Цілюща сила пісні й любові

Скільки з уст народу нашого можна почути різних легенд, переказів, скільки пісень, приказок, співаночок, оповідок - трагічних і смутних, веселих і безжурних, - скільки всіх цих багатств можна записати по наших українських селах, хуто­рах!

Кілька років тому в Чигирині від сивої, спрацьованої за довге життя бабусі я почув зворушливу легенду. Бабуся сиді­ла на ослоні у своїй тісненькій хатині, а довкола неї, по сті­нах, барвисто цвіли рушники, вишиті її сухими жилавими руками. Її тихий голос дзвенів чисто, ніби Холодноярський струмок:

- Жила в нашому містечку дівчина-красуня. Струнка, чор­ноброва, з тугою косою за плечима, знала безліч старовинних пісень і співала їх так, що навіть людина, яка й мови україн­ської не знала, танула серцем, ронила щиру сльозу, бо вчува­ла в тих мелодіях, звичайнісіньких буденних словах красу душі народної. Звали ту дівчину Оленою, і мала вона от-от по­вінчатися зі своїм нареченим. Палко й вірно вони кохали одне одного. Та заступили світ чорні хмари війни. Топтали й гань­били землю нашу злі вороги. Провела Олена свого любого на фронт, провела та й стала чекати...

І тільки тоді, як звільнився наш край Чигиринський з-під фашистських чобіт, тільки тоді приніс листоноша жаданий трикутничок. І не від Тихона, ні... Друзі його писали, що ле­жить її суджений у далекому лазареті смертельно поранений і марить її ім’ям... Називає адресу, кличе Олену, просить при­везти води з джерела, що на Замковій горі, благає долю, аби Оленин голос почути і з її уст народною піснею свою душу на­повнити. Хутко зібралася дівчина й подалася до щастя свого аж за Урал. Відшукала, до спопелілих уст припала, джерель­ною водою напувала і тихо співала улюблену Тихонову пісню, яку він найбільше поривався слухати у весняні вечори під вербами біля Тясмину:

Ой у лузі та ще й при березі червона калина...

І побачила Олена, як з тим її співом, її тихим сердечним голосом усе ясніше розплющувалися карі очі коханого, а на його блідому, украй змарнілому обличчі тепло світилася усмішка. Дні й ночі просиджувала біля нього.

А коли забирала додому немічного каліку, лікар-хірург відкликав Олену і сказав наодинці: «Не ми, а ваша любов, ваші пісні народні врятували солдата від смерті».

- Чудова легенда, - сказав я бабусі й зауважив: - Тепер та дівчина, мабуть, як і ви, - старенька й сива...

- Ні, - усміхнулася бабуся, - вона ніскілечки не постаріла, залишилася, як і тоді, молодою. Любов і пісня вберегли її від старості.

Пізніше я поцікавився в одного з чигиринських журналіс­тів, чи не чув він, бува, такої легенди.

- Як не чув? Ви говорили з її героїнею, Оленою Проконів- ною - матір’ю шести синів. Жаль, Тихін Іванович торік по­мер.

Ані ліку, ані віку подібним легендам, переказам. Живуть, примножуються, квітнуть. Передаються з покоління в поко­ління історія народу, його душа, характер, вдача. Який же великий, неосяжний і безсмертний скарб культури народу на­шого маємо ми успадкувати!..

6. Символ щедрого таланту

В історії науки небагато імен, які були б відомі на світово­му рівні, знані кожною освіченою людиною. Ім'я Софії Васи­лівни Ковалевської - видатного вченого-математика, механі­ка і астронома, першої в світі жінки - професора і академіка, обдарованої письменниці, публіцистки - це справді символ щедрого таланту і яскравого, самобутнього характеру.

Софія вже з дитячих років писала вірші і була впевнена, що стане поетесою, виношувала навіть задуми кількох вели­ких поем. Талановита і працелюбна, ще підлітком вона зроби­ла кілька математичних відкриттів. Так, у дванадцятирічно­му віці, вивчаючи геометрію, власним, відмінним від класич­ного шляхом Софія вивела співвідношення між довжиною кола і його діаметром (число пі). Двома роками пізніше вона сама розібралась у тригонометричних формулах з підручника фізики, який випадково потрапив до її рук.

На той час жоден вищий навчальний заклад царської Росії не приймав на навчання жінок. Єдиною можливістю здобути вищу освіту було виїхати за межі країни і вступити до закор­донного університету. Однак для цього необхідно було мати паспорт, який дівчина могла отримати Лише з дозволу батьків або ж взяти шлюб. Соня палко мріяла про навчання за кордо­ном, але батько був неприхильним до її бажань. У результаті дівчині довелося вдатися до фіктивного одруження з молодим ученим-зоологом Володимиром Ковалевським. Згодом цей шлюб став щасливим.

Молоде подружжя переїхало до Німеччини, де Софія ви­вчала математику. Невдовзі вона стала улюбленою ученицею одного з найбільших тогочасних світових математичних сві­тил, а вже 1874 року стався небувалий в історії європейської науки випадок - Геттінгенський університет заочно присвоїв 24-річній Софії Ковалевській ступінь доктора філософії і ма­тематики на основі трьох виконаних нею до цього часу науко­вих робіт, які викликали великий резонанс у наукових колах Росії і за її межами.

Проте ні високий науковий ступінь, ні загальне визнання її наукових заслуг, ні сприяння видатних учених, ані особис­та енергія і кипуча діяльність не допомогли Софії Василівні одержати дозвіл на викладання. Повернувшись до Росії, Ковалевська відійшла від наукової роботи, бо не змогла знайти застосування своїм знанням.

Коло інтересів С.Ковалевської залишалося надзвичайно широким. Вона жваво цікавилася мистецтвом, літературою, багато сил і часу віддавала власній публіцистичній творчості.

Після трагічної загибелі чоловіка вона прийняла пропози­цію про, переїзд до Стокгольма працювати приват-доцентом у щойно відкритому тамтешньому університеті. Цей період життя став для Ковалевської періодом розквіту наукової й лі­тературної діяльності.

Справжньою перлиною літературної творчості Ковалев­ської стали позначені великою, іноді суворою до себе й навко­лишніх правдивістю і водночас глибоким ліризмом автобіо­графічні нотатки «Спогади дитинства». Сповнені влучних алегорій, тонких спостережень, вони принесли авторці за­гальне визнання. Та все ж головною її цариною залишалася математика. У Стокгольмському університеті вона з великим успіхом читала лекції німецькою і швецькою мовами, видава­ла науковий журнал. Ковалевська швидко стала улюблени­цею шведської інтелігенції, її ласкаво називали «наш профе­сор Соня».

Того ж року Софію Василівну першою із жінок обрано членом-кореспондентом Петербурзької академії наук. Однак права викладати у вищих навчальних закладах Росії вона так і не одержала.

9. Першоджерела історичної пам'яті

Було літо 1113 року, теплий вітерець проник у вузьке ві­конце келії, приголубив стомлені повіки ченця, ворухнув дов­гою бородою. День за днем, місяць за місяцем, рік за роком старий чернець Києво-Печерського монастиря Нестор опису­вав минувшину. Він не помічав, як спливає час. Історія запо­лонила Несторове серце. Тільки для короткого сну і скромної трапези підводиться він з-за столу, щоб відтак продовжити роботу над великим задумом: описати події від всесвітнього потопу до сьогодення.

Літа зігнули спину, посріблили волосся, висушили колись здорове й сильне тіло. Від довгого сидіння, від скромного харчу (хліб, овочі й вода) слабнуло серце, зросталися суглоби, але Не­стор зневажав поклик плоті. Прагнув завершити літопис. Про події за межами келії дізнавався від молодого, монаха - послушника, який приносив йому хліб і воду. Невтішними були відомості: влада, гординя і багатство роз'їдають душі лю­дей. Скрізь чвари і неспокій. І ще одна новина: на великокня­жому київському престолі новий князь — Володимир Мономах.

Історик і письменник Київської Русі, Нестор, мабуть, не до кінця усвідомлював, який неоціненний дар зробив він наступ­ним поколінням! «Повість минулих літ» стала першоосновою вивчення історії нашого народу. Було чимало інших літописів тієї пори (за часів Ярослава Мудрого було закінчено найдавні­ше літописне зведення), але жоден з них своєю універсальніс­тю, послідовністю не може зрівнятися з «Повістю минулих літ» Нестора.

Літописець розповідає про східних слов'ян, про землі, які вони заселяли. З особливою ретельністю описує Подніпров'я, зокрема, подорож по Дніпру апостола Андрія в І столітті н. е., коли він уподобав гори, на яких згодом виник Київ. Викорис­товуючи джерела про ранні слов'янські племена, про засну­вання Києва, утворення могутньої держави на Сході Європи - Київської Русі, автор «Повісті минулих літ» витлумачив їх з позицій історика. Він не був апологетом князівської влади, тому на багатьох князів у нього критичний погляд. Звичайно, засновник Києва князь Кий, а також Аскольд і Дір, Ольга, Володимир і Ярослав, Борис і Гліб - гідні похвали. Передусім за їхнє служіння вітчизні. Нестор вважає, що кожен прави­тель має бути патріотом і миротворцем. Він високо цінує вмін­ня монарха помиритися з ворожою країною (як це робив князь Олег, підписавши договір між Київською Руссю і Візан­тійською імперією 907 і 911 років), помирити князів, відвер­нути шляхом переговорів вторгнення ворожих племен на те­риторію держави.

Упродовж віків історична хроніка киянина Нестора була прикладом єднання, патріотизму й поваги до інших народів. Літописець прагнув, щоб його читачі не тільки поринали в минуле, а й узяли з історії урок на майбутнє.

«Повість минулих літ» справила значний вплив на станов­лення історичної науки в Україні, Росії й Білорусії. Добре відома була вона в країнах Заходу. З XIV до XVIII століття було зроблено понад двісті списків літопису з незначними пе­реробками й доповненнями. Інтерес до одного з найповніших літописів Київської Русі супроводжувався зростанням уваги до особи його автора. А мешканці Києво-Печерської лаври від покоління до покоління берегли пам'ять про Нестора - одного з найвизначніших діячів Київської Русі

10. Реймське євангеліє

Реймське євангеліє - маловідомий книжковий раритет, створений у першій половині XI століття і тоді ж назавжди вивезений з України. Але нині нам належить не стільки шко­дувати за ним, скільки пишатися. Адже книга ця стала, як це не дивно звучить сьогодні, однією з найцінніших духовних реліквій французького народу. Книга, яка найбільше циту­ється за кордоном у контексті історії Франції, має безпосереднє відношення і до української історії, бо пов'язана з іменами Ярослава Мудрого і його знаменитої доньки Анни.

За радянських часів пройшов на екранах кінотеатрів фільм «Анна Ярославна - королева Франції». Багатьох глядачів, безумовно, привернув увагу один епізод у цьому фільмі: після урочистого прийому на території Софії Київської високопо­важного посольства з далекої Франції Ярослав Мудрий дає останні розпорядження щодо посагу своїй наймолодшій донь­ці Анні, яка має виїжджати до далекої країни як майбутня дружина французького престолоспадкоємця. Одним з перших як найдорожчий подарунок Анні Ярослав Мудрий назвав Євангеліє, написане зовсім недавно для великокняжої бібліо­теки тогочасною давньоукраїнською мовою і оправлене в по­золочені прикраси.

Виявляється, цей епізод з фільму - достовірний історич­ний факт, який у майбутньому мав цікаву й неоднозначну ін­терпретацію цілої низки зарубіжних істориків.

Анна Ярославна привезла подаровану батьком книгу до невідомої їй Франції 1050 року. Це давньоукраїнське Єван­геліє, як засвідчують дослідники, було написане в Києві спеціально для Анни, бо її ім'я вказане в самому рукописі. Створена кирилицею, книга довго нагадувала доньці Яро­слава Мудрого про її далеку Батьківщину. Вона присягалася на цій книзі, Ставши незабаром королевою Франції. Мож­ливо, це з її доброї легкої руки, покладеної в урочистий момент коронації на сторінки батькової книги, наступні ко­ролі Франції започаткували цю традицію - присягу на вір­ність своєму народові, засвідчену на привезеному з Києва Євангелії.

Після смерті Анни Євангеліє якийсь час зберігалося в ко­ролівських палатах. Та ось майбутній король Чехії Карл IV вивозить цю духовну реліквію до Праги. З добрими намірами, аби прислужилася вона чеському народові, він дарує книгу одному з монастирів своєї столиці.

Незабаром заново переписана книга, уже з доданим чесь­ким варіантом, знову опиняється у Франції, у місті Реймсі (звідси назва - Реймське), а в 1793 році знову зникає з архі­вів. Після закінчення революції її віднаходять, і вона вже на­завжди прописується в Реймській бібліотеці.

Один з аргументів, який переконливо засвідчує українське походження цієї унікальної книги, - кольори ініціалів, заго­ловних літер і різноманітних заставок, якими завжди слави­лися київські рукописні шедеври. І, безумовно, мають рацію ті дослідники, які вважають, що саме в ці художні деталі творці вкладали своєрідний національний код свого народу, особливості його світосприйняття й мислення. У художньому оформленні Реймського євангелія переважають сині, жовті і малинові кольори - барви, які були на прапорах Київської держави, а відтак і козацької України.

Хто тільки не «присвоював» собі це Євангеліє: і чехи, і словаки, і греки, і росіяни. Та й серед самих українців, як зазвичай і в інших принципових питаннях вітчизняної істо­рії, теж досі немає єдиної думки щодо історії цієї літературної пам'ятки.

15. Унікальність Коктебеля

Місто Коктебель розташоване на Кримському півострові біля підніжжя гори Карадаг, де море, гори, ліс і степ форму­ють цілющий сухий і теплий клімат. Та славиться воно не лише чарівними краєвидами, унікальною природою й сприят­ливими кліматичними умовами для відпочинку. З містом пов'язане життя багатьох діячів культури й науки.

Засновником дачного Коктебеля вважають академіка, лі­каря Едуарда Юнге. У кінці дев'ятнадцятого століття він по­чав розпродавати частину своїх земель під дачні ділянки, і з того часу місто перетворилося на популярний курорт. Осо­бливу роль у розвитку Коктебеля відіграв поет і художник Максиміліан Волошин, який оселився тут у тисяча дев'ятсот сімнадцятому році. Його будинок став унікальною творчою майстернею. У ньому художник створив цикл акварелей, які поетично передають настрій, навіяний прекрасними гірськи­ми й морськими пейзажами. Через кілька років Волошин пе­ретворив свою дачу на безкоштовний будинок творчості, який став культурним і творчим осередком. Тут відпочивали й працювали відомі письменники, художники, учені, громад­ські й культурні діячі.

- Максиміліан Кириенко-Волошин народився в Києві, у сім'ї юриста. Навчався в Московському університеті. Багато часу присвятив самоосвіті, працюючи в бібліотеках Європи, брав уроки малювання и гравюри в Парижі. Він був усебічно об­дарованою людиною - поетом, філософом, художником. До того ж мав унікальні здібності, про які ще за його життя складали легенди. Волошину ми завдячуємо тим, що саме в околицях Коктебеля було створено центр планеризму. Про це свідчить одна з розповідей.

Це сталося під час прогулянки поета з автором Костянти­ном Арцеуловим - онуком відомого художника Айвазовско­го. Волошин привів його на одну з гір, що оточують місто, зняв капелюха, підкинув догори й почав читати вірші. Капе­люх залишався в повітрі, доки Волошин не закінчив декламу­вати. Випадок настільки вразив льотчика, що він порекомен­дував обстежити це місце соратникам-авіаторам. Тисяча дев'ятсот двадцять третього року тут відбулися перші змаган­ня з планеризму.

Не виключено, що Волошин інтуїтивно відчув загадковість Коктебеля, адже тут знаходиться одне з унікальних місць у світі - Карадазька магнітна аномалія. Стійкі вітри, які часто дмуть з моря, створюють на гірських хребтах потоки повітря, що підіймаються високо вгору. Таким чином це місце стало надзвичайно зручним для планеризму. Тут починали свій шлях у небо відомі льотчики й авіаконструктори О. Антонов, С. Ілюшин. Відвідував ці місця й знаменитий конструктор космічних кораблів Сергій Корольов.

Карадаг, біля якого розташований Коктебель, є також уні­кальним геологічним об'єктом. Сто п'ятдесят мільйонів років тому це був діючий вулкан. Сліди як самого виверження, так і наступних процесів вивітрювання створили природний комп­лекс дивовижної краси. Побачити цей витвір природи, відчу­ти його велич і могутність зблизька можна, підійшовши на човні до прямовисних скель. Особливо вражає скеля-острів. Піднімаючись із моря, вона схожа на дивну кам'яну арку. По­гожої літньої днини під променями сонця ця скеля стає яскраво-жовтою, тому й має назву - Золоті ворота.

Унікальна природа Карадагу. Тут створено Карадазький заповідник, у якому представлено багато рідкісних тварин і рослин, занесених до Червоної книги України і Європи.

34. Справжній учений

Познайомитися було з ним легко. Я зайшов до його хати, а він зустрів мене відразу спокійно, без етикету, як свого звичайного знайомого. Ледве чи не з першого разу частував мене чаєм, що в Галичині було незвичайним. У нас частували тіль­ки людей близьких, давно знайомих.

У розмові він не намагався навертати мене до своїх поглядів і взагалі не накидав ніколи своїх переконань іншому, не любив проголошувати в приватних розмовах свої ідеї, а на­тякав на них принагідно; якщо агітував, то хіба книжками.

Франко був дуже працьовитим: читав книжки, робив нотатки цілими днями, писав прозові та поетичні твори й наукові статті. Навіть при гостях Іван Якович не покидав своєї праці й, розмовляючи з ними, безупинно працював. От цим і можна по­яснити велику кількість написаних ним творів і широкі його знання. З усіх українських письменників Франко найбільш плодовитий. Своєю пильністю він набував знання найважливі­ших чужих мов, читав майже всіх авторів в оригіналах і ви­вчав мови самотужки зі словником і граматиками. Пам'ять мав унікальну і завдяки їй, як і превеликій працьовитості, набув надзвичайно широких знань. Своїми знаннями Іван Якович не хвалився ніколи, а вони показувалися принагідно.

У глибині його знань я часто мав нагоду пересвідчитися. Коли я складав іспит з французької мови, мені дали завдан­ня - опрацювати добу романтизму й Шатобріана. Після іспи­ту зайшов я до Франка й згадав про це, і він розказав мені на­багато більше й докладніше, ніж я написав, спеціально готуючись до іспиту. Чогось такого мені не доводилося в житті за­знати ніколи більше.

Франко знав релігію краще, ніж професори теології, літературу, політичну економію, природничі науки, історію, ет­нографію ліпше, ніж деякі вчителі тих наук. Узагалі мав він широке коло всебічного знання не як дилетант, а як справж­ній учений.

Франко мав два захоплення - книжки й рибальство. Біль­шість зароблених грошей він витрачав на книжки, бо не всі потрібні матеріали міг знайти по бібліотеках. Помалу зібрав досить гарну бібліотеку з цінних наукових творів і радо по­зичав знайомим свої книжки. Не раз було скрутно у Франка з грішми, не вистачало на прожиток, але на книжки мусило бути.

Друга його пристрасть - це рибальство. Він не палив, не пив, у карти не грав, жодного виду спорту не знав, а тільки зрідка відривався від роботи і рибалив. Це була його одинока забава і відпочинок. Іноді Франко вибирався десь на село, найчастіше туди, де були невеличкі річки й ставки, і вишуку­вав усякі нори по берегах, найглибші місця, де сиділа риба. Розумівся він дуже добре, де риба любить пересиджувати, у яку пору найлегше її зловити, і знав прекрасно всякі породи риб, життя їх, норови і звички. Риба цікавила його тільки доти, доки не викинув її з води на берег, а як уже зловив і передав комусь іншому, то йому було до неї байдуже.

45. Є поети для епох

Докладної біографії Ліни Костенко не написано. Розповіда­ти про себе не любить. І справді - її життєпис в її слові. А слово це - невід'ємна частина історії України, її культури, її персоналітету. Уже понад півстоліття це слово відлунювало в серцях тисяч читачів. Його чекали. По ньому звіряли люд­ську гідність. У ньому знаходили відгук своїх тривог і покрі­плення своїй вірі в Україну та своїми надіями на її краще буття. І навіть коли воно мовчало, то було промовисте мов­чання.

Моє покоління знало й любило багатьох поетів. Знає й лю­бить. Однак Ліна Костенко - це той «білий голос висоти», який і в цьому многозвучному оркестрі чутний особливо - ось уже шостий десяток літ.

Перші вірші Ліна Костенко надрукувала 1946 року. Пое­тичні збірки «Проміння Землі», «Вітрила», «Мандрівки сер­ця» засвідчили прихід в українську літературу сильної твор­чої особистості. Органічна відстороненість від імпульсів суєтної «злободенності», а натомість чутливе сприйняття й переживання великих моральних і громадянських проблем і запитів доби, природність і чистота ліричного світу, культура письма, незалежність голосу й виразно вгадувана вже масш­табність творчої особистості - усе це зразу ж привернуло увагу читачів, спраглих слова чесного і яскравого.

Оскільки Ліна Костенко дедалі виразніше утверджувалася в незалежній творчій і громадянській позиції, то її поезія стає предметом особливих зацікавлень політичної цензури. Незва­жаючи на схвальні й захоплені відгуки найавторитетніших майстрів слова, її твори дедалі рідше з'являються друком, а потім настає багаторічна негласна, але жорстока заборона. Збірки «Зоряний інтеграл» і «Княжа гора» були зняті з вироб­ництва, історичний роман у віршах «Маруся Чурай» - затри­маний на багато років. Наступна книжка «Над берегами ві­чної ріки» з'явилася тільки 1977-го: через шістнадцять років.

Назви поетичних збірок у Ліни Костенко ніколи не є ви­падково обраними. Вони - точні метафори-девізи, етичний та емоційний ключ до розмаїття тем і мотивів.

Увесь свій внутрішній досвід, набутий за оті кільканадцять років зовнішньої «заблокованості», Ліна Костенко написала у книжці «Неповторність» у 1980 році. У поезіях збірки - непо­вторність і безмежність особистості, яка твориться й твориться, триває й триває, утверджуючи себе в духовному розростанні.

Уже будучи авторкою книжок, що здобули їй загальне ви­знання й славу, Ліна Костенко опублікувала історичний ро­ман у віршах «Маруся Чурай». Він став однією із коштовні­ших перлин усієї української поезії. Вихід друком «Марусі Чурай» був незабутньою подією в житті. української інтелі­генції, святом для українського читача, сенсацією для закор­донних українців.

Узагальнений образ національної історичної поразки, зо­бражений в наступному історичному романі «Берестечко», проектований і на минулі, і на майбутні часи, з осягненням її причин, наслідків, уроків.

І все це, і все мовлене в книжках, - це Ліна Костенко. Нам дано збагнути її тільки в її Слові. Мабуть, так і слід розуміти оте мовлене нею: «Я тільки у слові жила».

Тож «Велика книга нашого народу» писалася й пишеться. Золоті сторінки в неї вписала Ліна Костекко. Учімося читати цю книгу - вона додаватиме нам сил.

Поиск по сайту: