РозділШ 3 страница

Рішення державних органів, прийняті з питань во­лодіння і користування культовими будівлями та майном, регламентується Законом України «Про свобо­ду совісті та релігійні організації. Так, у ст. 17 цього За­кону визначаються повноваження обласних, Київської та Севастопольської міських державних адміністрацій, а в Республіці Крим - Уряду Республіки Крим. За рішенням цих органів культові будівлі та майно, що становлять державну власність, передаються організаціями, на ба­лансі яких вони знаходяться, у безоплатне користування або повертаються у власність релігійних організацій без­оплатно.

Інші положення цієї норми викладені не зовсім вдало. Так, передбачається, що культова будівля і майно, що є державною власністю, можуть передаватися у почергове користування двом або більше релігійним громадам за їхньою взаємною згодою. За відсутності такої згоди дер­жавний орган визначає порядок користування культовою будівлею і майном шляхом укладення з кожною грома-

дою окремого договору. Поняття ж «почергове користу­вання» не має відповідного тлумачення, а тому при його застосуванні можуть виникати певні спірні ситуації.

З аналізу іншого положення, яке стосується договорів про надання в користування релігійним організаціям культових та інших будівель і майна, випливає, що дого­вори можуть бути розірвані або припинені в порядку і на підставах, передбачених цивільним законодавством України. Поняття «почергове користування» має регла­ментуватись цивільним законодавством, але це поняття в ЦК знову-таки не розкрите, а тому можуть виникнути спори щодо його застосування в реальних договорах. Зо­крема, в законі передбачається, що рішення державних органів з питань володіння та користування культовими будівлями і майном можуть бути оскаржені до суду в порядку, передбаченому Цивільним процесуальним ко­дексом України. Рішення, не оскаржене до суду протя­гом місяця з дня його прийняття, а в разі оскарження -після прийняття судом постанови про відмову в задово­ленні скарги (статті 248¹²-248¹⁴ ЦПК), може бути вико­нане примусово органом державної виконавчої служби.

Отже, рішення обласних, Київської та Севастопольсь­кої міських державних адміністрацій, а в Республіці Крим - Уряду Республіки Крим мають виконуватись дер­жавною виконавчою службою, якщо вони не оскаржені до суду. Питання про те, що самовільне захоплення культових будівель чи привласнення культового майна не допускається, має бути також регламентованим на предмет забезпечення виконання цієї умови закону. Вважається, що воно виконується також за рішенням від­повідних державних органів про звільнення незаконно захопленої культової будівлі.

З аналізу наведених вище положень можна зробити
загальний висновок, що рішення обласних, Київської та
Севастопольської міських державних адміністрацій, а в
Республіці Крим - Уряду Республіки Крим можуть сто­
суватись лише об'єктів, які знаходяться у державній вла­
сності й перебувають в управлінні та володінні держав­
них установ або релігійних організацій. Якщо культові
споруди перебуватимуть у власності інших суб'єктів, то
спір між ними має розглядати суд і його рішення мо­
же примусово виконуватись державною виконавчою
службою. _,,

Можливість виконання рішень Антимонопольного комітету України та його територіальних відділень у

передбачених законом випадках державною виконавчою службою за чинним Законом «Про виконавче провад­ження» суперечить самому Закону України «Про Антимо-нопольний комітет України». Так, за ст. 24 цього Закону рішення Антимонопольного комітету України є обов'яз­ковими для виконання. З питань примусового поділу мо­нопольних утворень, а також накладання штрафів за по­рушення антимонопольного законодавства Антимоно-польний комітет України, адміністративні колегії, державні уповноважені та голови територіальних відділень Комі­тету виносять відповідні постанови. Стаття ж 25 цього Закону визначає, що з метою захисту інтересів держави, споживачів та суб'єктів господарювання Антимонополь-ний комітет України та державні уповноважені Коміте­ту у зв'язку з порушенням антимонопольного законодав­ства державними органами, юридичними та фізичними особами подають заяви (позови) до суду чи арбітражного (тепер господарського) суду, в тому числі про:

• стягнення не сплачених у добровільному порядку
штрафів та пені;

• припинення суб'єктами господарювання порушен­
ня антимонопольного законодавства;

• зобов'язання виконати рішення Антимонопольного
комітету України;

• з інших підстав, передбачених законом.

Таким чином, з 2000 року постанови Антимонополь­ного комітету України за Законом «Про внесення змін до Закону України «Про Антимонопольний комітет Ук­раїни» не є підставою для примусового виконання державною виконавчою службою, і це положення по­требує відтворення в Законі «Про виконавче провад­ження».

Рішення інших державних або недержавних орга­нів у випадках, передбачених законом, можуть стати підставою для примусового виконання лише в разі пря­мої вказівки про це у відповідних законодавчих актах. Наприклад, в юридичній літературі до рішень, що під­лягають примусовому виконанню Державною вико­навчою службою, відносять рішення товариських су-

¹ Відомості Верховної Ради (ВВР).- № 41.-2000.- С. 343.

дів.¹ Справді, Указ Президії Верховної Ради Українсь­кої РСР «Про затвердження Положення про товариські суди Української РСР і Положення про громадські ради по роботі товариських судів Української РСР»² до цих пір є чинним, оскільки він не скасований. Але реаль­ність його застосування до сучасних правовідносин має сумнівний характер, оскільки:

• по-перше, компетенція товариських судів не може
зумовлюватись лише зазначеним положенням через те,
що відповідні рішення повинні мати правовий вплив на
правовідносини, а тому в нормах матеріального права
повинні існувати посилання на відповідні рішення. На­
приклад, у Кодексі законів про працю України мають
бути посилання на можливість звернення заінтересова­
них осіб до товариського суду. Більше того, багато по­
ложень щодо повноважень товариського суду супере­
чить нормам чинного законодавства, а саме: справи про
образу, наклеп, побої та легкі тілесні ушкодження, що не
спричинили розладу здоров'я, розглядаються судами в
кримінальному судочинстві;

• по-друге, реально, за нашою інформацією, такі су­
ди не діють.

Отже, формально можна вважати, що рішення товари­ського суду можуть виконуватись державною виконавчою службою. Так, за ст. 20 Положення передбачається, що рішення товариського суду про відшкодування заподіяної шкоди, про накладення штрафу або інше майнове стяг­нення повинно виконуватися в строк, зазначений у рішен­ні. Товариський суд здійснює контроль за виконанням своїх рішень. При невиконанні рішення у встановлений строк, а також для виконання рішення товариського суду про передачу предметів дрібної спекуляції в дохід держа­ви голова товариського суду надсилає справу народному судді, який після перевірки поданих матеріалів і законно­сті рішення видає виконавчий лист.

Загалом необхідно впевнитись у правовому статусі наданого для виконання документа. Так, на підставі По­ложення про порядок підготовки та направлення реко­мендацій Національної служби посередництва і прими­рення центральним або місцевим органам виконавчої

¹ Законодавство України про виконавче провадження. Науково-

практичний коментар //"видавничий дім.- К., 2001.- С. 49-50. ² Відомості Верховної Ради УРСР.- № и.- 1977- С. 132.

г

влади, органам місцевого самоврядування у випадках, якщо у вимогах найманих працівників містяться питан­ня, вирішення яких відповідно до законодавства віднесе­но до їхньої компетенції, затвердженого наказом Націо­нальної служби посередництва і примирення від 11 квіт­ня 2000 р. № 31, можна встановити, що рекомендацій Національної служби посередництва і примирення не є документом для примусового виконання Державною ви­конавчою службою.

Виконавчі написи нотаріусів є «самостійними рі­шеннями», що підлягають виконанню державною вико­навчою службою згідно зі ст. З Закону «Про виконавче провадження». Виконавчі написи вчиняються згідно за­конодавства і у відповідності до Переліку документів, за якими стягнення заборгованості провадиться у безспір-ному порядку на підставі виконавчих написів нотаріусів (затверджений Постановою Кабінету Міністрів України від 29.06.1999 року № 1172). Незважаючи на назву доку­мента щодо цього питання існує доволі багато спірних точок зору вчених, якими висловлюються різні підходи до матеріальної і процесуальної природи виконавчих на­писів.

Деякі автори вважають, що виконавчий напис є роз­порядженням нотаріуса про стягнення з боржника належ­них стягувачеві грошових сум чи будь-якого майна.¹ То­му хотілося б зосередити увагу на правовому змісті ви­конавчого напису.

З аналізу такого визначення можна зробити висновок, що нотаріус має більше повноважень, ніж суддя, оскіль­ки останній не надає «розпоряджень» державному вико­навцю щодо стягнення «будь-якого майна». При цьому державний виконавець може діяти лише в межах Закону України «Про виконавче провадження». Додатковим ар­гументом зазначені вище автори вважають також й те, що стягнення заборгованості може вчинятися й щодо податкової заборгованості з фізичних осіб, заборгованос­ті з військовослужбовців, звільнених із військової служ­би та військовозобов'язаних після закінчення зборів, тобто коли взаємовідносини стягувача та боржника ґрун­туються не на договірних, а на зовсім інших підставах. Для обґрунтування своєї позиції автори додатково поси-

¹ А. М. Єрух, Ю. М. Козьяков, Н. В. Круковес. Довідник нотаріуса. Випуск 2 // Вид-во «Істина».- К., 2000- С 139-140.

лаються на ст. 88 Закону України «Про нотаріат» та ст. З Закону України «Про виконавче провадження» і непра­вильно тлумачать зміст цих норм. Приблизно такої по­зиції дотримуються й деякі інші науковці. Але така мо­тивація практикуючих нотаріусів не спростовує нашої точки зору, що виконавчий напис нотаріуса не може вважатись його розпорядженням.

Вважаємо за доцільне більш аргументовано пояснити свою позицію щодо тлумачення терміну «виконавчий напис» нотаріуса. Матеріальним змістом виконавчого напису є факт невиконання умов договору однією із сто­рін угоди, а процесуально-правовим - посвідчення нота­ріусом такого факту та надання оригіналам документів, що встановлюють заборгованість, виконавчої сили. Ав­тором пропонувалась концепція щодо надання договір­ним правовідносинам прозорості, послідовності та ви­значеності не тільки в правах та обов'язках, айв часі настання права вимоги та наслідках невиконання зо­бов'язань. Тому час, з якого настає право вимоги, і пра­вові наслідки невиконання умов договору в багатьох ви­падках не регламентовані договорами. В цьому зв'язку можуть виникати численні спірні ситуації.

Наприклад, чи можна вимагати примусового звіль­нення квартири або виписки з неї, якщо строки для таких дій в договорі не зазначені, і в який термін настає право такої вимоги?² Вважаємо, у цьому випадку необхід­но застосовувати правила ст. 165 ЦК України, тобто боржник буде змушений виконати зобов'язання в семи­денний строк з дня пред'явлення вимоги кредитором. Для того, щоб у кредитора були докази такого звернення, нотаріус може запропонувати йому звернутись із відпо­відною заявою до боржника, яку й передасть сам нотарі­ус. Таким чином, з'явиться відповідний доказ пред'яв­лення кредитором претензії до боржника. Але це стосу­ється випадку, коли час настання вимоги в кредитора або незазначений, або не чітко зазначений.

¹ Нотариат в СССР / Под ред. Л. Ф. Леснщкой II Юрид. лит.- М.,
1990.- С. 150; Н. Палтавская, В. Кузтцов. Нотариат: курс лекций //
Институт международного права и зкономики им. А. С. Грибоедо-
ва.-М., 1998.- С. 144.

² При цьому, автором акцентується увага на тому, що це суттєва
помилка нотаріуса, якщо він не пропонував заінтересованим особам
цей аспект визначити в договорі..

Звідси випливає, що не всі оригінали документів, на­віть й ті, що зазначені в Переліку, можуть стати підста­вою для виконавчого напису, тож можливі спірні ситуа­ції. За нашою концепцією, нотаріус може посвідчувати факт, що зобов'язання невиконані й у цьому випадку во­ни підлягають примусовому виконанню, що має здійс­нюватись державною виконавчою службою.

При цьому державний виконавець не підпорядкову­ється нотаріусу, тобто останній не може надавати йому розпоряджень - це один аспект. Другий аспект полягає в тому, що правом розпорядження володіє лише власник і він не наділяє нотаріуса власними повноваженнями що­до розпорядження, а лише звертається за наданням ори­гіналу документа про заборгованість виконавчої сили. Після чого такий оригінал документа разом із виконав­чим написом є підставою для державного виконавця від­крити виконавче провадження. Тому формально вико­навчий напис нотаріуса не може існувати окремо від оригіналу документа про заборгованість. Отже, окремо він не може стати підставою для виконання.

Слід зазначити також, що в жодному нормативному акті нотаріус не наділений правом розпорядження. Зо­крема, в ст. З Закону України «Про виконавче провад­ження», де дається перелік «рішень, що підлягають ви­конанню Державною виконавчою службою», зазначений термін «виконавчий напис нотаріуса», а не розпоряд­ження нотаріуса.¹ Тому ні для теоретичного, ні практич­ного застосування терміну «розпорядження» нотаріуса не має підстав.

При витребуванні від боржника сплати податків нота­ріус також не має повноважень щодо розпорядження, адже тільки уповноважені державою органи можуть ви­магати від боржника сплати податку, а нотаріус знову лише оформляє відповідну вимогу в передбаченому за­коном порядку.

У Довіднику автори в одному випадку посилаються на те, що безспірність заборгованості боржника в нота­ріальній практиці пов'язується із заявою (претензією) тощо кредитора про прострочку платежу, а в іншому -із Переліком документів, за якими стягнення забор-

¹ Тут слід було б внести виправлення в закон і зазначити юридич­ні акти або іншим чином визначити документи, оскільки виконавчий напис не може вважатися з точки зору термінології рішенням.

гованості провадиться у безспірному порядку на під­ставі виконавчих написів нотаріусів, затвердженим постановою Кабінету Міністрів України від 29 червня 1999 р. №1172.' Без відповідного роз'яснення застосу­вання цих положень виникає непорозуміння, оскільки виходить, що нотаріальна практика суперечить норма­тивному акту.

Якщо в п. 1 відповідного Переліку і ст. 88 Закону Ук­раїни «Про нотаріат» зазначено, що документи для вчи­нення виконавчого напису повинні мати безспірний ха­рактер, то нотаріус мусить бути не формалістом (диви­тись лише на форму документа, його назву та наявність печаток і підписів), а повинен уважно його дослідити і прийняти рішення про можливість вчинення або відмову у вчиненні виконавчого напису, тобто впевнитись у без-спірності стягнення. При цьому він зобов'язаний переві­ряти строки не тільки давності, а й настання права вимо­ги. Відповідне положення має увійти й до ч. 1 ст. В8 За­кону України «Про нотаріат»₅ в якій зазначається лише про строк давності права вимоги.

Строк давності права вимоги, зазначений у ст. 88 За­кону України «Про нотаріат», давно необхідно привести у відповідність до ст. 71 ЦК України, згідно з якою з 1995 р, встановлений єдиний строк позовної давності на три роки як для відносин між громадянами, так і для взаємовідносин юридичних осіб між собою?

Віднесення адміністративних правовідносин до про­вадження нотаріату України нами вважається недоціль­ним, оскільки вони відрізняються імперативністю, влад­ними повноваженням однієї із сторін «нотаріального процесу», а не договірним характером. Тому не зовсім обґрунтованим видається положення Переліку щодо стяг­нення з фізичних осіб податкової заборгованості в по­рядку вчинення виконавчих написів нотаріусами. Дер­жавні податкові адміністрації як владні державні органи мають користуватись власними повноваженнями для стягнення відповідної заборгованості, їхні рішення повинні ставати підставою для відкриття виконавчого

^! Тут слід було б внести виправлення в закон і зазначити юридич­ні акти або іншим чином визначити документи, оскільки виконавчий напис не може вважатися з точки зору термінології рішенням,-С. 141.

² Див.: Закон України № 295/95-ВР від 11.07.95.

Б 2—315

провадження. Тобто в цьому разі необхідно констатувати вертикальний характер адміністративних правовідносин та надавати загальнообов'язковості рішенням відповід­них податкових органів.

Вчинення виконавчого напису на документах, що встановлюють податкову заборгованість фізичної особи, не несе в собі ніякого юридичного значення, оскільки нотаріус фактично не здатен перевірити факт несплати податкової заборгованості, яка нараховується податко­вою адміністрацією в односторонньому порядку.

Іншим аспектом недоцільності вчинення виконавчого напису в цій ситуації є те, що по суті нехтується відпо­відне рішення податкової адміністрації про застосування фінансових санкцій до зобов'язаної особи, натомість юридичного значення набуває виконавчий напис нота­ріуса. Відповідне рішення уповноваженого органу й має стати підставою для виконання, а не замінюватись вико­навчим написом нотаріуса, адже він не має жодного від­ношення до цих правовідносин і за своїм правовим ста­новищем сам перебуває під контролем податкових орга­нів. Ми вважаємо, що рішення податкових органів мають відноситись до п. 12 ст. З Закону України «Про виконав­че провадження», а саме: постанови, винесені органами (посадовими особами), уповноваженими законом роз­глядати справи про адміністративні правопорушення у випадках, передбачених законом, і виконуватись держав­ними виконавцями.

Дії податкової адміністрації мають вчинятися за тра­диційною схемою: нараховується податкова заборгова­ність і надсилається платникові; якщо своєчасно вона не оплачується, мають передбачатися додаткові заходи ад­міністративної відповідальності й у подальшому приму­сове виконання рішення податкової адміністрації, а не виконавчий напис нотаріуса. Тому подальше провад­ження має в собі адміністративно-правовий характер і не повинно кореспондуватись нотаріусу, який не може фак­тично «підсилювати» юридичне значення рішення дер­жавного органу і надавати йому форми документа, що підлягає виконанню. Штрафні санкції, які накладають­ся представниками Державтоінспекції, та й інші санкції за адміністративні правопорушення стягуються за рі­шенням суду, а не на підставі виконавчих написів но­таріусів.

З цього приводу можна запропонувати, щоб податко­ва адміністрація, якщо рівень її повноважень не дозволяє звернутись до виконавчої служби безпосередньо, здійс­нювала це через суд у порядку аналогічному розділі 32 ЦПК України (справи про стягнення з громадян недо­їмки по податках, самооподаткуванню сільського насе­лення і державному обов'язковому страхуванню). Тоді в разі непогодження громадянина з відповідними нараху­ваннями податків він зможе вчасно заявити про це су^ду або оскаржити дії чи рішення податкової адміністрації, а також звернутися з позовом до цієї установи. В майбут­ньому, в разі запровадження в життя проекту Адмініст­ративного процесуального кодексу України, вважаємо, такі справи мають належати до компетенції адміністра­тивних судів.

Є зауваження й щодо викладених авторами довідника шляхів вирішення спірних ситуацій у нотаріальному процесі при вчиненні виконавчого напису.¹ Вони зазна­чають, що безспірність стягнення заборгованості при вчиненні виконавчого напису визначається не креди­тором чи нотаріусом, а прямо передбачена Переліком документів, за якими стягнення заборгованості прова­диться у безспірному порядку на підставі виконавчих написів нотаріусів, затвердженим постановою Кабіне­ту Міністрів України від 29 червня 1999 року № 1172. Одночасно вони вважають, що навіть за умови, коли боржником подані письмові заперечення проти нарахо­ваної кредитором суми заборгованості чи штрафу, у но­таріуса немає підстав для відмови у вчиненні виконавчо­го напису.

Такий висновок авторів суперечить як теорії нотарі­ального процесу щодо безсшрності вчинення нотаріаль­них проваджень, так і статтям 5,42 Закону України «Про нотаріат». У розглянутій авторами ситуації нотаріус згід­но зі ст. 5 Закону України «Про нотаріат» зобов'язаний, перш за все, роз яснити заінтересованій особі її права та обов'язки, попередити про наслідки вчинюваної нотарі­альної дії, а саме - можливість звернення до суду в разі наявності в неї обґрунтованих заперечень проти вчинен­ня виконавчого напису. Якщо особа звернеться в цій си­туації до суду, то необхідно виходити з аналізу ч. 4 ст. 42

¹ А. М. Єрух, Ю. М. Козьяков, Н. В. Круковес. Довідник нотаріуса. Випуск 2 // Вид-во «Істина»,- К., 2000.- С. 141.

«♦ 163

Закону України «Про нотаріат», а саме: вчинення нотарі­ального провадження (в Законі не має обмежень щодо виконавчого напису нотаріуса) має бути відкладеним на строк не більше 10 днів. Якщо в цей строк від суду не буде одержано повідомлення про надходження заяви, то тільки в цьому випадку нотаріальна дія може бути вчи­нена. Як бачимо, автори не приділяють належної уваги нотаріальним процесуальним правам суб'єктів нотарі­альних правовідносин, що в остаточному підсумку може призвести до звернення суб'єктів до суду із скаргою на дії нотаріуса.

Якщо ж нотаріусом дотримана процедура вчинення виконавчого напису, то в особи не буде підстав оскаржи­ти дії нотаріуса до суду в порядку глави 31-А ЩІК Ук­раїни, вона зможе звернутися до суду тільки з позовною заявою до стягувача. Виконавче провадження в такому випадку повинно бути обов'язково зупинене до вирі­шення справи в суді (статті 34, 36 Закону України «Про виконавче провадження»).

Отже, вирішення розглянутої авторами спірної ситуа­ції має в повному обсязі переходити до юрисдикції суду, оскільки в ній закладені спірні правовідносини.¹

При цьому ми не відмовляємось від власної загальної концепції щодо передачі в майбутньому повноважень із захисту прав громадян та юридичних осіб суду.²

Потребує аналізу й позиція деяких авторів щодо засо­бів забезпечення виконання умов договору. Дехто вва­жає, що нотаріус може посвідчувати договір застави, ко­ли договір кредиту або інший договір, умови якого за­безпечуються заставою, нотаріально не посвідчувався. їхня позиція ґрунтується на аналізі ст. 55 Закону України «Про нотаріат», якою не вимагається подання нотаріусу боргового документа. Крім того, обґрунтовується їхня позиція посиланням у тексті договору застави на договір позики як на підставу укладення угоди. Підписуючи до­говір застави, сторони своїми підписами стверджують: волевиявлення щодо укладення договору застави; наяв-

¹ Див.: Фурса С. Я. Спірні нотаріальні правовідносини у нотарі­
альному процесі та наслідки їх встановлення. В кн. Фурса С. Я., Фур­
са Є. І. Нотаріат в Україні. Теорія і практика// А. С. К-К., 2001-
С. 122-128.

² Фурса С. Я. Спірні питання нотаріальної науки і практики //
Підприємництво, господарство і право.- № 1.- 2002.- С. 36-39.

ність усіх тих моментів і фактів, про які йдеться в тексті договору застави. Останній аргумент стосується зобов'я­зань нотаріуса встановити факт існування договору по­зики (хоча б шляхом розпитування про це учасників уго­ди) та роз'яснити сторонам вимоги щодо форми такого договору.¹

Однак, не всі договори позички, на які нотаріус поси­лається при посвідченні договору іпотеки, можуть бути дійсними. Мається на увазі, що підставами для визнання угоди недійсною є випадки, передбачені статтями 49-58 ЦК України. З аналізу цього положення випливає, що нотаріусом буде забезпечуватись виконання умов угоди, що не відповідає законодавству України, Якщо договір позики суперечитиме вимогам закону, то договір заста­ви, який по суті «супроводжує» договір позики, також буде недійсним і суперечитиме вимогам законодавства. Тобто правовий зміст договору застави - це забезпечен­ня виконання зобов'язань, що випливає з назви глави 16 ЦК України, а не самостійність такої угоди.

Таким чином, необхідно надавати перевагу нотарі­альній процесуальній формі. Якщо ж проаналізувати но­таріальну процесуальну форму більш широко, в контекс­ті правовідносин, що розглядаються, то відповідний до­говір про позичку повинен бути перевірений нотаріусом на відповідність його законодавству. З цього випливає зрозуміла умова про оплату цієї дії, необхідність надання всіх документів, які потрібні для посвідчення обох угод тощо. Тобто раціоналізм має проявлятись у цій ситуації таким чином, що нотаріальна процесуальна форма для забезпечення безспірності нотаріального процесу зумов­лює необхідність посвідчення обох взаємопов 'язаних до­говорів у нотаріальному порядку.

Спробуємо дослідити можливість особи звернутись до Державної виконавчої служби не із заявою про неви­конання умов договору кредиту, а лише із заявою про примусове виконання договору застави, на якому нотарі­усом вчинено виконавчий напис. Вважаємо, таке звер­нення буде правомірним, оскільки за ч. 6 ст. 20 За­кону України «Про заставу» реалізація заставленого

¹ А. М. Єрух, Ю. М. Козьяков, Н. В. Круковес. Довідник нотаріуса. Випуск2//Істина-К„ 2000-С. 54-55.

Фурса С. Я. Значення нотаріальної процесуальної форми у врегу­люванні кредитних відносин // Право України-№11-2001.-С. 55-59.

майна, на яке звернено стягнення, провадиться судовим виконавцем на підставі виконавчого листа суду, наказу арбітражного суду або виконавчого напису нотаріусів у встановленому порядку, якщо інше не передбачено цим Законом чи договором. Отже, положення ч. 1 ст. 20 цьо­го Закону щодо набуття заставодержателем права звер­нення стягнення на предмет застави лише в разі, якщо в момент настання терміну виконання зобов'язання, забез­печеного заставою, воно не буде виконано, має перевіря­ти нотаріус.

Поиск по сайту: