Поняття володіння

Незважаючи на те, що терміни "володіння" і "власність" вико­ристовуються в повсякденній мові як тотожні поняття, володіння не є синонімом власності.

Володіння — це історичний попередник права власності і є основою, на якій виникає інститут власності. В стародавньому цивільному праві категорія володіння відповідала поняттю usus. Під ним розуміли користування річчю. Володілець і власник поєдналися в одне ціле в цивільному праві, і тоді говорили про володіючого власника. Користу­вання річчю забезпечувало особі безпосереднє панування над нею.

Приблизно з III ст. до н. є. почало формуватися поняття "воло­діння" в тій суті, в якій його розуміла класична римська юриспру­денція, тобто володіння, не пов'язане з правом власності.

Володіння (possessio) — це реальне утримання речі, поєднане з наміром ставитися до неї як до своєї, забезпечене юридичним захис­том. Під володінням почали розуміти фактичне становище, в силу якого суб'єкт матеріально утримує річ незалежно від того, чи має він на це право. Отже, володіння може бути наслідком як власності, так і добросовісного набуття від невласника, а також в результаті дого­вору найму, договору зберігання, протиправної дії (крадіжка) тощо.

На думку римських юристів, юридичне володіння включало в себе два елементи:

суб'єктивний — фактичне, реальне володіння річчю (corpus possessions);

об'єктивний — намір володіти річчю для себе (animus possessio).

Перший елемент (суб'єктивний), який лежав в основі володіння, означав наявність у володільця речі в будинку чи дворі.

Другий елемент (об'єктивний) юридичного володіння — це намір володіти річчю для самого себе, коли володілець ставиться до неї як до своєї і панує над нею як власник.

З джерел римського права випливає, що володільцем була лише та особа, яка виявила волю, бажання привласнити собі річ, яка нікому не належить. Отже, не будь-яке реальне, фактичне утри­мання речі є володінням, а лише те, яке основане на волі воло­дільця. Така воля може бути лише у справжнього власника і особи, яка, помиляючись, вважає себе за власника, хоч насправді таким не є (такою особою може бути добросовісний володілець). Якщо хтось фактично володіє річчю, але в нього немає бажання мати її виключно для себе, якщо річ утримується тільки для якоїсь певної мети, то в такому випадку матиме місце не володіння, а просте тримання речі (detentio). Отже, володіння можна визначити як фактичне утримання речі, з наміром вважати її своєю, а тримання — це фак­тичне утримання речі без наміру вважати її своєю.

Поиск по сайту: