ХУДОЖНЬОГО РОЗВИТКУ

ІСТОРИЧНІ ЗАКОНОМІРНОСТІ

§1. ІСТОРИЧНА ТИПОЛОГІЯ МИСТЕЦТВА

Мистецтво, як і кожне соціальне явище, має свою історію, що започаткована наскельними зображеннями тварин, ритуальними танцями і співами, кам'яними ідолами тощо. Триває і збагачується воно й понині, коли поряд із живописом і музикою, театром та архі­тектурою існують кіно і телебачення, дизайн і балет на льоду. Як на­роджувались і змінювались упродовж тисячоліть художня творчість та естетична діяльність людини? Чи можна говорити про висхідний характер розвитку мистецтва, чи кожний його історичний етап є са­мої пішим і самодостатнім? Що мають на увазі вчені, коли йдеться про історичність змін мистецтва?

Нині вже загальновідомо, що розуміння розвитку мистецтва як прогресу не є правомірним. Незаперечним є й те, що певні періоди його розвитку не збігаються із загальним розвитком суспільства. Це стосується як окремих видів мистецтва, так і художнього виробниц­тва загалом. До того ж найвища складність полягає у тому, що твори мистецтва минулих епох дають нам справжню естетичну насолоду і певною мірою виступають як норма, зразок. Ось чому автоматич­но переносити на історію мистецтва традиційні уявлення про рух по висхідній, так само як і пояснювати нерівномірність художнього розвитку метаморфозами самого мистецтва — справа сумнівна і без­перспективна.

Конкретно-історична форма суспільної практики, що ґрунтуєть­ся, насамперед, на певному типі суспільного виробництва, породжує специфічний естетичний досвід, який детермінується певною сферою опанованого людиною буття. Зрозуміло, отже, що на ранніх етапах людського розвитку, коли основні зусилля людини були спрямовані на впорядковування зовнішнього світу та усвідомлення специфіки людського життя, ми шукаємо і знаходимо художні форми в тих галу­зях, що пов'язані з виробництвом утилітарних предметів, створенням соціального простору та усвідомленням соціального часу. Ужиткове мистецтво, архітектура й міфологія саме і є тими художніми форма­ми, що опосередковують конкретно-історичний та естетичний досвід. Позитивні зрушення в загальному соціально-економічному станови­щі суспільства розвиток науки зумовлюють можливість і потребу де­далі глибше досліджувати внутрішній світ людини, її соціальні відно­сини. І саме це стимулює появу творів літератури, живопису, музики. Завдяки естетичному досвіду мистецтво час од часу відкриває нові сфери, які мають бути естетично та художньо опановані. Розвиток мистецтва полягає в безперервному відкритті нових сфер досвіду і нових структур їх художнього опанування.

Такий взаємозв'язок усіх елементів суспільио-історичної прак­тики та естетичного досвіду суспільства дає можливість поділяти історію мистецтва відповідно до історичних епох, крізь які пройшло людство. Правомірність таких понять, як первісне мистецтво, що за тривалістю охоплює майже три чверті історії, зумовлена, насампе­ред, характером матеріального виробництва, яке не виходить за межі збирання та полювання. Самий зміст практики й досвіду людини па ранніх етапах історії визначив і характер художньої діяльности, яку відносять до історії мистецтва з певними застереженнями.

Епоха вар­варства, коли людство здійснювало перехід від збирання й полюван­ня до продуктивного господарювання, час формування моногамної сім'ї та перших політичних організацій суспільства, характеризуєть­ся принциповими здобутками, що зумовили перехід до цивілізації. Ф. Енгельс з цього приводу зауважував: «Удосконалені залізні зна­ряддя, ковальський міх, ручний млин, гончарний круг, виготовлення олії і виноробство, розвиток обробки металу, що переходить у худож­нє ремесло, повозки і бойова колісниця, побудова суден із колод і до­щок, зачатки архітектури як мистецтва, міста, обнесені довкола зуб­чатими стінами з баштами, гомерівський епос і вся міфологія — ось головна спадщина, яку греки перенесли з варварства в цивілізацію».

Слід зазначити, що залучення цих періодів людської історії до іс­торії мистецтва — досягнення мистецтвознавства та естетики мину­лого століття.

Вивчення реліктових суспільств, яке здійснюють етнографи, ре­зультати археологічних досліджень, досягнення антропологів дали змогу реконструювати генезис естетичної та художньої діяльности людини, виявити закладені в самій природі цієї діяльности можливос­ті що реалізувалися на пізніших етапах цивілізації.

Історія мистецтва, якою її сформувала у XVIII ст. європейська наука, починала відлік з грецького та римського античних мистецтв як найдавніших із відомих людству. Засновник історії мистецтва Й. Вінкельман, створивши «Історію мистецтва давнини» (1764), ви­сунув ідею розуміння мистецтва як суспільної діяльности великого значення, як вираження глибинних і найістотніших поривань народу. Водночас, Вінкельман зі зневагою поставився до мистецтва Старо­давнього Сходу, західноєвропейського середньовіччя, народів інших регіонів, яке не відповідало ідеалові античного мистецтва.

Виступивши проти крайнощів естетичних ідеалів Й. Вінкельма­на, німецькі романтики Л. Тік, В. Ваккенродер, брати А. та Ф. Шлегелі та інші підняли на щит мистецтво народів, які залишилися поза «Історією» Вінкельмана. Вони із захопленням говорили про таєм­ниче й величне мистецтво Стародавнього Сходу, а також середньо­вічної Західної Європи. Велику повагу Вінкельмана до світла розуму в мистецтві античности романтики доповнили утвердженням величі людських почуттів, пристрастей, емоцій.

Згодом в результаті ґрунтовного дослідження античного мис­тецтва було виявлено зв'язок його з мистецтвом східних народів — носіїв ще давнішої цивілізації. Саме вона справила великий вплив на античні культури Греції й Риму, а отже, на всю європейську цивілізацію. То було мистецтво Шумера і Аккада, Стародавнього Єгипту, Вавилону, Ассирії та інших держав і народів, які населяли територію Малої Азії й розвивалися на приблизно однотипних еко­номічних і культурних засадах, мали спільні риси культури і були пов'язані не тільки війнами, а й культурним, господарським обмі­ном та запозиченнями. Ширше і докладніше ознайомлення зі спад­щиною цього світу формувало уявлення про самобутність і певну історичну визначеність художньої діяльности його народів, надавало право вченим виокремлювати мистецтво Стародавнього Сходу у самостійне за якістю культурно-художнє утворення. Вже такі по­слідовники Й. Вінкельмана, як И. Гердер, Ф. Шиллер, В. Гумбольдт, И. Гельдерлін та Г. Регель, починали загальну історію мистецтва саме з мистецтва Стародавнього Сходу.

Щодо історії європейського мистецтва, то його вже доволі тіс­но пов'язували з визначеними на той час основними культурно-історичними епохами — Середньовіччям, Відродженням і Новим часом. І мистецтво середньовіччя, і мистецтво Відродження завдяки стильовій єдності, незначній внутрішній диференційованості й нині вивчаються як цілісні художні феномени.

Мистецтво Нового часу — періоду, що збігається з розвитком та формуванням капіталістичної економічної формації, а в ширшому розумінні європейської цивілізації, — характеризується складною внутрішнього диференційованістю, а отже, іншими принципами іс­торичної періодизації. Бароко і класицизм, сентименталізм і роман­тизм, класичний і критичний реалізм — історичні форми мистецтва так званої буржуазної або, за сучасним визначенням, індустріальної доби до її кризи на межі XIX—XX ст. Вони характеризуються як ви­разники певних духовних рухів і принципів художнього відображен­ня дійсности, концепції людини й культури, що покладена в основу світогляду художника — виразника суспільних духовних прагнень свого часу. Якщо названі художні течії спершу змінюють одна одну за часом, то починаючи з другої половини XIX ст. виникає особлива ситуація, коли одночасно існує значна кількість художніх напрямів і течій, як споріднених між собою, так і принципово протилежних: реа­лізм і натуралізм, так званий соціалістичний реалізм і модернізм (аб­стракціонізм, футуризм, експресіонізм, сюрреалізм, дадаїзм тощо). Поряд із ними формувався і специфічний феномен модерної доби, що отримав назву масового мистецтва, або масової культури.

Культуру сучасної доби визначають як культуру постмодерну, що сформувалася в умовах переходу до постіндустріального та інфор­маційного суспільства. Для постмодерну характерним є вихід мис­тецтва за межі традиційних і звичних визначень, існування в шир­ших життєвих контекстах. Ідеться радше не про мистецтво, а про так звані артефакти (від лат. artefactum — штучно зроблене), які певною мірою імітують художню діяльність, як то поп-арт (англ. рорular art — популярне мистецтво), хепенінг (від англ. to happen — відбувати­ся, здійснювати), перформапс (від англ. performance — виконання), енвайромент (англ. environment — оточення, середовище), акціонізм (мистецтво акції) тощо.

Отже, історична типологія мистецтва використовує цілу низку понять, за якими стоять особливі принципи поділу історії художньо­го процесу — художня епоха, художній напрям або течія, художній метод і художній стиль.

Художня епоха — конкретно-історичний етап розвитку мисте­цтва, що збігається з культурно-історичною епохою, в основу якої покладено певний спосіб виробництва, що вказує на цілісність мате­ріальної та духовної практики.

Художній напрям, художня течія — конкретно-історичний етап розвитку мистецтва, пов'язаний з певним напрямом суспільного духов­ного руху, основу якого становить певна концепція світу і людини.

Художній метод — історично зумовлений спосіб створення ху­дожніх творів, побудований на певній усвідомленій і раціонально ви­значеній системі принципів і прийомів добору, узагальнення та ху­дожнього перетворення життєвого матеріалу на художній образ.

Художній стиль стійка система художньо-образних засобів і прийомів художньої творчости, характерна для певного історичного періоду, певного національного або етнічного мистецтва, особливос­тей творчого почерку окремого художника.

Щодо закономірностей історичного розвитку, то вони реалізу­ються як діалектична взаємодія художньої спадкоємності, традиції і новаторства.

Художня спадкоємність — це внутрішня тенденція розвитку мистецтва, що забезпечує збереження художніх надбань, розвиток змісту й розширення сфери мистецтва. Саме спадкоємність забезпе­чує наступним поколінням засвоєння художнього досвіду; від нього відштовхується нове покоління, завдяки чому має ширший простір для творчості. Сама історія мистецтва була б неможливою, якби між старим і новим у мистецтві не було спільного. Спадкоємність, як тип зв'язку між старим і новим, характеризується тим, що кожне нове яви­ще у мистецтві не відкидає, не заперечує того, що виникло раніше, а вступає з ним у діалог, збагачуючи тим самим і себе, і попередника.

Художня традиція — закріплена в художньому досвіді, свідо­мості єдність художнього змісту й форми, що забезпечує адекватне художньому втіленню сприйняття об'єкта художнього відображення. Традиція є необхідною умовою існування культури взагалі і мисте­цтва зокрема, адже вона гарантує збереження культурного й худож­нього досвіду, зв'язок і взаєморозуміння поколінь.

Художня спадкоємність характеризує акт і результат художньої творчости щодо засвоєння традиції, звернення до якої може мати різ­ний характер: традиціоналізму, епігонства (формальне відтворення традиції), творчого розвитку (неможливого без справжнього нова­торства) та відкидання, заперечення, бунту проти традиції (псевдоноваторство).

Художнє новаторство — тенденція розвитку мистецтва, в основу якої покладені співмірність та співзвучність часові, здатність здій­снити розвиток нового змісту, а також відшукати, створити відповід­ні зображально- виражальні засоби. Новаторство, зрештою, виправдовує традицію, бо кожне нове досягнення усвідомлюється тільки у порів­нянні з високими її зразками і набутками, підтверджуючи життєздат­ність і плідність зв'язку поколінь. Новаторство найполемічніших ме­тодів і форм нерідко ніби заперечує найближчу традицію, однак якщо воно справжнє — то це в ім'я осягнення глибших шарів традиції.

Співвідношення між традицією і новаторством, а отже, й харак­тер спадкоємності є досить гнучкими, і в різні історичні періоди в різ­них типах культури ця взаємодія відбувається своєрідно. Будь-яка конкретна історична ситуація щоразу потребує спеціального дослі­дження.

Ознайомившись із типологією художнього розвитку мистецтва та основними закономірностями історичного розвою загалом, з'ясуймо причини найістотніших змін в історії художньої діяльности.

§2. ПЕРВІСНЕ МИСТЕЦТВО

Як уже зазначалось, найдавнішим періодом розвитку мистецтва є художня творчість первісної людини, або первісне мистецтво. Ця зображально-наслідувальна діяльність, що спиралася на образне мислення, лише з певними застереженнями може бути названа мис­тецтвом у класичному його значенні.

Наскельні зображення тварин на повний зріст створювались, як свідчать дослідження, для суто практичних потреб або як мішень для тренування й метання списа, проведення ритуального полювання під час ініціацій, або як образ тварини для ритуальних, магічних дій, що передували полюванню й мали забезпечити успіх. Безперечно, зображення тварин і людини за­вжди супроводжували і супроводжуватимуть людську культуру, але реалістичний пафос палеолітичного живопису є унікальним і непов­торним, адже знахідкам пізніших часів притаманні вже певні стиліза­ція, узагальнення, динамізм, багатофігурність композиції, що засвід­чує зрослу майстерність, а можливо, і певну професійність.

Магічний характер первісного мистецтва такою самою мірою властивий і скульптурним зображенням жінок, так званих неолітич­них Венср, пов'язаних з культом матері-прародительки і хранительки домашнього вогнища, ритуальних танців — дій, що дійшли до нас із культурою реліктових спільнот.

Культура епохи варварства — її ще називають енеоліт (від лат. aeneus —мідний, бронзовий і грец. λίνοξ — камінь) — ґрунтувалася на продуктивному господарюванні, яке докорінно змінювало спосіб мислення та дій людини. Перехід від мандрівного до осілого спосо­бу життя породжував нові матеріальні й духовні потреби, а отже, й відповідні засади для нових форм художньої творчости.

Перші зраз­ки архітектури, так звані мегалітичні споруди — чотирикутні будови з плит (дольмени), вертикальні, нерідко вкриті рельєфами, стовпи (менгіри), стовпи, поставлені довкола жертовного каменя (кромлехи), захисні споруди перших протоміських поселень, могильні кур­гани скіфської культури — стали початком створення людиною со­ціального простору, що відмежовував її від неосвоєного фізичного і де надалі відбувалося все людське життя.

Використання глини для вироблення домашнього посуду, а зго­дом винахід гончарного круга покликали до життя нову галузь реміс­ництва й мистецтва — кераміку. Мистецтво кераміки, що у своєму ге­незисі функціональне й імітативне, стало найелементарнішим видом ужиткового мистецтва, яке у процесі розвитку перетворилося на одне з найабстрактніших мистецтв, набувши вільніших форм, порівняно зі скульптурою. Саме ця особливість кераміки, абсолютна рухливість її форм дали право назвати кераміку «кристалізацією людської думки». Кераміка й метал (бронза, срібло, золото) ставали основним матеріа­лом мистецтва. Ось чому скарби скіфських курганів — кінська збруя, одяг і прикраси, зброя, посуд — є предметами ужиткового мистецтва.

Мистецтву цього історичного періоду притаманні єдність і син­кретизм утилітарного й художнього елементів. Проте наявність подібних елементів, безпосередньо не пов'язаних із практичним при­значенням предмета, започатковувала новий етап у розвитку люд­ської культури — поява відносної свободи діяльности, зросла могут­ність людини, формування стійкої естетичної потреби, наявність поширеного художнього виробництва.

Які ознаки переважали в мистецтві тих часів? Передусім зоо­морфні форми, рослинний і тваринний орнамент, що поступово набував абстрактного характеру. Зображення людини поряд із тваринами й рослинами подавалося дуже умовно і схематично. Таке поєднання зображень людини із зовнішнім світом засвідчило, що образ самої людини ще не сформувався і розглядався як частина навколишнього світу. Очевидно існувала певна заборона чи табу на реалістичне зо­браження людини із релігійних міркувань.

Одним із перших кроків до художнього узагальнення була спроба впорядкування та групування явищ навколишнього світу за допомо­гою ритму. Відчуття ритму властиве людині так само, як зір, слух, дотик, проте набагато складнішим виявилось образно опредметнити його. Вірогідно, що це відчуття було пов'язане, передусім, з рухо­вим ритмом. Звуковий прийшов значно пізніше.

В палеолітичних зображеннях ритм зовсім не відчувається. З'являється він тільки в неолітичних пам'ятках, проступаючи як намагання впорядкувати, організувати площину (на керамічних виробах) і простір (в архітек­турі). Розписний посуд різних етнічних груп і культур дає змогу про­стежити, як вчилася людина узагальнювати свої життєві враження, групуючи й стилізуючи предмети та явища таким чином, що вони пе­ретворювалися на підпорядкований ритмові геометрично стрункий рослинний, тваринний або геометричний орнамент. Ритм ліній, ко­льорів, форм ніби увібрав у себе спочатку ритм руху руки, яка повер­тала виріб під час ліплення, а потім — ритм гончарного круга, можли­во навіть зі співом, що його супроводжував.

Ритм, ритмічні побудови, як елементи просторово об'єднувального та організуючого значення, властиві найраннішим формам архітекту­ри, передусім культової; ця ознака залишилася основною і характер­ною для всієї наступної архітектури стародавнього часу.

То був період, коли формувалися передумови і для поетичної творчости, що ґрунтувалася переважно на міфології. Така синкре­тична форма свідомости була відображенням дійсности у вигляді чуттєво-конкретних персоніфікацій та одухотворених істот, які вва­жалися реальними. Міфологічні персоніфікації сил природи та явищ суспільного життя грунтувалися на антропоморфізмі. Сама можли­вість міфологічного мислення була тісно пов'язана з природою люд­ської мови, їм обом властива одна особливість — метафоричність, тобто пояснення значення одного явища за рахунок іншого.

Мета­форичне перенесення значень одного предмета на інший при розу­мінні їхньої різниці давало змогу пізнавати і визначати нове явище або предмет. Завдяки метафоричності мови, а також принципові ан­тропоморфного бачення навколишнього світу людина змогла оволо­діти силами природи, спочатку в сфері мислення, а потім практич­но. Метафора ставала найменуванням нового явища, а отже, робила думку доступною для інших, розвивала її, тобто виступала не тільки як засіб вираження, а й як важливе знаряддя мислення.

Мистецтво, як і мова, тісно пов'язане з міфом саме завдяки мета­форичності мислення. Міф, мова і мистецтво сягають первісної нероз-члепованої єдности, що лише поступово розпалася на три самостійні види духовної творчости. Таке саме міфологічне одухотворення, яке несе в собі слово, властиве образам і формам мистецтва. Тому образи мистецтва діють на людину магічно. Якщо мова, а отже, й мистецтво відриваються від спільного з міфом підґрунтя і починають розвивати­ся кожний у своєму напрямі, то це не означає, що вони роз'єднуються остаточно.

Мова є знаряддям мислення, вона формує поняття й су­дження. Це відбувається тільки за умов, якщо слово, мова відмов­ляються від повноти безпосереднього досвіду або абстракції. Але ж мистецтво слова є тією цариною духу, де мовне знаряддя не тільки не втрачає своєї зображальної сили, а й постійно розвиває та оновлює її. Саме тут слово набуває нової повноти життя, вже естетично вільного, не пов'язаного з міфами.

Міфи залишаються для мистецтва скарбницею сюжетів, образів, фантазії, джерелом поетичного натхнення. Найбільш знайомі нам міфи Давньої Греції, які збереглися завдяки тому, що багаторазово відтворювалися не тільки у виниклих пізніше давньогрецьких епосі, трагедії та ліриці, а й надихали європейських митців на їх художнє оновлення. Проте кожен народ несе у своїй спадщині поетичну му­дрість пращурів, насамперед, у багатстві національної мови, фоль­клорній традиції, в казках і піснях тощо.

§3. МИСТЕЦТВО СТАРОДАВНЬОГО СХОДУ

Розвиток культури безпосередньо пов'язаний з процесами розвит­ку продуктивного виробництва, матеріальним і духовним розшару­ванням суспільства, освоєнням нових культурних надбань. У середи­ні 4 тис. до н. є. активізація людського поступу зумовила виникнення цивілізацій. Найдавніші з них (країни Сходу, античні Греція та Рим) характеризуються зрослим масштабом і обсягом художнього вироб­ництва, тенденцією до виокремлення мистецтва в самостійну форму діяльности. Від покоління до покоління вдосконалювалася художня майстерність. Життя панівних верств унаслідок використання праці рядових общинників та рабів ставало дедалі вільнішим, а отже, спри­яло розвиткові художніх можливостей і потреб. Розширення торгівлі й обміну спонукало до культурного й художнього запозичень.

Навіть у межах однієї епохи віднаходимо значну кількість культурно-етнічних і стилістичних форм мистецтва. Розвиваючись по висхідній, дедалі помітніше відходячи від практичних потреб жит­тя, мистецтво неухильно йшло до чітко окресленої диференціації. Вже найдавніші цивілізації Сходу дають нам чудові зразки художньої обробки міфа, героїчного епосу, повчальної літератури; античні при­водять до класичного диференціювання літератури на драматичне мистецтво, лірику, прозове оповідання. Особливого розвитку набу­вають образотворчі мистецтва — архітектура, скульптура, живопис. Розвивається інструментальна та вокальна музика. Виникають про­образи театру у вигляді релігійних ритуалів та обрядів, за доби анти­чності він набуває свого мистецького вираження.

Давньосхідне мистецтво репрезентують два відособлені регіо­ни — Близький та Далекий Схід, кожен з яких мав свою культуру. Контакти між ними були доволі слабкими, вони почалися порівняно пізно, коли деякі з давніх цивілізацій, такі, наприклад, як Вавилон і Єгипет, уже майже вичерпали себе.

Близьким Сходом умовно називають землі між Каспійським, Чорним і Середземним морями, з одного боку, та Індійським океа­ном, з другого, а також суміжні землі Північної Африки. Саме країни цього регіону, передусім цивілізації Стародавнього Єгипту та Ме­сопотамії, мали генетичний зв'язок з античними Грецією і Римом, які, в свою чергу, зумовили своєрідність європейської цивілізації.

Нинішній поділ культур на східну і західну пов'язаний, переважно, з відносно ізольованим розвитком культури Далекого Сходу — Інді­єю, Китаєм, Японією та країн південнно-східної Азії.

Відмінність давньосхідних суспільств від античних полягає знач­ного мірою в тому, що вони були більш застиглими, консервативними у своєму розвитку, довше і ретельніше зберігали пережитки первіснооб­щинного ладу та відповідну йому ідеологію, яка виявлялася передусім у релігії. Вся культура давньосхідних суспільств була тісно пов'язана з релігією, і мистецтво обслуговувало саме її потреби. Архітектура, скульптура і живопис підпорядковувались освяченим нею канонам. Та оскільки релігія за своєю сутністю консервативна, то мистецтво ба­гатьох країн упродовж століть залишалося майже незмінним.

Давньосхідне мистецтво поєднує в собі низку спільних ознак. Це, насамперед, прагнення до реалізму при збереженні умовности, пло­щинности зображень, обмежености кольорової гами (лише локальні тони, невміння передавати світлотінь і перспективу), це також вір­ність нерозривному зв'язку з культом.

Дві найдавніші великі цивілізації Близького Сходу, що виникли в долинах Нілу, Тигру і Євфрату, зі своєю навдивовижу розвиненою культурою та мистецтвом не могли не впливати на країни, що їх оточу­вали. Адже саме тут з'явилися перші монументальні споруди — піра­міди й зікурати, храми й палаци, колони та обеліски, портретні статуї й розписи. Про ці дивовитвори слава йшла на Закавказзя та Іран, до Ма­лої Азії й Сирії, Аравії та Африки. У кожній країні є майстри й ціните­лі мистецтва. Поєднуючи творчі досягнення сусідів зі своїми культур­ними надбаннями, вони створили новий, синкретичний стиль.

Найдавніші цивілізації Месопотамії Аккад і Шумер залишили людству цінні пам'ятки архітектури — храми. Будували їх із цегли-сирцю на пагорбах, що оберігало їх від руйнівних повеней. Храми споруджували на високих платформах, до яких з двох боків вели сходи. Святилище храму мало, здебільшого, прямокутну, іноді оваль­ну форми, було зсунуте на край платформи й утворювало відкритий внутрішній двір. У святилищі встановлювалася статуя божества, яко­му присвячувався храм. Пізніше з'явився інший тип храму, так зва­ний зікурат, який зводили на кількох платформах.

Із середини 3 тис. до н. є. правителі Месопотамії почали буду­вати собі палаци з багатьма внутрішніми дворами та зовнішньою кріпосною стіною, що мала захищати палац не тільки від ворогів, а й від жителів міста. Винятково сирцеве будівництво значною мірою зумовило особливості архітектури: прості кубічні форми, відсутність криволінійних елементів, поодинокі випадки застосування окремо зведеної опори-колони, вертикальне членування площини стін.

На відміну від архітектури, образотворче мистецтво було різноманіт­ним стосовно форми, композиції, стилю. В цьому переконує велика кількість пам'яток, знайдених в Уруці. Це, зокрема, кам'яний посуд з рельєфними зображеннями, численні кам'яні печатки, скульптурні фігурки тварин, стела із зображенням полювання, скульптурна голо­ва богині — покровительки міста.

У 2 тис. до н. є. культурна ситуація на Близькому Сході різко змі­нилася. З'явилися нові держави, старі центри цивілізації поступово втратили своє домінантне становище щодо периферії. Склалися три великі територіально-культурні зони, в яких і тривав розвиток мис­тецтва. Зонами цими стали:

• ареал вавилоно-еламської культури, де переважали традиції шу-мерської цивілізації з рисами міської культу­ри;

• хето-хуритський ареал, або «культура гірських народів», яка по­єднала місцеві традиції з тенденцією культурного запозичення;

• присередньоземноморський ареал (передусім, фінікійсько-палес-тинські народи), який характеризувався своєю «міжнародністю» та еклектич­ністю.

Розвиток культур 2 тис. до н. є, відбувався тут в умовах наба­гато тісніших контактів, зв'язків і взаємовпливів. Великого розвит­ку набула писемність, поширеною стала художня обробка бронзи. В основу пошуку художників було покладено композицію, завдяки чому помітно активізувався розвиток мистецтва. Жорсткого канону не було. Навіть за умов стійкої традиції етнічна строкатість і тісний зв'язок між містами вберегли мистецтво від абсолютизації канону.

Початок 1 тис. до н, є. ознаменувався створенням на Близькому Сході великих імперій: Ассирії, Хеттської держави, Урарту, Ново­го Вавилона, Ірану (Персії). Саме відтоді для близькосхідного мис­тецтва і почалася епоха жорсткого канону. Не релігійного, однак і не антропоморфного. Він був, радше, ідеалістично-ідеологічним, бо працював на вимогу імперій уславлювати царя, «владику всіх країн», військову могутність. Проте навіть за умов суворої ідеологічної тен­денційности придворного мистецтва справжні мистці продовжували експериментувати, користуючись тим, що мистецтво було певною мірою вільним від зв'язку з утилітарною функцією. Отже, оскільки придворне й канонічне мистецтво створювали професійні художники, воно досягло порівняно високого професійного рівня.

На відміну від цивілізацій передньоазійського регіону, давньо­єгипетська цивілізація була етнічно одноріднішою і протягом свого існування не зазнавала помітного культурного впливу з боку сусідів. Навпаки, вона сама активно впливала на народи, які вступали з нею в контакти. Давньоєгипетська історія, а отже, й мистецтво Стародав­нього Єгипту поділяються на три великі епохи: Раннього, Середнього й Нового царства. Мистецтво кожної з них позначене спільною для всіх особливістю — величною монументальністю форми, суворим і чітким, майже геометричним стилем, конструктивізмом і фронталь­ністю. Спільною характерною ознакою було й те, що ці особливос­ті нерідко поєднувалися з реалістичними тенденціями, найбільше в портретних зображеннях.

Високого розвитку і технічної довершености досягла в Єгипті архі­тектура, численні зразки якої добре збереглися понині. Щодо зв'язку мистецтва з релігією, то найпомітніше це виявилося в архітектурі Раннього царства, представленій гробницями і храмами. Ідею боже­ственного походження фараона і безсмертя його душі було втілено у величезних усипальницях-пірамідах, первісною формою яких була гробниця (мастаба), що нагадувала шумерський зікурат. Найдавніша форма цієї споруди — східчаста піраміда Джосера. Подальший розви­ток такої форми за рахунок заповнення порожнин між уступами зу­мовив створення класичної піраміди, яка найчіткіше представлена у комплексі пірамід фараонів IV династії Хуфу (Хеопса), Хафра (Хефрена) та Менкаура (Мікеріна).

Поряд із пірамідами будувалися заупо­кійні храми царів. Саме під їх впливом з часом значно зменшилися в об'ємі піраміди фараонів і посилилась увага до розбудови храмів, які почала прикрашати колона, що формою нагадувала пучок тростин або пальму. Через відсутність будівельного матеріалу єгиптяни вдалися до використання каменю, що й зумовило плідність архітектурних пошу­ків зодчих та тривале історичне існування їхніх архітектурних споруд. Єгипетська скульптура і рельєф суворо підпорядковані законові фронтальности. Зображуючи бога, фараона або вельможу, художник, здебільшого, намагався подати ідеалізований образ богатирської лю­дини у спокійній, застиглій позі урочистої величі.

Протягом століть єгипетське мистецтво дотримувалося канону, тобто жорстко регламентованого способу зображення людської ста­тури, подій і предметів навколишнього світу. Основні регламентації виникли ще за архаїчної доби і були результатом теоретичного уза­гальнення, зафіксованого як у спеціальних керівництвах-повчаннях, так і у зразках, виконаних безпосередньо в матеріалі, наприклад, у скульптурних моделях. Проте розвиток єгипетського мистецтва, який розтягнувся на тисячоліття, вказує на те, що в самому каноні було закладено передумови для такого розвитку. Це підтверджується значними злетами, що були викликані новаторськими тенденціями як у суспільному житті, так і в мистецтві.

У бурхливу Амарнську епоху Нового царства, коли відбулася смілива спроба фараона-реформатора Ехнатона внести зміни до ре­лігії і соціального устрою, виникло своєрідне мистецтво, яке своєю появою було зобов'язане, по-перше, всьому попередньому розвитку й, по-друге — відчутному звільненню від традиційного канону. Відомі скульптурні портрети Ехнатона та його дружини Нефертіті, скарби гробниці його наступника Тутанхамона красномовно засвідчують до­вершеність майстерности єгипетських художників.

Гідне місце в давньоєгипетській культурі посідала література. Художня обробка міфів у «Текстах пірамід», «Спорі Гора із Сетом», релігійні гімни богам і обожненим царям, релігійно-магічні тексти, пов'язані із заупокійним ритуалом, доповнюються дидактичною лі­тературою. «Повчання Птахотепа», що містять правила поведінки і зразки життєвої мудрости, не виключають глибоко філософічного твору про сенс життя — «Бесіди розчарованого зі своєю душею».

Довершене давньоєгипетське мистецтво справило значну дію на розвиток фінікійського, критського, а пізніше і греко-римського мистецтва. Життєдайна сила його відчувалася і в мистецтві єгиптян перших віків християнства.

§4. АНТИЧНЕ МИСТЕЦТВО

Давньогрецьке мистецтво було складним синтезом крито-мікенської культури, пов'язаної з фінікійськими та єгипетськими впливами, й культури дорійських завойовників, що на межі 2 — 1 тис. до н. є. освоїли материкову Грецію та острови Егейського моря. По­чатком давньогрецького мистецтва вважають поеми Гомера «Іліада» й «Одісея» — геніальне поєднання міфології з героїчним епосом.

На той самий час припадає і творчість Гесіода, який звів воєдино грецьку міфологію в «Теогонії, а також залишив по собі величну поему «Робо­ти і дні», відобразивши в ній життя сучасного йому грецькою суспіль­ства. Брали сюжети з міфології і творці грецької трагедії Есхіл, Софокл та Евріпід. Саме завдяки їм античний театр набув довершености і став невід'ємною частиною життя античного суспільства, вдихаючи в нього цілюще повітря філософських ідей і демократизму. За доби еллінізму це своєрідне і суто грецьке культурне явище стало феноме­ном світової культури, зумовило розвиток літератури загалом.

Значним досягненням грецького мистецтва було містобудування, особливо спорудження акрополів. Знамениті комплекси, до яких вхо­дили храм, театр, скульптура бога — покровителя міста, уособлювали суспільну форму життя полісу. Слід зауважити, що архітектура завжди розглядалася греками у співвіднесенні з людиною, так само як і зобра­ження божества було зорієнтовано на природні пропорції людини. Афінський акрополь, розбудований після греко-перських війн, є геніальною пам'яткою грецького мистецтва. У ній втілено не тільки досягнення тех­ніки і ремесла, а й художній геній народу. Орієнтація на потреби афінського громадянина та демократичної спільности міста-поліса вирізняє його з-поміж храмів, палаців і пірамід давньосхідних культур.

Римське мистецтво розвивалося, передусім, під впливом давньо­грецького, а потім східного мистецтва. На той час, коли в римсько­му суспільстві виникли зацікавлення, а отже, й потреба у власному мистецтві, тут уже добре знали про досягнення давньогрецького та східного мистецтва. Разом із пам'ятками мистецтва, які римляни при­возили з далеких походів, до Риму потрапляли майстри, художники, поети, які починали творити на римському грунті. Тому не можна вважати римське мистецтво еклектичним запозиченням. Воно має власне, своєрідне художнє обличчя.

Римська література починалася з анналів, життєписів видатних громадян Риму, а згодом, під впливом греків, з'явились і свій геро­їчний епос («Енеїда» Вергілія), і римська драма «тогата», яку запо­чаткували Енній, Пакувій та Акцій. Осібно в римській літературі того часу стоїть велика поема Тіта Лукреція Кара «Про природу речей» — художньо довершений філософський твір, якому немає аналога на­віть у грецькій літературі. Більшого значення, ніж у Давній Греції, тут набула громадянська поезія (вірші Квінта Горація Флакка). У рим­ській ліриці вершиною стала творчість Публія Овідія Назона.

Водночас із запозиченням досвіду грецької архітектури римляни створили самобутні архітектурні типи — такі, зокрема, як тріумфаль­на арка, двоповерхова колонада, яка вперше знайшла своє втілення у будівлі театру Марцелла. Великого поширення набули в Римі ку­польні споруди, що було продовженням італійських та етруських тра­дицій. У зв'язку з практикою будівництва на завойованих територіях міст, а також шляхів сполучення між ними майстерність римлян у цій справі сягнула вершин. Стародавні шляхи, акведуки і мости нерідко служать людям і понині.

Римляни запозичили у греків традицію зображення богів у ви­гляді прекрасних жінок і чоловіків. Вони пішли у цій справі далі — створили скульптурний портрет. Про розвиток фрескового живо­пису, яким прикрашалися не тільки громадські споруди, а й житлові будівлі, свідчать розкопки Помпеї.

Серед багатьох мистецтв Стародавнього Риму особливе місце посідало ораторське, що культивувалося завдяки активному громад­ському життю. Філософія, логіка, поетика, історія були важливими складовими ораторського мистецтва й розвивалися разом із ним. Ви­датні громадські діячі, особливо республіканського періоду, става­ли й талановитими риторами. Імена Марка Тулія Цицерона, Марка Порція Катона, братів Гракхів пов'язані з найважливішими подіями давньоримської історії.

Мистецтво Стародавнього світу сягнуло високого рівня. Найбіль­ші успіхи спостерігаємо в царині будівництва, що увібрало в себе всі досягнення наукової, технічної та художньої думки того часу. Багато витворів архітектури й понині вважаються неперевершеними зразка­ми. Значною мірою це стосується й монументальної скульптури.

Твори великих зодчих і скульпторів високо цінували і їхні сучас­ники. Ще в III ст. до н. є. в античних авторів знаходимо згадки про «сім див світу». До «семи див» давні автори відносять єгипетські пі­раміди, висячі сади у Вавилоні (Сади Семіраміди), храм Артеміди в Ефесі, статую Зевса в Олімпії, мавзолей в Галікарнасі, Колос на о. Ро­дос, маяк в Александрії.

До наших часів збереглися лише піраміди. Всі інші споруди були зруйновані. Неймовірної праці доклали вчені різних країн, щоб від­новити зовнішній вигляд цих пам'яток і техніку їх створення.

§ 5. МИСТЕЦТВО ЄВРОПЕЙСЬКОГО

СЕРЕДНЬОВІЧЧЯ

З утвердженням нового, християнського світогляду античний культ живої, чуттєвої людини замінила релігійна картина світу, на чолі зі всемогутнім і всеблагим Богом — творцем природи й люди­ни. Моральним та естетичним ідеалами стали аскетизм і етичне са­мовдосконалення людини, перенесення життєвих цінностей зі світу реальности у світ релігійного почуття, духу.

У зв'язку з розвитком натурального господарства відпала потреба в колишніх формах художнього виробництва. Єдиним замовником і споживачем мистецтва стала церква. Вона ж встановлювала для ху­дожника й жорсткі межі діяльности щодо змісту, художніх форм і цілей творчости. Релігійно-художній канон перетворився згодом на диктат кордонів художности, що зрештою і призвело до подвоєння світу в релігійній свідомості (світ земного життя і світ «града Божо­го»). Оскільки художникові доступним був лише матеріал земного життя, воно обов'язково мало певним чином співвідноситися з бут­тям небесним, — твір мистецтва мусить не просто щось відображати, а передусім на щось вказувати, щось символізувати. Символічність, алегоричність з часом стали не тільки відмітними рисами середньо­вічного мистецтва, а й новими художніми засобами, що збагатили світове мистецтво.

За часів середньовіччя було досягнуто специфічного синкретизму різних видів мистецтва в церковно-обрядовому комплексі. Архітек­тура, відійшовши від співмірности з людиною, піднесла дух її, ство­рила звеличений простір; фресковий живопис наповнив цей простір релігійною історією; реальна і водночас символічно театралізована служба поєднала віруючого з божественним світом через співучасть у магічній дії; церковний спів і музика вселяли душевну гармонію і рівновагу; мерехтіння свічок і лампад, пахощі мірри давали тепло і навіювали душевний спокій. Уся ця зворушлива атмосфера створю­вала те особливе самопочуття, яке забезпечувало людині духовну ці­лісність, піднесеність, звільнення і благочестя.

Ось як описує такий вплив абат XII ст. із Сен-Дені Сугерій: «Коли в моєму захопленні красою дому Божого благоліпство багатоколірних каменів відвертає мене від зовнішніх потягів, а достойна медитація спонукає розмірковувати про розмаїтість святих чеснот, переходячи від матеріального до нематеріального, тоді я почуваюся сущим нібито в якійсь незвичайній сфері Всесвіту, що існує і не вповні у земному багні, і не цілком у небесній чистоті, і що за допомогою Божою я можу піднестися аналогічним чином з цього нижчого у той, вищий світ».

Цілісність змісту середньовічного мистецтва, як уже наголошу­валося, забезпечував канонізований християнський світогляд. Саме це значною мірою сприяло єдності християнської середньовічної культури, давало можливість взаємного обміну художніми здобутка­ми. Та навіть і в такому, здебільшого безіменному, безособистісному художньому утворенні з плином часу окреслювалася своєрідність на­ціональних і конфесійних художніх шкіл.

Відмінність візантійсько­го й романського стилів, а також готики, що розповсюдилася пере­важно в нероманізованих країнах Європи, оригінальність мистецтва Київської Русі — свідчення внутрішнього розмаїття середньовічного християнського мистецтва. Значними надбаннями збагатилось і світ­ське мистецтво, особливо пізнього середньовіччя.

Романський стиль (IX—XII ст.) — архітектурний стиль, що сфор­мувався в період інтенсивного будівництва за часів правління Карла Великого. У ньому чітко простежуються запозичення конструктив­них елементів з римської архітектури, пристосованих до нових умов і потреб. Основні форми його — храм, монастир, князівський замок.

Екзотичні кам'яні «орлині гнізда» на скелях над кріпосним се­лом, масивні кам'яні храми на площах міст-фортець, вражаючі захис­ні споруди монастирів, які володіли великими землями, — усе це було свідченням того, що певне суспільство протистоїть своєму рівносиль­ному сусідові. Замки і захисні споруди мали товсті стіни із зубцями і кругові сходи вгорі, що нерідко були продовженням природної скелі, яку вони охоплювали подвійним або потрійним колом. Скеля обводилася глибоким ровом. Внутрішні помешкання замку (такі ж товсті стіни, вузькі вікна, аркове оформлення дверей і вікон, гравірування на камені) були близькими до зовнішнього оформлення церкви. По­єднання масивности і внутрішнього декоративного оздоблення осо­бливо характерне для французької романської архітектури. Стильові особливості романської епохи певною мірою позначилися на житло­вих будинках і громадських спорудах.

Готичний стиль зародивсь у Франції в середині XII ст. і став про­відним у міському будівництві (особливо церков і громадських будов) аж до XVI ст. Поява готики пов'язана з дедалі більшою роллю міст і міської культури, що, у свою чергу, позбавляло церкву монополії на церковне будівництво. Воно перейшло до рук міських ремісників, об'єднаних у відповідні цехи, які розгорнули будівництво не тільки громадських, а й церковних споруд. Співзамовниками будівництва церков нерідко виступали жителі міста, хоча формальне керівництво залишалося за церковнослужителями. Поряд із міським собором зво­дилась, зазвичай, ратуша.

Характерними конструкційними елементами готичної архітекту­ри є арка і склепіння. Масивність стін зменшується, бо арки спира­ються на контрфорси. Значні ділянки стіни замінюються вікнами, за­скленими кольоровими вітражами. Зовнішні стіни та інтер'єр храму декоративно насичені як архітектурними елементами, так і скульп­турою. Сюжетами для рельєфних зображень, вітражів найчастіше стають звичайні жанрові сценки, а також персонажі народних казок.

Готичний стиль поширився на живопис, книжкову мініатюру, скульптуру, зовнішній вигляд людини: одяг, прикраси, зачіски. Саме в часи поширення готики значною мірою активізується розвиток се­редньовічної літератури. Це, передусім, лицарський епос — «Пісня про Роланда», «Пісня про Нібелунгів», поетична обробка історичних легенд, що прославляють воєнні подвиги феодалів-лицарів.

У XII —XIII ст. помітного розквіту досягла лірична поезія лицар­ства, що знайшла відображення у творах трубадурів на півдні і тру­верів на півночі Франції, а також поезія мінезингерів у Німеччині. Провідною темою поезії трубадурів було кохання до Дами у специ­фічній лицарській (куртуазній) формі. Таке кохання — джерело без­межного внутрішнього самовдосконалення лицаря. За своєю приро­дою куртуазна любов байдужа до результатів. Вона зорієнтована не на досягнення мети, я на переживання. Тільки воно здатне принести радість закоханому. Ця радість приходить після довгих страждань, які приймаються добровільно.

Певним підсумком розвитку куртуаз­ної поезії був «Роман про Троянду», в якому ідеал світської культури пов'язаний з ідеальною любов'ю до жінки. Системою куртуазних по­нять замкнулися в жорсткі межі відданого кохання всі християнські чесноти, суспільна моральність, усе вдосконалення форм життєвого укладу. Трохи осторонь внаслідок своєї геніальности та енциклопе­дичности стоїть твір Данте Аліг'єрі «Божественна комедія». Видатним досягненням англійської поезії стали «Кентерберійські оповідання» Дж. Чосера. Цінність твору полягає в тому, що він певною мірою є енциклопедією літературних жанрів середньовіччя.

Візантійський стиль має ту особливість, що у Візантії антична традиція ніколи не переривалась, як це сталося на Заході. Тут мисте­цтво виконувало переважно функцію ретрансляції і дидактики, проте всебічно використати ту культурну спадщину, яку зберегла антична традиція, Візантія не змогла.

Найтісніше була пов'язана з традиціями античности столиця Ві­зантії Константинополь. Саме тут у 532—537 рр. спорудили храм Св. Софії — найвизначнішу пам'ятку візантійської архітектури. Імпе­ратори Візантії, підкреслюючи зв'язок її з Римом, вимагали від своїх художників, щоб ті рівнялися на зразки римського будівництва. За­галом перевага міської культури над селянською зумовила розвиток архітектури, живопису, мозаїки, фрески та ужиткових мистецтв.

Другою важливою ознакою візантійського стилю був вплив на нього східно-елліністичних художніх стилів, особливо сирійського та палестинського. Саме з цим впливом пов'язують розквіт мистецтва Візантії у IX ст., коли сформувався новий архітектурний і живопис­ний канон, в якому вже відчутною була певна художня завершеність.

На цей період припадає й активізація контактів Київської Русі з Візантією. Прийнявши християнство, Русь розчинила двері візантій­ським зодчим, художникам, майстрам. Пам'ятки Київської Русі засвід­чують значний вплив візантійської художньої школи на давньоруську. Візантійська культура помітно позначилася на розвиткові Західної Європи взагалі, особливо в період хрестових походів у ХШ ст.

Візантія створила й самобутню літературу, передусім християн­ську, куди входять гімни, агіографічні твори, хроніки, патерики (опо­відання про аскетів-пустельників) тощо. Традиції античної літерату­ри позначились і на пізніших любовних романах, історичних повістях, енциклопедіях. Великим досягненням візантійського мистецтва була музика, переважно церковна. Щоправда, інструменти в ній не вико­ристовувалися, це було виконання псалмів і гімнів, алілуйні співи.

Візантійські літургійні мелодії та гімни справили значний вплив на розвиток музики латинської церкви; вони були покладені в основу мелодики руської православної церкви. З прийняттям християнства на Русь прийшли грецькі та болгарські співаки з Візантії.

На відміну від Західної Європи, Візантія в період середньовіччя зберегла державність і централізоване управління. Домінантну роль у ній відігравали міські центри, які були осередками ремесел, мис­тецтва, освіти й торгівлі. Візантія поєднувала досягнення як захід­ної, так і східної культур. Усе це забезпечило їй провідне духовно-культурне становище майже на весь період середньовіччя.

Давньоруський стиль сформувався на теренах України княжої доби у IX—XIII ст. під вливом візантійського мистецтва, набувши своєрідних рис і ознак. Культура Київської Русі постала на ґрунті ма­теріальних і духовних надбань тих народів, які протягом попередніх тисячоліть заселяли нашу землю. її культурний поступ зумовлював­ся, насамперед, власними потребами й зусиллями. Як свідчать архео­логічні, лінгвістичні та інші відомості, цей процес почався задовго до виникнення першої держави під проводом Києва.

Київська Русь успадкувала певну місцеву культуру тих східно­слов'янських та неслов'янських племен, які становили її етнічне ядро. Ця культура збагачувалася та ускладнювалася за рахунок розширен­ня території держави, долучення інших народів і племен до її складу та за рахунок міждержавних стосунків із сусідами. Ось чому сторонні впливи, навіть з боку найпередовішої в тогочасному світі держави — Візантії, могли тільки прискорити її тенденції, потреба в яких від­чувалася на вітчизняному ґрунті. Вони не затьмарили оригінальної художньої культури середньовічної Русі, яка залишилася унікальним явищем світового значення.

Серед художніх надбань Київської Русі особливе місце належить архітектурі. Основним матеріалом для будівництва було дерево, яке використовували для всіх видів споруд — житлових будинків, місь­ких укріплень, княжих палаців та церков. Саме тому і будівництво з каменю, яке розпочалося в X ст., зазнало впливу місцевих традицій, що стосуються, як технології, так і об'ємно-конструкційної структу­ри, що визначалась особливостями природних умов і місцевими тра­диціями. Так, перша кам'яна споруда в Києві — Десятинна церква, побудована візантійськими майстрами, дуже швидко почала руйну­ватися, оскільки була поставлена на м'який грунт (без фундаменту), що не витримав тиску велетенської кам'яної споруди.

Пізніше в Київській Русі сформувалася власна культура будівни­цтва, що відрізнялася від іноземних технологій. У ній використовува­ли глибокі й широкі фундаменти, які викладали з каміння, залитого цементом. Щоб зменшити вагу стін, мурували з тонких смуг цегли, які чергувалися з товстими шарами спеціального розчину, основним елементом якого було вапно. Для поліпшення акустики в стіни закла­дали глиняні глечики. Зовні церкви майже не прикрашалися. Величі й краси храму надавала гармонійність його форм та ландшафтного куточка, на якому він зводився. Ретельно вибиралося місце під бу­дівництво, найчастіше на узвишші, щоб церкву було видно здалеку і на фоні неба. Саме такими були шедеври архітектури Київської Русі, монументальні Софійський собор у Києві, Києво-Михайлівський Золотоверхий монастир, Спасо-Преображенський собор у Чернігові, які зведені на високих берегах Дніпра та Десни.

Основою плану храму є хрест — символ християнства, спасіння, земного неба. Главу храму, його центральну баню, що розмішувалася на восьмикутному або циліндричному барабані, «держить» Христос —Пантократор — Вседержитель, зображений у внутрішній його час­тині, шию (барабан) — апостоли. Центральній бані відповідав підви­щений центральний неф, витягнуте в довжину внутрішнє приміщен­ня, периметр якого утворено з ряду стовпів або колон. Центральні й бічні нефи (залежно від кількости вівтарів у храмі) символізували корабель, спрямований із заходу до сходу, тому східна частина бу­дівлі закінчувалася апсидами у вівтарній частині за числом нефів. З півдня на північ храм перетинав трансепт, який надавав споруді хрестоподібного вигляду. Отже, найпоширенішим типом церков за часів Київської Русі стали 3—5-купольна храмова будова. Це Спасо-Преображенський (1036) і Борисоглібський (1128) собори в Черні­гові, Кирилівська (1146) і Василівська(1183) церкви в Києві, Успен­ський храм (1078) Києво-Печерської лаври та багато інших.

Водночас у Київській Русі створювали й нові архітектурні фор­ми, стовпоподібного з однією банею храму, який у плані мав вигляд квадрата або прямокутника, як, наприклад, Михайлівська церква Видубицького монастиря (1088) у Києві, П'ятницька церква у Черніго­ві, церква Покрови на Нерлі, закладена у 1165 р.

Вікон у стінах давньоруських храмів було небагато. Напівтем­не приміщення освітлювалося промінням з-під центральної бані та свічками. Всередині церковні стіни були прикрашені розписами або мозаїкою. Оздоблення найчастіше мало характер сюжетних малюн­ків Святого Письма і портретів святих, що чергувались із орнамента­ми, а іноді доповнювалися сценами зі світського життя князівського двору, (наприклад, портрети дочок Ярослава Мудрого в Софійсько­му соборі).

Разом із кам'яною храмовою архітектурою з'являються фресковий живопис і мозаїка, що не набула великого поширення, проте залишила неперевершені зразки в оздобленні Софійського та Михайлівського соборів у Києві. Провідною галуззю образотворчого мистецтва Київської Русі стає іконопис. Лики святих на іконах вра­жають своєю одухотвореністю, витонченістю почуттів, складним по­єднанням символічності та психологізму.

Давньоруська культура породила і своєрідну, високопоетичну лі­тературу в розмаїтості жанрів: агіографічні твори, літописи, повчан­ня. Серед них — «Сказання про Бориса і Гліба», «Повість временних літ», «Києво-Печерський патерик», «Слово про закон і благодать» Іларіона, «Слово Даніїла-Заточника», «Слово о полку Ігоревім», «Повчання» Володимира Мономаха. В цих творах поєдналися епіч­ний стиль, пов'язаний із фольклорними легендами та оповіданнями, що покладені в основу багатьох творів, і літературний стиль багатьох жанрів (повість, житіє, повчання), запозичених із писемної традиції, що прийшла на Русь разом із слов'янською писемністю.

Мистецтво Київської Русі X—XIII ст. було одним із найвизначні­ших досягнень європейської християнської культури. Такі його ше­деври, як Софійський собор, Києво-Печерська лавра, «Слово о пол­ку Ігоревім» та інші, визнані ЮНЕСКО культурними надбаннями всесвітньо-історичного значення. Це мистецтво започаткувало міц­ні традиції, які, незважаючи на страшні випробування часів татаро-монгольської навали, дали змогу не тільки зберегти етнокультурну ідентичність українців і пронести її крізь «темні» віки національної історії, а й створити підґрунтя для нового національно-культурного піднесення.

§6. МИСТЕЦТВО ВІДРОДЖЕННЯ

На межі XIV—XV ст. спочатку в Італії, а потім і в усій Європі сформувалисяпередумови для розквіту мистецтва, що звернулося до античних традицій, поєднаних з новими духовними і художніми течіями. Такий поворот зумовлений усім комплексом культурно-історичного прогресу: розвитком товарного виробництва, торгівлі, міської культури, освіти, науки тощо. Певною мірою мистецтво Від­родження зазнало впливу візантійської культури, з одного боку, і го­тичної — з іншого. Нова культура почала розвиватися в італійських містах, які були посередниками в торгівлі й контактах між Сходом і Заходом, між Візантією та Західною Європою. До того ж Італія ніко­ли остаточно не втрачала античних традицій римської культури.

XIII ст. ознаменувало собою певний розквіт середньовічної куль­тури і закладення підвалин у культуру Відродження. Через Італію візантійська вченість потрапила до Європи. 1240 р. в Парижі почав діяти університет — перший заклад вищої освіти в Європі, осере­док європейської науки і філософії. Саме тут розгорнув свою діяль­ність італійський монах-домініканець Фома Аквінський, який по­єднав християнське вчення з аристотелізмом, пов'язавши тим самим надприродне і земне (реальне), віру і розум. Нова теологічна думка стверджувала автономне існування людини і земного життя, визна­вала органічну їх єдність з надприродним. Отже, стали можливими близькі до дійсності зображення природи, людини та її оточення.

Слід зазначити, що італійських майстрів кінця XIII ст. завжди надихали фрески часів Римської імперії, античне мистецтво загалом. Але їх використання, копіювання було неможливим, оскільки ідей­ний зміст тих зображень не вкладався в той, який приймався і па­нував. Лише нове філософське мислення, що поєднало душу з тілом, пробудило інтерес до внутрішнього світу людини і форм її тілесного вираження, поступовими спробами зуміло пов'язати глибоку психо­логічність християнського мистецтва з виразністю та художньою до­вершеністю зображення людини. Цей процес триває й понині.

Вчені виокремлюють у ньому кілька характерних етапів: період Проторе­несансу, в якому вирізняється мистецтво другої половини XIII ст. (дученте), позначене відчутним впливом візантійської школи, і мис­тецтво XIV ст. (триченте), позначене незаперечним впливом готики. У самому Ренесансі окреслюється три періоди: Раннє Відродження (кватроченте) першої половини XV ст., Високе Відродження (друга половина XV — початок XVI ст.) та Пізнє Відродження (XVI ст.).

Нові художні ідеї найвідчутніше почали виявлятися у фреско­вих малюнках. У другій половині ХШ ст. Рим жив багатим художнім життям, відбудовувалися або перебудовувалися храми, упорядкову­валися їхні інтер'єри, передусім за допомогою фрескового живопи­су. Саме в Римі працювали такі майстри, як П'єтро Кавалліні, Якопо Торріті, Філіппо Русуті, творчість яких відзначалася новаторськими елементами.

На межі XIII—XIV ст. заявив про себе і Данте Аліг'єрі — остан­ній поет середньовіччя і водночас перший співець нової епохи. Вчені вважають, що на творчість Данте вплинула французька поезія труба­дурів; так само, як вона справила значний вплив і па Петрарку, який здобував освіту у Франції і кілька років провів при неаполітанському королівському дворі. Не меншою мірою позначилася поезія трубаду­рів і на творчості Боккаччо.

Найвідомішими митцями останнього періоду Проторенесансу були Джотто і Дуччо. Джотто визнається найзначнішим майстром, що відійшов від середньовічної нерухомости і воскресив просторове сприйняття елліністичного мистецтва. Його нова концепція будува­лася на двох головних художніх принципах: перспективній передачі тривимірного простору та на об'ємному трактуванні пластичної фі­гури. Джотто вперше створив живописну систему, що грунтується на взаємодії частин у творі (це спонукало до «живописного» мислення), він дав сучасникам дивовижно чітку монументальну форму, пластич­ність якої створюється кольором.

Мистецтво Раннього Відродження представлене кількома худож­німи школами: флорентійською (Мазаччо, Донателло, Брунеллескі); венеціанською (Джованні Белліні); умбрійською (П'єро делла Франческо). Підґрунтям основної тенденції розвитку перспективи і триви­мірного рельєфного зображення людського тіла було те, що живопис і скульптура стали самостійними мистецтвами, відмежувавшись від архітектури, з якою раніше становили єдине ціле. Появу станково­го, тобто самостійного живопису пов'язують із поширенням традиції мати вдома алтар-складень.

Високий Ренесанс значно поглибив і психологізував відображен­ня людини. Художникам вдавалося досягти цього за рахунок освоєн­ня перспективи, світлотіні і багатства колориту. Великого значення мистці надавали вивченню анатомії людини, без знання якої вважало­ся неможливим досягти успіху в живопису чи скульптурі. І головне, самі художники, а також сучасники, що їх оточували, були значними і творчими особистостями. Загальний гуманістичний характер доби Відродження не міг не покликати до життя високий пафос у зобра­женні людини. Гуманістичний погляд на людину в поєднанні з ви­сокою майстерністю робили твори мистців Відродження (Боттічеллі, Мікеланджело, Леонардо да Вінчі, Рафаель, Браманте, Джорджоне, Тіціан, Палладіо) неперевершеною скарбницею світової культури.

Діячі Відродження, відстоюючи права людини на свободу, самови­яв, найчастіше відчували ненадійність і хиткість ізольованого людсько­го існування. Саме таке становище гіпертрофованої індивідуальности, що не має зовнішньої опори, надособистих регуляторних принципів, зумовлювало визнання можливости різноманітного бачення й відобра­ження дійсности, тобто до появи особистої манери творця.

Маньєризмом (італ. тапіеrisто — примхливість, химерність) мистецтвознавці називали епоху Пізнього Відродження;

• з італій­ських маньєристів відомі Тібальді, Б. Челліні, Б. Амманаті, Дж. Вазарі;

• з іспанських — Ель Ґреко;

• з нідерландських — Брейгель Стар­ший, Ієронім Босх.

Для цих художників характерною є екзальтація і піднесеність, довершеність і тонка майстерність, їхня художня мова загострено суб'єктивна, умовна й манірна. Ця епоха тривала майже впродовж усього XVI ст.

В італійському мистецтві після 1520 р. окреслилися три тенден­ції:

Перша, що прагнула зберегти в недоторканості гармонійний ідеал Високого Відродження, дедалі більше схилялася до формального кла­сицизму, який не володів попереднім змістом.

Друга, навпаки, харак­теризувалася глибокою творчою обробкою нової дійсности, завдяки чому народилося мистецтво, що зберігає і поглиблює гуманістичну сутність класичного ідеалу, який набуває більшої драматичности, на­пружености, трагічної суперечливости. Це лінія Мікеланджело, Тіціана, Караваджо, за якими проглядає початок бароко.

Третя — це антикласичний бунт маиьеристів.

Доба Відродження характеризується не тільки яскравим ви­явом особистости мистця. Відбувся загальний суспільний переворот, а у сфері художньої діяльности — справжня революція. Художники рішуче розірвали зв'язки з ремісничими цехами, де здобували фах, і період цей ознаменувався остаточним відокремленням мистецтва від ремесла, став початком професійної спеціалізації в мистецтві, хоч самим художникам Відродження не можна дорікнути щодо професійної обмеженості. Своєрідність, самобутність художника відображала велич особистости кожного з них, водночас спільність їхнього загального високого звучання, єдність традиції, спадкоєм­ности й новаторства були основою класичного розвитку живопису як виду мистецтва Відродження.

Активізація художньої практики, а отже, і її супутника — теорії — породила нове явище в мистецтві — професійну художньо-теоретичну освіту: в 1585 р. живописці брати Каррачі організували першу Ака­демію мистецтв у Болоньї. Це була в повному розумінні слова вища школа, вважає відомий мистецтвознавець-дослідник Б. Віппер. Тут спеціалісти (філософи, медики, поети) читали лекції з естетики, ана­томії, літератури. Лікар Ланцоні на мертвих тілах пояснював фізіоло­гічну будову людини, а один із братів — організаторів школи Агостіно — читав лекції з перспективи й теорії тіней, вів графічний клас. Двоє інших братів керували майстернями створення фігур. Академія мала колекцію зліпків, гравюр і медалей, час од часу організовувала кон­курси на кращі роботи з преміюванням переможців.

Художника, таким чином, стали готувати не через навчання робо­ти з матеріалом (полотном, фарбами, пензлем), а через проникнення в теорію, розуміння своєрідности предмета мистецтва, тобто навчали художнього методу. Теоретична освіта дала поштовх істотному роз­виткові самобутности, професійної самостійности майстра і відповід­но розмаїтости мистецтва. Воно назавжди втратило анонімність, стало винятково авторським.

Упродовж XVI—XVII ст. принципово змінилися стосунки між творцем і споживачем. Соціальна емансипація художника відбу­валась і завдяки світському меценатству — мистців запрошували до двору, їхніми послугами користувалися королі, вельможі, пани. Що­правда, все це не виключало залежности художника, особливо від сма­ків замовників. Та коли взяти до уваги, що їхні смаки формувалися під впливом творів тих самих художників, то йдеться радше про вза­ємозалежність.

У цей період сформувалася практика проведення художніх ви­ставок, спочатку як виняткових подій, а згодом як системи. З другої половини XVII ст. вже діяли виставки членів Паризької академії, а з початку XVIII ст. — публічні виставки в салонах Лувра. В той самий час поширилась і систематична критика виставок у періодич­них виданнях.

Отже, епоха Відродження принципово змінила становище мис­тецтва й художника в суспільстві. Мистецтво наблизилося до науки, політики, соціальної філософії. Дедалі більша роль надбудови, пере­дусім її світських форм, сприяла єдності духовного життя суспіль­ства. Мистецтво стало справжнім рушієм процесу творення певного суспільного ідеалу, який, у свою чергу, впливав на всю систему фор­мотворчих елементів мистецтва.

§7. ОСНОВНІ МИСТЕЦЬКІ НАПРЯМИ

НОВОГО ЧАСУ

Бароко — художній напрям, що склався в Італії у 80—90-х роках XVI ст. Засновниками його вважають Тіціана та Караваджо. На по­чатку XVII ст. у цих італійських мистців навчався 23-річний фламан­дець Рубенс — згодом один із найвизначніших представників бароко. Постаттю, яка поєднала добу Відродження з бароко, був геніальний Мікеланджело Буонарроті.

Чим відрізняється стиль бароко від ренесансного? Передусім на­ростанням драматизму і навіть трагізму світосприймання. Бароко властива особлива композиція, де орнаментація й деталізація під­порядковані ансамблю. Ускладнена драматургія художнього задуму однаковою мірою властива й архітектурі (Дж. Л. Берніні), музиці (А. Вівальді), літературі (П. Кальдерон), декоративному мистецтву.

Бароко — внутрішньо суперечлива течія, яку вже на початку XVII ст. репрезентували два варіанти: офіційний і опозиційний. Офіцій­ний був пов'язаний із католицькою церквою та загальним процесом Контрреформації в Європі. Криза Відродження і наступ Контррефор­мації зумовлювалися причинами соціально-економічного, політич­ного й культурного характеру, були, власне, реакцією на відродження католицької церкви і феодального суспільства. З 1542 р. утвердилася інквізиція. Жертвами її стали такі видатні діячі пізнього Відроджен­ня, як Т. Кампанелла, Г. Галілей, Дж. Бруно.

Поиск по сайту: