ВСТУП ДО ПРОЕКТУ КОНСТИТУЦІЇ У.Н.Р

Держава існує і функціонує для людей, що в ній живуть. Над ними має держава примусову і обов'язуючу їх владу з метою всебічнього задоволен­ня інтересів населення. Цей єдино справедливий і розумний погляд для виправдання панування в державі давно вже вказувала доктрина науці. При здійсненні влади в державах впродовж багатьох віків не користува­лись таким етичним розумінням держави з цілковитою щирістю, і най­частіше заховували раніше витворені уявлення про державну владу, як упривілійоване володіння одної, або декількох особ в державі.

Тепер же голосно, на весь культурний світ проголошено політичною практикою найважніший принціп для осягнення цілком справедливого, ро­зумного і морального державного панування. Це принціп, щоби всім націям, які мають непохитне бажання і здібність сотворити самостійну і незалежну державу та домагаються здійснення його — надати це право. Щоби це право за ними було визнано другими державами і щоби їм (в разі потреби) була дана поміч утворити свою власну незалежну державу.

Таким чином, державна справа, — ця вища громадська справа людсткости, — набірає цілком етичний характер і здобуває прикмети цілком вільного співжиття.

Попередня неправда, що так часто панувала в державах — примус для Цілої нації жить в чужій для неї по національности державі, — де вона не одержує повного задоволення своїх національних потреб та ідеалів, а, на­впаки, часто терпить гніт і навіть пониження, — ця неправда, яка містить в собі таку масу образ і пониження для національного почуття й свідомости, і яка вимагає, до всього цього, ще обов’язкової лояльности й патріотизму відносно гнобителів, пануючих в державі правом дужого — Ця неправда повинна зараз щезнути на землі.

Принціпи, висунуті в цім розумінні в 1918 році, чотирикратними висту­пами президента Північних Американських Сполучених Держав В. Вільсона, і безпосередньо стверджені виразною згодою всіх цівілізованих націй та їхніх державних Правительств, зараз вже не являється про­стим, несміливим, теоретичним вигадом і побажанням мужів в гу­манітарній, раціоналістичній, політичній і філософській науці. Вони стали принціпами дійсної реальної політичної практики. Вони стали принціпами, що їх обов'язкового застосування мають повне право сміло і твердо дома­гатися ті національні групи, котрі мають достатні і відповідні територіяльні, етнографичні та громадсько-політичні й культурні умовини, що­би творити свою власну національну самостійну державу.

Таке головне виправдання національної, самостійної української держави — Української Народньої Республіки — на півміліоні квад­ратових кілометрів суцільної території, на якій мешкає до 40. 000.000 на­селення, з яких до 80 % складають Українці.

II

Таким правом, утвореним справедливістю і розумом, треба розуміється також справедливо і розумно користуватись, правильно розвиваючи і строго послідовно пристосовуючи індивідуальні, громадські і політичні свободи в будівництві національної держави, упорядковуючи розумно і доцільно всю її охорону і творчу діяльність.

Основною засадою будівництва національної самостійної держави, після усталення відповідних етнографічних кордонів, — є певне і послі­довне проведення демократично-республіканського принціпу. А саме — весь нарід, в міру здібности кожної одиниці, що входить в його склад, по­винен бути допущений до громадсько-державної роботи і повинен брати участь у вирішенню і виконанню громадських і політичних справ та праці в державі на ріжноманітних отупіннях її ступневе зростаючої конструкції, почавши від найменшої територіяльної клітини, — від місцевої громади і кінчаючи політично-федеративним об’єднанням загальної цілости. Не охльократична нерозсудливість та сваволя натовпу повинні бути допущені до панування в державі. Це було би перекрученням політичного розуміння національно-самостійної держави. Панування в державі мусить належати організованому демократичному розумові, — серйозній політичній дієздатності, бо тільки вони суть міцною державною підвалиною для здійснення соціяльної справедливости в людськім суспільстві і в кожній окремій нації.

III

Виходячи з такого погляду на будівництво демократично-рес­публіканської, національно-самостійної держави, ми кажемо, що це будівництво мусить розпочатись від самого фундаменту. Держава для на­роду. Народ — початок фундаменту. Держава — завершення для цього.

Цим фундаментом є громада сільська і міська. А саме, все те, що для громадського ладу та його цілковитого задоволення може виконати сама громада, або вільний союз, розуміється переважно сусідніх громад, — все це і повинно передати первісній одиниці до її цілком самостійного порядку­вання. Контроль над цею діяльністю з боку вищих одиниць: відповідної земської одиниці та об’єднуючої державної влади, повинен обмежуватись лише тим, що справді є необхідним для заспокоєння інтересів цих більших розмірами територіяльних політичних одиниць, котрі доповняють в більше загальному масштабі, непосильну для менших одиниць і їх союзів загально державну роботу.

В такому самому розумінню і напрямкові повинна провадитись і даль­ша будова в організації инших земських одиниць. Тут виникає питання про ступені земських одиниць, про число цих ступенів (напр. про повітове і губерніяльне земство, про дрібну і волосну земські одиниці, про характер їх взаємовідносин і т. й.). Виникає також питання про те,

а) — чи надати цим ступневим земським одиницям також політичний характер місцевих дрібних державних одиниць, вроді піддержав, — «Зе­мель», в так званій «союзній державі» чи «державній реальній унії», чи

б) — залишити їх просто в звичайнім до цього часу положенню зви­чайних адміністративних поділень.

В першім випадку — вищій земській ступіні надаються в принціпі дер­жавна влада за всіма її функціями, але за винятком тих державних справ, котрі по Конституції країни належать вищому, так званому союзному, — «Федеративно-Державному» сполученню.

В другім випадку — звичайного адміністративного поділу, так званій вищій земській одиниці (раньше губернія, область, провінція) надається тільки певна, як говориться, по пунктах визначена (державною владою) компетенція.

Правда, при переведенні в життя одної або другої з названих сістем, сфера діяльности таких державних Земель, як зазначено під літ. «А», могла би бути вужче, ніж в звичайному адміністративному поділові, як це зазначено під літ. «Б». Але в першім випадку політичний принціп ширший і внутрішня самостійність частини, себто державної Землі, в своїх за­садах суверенна, чого немає в другім випадку.

Але в другім випадку, і практично і принціпіяльно можливі і допустимі значні діференціяції в більшій ріжноманітності. Наприклад: запорука неподільности і взагалі незмінности території земської одиниці без згоди її громадських установ, або навіть і плебісціту;

осібне представництво земських громадських одиниць в складі Верхов­ної Влади загально-державної організації;

незмінність декотрих законів в державі без згоди цієї земської адміністративної одиниці, коли справа торкається певних інтересів цеї ж земської одиниці;

протести проти антиконституційности законодавчих актів, які торка­ються земської одиниці і т.й.

Дальше, при федеративно-державній організації вищого ступня дер­жавного устрію, завше твориться, — і це є принціпіяльне домагання: — дві законодавчі палати: земсько-державна палата і федерально-державна рада. При адміністративно-федеративнім устрієві земських одиниць дво­палатна система може бути визнана доцільною лише при даних конкретних умовах і принціпіяльно вона не вимагається. — Тільки в першім випадку функції так званої верхньої палати треба з принціпіяльних причин відповідно поширити. — В другім же випадку ті функції можуть бути значно вужчі: це — питання так мовити доцільности, але безпомилково можна сказати, що досить широкий простір і, в данім випадку цілком доцільний, для вдоволення вимог з боку психольогії громадянина.

IV

Не можна не рахуватись з тим безсумнівним і безперечним явищем, що при розвиткові сучасної громадської і політичної свідомости, як окремих людей так і цілого громадянства, їм особливо імпонує свідомість того, що громадянську справу даного тіснійшого, або ширшого кола по змозі са­мостійно і незалежно творять вони ж самі, або, хоч би й під контролем, але контролем цілком об’єктивним безстороннім відносно осіб, що працюють, і умовин, в яких приходиться працювати. Цілком зрозуміло, що ця свідомість дає громадянинові та даному громадському осередкові більше почуття задоволення, любови, довір’я та прив’язанности до цієї громадсь­кої справи, чим в тім випадку, коли остання вирішується далеко від нього та без його рішаючої участи. Тільки при такім відповіднім, справедливім, раціональнім і конкретно-доцільнім розподілі цілої маси (системи) потрібних і можливих до сповнення в даних культурних обставинах, дер­жавних функцій (в загальній цілости держави), між громадою, повітом, землею і державою, твориться міцне прив’язання і до місця, і до держави, і до федеративно-державного ладу, бо всі потреби, що їх заспокоює дер­жавний лад, вповні і на всіх ступенях його функцій, будуть правильно, справедливо, розумно і доцільно заспокоюватись згідно з дійсними живи­ми вимогами.

Така федеративна, — будь вона політично-федеративна або адміні­стративно-федеративна, — сістема в організації держави (в даннім випад­ку У.Н.Р.), як в однім, так і в другім випадкові, в своїй цілости буде цілком викінченим політичним устрієм, і політичне міцно-об’єднаною цілістью.

Але зрозуміло, що цей політично-об’єднаний устрій різко і принціпіяль­но відріжняється від феодальної розрізненности, а також принціпіяльно і різко протиставляється тій сістемі централізованих держав, з їх бюрокра­тичними привичками, котра становила, так мовити, ідеал нашої недавньої минувшини і в більшости випадків ще й досі придушує повний розвиток державного життя. В цьому, здається, полягає і головна причина зла політичної крізи, зо всіма її важними наслідками, що ми їх переживаємо зараз.

Національний принціп примушує льогично та послідовно по можливости ширше здійснювати демократично-республіканські основи в ор­ганізації держави. А ці основи в свою чергу приводять до поширення до­сить вже розвиненого в 19 ст. принціпа місцевого самоврядування, — в основу федеративну з її, залежними від місця і часу, переходовими стадіями, від більш вузького адміністративно-федеративного до найширшого політично-федеративного устрію.

Це цілком правильна органична еволюція, і її не слід припиняти, як це намагались зробити майже всі авторитетні догматики в науці державного права.

Досвід, почасти і останнього часу, досить яскраво, і, як всім відомо, дуже болюче показав культурній людскости, як небезпечно припиняти нормальний і своєчасний зріст суспільного розвитку на всіх його ступенях. Проти стихійних сил і в природі гатки врешті решт бувають безсилі, а інколи то й недоцільними. Знищення, вчинене потокові, що його намага­лись штучно задержати, буває в сто раз більше, як також і вибух перена­сиченого парою парового котла. Приблизно такі і відповідні анальогії по­стерігаємо ми в громадській і політичній революціях кількох останніх літ.

V

Правда, що не можна занадто прискорювати процесу громадської і політичної еволюції з користю для справи, і тут є свого роду органична за­лежність в швидкости зросту. Тепличні рослини, як звісно, не мають достаточної сили і відпорности. Скороспілі реформи, які ще не достигли до здійснення їх в житті, в його реальних обставинах даного часу, засуджені на невдачу, що може дуже легко здіскредитувати саму реформу, задуману з найкращими намірами. Тому, розуміється, у вище згаданому, карди­нальному питанні: про вибір принціпа об’єднання частин в державну цілість треба також поступити з найбільшою обережністю.

Але ця вимога обережности цілком не дає права з фільозофичним спо­коєм баритись і віддаватись безвідповідальному скептицизмові. Бо треба пам’ятати розумом і душею, що маємо справу разом з тим із дуже відповідальним моментом, та що за правильну оцінку його відповідні су­часні діячі несуть велику відповідальність перед народом і історією.

В такі важливі історичні моменти треба розвинути до найбільшої сте­пені громадську відвагу, мужність, політичну мудрість і то не для приємности чи слави покликаних до праці людей, — бо це серьозний і ко­нечний громадський обов’язок політично-освічених людей, — які повинні глибоко вникнути і вдуматися в чергове питання першорядної ваги і не злякатися дати відповідь на нього по совісти і згідно з своїм найкращим розумінням.

Я особисто схиляюся до того, щоби конструкції політичної організації Української Народньої Республіки надати федеративно-державну форму, а саме: поділити край на «Землі», в нових раціональних територіяльних межах, відкинувши сучасні губернські межі. Нові території, котрі назвемо «Землями», повинні бути розмежовані з великою увагою до властивостей населення, до економичних умов і топографичної конфігурації.

Мінімум для політично-федеративного об’єднання «Земель» творить:

1) спільна організація військових справ,

2) завідування зовнішніми зносинами з чужими державами і

3) необхідні для вдоволення цих функцій грошеві засоби.

Але практика показала не тільки користність, але й категоричну не­обхідність поширити цей найближчий і мінімальний обсяг діяльности і сфе­ри влади федеративно-державної організації (так званої союзної держави) цілою низкою численних инших основних державних справ і галузів уря­дової діяльности: в обсягу юстиції, в обсягу охорони безпечности і ріжноманітних піклувань про добро населення всієї території. Певний досвід вже істнуючих федеративних політичних організацій тут дуже корисний як зразковий приклад. Але, розуміється, що кожна нова держава, сконструй­ована на цих принціпах, повинна абсолютно самостійно керуватися умова­ми місця і часу, в яких знаходиться її політичне федеративне будівництво.

Так робили у всіх попередніх істнуючих досі прикладах. Єсть в цих прикладах багацько згідности, але єсть також особливости і принціпіяльні ріжниці. І ми, в У.Н.Р., повинні заготовити детально обміркований список справ для державної роботи Федеративно-Державної Організації У.Н.Р. і для окремих Земель у відношенні до повітових і громадських одиниць.

Відповідно до вище виложених загально-керуючих принціпів зложений цей попередній проект «Основних Державних Законів У.Н.Р.», котрий виходить з погляду державного будівництва У.Н.Р., як Федеративно-Державної Організації, яка об’єднує частини У.Н.Р., що уявляють собою Землі з самоврядуванням на державних засадах.

Весь проект уложений в цій засадничій формі державної організації, на строгому і послідовному переведенню принціпу народнього суверенітету з відповідно широким вживанням референдуму (всенароднього голосовання) по найважнішим державним справам.

Поиск по сайту: