життєлюбство. Цими якостями володіють народні майстри

Одним із місць, де до цього часу зберігся промисел глиняної іграшки, являється колишня слобода Димково (передмістя міста Кіров). Слободі Димково - 500 років. Розташована вона на на березі річки Вятка. Зраку її сповивали легкі тумани ніби димком. Можливо що і назва слобода отримала через це.

Виникнення димківської іграшки відноситься на кінець 15 - початку 16 ст. коли місцеві жителі були позбавлені земельних наділів. Тоді вони й почали займатися різноманітними промислами, у тому числі і виготовленням іграшок. Їх виготовляли із місцевої глини, випалювалиу звичайних російських печах, а потім яскраво розписували. По білому фону майстрині „розкидали” круги, клітини, дрібні і великі горошини. Крім того, іграшки були прикрашені сусальним золотом або поталью. Це надавало їм святкового вигляду і привертало увагу не тільки дітей, але й дорослих. Їх ліпили і розфарбовували тільки жінки і діти, тому що чоловіки займалися рибним ловом і плетивом сіток.

Найдавніші іграшки Димкова - свищики. Вони готувалися до місцевого свята, яке проходило раз на рік, - Свистопляски, тому були ошатні: на білому тлі - яскраві розписи. Коли свято кінчалося, іграшки ставили у вікна між рамами.

Асортимент димківської іграшки різноманітний. Тут і свищики, й качечки, і баранчики, й конячки. І більш великі фігури - пані, няньки,годувальниці, водоноси тощо.

Стиль розпису - барвистий, життєрадісний, але не крикливий

Сухозлітка і розпис на білому тлі підкреслюють виразність ліплення, красу поз, одягу персонажів.

Сучасна димківська іграшка з глини давно набула сталий стиль. Для неї характерні узагальнені пластичні форми з ліпними виразними деталями оборок, головних уборів, побутових атрибутів і гумористичною характеристикою типових образів „няньок”, „водоносок”, „панянок” та ін. Орнаментальний розпис побудований на поєднанні яскравих геометричних мотивів - кілець, горохів, клітин, смуг - з гладко пофарбованими частинами фігурок і блискучими плямами золотої поталі.

Література: Авторські уроки з образотворчого (візуального) мистецтва в 5 - 7 класах - ч.2 /Упоряд. Ж.С.Марчук, О.В. Ночвінова, - Х.Веста: Видавництво „Ранок”, 2005. С.110 - 111.

РонделиЛ.Д. Народное декоративно - прикладное искусство: Кн для учителя. - М.:Просвещение, 1984. С.56 - 59

Попов О.С. Русское народное искусство. - М.; „Лёгкая индустрия”, 1972.

Тема: Гжельський фарфор.

„Гжель” - це не тільки декілька керамічних виробництв, які розташовані у сусідніх селах Раменського району Московської області., а перш за все - дійсно велике мистецтво.У Туригіні і Бахтєєвіне просто виробляють, а творять чарівну кераміку.

650 років а може й більше має кераміка Гжелі.Найдавніші тутешні знахідки - черепки глиняного посуду, прикрашеного „ямковим” орнаментом, археологи датують ІV тич. до н.е. Проте перші документальні згадки про поселення на берегах річки Гжелки знайдено серед грамот Івана Калити. Початком же самого виробництва вчені вважають 1339 рік.

Вже у ХІV - ХV ст. гельці робили із глини посуд і покривали ангобом (декоративне покриття, іноді узорчасте, у вигляді тонкого шару білої або кольорової глини, який наносять на поверхню виробу, для згладжування нерівностей і для краси). А ще - маленькі фігурки тварин і людей. Гжельці взялися за цей промисел тому, що по - перше: на той час селяниі хоча і сіяли жито, овес, гречку і просо, але врожаї були не високі, тільки картопля була велика і розсипчаста Тому гжельці і говорили: „ Не землею ми годуємся: глина наша - золото” По -друге: тут були великі поклади високоякісних глин. А по - третє - для випалювання глини тут було багато лісу

Спочатку тут виготовляли цеглу, труби, кахлі. А потім повністю перейшли на виготовлення глиняного посуду і іграшок. І поступово тут розвинулась ціла селянська промисловість - майоліки, фаянсу, фарфору, яка постачала у 18 - поч 19 ст. навіть царський стіл.

Вчені розділяють історію селянського гончарства Гжелі на три періоди.

Перший відноситься до 1770 - 1790 рр, коли у Москві з’явився перший керамічний завод Афанасія Гребєнщикова. Тут трудилось не мало селян із гжельської місцевості. Випускав цей завод художню майоліку - вироби із кольорової глини, покритою непрозорою поливою. Коли у селян закінчувався термін договору вони поверталися додому і у себе вдома теж робили майоліковий посуд, розмальовуючи його емалевими фарбами. Це були чудернацькі глечики і кумгани прикрашеними цікавими ліпними фігурками. Такий посуд йшов на роз хват

На межі століть майоліку почав витісняти модний англійський фаянс, ви виготовлення якого йшла маса із спеціальних сортів глини у поєднанні з вапном і іншими домішками. Ось тоді вперше Гжель стала синьо - білою.

Новий розквіт розпочинається з 1840 року, коли в гжельській околиці зосередилась майже половина фарфорових підприємств Росії. До цього часу місцеві майстри вже винайшли напівфаянс - новий матеріал зі світло - сірим черепком, який покривали безколірною прозорою поливою.. Розпис міг бути і під і надполиваним, але наносився завжди синьою фарбою - кобальтом.

Гжельський мазок особливий. У ньому відразу вся гама кольору - від найтемнішого найпрозорішого, крізь який просвічується основа.

На 1850 - 1860 рр. припадає найбільший розвиток гжельських промислів. Фактично по всій місцевості не було жодної селянської сім’ї, хто б не працював на одному із 120 - ти фарфорово - фаянсових виробництв.

Продукція тодішньої Гжелі - це перш за все посуд - квасники, кумгани, глечики, блюда, трелі, вази, чайники і багато іншого, що було необхідним у побуті росіян, плюс дрібна пластика.

Форма основи квасників і кумганів - широкий тулуб виконаний у вигляді диску, поставлений на чотири ніжки - лапи. Відрізняється квасник тим, що у центрі його тулуба циліндричний отвір.

Як правило, майстри не скупились на прикрашення. Дрібна пластика тут найчастіше присутня у вигляді цього декоративного убранства, ніж окремо взяті фігурки - людей, звірів, дерев і споруд, відомих казкових персонажів, навіть цілих сценок із народного побуту.

Спочатку колорит будувався на п’яти кольорах: білий фон акцентував звучання бузкового, зеленого, жовтого і синього пізніше з’явився біло - голубий напівфаянс з квітами які виконані здається одним віртуозним мазком.

Проте вже до кінця 19 ст. гжельська промисловість стала поступово вироджуватися. Право на розробку усіх родовищ глин зосередилось у руках купця Кузнєцова і селянина Овечкіна. Дрібні підприємства закривались

Третій період - час після Вітчизняної війни.

Широкою популярністю користується гжельський фарфор туригінського заводу „Художня кераміка” Московської області.

У подарункових посудних виробах і декоративної скульптури, які він випускає, художники свідомо продовжують творчо розвивати цінні художні традиції гжельської майоліки18 ст. напівфаянсу і фарфорових лубочних фігурок 19 ст.

Гжельська майоліка 18 ст. надзвичайно щедро об’єднала у собі мистецтво керамічної пластики, архітектурної побудови посуду і багатокольорового розпису не тільки орнаментальної, але й із складними сюжетами. Сучасний художній фарфор Гжелі - святковий подарунковий посуд і забавні фігурки - вирішується більш лаконічно. Вільний розпис пензлями, синя з золотом, виконується у широкій живописній манері; соковиті кольорові плями підполиваного кобальта ще сильніше відтіняє холодну білизну, яка властива фарфору. великі квіткові мотиви орнаментального характеру говорять я мовою декоративного мистецтва про красу російської природи. Скульптурні образи, пластично сильно узагальнені, відображають широкий круг побутових сюжетів часто з відтінком гумору.

Тема Димківська іграшка.

Іграшки - це найдорожче, що є у дітей, це найвірніші друзі.Їм діти довіряють свої таємні думки, з ними пізнають навколишній світ, з ними живуть у прекрасному, образному світі дитинства.

Поряд із сучасними іграшками існують народні. виконані народними майстрами з глини, дерева. соломки, тканини тощо.У цих іграшках приваблива щирість, дитяча наївність, відкрита доброзичливість і життєлюбство. Цими якостями володіють народні майстри

Одним із місць, де до цього часу зберігся промисел глиняної іграшки, являється колишня слобода Димково (передмістя міста Кіров). Слободі Димково - 500 років. Розташована вона на на березі річки Вятка. Зраку її сповивали легкі тумани ніби димком. Можливо що і назва слобода отримала через це.

Виникнення димківської іграшки відноситься на кінець 15 - початку 16 ст. коли місцеві жителі були позбавлені земельних наділів. Тоді вони й почали займатися різноманітними промислами, у тому числі і виготовленням іграшок. Їх виготовляли із місцевої глини, випалювалиу звичайних російських печах, а потім яскраво розписували. По білому фону майстрині „розкидали” круги, клітини, дрібні і великі горошини. Крім того, іграшки були прикрашені сусальним золотом або поталью. Це надавало їм святкового вигляду і привертало увагу не тільки дітей, але й дорослих. Їх ліпили і розфарбовували тільки жінки і діти, тому що чоловіки займалися рибним ловом і плетивом сіток.

Найдавніші іграшки Димкова - свищики. Вони готувалися до місцевого свята, яке проходило раз на рік, - Свистопляски, тому були ошатні: на білому тлі - яскраві розписи. Коли свято кінчалося, іграшки ставили у вікна між рамами.

Асортимент димківської іграшки різноманітний. Тут і свищики, й качечки, і баранчики, й конячки. І більш великі фігури - пані, няньки,годувальниці, водоноси тощо.

Стиль розпису - барвистий, життєрадісний, але не крикливий

Сухозлітка і розпис на білому тлі підкреслюють виразність ліплення, красу поз, одягу персонажів.

Сучасна димківська іграшка з глини давно набула сталий стиль. Для неї характерні узагальнені пластичні форми з ліпними виразними деталями оборок, головних уборів, побутових атрибутів і гумористичною характеристикою типових образів „няньок”, „водоносок”, „панянок” та ін. Орнаментальний розпис побудований на поєднанні яскравих геометричних мотивів - кілець, горохів, клітин, смуг - з гладко пофарбованими частинами фігурок і блискучими плямами золотої поталі.

Література: Авторські уроки з образотворчого (візуального) мистецтва в 5 - 7 класах - ч.2 /Упоряд. Ж.С.Марчук, О.В. Ночвінова, - Х.Веста: Видавництво „Ранок”, 2005. С.110 - 111.

РонделиЛ.Д. Народное декоративно - прикладное искусство: Кн для учителя. - М.:Просвещение, 1984. С.56 - 59

Попов О.С. Русское народное искусство. - М.; „Лёгкая индустрия”, 1972.

Тема: Іграшкові промисли Росії

Російська народна іграшка має свою славну історію і багаті традиції. Виготовлення іграшок відбувалося повсюдно, в кожному селі, в кожному будинку і в кожній родині. Будучи невід'ємною частиною декоративно-прикладної творчості в цілому, народна іграшка успадкувала ті локальні традиції, які були історично складені в тій чи іншій місцевості. Протягом століть вогнища іграшкового виробництва виникали в різних губерніях - Архангельської, Вологодської, Нижнегородской та ін Столиця «іграшкового царства» перебувала в Підмосков'ї, в Троїце-Сергіївському посаді (м. З агорск)

Дерев'яна іграшка.

Руська селянська іграшка. (Богородська)

Дерев'яна іграшка існувала майже повсюдно в нашій лісовій смузі, центром ж її виробництва прийнято вважати Московську губ. зі старовинним. вогнищем дерев'яної кустарної і грушки - Сергієвому Посаді. Інок Амвросій, в монастирі Сергієва Посада в середині XV століття залишив дійшли до нас зразки найтоншої ювелірної роботи в поєднанні з дивовижною різьбою по дереву. Тому дерево об робний промисел Троїце-Сергієва монастиря в XVI і XVII століттях був добре відомий і Троїцькі вироби цінувалися.

З появою перших Сергієвських дерев'яних іграшок пов'язані місцеві легенди і перекази. Розповідають, що перші іграшки з дерева став різати засновник монастиря, Сергій Радонезький, обділяє ними приходили до нього селянських дітей. Пізніше різьблене справу, розпочату в стінах Троїцького монастиря вже в XVII столітті, було сприйнято жителями Сергієва посада і найближчих до нього сіл. В околицях монастиря не забарився виникнути ряд місць, жителі яких зайнялися іграшковим промислом; можливо, що і в сусідніх губерніях, Володимирській і. Нижегородської, цей промисел розвивався не без впливу Сергієва посада. Самим значним місцем виробництва дерев'яної іграшки було село Богородська, Володимирської губернії. З роками зміцнілий промисел села. Богородской зайняв своїми різьбленими іграшками виняткове місце в російській художній промисловості. Кустарі села Богородської славляться своїми дерев'яними різьбленими іграшками, які вони не розфарбовують, а лише ретельно обробляють, зачищаючи їх скляним папером.

Федосєєвські баляси

У великому селі Федосєєво, розташованої недалеко від м. Семенова, селяни займалися виготовленням дерев'яних іграшок. Іграшковий промисел, в його сучасному вигляді, виник тут в кінці XIX століття. Ці іграшки ласкаво називали "баляси", що означало веселі, кумедні, зроблені гостряком і балагуром. Майстри настільки вправні, що при виготовленні цієї іграшки використовують всього два інструменти - ніж і сокиру. Тому твори свої називали «топорщина», а іграшки називали «щепним» або «неоковирними». Іграшки міцно збиті з гладких дощечок, розфарбованих у яскраво-жовтий колір, з простим візерунком з тонких гілочок з червоними квітами і зеленим листям. З глибокої давнини дійшли в іграшку образи вершників на конях, вози запряженій кіньми, сільські сани і з роблені з дерева селянські сокири і молотки. Пізніше з'явилися іграшки - млин, карусель, пильщики дощок, будиночки, меблі. А технічний прогрес початку XX століття явив іграшкові образи пароплава, аероплана, автомобіля трамвая та ін. Цією іграшкою дуже цікаво грати - якщо потягнути за мотузочок, млин крутить крилами, пильщики та ковалі рухаються, зображуючи процес напруженої роботи, весело миготять, що кружляють на обертовій каруселі конячки, автомобіль відкриває дверцята, запрошуючи маляти прокотитися.

Лисківська іграшка

Лисково один з найцікавіших центрів дерев'яної народної іграшки в Нижньогородській області. У Лисківській іграшці, виготовленої з осики і сосни за допомогою сокири і ножа, поєднувалися в гармонійній єдності столярні, різьблені і токарні деталі. Набір іграшок різноманітний: ковзани, ляльки, ковалі на рухомих планках, каталки-вертушки з пташками, різні тваринки, каруселі зі звірами, конячки в упряжці, водовози і лялькова меблі - столи, стільці, крісла, диванчики.

Особливою архаїчністю відрізняються Лисківські коні. Це фігурки з простим чітким силуетом, вирішені в умовно-площинної манері, дозволяють майстру виявляти в образі лише найхарактерніше. Образ Лисківського коня сходить до культового його зображенню, уособлює слов'янське сонячне божество. Коні були найрізноманітніші: коні-«коліщатка» з розгорнутими в різні сторони суміщеними головами, на двох коліщатках, з круглим отвором в центрі іграшки, коні на чотирьох коліщатах. В круглий отвір вставляли довгу паличку, за яку дитина катала перед собою іграшку. Іграшки розфарбовувалися білим, малиновим, фіолетовим та жовтим кольором з нанесенням візерунків у вигляді сегментів, кіл, смужок і крапок чорної та білої фарбами.

Семенівська іграшка

З давніх часів центром токарської іграшки в Нижегородському краї були селища, розташовані недалеко від м. Семенова, по лісових берегах річки Керженець. Тут точили з дерева піраміди, яблука, відерця, гриби, груші, каталки, іграшкові самовари, усередині яких містилися набори чайного посуду та інші іграшки. На початку XX століття майстер з села Меріново Арсентій Майоров виточив і розписав тут першу Нижегородську матрьошку. Вона одразу полюбилася всім, так як в образі матрьошки відбилися народні уявлення про красивій російській жінці-матері. Семеновська матрьошка отримала особливу популярність у світі. Це російський сувенір, що втілює народне мистецтво Росії. У матрьошці органічно поєднані оригінальне конструктивне мистецтво, лаконічність форми, яскрава квіткова розпис.

Городоцька іграшка

У XIX столітті в селах навколо Городця майстри, які займалися виготовленням прядок, робили і дерев'яну розписну іграшку. За допомогою простих інструментів - ножа і сокири, вирізалися «запряжці» - коні з возом і з гордим вигином шиї, каталки-вертушки, ляльки з розколотого навпіл поліна, плоскі з лицьового боку і об'ємні ззаду. Іграшки яскраво розфарбовували в стилі Городоцького розпису.

Глиняна іграшка

Керамічні фігурки - виліплені руками, без яких-небудь спеціальних пристосувань - найдавніші іграшки, їх ліпили ще до повсюдного виготовлення глиняного посуду, до винаходу гончарного круга. Виготовляли їх, щоб задобрити духів-охоронцям людини, врятувати і примножити його житла, худобу і посіви. У них яскраво відбилися давні вірування, забобони, в них безпосередньо і яскраво виражається душа, психологія автора.

Абашевская іграшка - виникла в с. Абашево Бєднодем’янівского району Пензенської області. Виробництво іграшки розвивалося всередині старовинного гончарного промислу в приволзьких селищах. Згасання гончарства зумовило виділення іграшки в самостійний промисел, який здобув популярність в 1930-і рр.. Для абашевської іграшки характерні забарвлення яскравими олійними фарбами, що склалася в 1930-х рр.., І особливі скульптурні прийоми в зображенні тварин, що нерідко мають казковий вигляд. У Абашево заготовка іграшки покривається суцільною яскравою фарбою, яка потім доповнюється срібною або золотою. Цей прийом («ножівка») надає іграшкам індивідуальний, вельми сувенірний характер.

Димківська іграшка

Промисел іграшки вже в XIX в. придбав самостійне значення, виділившись з гончарства. Назва іграшки пов'язані з місцем виготовлення - слободою Димково (нині - район м. В'ятки). Промисел розвивався від простих іграшок та свистульок до декоративної скульптури. Найбільш характерні жіночі фігури («барині», «годувальниці»). Велике місце належить багатофігурним жанровим композиціям на теми міського життя. Святковий і ошатний вигляд іграшок створюється розписом помілового фону, в основі розпису - геометричний орнамент і яскрава, контрастна колірна гамма, доповнює наклеєними шматочками золотистої фольги.

Походження промислу пов'язувалося з народним святом «Свистун», коли по всій окрузі лунали трелі і свист глиняних свистків, яких спеціально готували тисячами до цього свята. І хоча у Димково дійсно сформувалася особлива пластика, проте завдяки статичності фігурок, а також їх сюжетності, зайвої деталізованості, Димка стала просто сувеніром.

Жбанніковська іграшка

Промисел виник в селах Жбанніково, Ромпіно, Рижухіно та ін. Городецького району Нижегородської області. на початку XX ст. Місцева свистулька здобула популярність в 1930-і рр.., Тоді ж з'явилися нові типи іграшки, крім традиційних (наприклад, вершники) і склався характер розпису, що зберігається і в сучасній іграшці. Химерне поєднання фарб в розпису створюється використанням темної емалевою фарби в якості фону, по якому наносяться плями більш світлих тонів. Окремі деталі фігур «срібляться» за допомогою алюмінієвого порошку.

Особливість жбанніковской іграшки в тому, що тулуб всіх фігурок нагадує глиняну піраміду на трьох ногах-основах.

Даргопольская іграшка

Виникла в г.Каргополь Архангельської області. Виробництво іграшки супроводжувало старовинним гончарному промислу в Панфіловської волості Каргопольського повіту. На відміну від гончарної справи виготовлення іграшки в XX в. не перервав. У промислі зберігаються найбільш традиційні типи російської іграшки - жіночі фігури, зображення тварин. Ці іграшки цікаві і різноманітні. Тут і хоровод ошатних, взявшись у боки панночок в кокошниках з чорними намистинками очей, яким хвацько грає на гармоні клишоногий, і молодий сільський балалаєчник, і цілий зоопарк - зайці з морквинами, козли, олені, корови, свистульки- качечки. Цікава й незвичайна іграшка - Каргопольські кентаври. Це фантастичний персонаж - важливо стоїть на чотирьох кінських ногах, бородатий здоровань у крислатому капелюсі, казковий напівлюдина-напівкінь, таємничий росіянин кентавр, а по-місцевому - Полкан. І у всіх цих симпатичних істот на грудях, на боках, на широких сарафанах - дивні, загадкові знаки - символи: овали, хрести, ромби з крапками всередині.

Филимоновська іграшка

Виникла в селі Филимонова, Одоєвського району Тульської області. Промисел іграшки виник на основі місцевого гончарного промислу в середині XIX в. На початку XX в. згас і був відновлений в 1960-і рр.. за допомогою старих майстринь. Основний тип виробів - свистульки традиційних форм (бариня, вершник, кінь, ведмідь та ін.) Для них характерні витягнуті пропорції, пов'язані з пластичними властивостями місцевої глини «Синика». При випаленні глина дає білу поверхню, на яку наноситься кольоровий розпис з характерними ритмічними смужками. За місцевими переказами село було назване так на честь гончара Филимона, який відкрив поклади високосортної глини. Для филімонівської іграшки і донині характерні подовжені форми і мажорна, надзвичайно яскрава розпис суцільний забарвлення, з чергуються кольоровими смугами червоного, малинового, жовтого і зеленого кольорів. У селі Филимонова виготовленням іграшок займалися в основному жінки. Чоловіки тут робили посуд: поруч знаходилися поклади особливої пластичної глини. Прийоми ліплення і розпису передавалися від бабусь онукам. Внучок, що займаються ліпленням іграшок, тут називали свистульки. Готові іграшки возили продавати на ярмарку, а виручені від продажу гроші відкладалися для приданого. Так що «свистульки» були багатими нареченими.

Матрьошка

Перша російська матрьошка була виточена і розписана в московській іграшковій майстерні тільки в 90-х роках XIX століття, за зразком привезеному з Японії.

Цей японський зразок, виконаний з великим гумором, являв собою безліч вставляються один в одного фігурок японського мудреця Фукурума - лисуватого дідка з головою витягнутою вгору від численних роздумів.

А перша вітчизняна матрьошка представляла собою дитячу групу: вісім ляльок зображували дітей різного віку, від самої старшої (великий) дівчата з півнем до загорнутого в пелюшки немовля.

Перші матрьошки, які випускалися артіллю «Дитяче виховання» хоч і призначалися дітям, коштували дорого і користувалися попитом швидше у дорослих.

На кінець XIX століття припав справжній матрьошечний бум. У відповідь на несподіваний попит з'явилися і виробники. Вже через кілька років практично весь Сергиєв Посад малював матрьошок. Саме там виявилося і безліч досвідчених токарів, і відмінний матеріал: береза ​​та липа. Малювали сімейними артілями і старі й діти. Загорську «матрьошку» легко дізнатися серед безлічі інших - це білолиця російська дівчина у великому хустці, яскравому сарафані і фартусі, причому всі 3 деталі, за законом цього стилю повинні бути неодмінно різного кольору (основні кольори червоний або оранжевий, жовтий, зелений і синій або чорний для «наведення»). Обов'язково також наявність на фартусі і хустці нескладних візерунків, як правило, квітів або просто точок.

Інший центр виробництва російської дерев'яної іграшки з'явився в Нижньогородській губернії, з центрами в м. Семенові і с. Полховський-Майдан.

Полхов-Майдан

Ще з часів царя Олексія Михайловича тут стали точити і різати, а потім розфарбовувати ложкові «білизна» (від слова білий), так і досі називають тут будь-які дерев'яні заготовки. Тут же з середини 19 століття почали точити та іграшки. Токарні вироби майстрів цього промислу - матрьошки, пасхальні яйця, гриби, сільнички, кубки, постачання - щедро прикрашені соковитою орнаментальною і сюжетної розписом. Серед живописних мотивів найбільш часто зустрічаються квіти, птахи, тварини.

З початку 1920-х рр.., Мабуть, під впливом аналогічних виробів Сергієво-Посадський майстрів, Полхов-Майданська посуд починає покриватися випаленим контурним малюнком. В цей же час виробляється оригінальна художньо-декоративна система і позначаються основні специфічні прийоми місцевої розпису. Ці прийоми отримали усталені місцеві назви: "квіти з наводкою"; "квіти без наведення"; прийом "під масло", "картатість" - найпростіша кистьовий розпис мазками або точками. Споконвічна майданівська матрьошка витягнута ("бутилкообразний"), з характерною сплощеною формою голови.

Орієнтація Полхов-Майданських і Крутецьких майстрів на ринок вимагала постійного оновлення форм і прийомів декорування виробів. Змінилися популярні матрьошечній форми, тепер майданівська матрьошка кругліша, головатіша, і різноманітніша за розписом, ніж перші зразки. Розвиток іграшкового промислу нині підпорядковується тільки власними законами.

Висновок

Російська народна іграшка є дуже важливою частиною традиційної народної культури. А сама по собі традиційна культура - це єдиний живий організм, всередині якого всі взаємозв'язки історично обгрунтовані, відточені часом і безліччю змінюють один одного поколінь людей. Виховання дітей, підростаючого покоління, продовжувачів роду - найважливіша задача будь-якого народу. Це завдання закладена генетично у його традиційну культуру, всі кошти якої і спрямовані на вирішення цього завдання. Іграшка - одне з цих коштів, чи не найважливіше для формування особистості дитини. Іграшка дуже тісно пов'язана з іншими проявами народної художньої творчості - піснею, казкою, обрядом. Всі вони в сукупності відображають епоху свого побутування. Дитячі іграшки, будучи тим дзеркалом, в якому відображена епоха, ставлять і вирішують завдання в справі виховання дітей відповідають тому історичному періоду, в якому побутує іграшка.

Змінюються часи і епохи, відповідно змінюються і дитячі іграшки. Стара добра лялька здається сучасним дітям смішний і незрозумілою. Та найважливіша інформація, яка була закладена в будь народній іграшці, сьогодні не затребувана в дитячому середовищі. Перед молодим поколінням сьогоднішнього дня стоять зовсім інші завдання, і, відповідно, шляхи їх вирішення. Суспільна функція народної іграшки, що існувала в іншому середовищі, не може відповідати сучасним вимогам суспільства. Однак, сучасність лише тоді знаходить повний сенс і силу, коли вона не відірвана від своїх історичних коренів. Відродження народної іграшки може сприяти збереженню цієї спадкоємності. Мова не йде про відродження іграшки на рівні ігровому і повсюдне, але на рівні пізнавальному це необхідно. Ті сакральні істини наших предків, які несла в собі іграшка, усвідомлені сучасною молоддю, допоможуть новому поколінню краще зрозуміти і осмислити свою традиційну культуру, і відчути себе її невід'ємною частиною.

Тема: Жостовская розпись

Жостовская декоративная роспись является оригинальным видом русского народного художественного творчества. На протяжении двух веков многими поколениями жостовских мастеров разрабатывались своеобразные живописные, композиционные и технические приёмы исполнения цветочной росписи на лаковой основе металлических кованых подносов.

Изготавливаются подносы из обычного листового железа. Выкованные изделия грунтуют, шпаклюют, шлифуют и лакируют, что делает их поверхность безукоризненно ровной, затем расписывают масляными красками и покрывают сверху несколькими слоями прозрачного бесцветного лака. Наиболее важной операцией, требующей подлинного творчества, является роспись. Сюжеты росписи - цветочные и растительные орнаменты и бытовые сценки из народной жизни, пейзажи, сценки народных гуляний, свадеб и чаепитий. Самым распространённым видом жостовской росписи становится букет, расположенный в центре подноса и обрамлённый по борту мелким золотистым узором. В этом построении можно видеть определённое отражение композиции станкового натюрморта XIX века, заключённого в золочёную рамку. Но сам мотив получил более декоративное и условное истолкование, чем в станковых картинах. Он становится частью декоративной вещи, специальные приёмы позволяли мастерам органично вписать, как бы «вплавить» его в лакированную поверхность подноса. Букет превратился в нарядную группу цветов, свободно положенную на блестящий лаковый фон. Три-четыре крупных цветка (роза, тюльпан, георгин, а порой более скромные анютины глазки, вьюнки и т.п.) окружались россыпью более мелких цветочков и бутонов, связанных между собой гибкими стебельками и лёгкой «травкой», то есть небольшими веточками и листочками. Изображение словно рождалось из мерцающей глубины, растворяясь в ней прозрачными тенями и вспыхивая яркими букетами на поверхности. Чуть «утопленные» в фоне цветы казались лёгкими полуобъёмными, тактично данные ракурсы и повороты венчиков не прорывали зрительно плоскости предмета.

Техника жостовской росписи как и сама роспись каждого подноса своеобразна и неповторима, ибо выполняется без каких бы то ни было образцов. За подкупающей лёгкостью и непринуждённым артистизмом письма, кроется огромное мастерство, выработанное поколениями талантливых в прошлом безвестных крестьянских художников. Пишут жостовские художники масляными красками, мягкими беличьими кисточками. Во время работы художник держит поднос на колене и, когда необходимо, поворачивает его. А рука с кистью опирается на деревянную планочку, лежащую поперёк подноса. Художник сначала лишь намечает будущую роспись, рисует свободно быстрыми и точными мазками. И даже повторяя рисунок, мастер импровизирует, добавляет что-то новое. Начинается роспись с «замалёвки», разбеленными красками намечается общий силуэт изображения, расположение основных пятен. Замалёванные подносы сушатся в печах в течение нескольких часов. Следующими приёмами, «тенежкой» и «прокладкой», строятся формы цветов и листьев; сначала наносятся прозрачные тени, затем плотными яркими красками «прокладываются» светлые места росписи. После этого следует «бликовка», то есть нанесение белильных мазков, уточняющих все объёмы. Завершается роспись изящной графикой «чертёжки» и «привязки». Упругие линии «чертёжки» легко обегают по контуру лепестки и листья, выразительно подчёркивая по контрасту их сочную живопись. Мелкие веточки, не случайно называемые «привязкой», смягчают переход к фону. Эти сложившиеся в промысле традиционные приёмы каждый мастер использует по-своему, творчески обыгрывая декоративные возможности кистевого письма (например «бликовка» может мягко «сплавляться» с «прокладкой», а может чётко выделяться на ней). В результате появляются бесконечные варианты сходных мотивов и образов, но никогда не увидеть среди них буквальных копий или повторений. Так что каждый поднос-это уникальная авторская работа. Иногда живопись светится особым мерцающим светом. Это мастер использовал в картине перламутровые фрагменты, накладывая их прямо на поднос. Ярко выразительны средства искусства Жостово. Ему присущи своя художественная система, живописные приёмы и самобытный стиль, сложившиеся из сплава орнаментальных народных росписей и освоенного народными мастерами реалистического живописного натюрморта.

Искусство Жостово основано на выработанных поколениями приёмах письма, без которых его артистичное мастерство было бы невозможно. Оно рождается в самом процессе своеобразной живописи-росписи, сочетающей строгую последовательность и отточенность ремесленных приёмов с импровизационностью творчества. Обаяние искусства Жостово в искренности, непосредственности его содержания и выразительных средств. Оно демократично во всех своих проявлениях, для его восприятия не нужно специальных знаний и подготовки. Садовые и полевые цветы - как реальные, так и рождённые фантазией художника, собранные в букеты и раскинувшиеся венками и гирляндами - эта тема находит живой отклик у каждого человека, пробуждает чувство прекрасного.

Поиск по сайту: