ГУМАНІЗМ ФІЛОСОФІЇ ВІДРОДЖЕННЯ

Розділ 3. ФІЛОСОФІЯ ДОБИ ВІДРОДЖЕННЯ Й НОВОГО ЧАСУ

Епоха Відродження (XIV – XV ст.) характеризується переходом суспільства до промислово-міського типу існування. У цей час динамічного розвитку набуває виробництво, встановлюються ринкові відносини, зростає роль майнового фактора. Матеріальні чинники у житті людини починають домінувати над духовними. Здійснюється перехід від феодальних до капіталістичних відносин. На перший план виходить Людина як мета і результат Природи, а не Духа.

Основна ідея в картині світу – ототожнення Бога і природи або природи і людини. Представниками філософії Відродження ця ідея осмислюється на рівні інтеграції, а не дифузії, тим більше, що Божественне не зводиться до природного.

Основна риса філософії епохи Відродження – антропоцентризм (людиноцентричність). Людина стає не лише основною ланкою світобудови, вона є творчою і мислячою істотою. Людина – найвищий вияв творчості Бога і Природи, тому її відносини з Богом і природою рівноцінні.

Найвизначніші представники філософської думки епохи Відродження: Данте Алігьєрі, Франческо Петрарка, Микола Кузанський, Мірандолла, Бернардіно Телезіо, Марсіліо Фічіно, Леонардо да Вінчі, Ніколо Макіавеллі, Миколай Коперник, Еразм Роттердамський, Томас Мор, П’єтро Помпонацці, Джордано Бруно, Томмазо Кампанелла, Томас Мюнцер, Мартін Лютер, Жан Кальвін, Ла Боесі.

Гуманізм Відродження і проблема унікальності особистості. Започатковують гуманістичний світогляд Данте Алігьєрі, Франческо Петрарка, Джованні, Бокаччо, Лоренсо Валла та інші. Гуманістичний світогляд розглядається ними як самосвідомість, самоствердження людини, як усвідомлення власної сили, честі, гідності, розуму, творчості. Середньовічна людина майже не виходила за межі традицій, звичаїв. Людина епохи Відродження – це особистість, яка не обмежується традиціями, результати власної праці вона бачить у собі, своїх знаннях і вміннях. Тим більше, що в цей час, поряд з університетською і шкільною, підпорядкованими Церкві освітами, розгортається “нецерковне”, світське знання – “студія гумана”. Особистість являється вищою цінністю.

Наприклад, Данте Алігьєрі (1265 – 1321 рр.) формулює свої світоглядні ідеї таким чином:

1. Вершина світопорядку – Триєдиний Бог, а Земля – не просто фізичний центр світопорядку, а простір для розгортання космічної драми: створення, гріхопадіння і спасіння людини (“Божественна комедія”).

2. Природа є “мистецтвом Бога”, “діянням Божественого Розуму”.

3. Людина має подвійну природу – смертну і безсмертну, тілесну і духовну. Подвійне призначення – виявити власні чесноти (власну доброчинність) і споглядати Божественне лице (Божественну волю). Звідси – два шляхи досягнення блаженства: філософські настанови на морально-інтелектуальні доброчинності й духовні настанови на спрямованість до Духа Святого.

4. Людина як “образ і подоба Божа” наділена, яка породжує її моральну відповідальність і дає змогу здійснити моральний (духовний) подвиг.

На цій основі земне, людське, природне здатне підноситися до божественного (небесного, духовного) за допомогою прагнення до знань (розуму) і подолання страху (волі).

Таким чином, суть гуманістичної антропології Данте – не зречення світу, а досягнення світської, а потім і духовної досконалості.

Те, що людина – творець самої себе, наголошують Піко делла Мірандола (1463 – 1493 рр.), Франческо Петрарка (1304 – 1374 рр.).

Франческо Петрарка – поет, філософ, вважається “батьком гуманізму”. Основні ідеї:

1. Філософія не є порожня балаканина, а істина, яка міститься не лише в словах і книгах, а в розумі й діях.

2. Філософія гуманізму відходить від теоцентризму і стверджує антропоцентризм. Проблемі людського буття підпорядковується все, головне – внутрішній світ особистості.

3. Людський дух спрямований на Бога як мету свого існування; на себе – як внутрішній спосіб існування (особисті прагнення).

4. Філософія гуманізму Петрарки має центром внутрішній світ людини з її земними пристрастями і творчістю[1].

Справжній світоглядний переворот епохи Відродження проявився також у поглядах на світобудову Миколи Кузанського (1401 – 1464 рр .), Миколи Коперніка (1473 – 1543 рр.), Джордано Бруно (1548 – 1600 рр.), Галілео Галілея (1564 – 1642 рр.). Основні ідеї:

1. Нескінченність Всесвіту.

2. Світ не породжується і не знищується.

3. Множина світів, їх неповторність і єдність.

4. Бог існує у всій природі (пантеїзм).

5. Всесвіт нерухомий, але в його просторі рухаються тіла, які є складовими частками Всесвіту.

6. Еволюційність розвитку Всесвіту.

7. Рухові притаманні об’єктивність, вічність, суперечність, зміни; зміст геоцентричної системи не відповідає істині. Істинною системою про взаємоположення, рух і взаємодію є геліоцентрична система (Земля обертається навколо своєї осі й Сонця).

8. Пізнання Всесвіту є нескінченним, як і сам Всесвіт.

9. Основними методами пізнання є резолютивний (аналізу) і композитивний (синтезу) ступені пізнання; відчуття; уявлення; розсудок; інтелект; розум.

10. Людина – вершина Божественного творення – концентрує в собі Всесвіт.

У поглядах на державотворення виділялися два основні напрямки. Представник одного з них – Ла Боесі (1530 – 1563 рр.) – виступав проти абсолютизму, проводив думку про те, що королі узурпували права, які належать народу, виступав не лише проти монархічного, а й проти будь-якого державного устрою, заснованого на експлуатації. Ідеалом держави вважав таку, яка поєднує в собі традиції відстоювання міських вольностей (прав) з ідеями народного суверенітету.

Другий напрямок, представником якого був Ніколо Макіавеллі (1469 – 1527 рр.), обгрунтовував необхідність сильної монархічної влади абсолютизму. Макіавеллі вважав ідеальним устроєм республіку як виразника народного суверенітету. Проте розумів, що в тих умовах лише сильна влада світського володаря (імператора), яка не рахується з будь-якими моральними традиціями та церковними вченнями, здатна привести до національного об’єднання і створити нову державу.

В епоху Відродження з’являються перші ідеї утопічного соціалізму. Найяскравіше вони висвітлені у творах Томаса Мора (1478 – 1535 рр.) “Утопія” та Томазо Кампанелли (1568 – 1639 рр.) “Місто Сонця”. Соціалістичним утопіям властива переконаність, що приватна власність спричиняє всі суспільні негаразди та злиденність абсолютної більшості народу. Автори сформулювали основні принципи майбутнього суспільства, що базується на розумних “природних” засадах: планове суспільне господарство; обов’язкова для всіх праця, результати якої розподіляються за потребами; всі дорослі члени суспільства беруть участь у політичному управлінні; всі діти мають право на безплатну освіту, яка має бути тісно пов’язана з трудовим вихованням, та інше[2].

Для епохи Відродження характерним є найвищий розквіт мистецтва й культ митця-творця. Митець-творець стає символом Ренесансу (Леонардо да Вінчі, Рафаель, Ботічеллі, Мікеланджело). Культ краси, особливо краси людського тіла, стає головним у мистецтві Відродження.

Поряд з Відродженням у ті часи виникає таке суспільно-політичне явище, як реформація. Основними представниками цього напрямку були Мартін Лютер (1483 – 1548 рр.), Жан Кальвін (1509 – 1564 рр.), Ульріх Цвінглі (1484 – 1531 рр.). Основні ідеї:

1. Спасіння віруючого – головне; спасіння, а не соціальний порядок на землі.

2. Відмовитися від себе заради Бога.

3. Віра без діл – мертва.

4. Духовне відродження людини відбувається через покаяння і страждання.

Як реакція на реформацію виникає контрреформація, яка відроджувала схоластику (Франциск Суарець (1548 – 1617 рр.), Васкеза, Моліні та інші).

Таким чином, філософія Відродження в центр Всесвіту поставила Людину, змінила акценти в натуралістичній картині світу, чим підготувала грунт для зміни акцентів і в соціальному плані.

Поиск по сайту: