Семінарське заняття №2. Суперечливим у вітчизняній юридичній літературі є питання щодо мети доказування, здійснюваного у кримінальному процесі.Традиційною є концепція

Питання 1:

Суперечливим у вітчизняній юридичній літературі є питання щодо мети доказування, здійснюваного у кримінальному процесі.Традиційною є концепція, згідно з якою метою доказування є об'єктивна істина. Цю концепцію побудовано на двох марксистських тезах:1) світ може бути пізнано;2) практика є критерієм істинності пізнання.Однак останнім часом ця концепція дещо похитнулася (особливо в Росії після запровадження суду присяжних) у зв'язку з появою концепції практичної достовірності, за якою метою доказування визнають достовірність знань, що дає можливість прийняти обґрунтоване рішення у кримінальній справі.Противники об'єктивної істини стверджують, що:• її сучасні прибічники обстоюють ідеологію інквізиційного кримінального процесу. З об'єктивною істиною тісно пов'язаний постулат про те, що жоден злочин не повинен залишатися нерозкритим,а винний — непокараним. Саме тому відсоток розкриття злочинів у Радянському Союзі становив понад 90 (за рахунок приховування злочинів від обліку);• вимога щодо встановлення об'єктивної істини є красивою на папері, але такою, що рідко реалізується на практиці.Певна річ, концепція об'єктивної істини є вразливою як з теоретичного, так і з практичного погляду.Теоретична вразливість цієї концепції полягає в тому, що вона дійсно виправдовує інквізиційну конструкцію процесу. Остання передбачає встановлення істини будь-якими засобами ("мета виправдовує засоби").У практичному плані концепція об'єктивної істини є неприйнятною через те, що вона оперує абстрактними схемами, тоді як під час провадження у кримінальній справі треба керуватися прагматичними міркуваннями. Навіть у філософії, де істина є одним із основних понять, однозначно й остаточно не вирішено, що вона є. Процес наближення до істини є нескінченним, що є неприйнятним для провадження у кримінальній справі, де існують жорсткі часові межі — процесуальні строки.Істину визначають як відповідність знань дійсності. Однак досліджувана дійсність вже в минулому. Тому матеріальні та ідеальні сліди є лише фрагментами дійсності, які скласти докупи вдається далеко не завжди. Окрім того, необхідно, щоб знання про дійсність були об'єктивними. Така вимога може зумовити безкінечний ланцюг отримання знань, що часто є неможливим в межах процесуальних строків.Про об'єктивну істину в кримінальному процесі можна вести мову як про пізнавальний ідеал, якого треба прагнути, але не завжди досягають (таке розуміння мети доказування збігається із загальним визначенням мети як бажаного кінцевого результату людської діяльності). Нормативно визначити мету доказування неможливо. Врегулювати можна тільки шлях до її досягнення, яким є процедура доказування.Доказування має кримінально-правове та кримінально-процесуальне значення.Кримінально-правове значення полягає в тому, що:— тільки завдяки доказуванню можна встановити, чи мав місце злочин і якою є його кваліфікація;— доказування забезпечує реалізацію такої кримінально-правової категорії, як кримінальна відповідальність.Кримінально-процесуальне значення доказування:— правильне його здійснення дає змогу забезпечити реалізацію прав і законних інтересів всіх учасників кримінального процесу;— всі питання, які виникають під час провадження у кримінальній справі, можна вирішити лише на підставі достовірно встановлених у ході доказування обставин;— участь заінтересованих суб'єктів у доказуванні є гарантією реалізації принципів кримінального процесу (зокрема, принципів змагальності, забезпечення права обвинуваченого на захист, презумпції невинуватості);— докази є підставою для прийняття всіх процесуальних рішень у кримінальній справі (доведеність вини підсудного покладено в основу вироку суду — ст. 327 КПК).ВИСНОВКИ З ПИТАННЯ 3:1. Кримінально-процесуальне доказування здійснюється в правових та логічних формах.2. Сукупність правових норм, які регламентують порядок доказування у кримінальних справах, становлять підгалузь кримінально-процесуального права — доказове право.3. Об'єктивна істина як мета доказування у кримінальному процесі є пізнавальним ідеалом.4. Доказування має як кримінально-процесуальне, так і кримінально-правове значення.

Питання №2

Як відомо, метою кримінально-процесуального доказування є встановлення об’єктивної істини. її досягнення можливе лише тоді, коли при провадженні у кримінальній справі з достатньою повнотою і достовірністю будуть встановлені факти і обставини, які мають значення для правильного вирішення цієї справи. Сукупність таких фактів і обставин утворюють предмет доказування у кримінальній справі.

В юридичній літературі існують різні підходи до визначення предмета доказування і його місця в структурі самого доказування. Одні науковці вважають, що це коло обставин, які належить встановити у кримінальній справі [1, c. 47].

На думку інших, предмет доказування – це система обставин, які виражають властивості і зв’язки досліджуваної події, що є суттєвими для правильного вирішення кримінальної справи та реалізації в кожному конкретному випадку завдань судочинства [2, с. 139].

Треті під предметом доказування розуміють сукупність передбачених кримінально-процесуальним законом обставин, встановлення яких є необхідним для вирішення заяв і повідомлень про злочини, кримінальної справи на стадії виконання вироку, а також для прийняття процесуальних профілактичних заходів у справі [3, с. 99].

У той самий час окремі процесуалісти поняття «предмет доказування» ототожнюють з «межами доказування» [4, с. 4], що може бути розцінено лише як помилка.

Уявляється, що предмет доказування включає ті факти і обставини, що підлягають встановленню у кожній кримінальній справі. Саме факти і обставини, а не коло питань, які мають бути роз’яснені у ході судового дослідження, як це стверджують деякі науковці [5, с. 197].

На нашу думку, зовсім правильною і переконливою є позиція тих процесуалістів, які прагнуть дати визначення предмета доказування через призму пізнавальної діяльності, але ставлять знак відмінності між обставинами, що підлягають пізнанню, і обставинами, що мають бути доказаними. Зокрема, І.М. Лузгін розмежовує поняття «предмет пізнання» і «предмет доказування» у справі, пояснюючи це тим, що перше поняття є значно ширшим, за поняття «предмет доказування» [6, с. 9]. Вважаємо, що для такого розмежування немає достатніх підстав. Адже будь-яка обставина, що підлягає пізнанню у кримінальному судочинстві обов’язково входить до предмета доказування, і навпаки, ті обставини, що входять до предмета доказування, теж обов’язково мають бути пізнані органами досудового розслідування чи судової влади.

В окремих літературних джерелах обставини, що входять до предмета доказування, поділяють на «головний факт» і «доказові факти».

Зміст головного факту теж визначається по-різному: в одних випадках це обставини у рамках ознак злочину [7, с. 115], в інших – склад злочину і всі обставини, які встановлюють ступінь відповідальності обвинуваченого [8, с. 7], або ж – частина обставин із складу злочину [9, с. 192-197].

До доказових фактів належать такі факти, за допомогою яких встановлюється наявність або відсутність обставин, що підлягають доказуванню у кримінальній справі [3, с. 102; 10, с. 54].

Слід відзначити, що виділення головного факту і розмаїття його трактування у процесуальній літературі негативно позначаються на практиці кримінального судочинства, вносять плутанину у визначення структури предмета доказування.

Поділ обставин, що входять до предмета доказування на «головний факт» та «доказові факти» (допоміжні) може призвести до розмивання кінцевої мети кримінального процесу в діяльності по збиранню цих фактів і перетворення останньої на самоціль [2, с. 142].

Все це свідчить про недоцільність як такого поділу, так і вживання самих термінів «головний факт», «допоміжні факти». Адже це може дезорієнтувати практику і призвести до висновку про можливість встановлення поряд з головним, менш істотних фактів, а оскільки вони менш істотні, то слід зосередити увагу на головному факті, і як результат – помилка при прийнятті рішення через недостатність доказової інформації Таким чином, спроба розмежувати поняття «обставини, що підлягають доказуванню» на головний факт та інші обставини, які мають значення для справи (допоміжні факти) не має під собою підґрунтя.

Непереконливою і недосить аргументованою є пропозиція окремих науковців поділити предмет доказування на кілька видів. Так, В.С. Зеленецький вказує, що слід виділяти загальний предмет доказування (ст. 64 КПК України), родовий (щодо окремих видів злочинів), спеціальний (у справах про суспільно небезпечні діяння неосудних і злочини неповнолітніх) та індивідуальний (по кожній конкретній справі) [11, с. 33].

О.М. Ларін теж висловлює думку, що стаття кримінально-процесуального закону, в якій названі обставини, що підлягають доказуванню, описує не загальне (родове) поняття предмета доказування, а один з його видів, який можна назвати предметом обвинувачення. Поряд з цим, існують інші види й різновиди предмета доказування (у справах, які закриваються з притягненням особи до адміністративної відповідальності, чи у зв’язку з передачею особи на поруки колективу підприємства, установи чи організації у справах про застосування примусових заходів медичного характеру тощо) [12, с. 256-259].

Як відзначав М.М. Михеєнко, у такому поділі немає потреби, оскільки загальний (він же родовий) предмет доказування як єдиний для кримінального процесу лише конкретизується при. провадженні у конкретних справах, але не утворює нового самостійного виду предмета доказування [3, с. 101].

Такої самої точки зору дотримується і А.Я. Дубинський. Розглядаючи позицію О.М. Ларіна, він доводить, що на перший погляд, підтвердження його висновків нібито й можна знайти у законодавстві. Так, у КПК України (та відповідних статтях КПК РФ) спеціально виділено обставини, які підлягають встановленню (з’ясуванню) у справах про злочини неповнолітніх (ст. 433 КПК України), у справах про суспільно небезпечні діяння неосудних (ст. 417 КПК України). Здавалось би подібну регламентацію «різновидів» предмета доказування можна було б продовжити: спочатку по окремих категоріях справ (справи окремого обвинувачення; справи, провадження в яких закривається), а потім і по видах злочинів (крадіжка, автотранспортні злочини, заподіяння тілесних ушкоджень тощо). Проте такий підхід уявляється зовсім безперспективним, хоча б тому, що потягне непомірне розширення обсягу законодавчих актів. До того ж такий «розвиток законодавства» навряд чи мав би і змістовний ефект. Наприклад, порівняння змісту ст. 64 і 23 КПК України, де сформульовано родове поняття предмета доказування, із змістом ст. 433 КПК України, котра містить перелік обставин, які підлягають встановленню в справах про неповнолітніх, засвідчує, що в останній лише конкретизуються вимоги по доказуванню окремих обставин, зазначених у загальній нормі, і жодних нових вимог не висувається. У зв’язку з цим доцільніше не роздрібнювати предмет доказування на види, а вдосконалювати єдине законодавче формулювання його родового поняття шляхом універсалізації [13, 59-60].

Таким чином, слід підкреслити, що дійсно законодавець формулює лише родові властивості даного процесуального інституту і надає можливість органам досудового розслідування та суду конкретизувати з урахуванням обставин кожної кримінальної справи (ст. 433, 417 КПК України) та певних складів злочинів.

Звичайно здебільшого у процесі доказування встановлюються обставини та факти, що відбулися до початку розслідування. Але поряд з цими обставинами органи досудового розслідування та суду встановлюють й інші обставини, існування яких відноситься до теперішнього часу і які входять до предмета доказування (обставини, що характеризують особистість обвинуваченого, обставини, що пом’якшують чи обтяжують покарання тощо).

Як відомо, коло фактичних обставин, які підлягають пізнанню у кримінальній справі, що в подальшому направляється до суду, визначається нормами кримінального закону. Першорядне значення тут мають ті статті загальної частини Кримінального кодексу України, якими встановлюються підстави кримінальної відповідальності, розкривається зміст найважливіших кримінально-правових понять (вина, співучасть, стадії вчинення злочину, обставини, що обтяжують чи пом’якшують покарання) та інші, а також статті особливої частини Кримінального кодексу, в яких формулюються ознаки конкретних складів злочинів. Опираючись на ці норми та використовуючи категорії, що вироблені теорією і практикою застосування кримінального закону кримінально-процесуальним законодавством визначається предмет доказування у справі та його структуру.

Незважаючи на те, що зміст обставин, які входять до предмета доказування у кримінальній справі вже неодноразово розглядався в процесуальній літературі, однак у цьому питанні є ще немало невирішених проблем, що зумовлено багатьма чинниками, але одним з них, як зауважує М.М. Михеєнко, є недосконалість кримінально-процесуального законодавства в цій частині [3, с. 107].

Дослідження структури предмета доказування свідчить, що законодавець по-різному трактує й саме поняття однакової за суттю і спрямованістю діяльності; у ст. 64 КПК України йдеться про необхідність доказувати, у ст. 23 – виявляти, а у ст. 433 – з’ясовувати певні обставини. Зрозуміло, що законодавець самостійно визначає, яку саме термінологію слід використовувати. Проте більш раціональним було б застосування термінів, які б найточніше відображали суть сформульованих вимог законодавця. Такими є, на нашу думку, терміни «встановлення» та «доказування», які найбільше відповідають змісту діяльності, пов’язаній з предметом доказування.

Перш ніж перейти до аналізу юридичного змісту окремих структурних елементів предмета доказування зазначимо, що предмет доказування у кримінальній справі визначений у ст. 64 КПК України. Вона встановлює, що під час провадження попереднього слідства, дізнання та розгляду кримінальної справи в суді підлягають доказуванню:

подія злочину (час, місце, спосіб та інші обставини вчинення злочину);

винність обвинуваченого у вчиненні злочину та мотиви злочину;

обставини, що впливають на ступінь тяжкості злочину, а також обставини, що характеризують особу обвинуваченого, пом’якшують та обтяжують покарання;

характер та розмір шкоди, завданої злочином, а також розмір витрат закладу охорони здоров’я на стаціонарне лікування потерпілого від злочинного діяння.

З’ясування обставин, що входять до предмета доказування, має послідовно давати відповідь на запитання класичної формули юриспруденції: «Що, де, коли, ким, яким чином?» У цьому зв’язку, на наш погляд, більш логічно предмет доказування сформульований у законі стосовно стадії судового розгляду.

Ст. 324 КПК України визначає, що під час постановлення вироку суд повинен розв’язати такі питання:

чи мало місце діяння, у вчиненні якого обвинувачується підсудний;

чи містить це діяння склад злочину і якою саме статтею кримінального закону він передбачений;

чи вчинив це діяння підсудний;

чи винний підсудний у вчиненні цього злочину;

чи підлягає підсудний покаранню за вчинений ним злочин;

чи є обтяжуючі або пом’якшуючі відповідальність підсудного обставини і які саме.

Безсумнівно, предмет доказування має безпосередній зв’язок з нормами кримінального права. Останні визначають об’єкт, об’єктивну сторону, суб’єкт та суб’єктивну сторону складу злочину, можуть вказувати на низку окремих обставин, за наявності яких те чи інше діяння може розглядатися як злочин. По суті, норми кримінального права визначають уявну модель діянь, за вчинення яких має настати конкретна кримінальна відповідальність. Елементи цієї моделі вказують на обставини, наявність або відсутність яких необхідно доводити, для того щоб мати можливість розв’язати справу по суті відповідно до закону.

У будь-якому юридичному пізнанні взагалі, так і в кримінально-процесуальному доказуванні зокрема, важливо, щоб з безлічі якостей, станів та інших особливостей об’єкта дослідження наша думка вирізняла найбільш важливі, юридично значущі, і вирізняла таким чином, щоб кожна з них була б безперечно необхідною, а всі вони разом узяті були б безперечно достатніми для здійснення правосуддя та розв’язання справи по суті. Сукупність таких елементів і утворює предмет доказування.

Основним змістом предмета доказування завжди є фактичні обставини, які відповідають елементам складу злочину. Причини та умови злочину, дані, що характеризують обвинувачуваного, ‑ все це не входить до складу злочину.

Згідно з п. 1 ст. 64 КПК України насамперед органи досудового розслідування та суду мають встановити подію злочину (час, місце, спосіб та інші обставини вчинення злочину).

Порушення кримінальної справи, її вирішення у суді залежить насамперед від того, чи мав місце злочин, чи ні. Це означає, що ми маємо встановити наявність або ж відсутність ознак злочину чи обставини, що виключають можливість провадження по справі. Як свідчить аналіз слідчої практики, наявність події злочину здебільшого встановлюється відразу (смерть особи, при зовнішньому огляді виявлено сліди насильницької смерті) або ж у результаті перевірки заяви чи повідомлення про скоєний чи підготовлюваний злочин. Однак є кримінальні справи, коли наявність чи відсутність події злочину встановлюється в процесі розслідування після тривалої процесуальної діяльності (наприклад, дорожньо-транспортна пригода. Проведено комплекс процесуальних дій і лише результати автотехнічної експертизи підтвердили наявність події злочину). У зв’язку з цим не зовсім правильним вважається положення, яке міститься в п. 1 ст. 64 КПК про те, що підлягає доказуванню подія злочину, а якщо такої не було? Тобто законодавець не дає можливості вибору, а відразу програмує на встановлення події злочину.

В той самий час, коли ми ведемо мову за суспільно небезпечне діяння, то слід пам’ятати, що воно вчинено у певний час, у певному місці і породило певні наслідки. Сукупність цих ознак дає можливість чітко з’ясувати хід події, коло причетних осіб, перевірити їх алібі тощо.

Зокрема, встановлення часу вчинення діяння дає нам відповідь на багато запитань: можливість скоєння його за певний проміжок часу чи в певний час; про непричетність або ж про можливу причетність окремих осіб, які перевіряються слідством. Крім того, встановлення часу вчинення злочину дає можливість визначитись щодо застосування амністії, строків давності тощо.

Велике значення має встановлення місця події, оскільки допомагає з’ясувати, як все відбувалось, хто міг бути причетним до цієї події, хто міг бачити саму подію, а у подальшому й перевірити дані, одержані у ході досудового слідства. Місцем вчинення злочину визначається підслідність та підсудність кримінальної справи.

Важливим також є спосіб вчинення діяння, його наслідки, оскільки нерідко вони є ознаками того чи іншого складу злочину. Наприклад: ст. 185 ч. 4 КК України (крадіжка, вчинена у великих розмірах), ч. 5 цієї статті (крадіжка, вчинена в особливо великих розмірах), ст. 115 ч. 2. п. 5 КК України (умисне вбивство, вчинене способом, небезпечним для життя багатьох осіб).

До інших обставин можуть належати дані про потерпілого, при необхідності про характер його дій, вжиті обвинуваченим заходи щодо приховування злочину тощо. Встановлення цих обставин є вимогою кримінально-процесуального закону щодо повноти, всебічності і об’єктивності дослідження усіх обставин справи.

Однією з обставин, що підлягає встановленню згідно з чинним КПК України є винуватість особи та мотиви злочину.

Вимога законодавця – встановити винуватість особи і мотиви вчинення злочину через призму кримінально-правових понять – означає встановлення особи, яка вчинила злочин (суб’єкт злочину) і суб’єктивну сторону цього самого злочину.

Іншими обставинами, що є предметом доказування, є обставини, що впливають на ступінь тяжкості злочину, а також обставини, що характеризують особу обвинуваченого, пом’якшують та обтяжують покарання.

Доказуванню також підлягають обставини, що характеризують особистість обвинуваченого. Це, звичайно, стосується його поведінки дома, по місцю роботи чи навчання. До таких обставин належать також наявність чи відсутність судимості, участь у громадській діяльності, ставлення до виконання громадських доручень, негативні та позитивні риси характеру тощо. Всі ці обставини, якщо вони встановлені з достатньою повнотою, допомагають слідчому зорієнтуватися в правильному виборі виду запобіжного заходу, а суду, крім того, ще й у винесенні правосудного вироку, призначенню справедливого покарання, яке відповідає і тяжкості вчиненого злочину, і особистості підсудного.

Для того, щоб підкреслити, що законодавець визначає родове поняття предмета доказування, який є однаковим для всіх видів злочинів, у цьому самому пункті, відзначаючи обставини, що характеризують особу обвинуваченого. У дужках слід вказати окремі з цих обставин, наприклад, вік, сімейний стан, працездатність тощо. Це допоможе уникнути дискусій з приводу того, що при встановленні обставин, які входять до предмета доказування у справах про злочини неповнолітніх, суспільно небезпечні діяння неосудних, окремі з них встановлюються додатково. Це доповнення робить зрозумілою позицію тих науковців, які стверджують, що дані обставини лише конкретизуються в конкретній кримінальній справі [13, с. 60].

Обставиною, яка підлягає встановленню у процесі доказування, є характер і розмір шкоди, завданої злочином, а також розміри витрат закладу охорони здоров’я на стаціонарне лікування потерпілого від злочинного діяння. Цілком зрозуміло, що у деяких випадків злочином заподіюється майнова шкода державі або ж окремому громадянину. У зв’язку з цим під час провадження слід з’ясувати чи дійсно була заподіяна така шкода, якщо так, то слід встановити розміри цієї шкоди, їх характер. Все це пов’язане з можливим заявленням цивільного позову, а тому необхідно довести причинний зв’язок заподіяної шкоди і суспільно небезпечного діяння, з’ясувати, хто має нести майнову відповідальність, майновий стан відповідача, вжити заходів по забезпеченню цивільного позову. Розмір заподіяної шкоди може впливати на кваліфікацію злочину, тому дана обставина підлягає з’ясуванню з усією повнотою. У той самий час сьогодні у кримінальному судочинстві все частіше судом успішно розв’язуються питання, пов’язані з відшкодуванням моральної шкоди.

Відшкодування витрат на стаціонарне лікування потерпілого від злочину можливе лише тоді, коли є причинний зв’язок між злочинними діями чи бездіяльністю винуватої особи та перебуванням потерпілого на такому лікуванні.

Завданням органу досудового розслідування чи органу судової влади є встановлення наявності або відсутності такого зв’язку. У разі сумніву в обґрунтуванні перебування потерпілого на стаціонарному лікуванні або в терміни лікування, слід призначати відповідну експертизу.

Ще однією з обставин, яка підлягає доказуванню, є наявність причин злочину, умов, які сприяли його вчиненню (ст. 23 КПК України).

Встановлення причин злочину та умов його вчинення впливає на правильне вирішення кримінальної справи. А те, що це положення міститься не у ст. 64 КПК України, ще нічого не означає, адже прийоми і способи розміщення правових норм визначає сам законодавець. І він же зобов’язує в ст. 23 КПК України встановити названу обставину у кожній кримінальній справі, а, значить, тільки процесуальним шляхом.

У той самий час було б доцільним продублювати таке положення у статті, де зазначені обставини, що підлягають доказуванню. А те, що законодавець використовує термін «виявити», а не «доказати», то як зауважує М.М. Михеєнко, обидва терміни за юридичним змістом є тотожними [3, с. 115].

Як стверджують окремі науковці, органи досудового розслідування, прокурор та суд при провадженні у кримінальній справі зобов’язані встановлювати причини та умови не у цілому злочинності чи окремих видів злочинів, а конкретного (окремого) злочину. Тобто йдеться про встановлення безпосередніх причин злочину та умов, які сприяли його вчиненню.

Як правило, встановлені причини злочину та умови його вчинення на момент закінчення розслідування чи навіть судового розгляду справи продовжують існувати, тому орган розслідування чи суд, виконуючи вимогу закону щодо усунення цих причин та умов направляють до відповідного державного органу, громадської організації чи посадовій особі подання або окрему ухвалу (постанову), в яких відзначають причини злочину, умови, які сприяли його вчиненню і рекомендують вжити заходів по їх усуненню та повідомити про результати розгляду названих актів у місячний термін. У разі залишення подання чи окремої ухвали (постанови) без розгляду до посадових осіб, винних у цьому, застосовуються заходи адміністративного впливу.

Виокремимо обставини, що підлягають встановленню в справах про злочини неповнолітніх. Зокрема, при провадженні досудового слідства та розгляді в суді справи про злочин неповнолітнього, крім обставин, зазначених у статті 64 цього Кодексу, необхідно також з’ясувати:

вік неповнолітнього (число, місяць, рік народження);

стан здоров’я та загального розвитку неповнолітнього. При наявності даних про розумову відсталість неповнолітнього, не пов’язану з душевним захворюванням, повинно бути також з’ясовано, чи міг він повністю усвідомлювати значення своїх дій і в якій мірі міг керувати ними;

характеристику особи неповнолітнього;

умови життя та виховання неповнолітнього;

обставини, що негативно впливали на виховання неповнолітнього;

наявність дорослих підмовників та інших осіб, які втягнули неповнолітнього в злочинну діяльність.

Стаття, що коментується, деталізує положення ст.64 КПК, конкретизує предмет доказування у справах про злочини неповнолітніх і способи з’ясування обставин, що входять у предмет доказування у цих справах.

Число, місяць і рік народження неповнолітнього встановлюються за документами (паспортом; свідоцтвом про народження, копія якого прилучається до справи). При суперечливості даних про вік може бути зроблений запит за місцем реєстрації народження.

У разі відсутності документів і неможливості їх одержання вік встановлюється на підставі висновку судово-медичної експертизи.

У справі повинні бути дані про стан здоров’я і загальний розвиток неповнолітнього. Для встановлення стану інтелектуального розвитку неповнолітнього і, при потребі, рівня його розумової відсталості з метою визначення, чи міг він цілком усвідомлювати значення своїх дій і якою мірою міг керувати ними, повинна бути проведена експертиза спеціалістами в галузі дитячої і юнацької психології (психологом, педагогом). Ці питання можуть бути поставлені на вирішення експерта-психіатра.

На вирішення експертизи або експерта-психіатра можуть бути поставлені наступні питання: які індивідуально-психологічні особливості має неповнолітній; чи є у неповнолітнього не пов’язані з психічним захворюванням відхилення від нормального для даного віку рівня розвитку; якщо вони маються, то в чому вони виявляються і з чим пов’язані; чи міг неповнолітній, з урахуванням особливостей його психічного розвитку, цілком усвідомлювати суспільну небезпеку своїх дій; якою мірою він міг керувати ними в конкретних обставинах; чи залежить оцінка ситуації неповнолітнім від впливу з боку дорослих і яка ступінь цієї залежності; чи має неповнолітній відхилення в психічному розвитку, які не виключають його осудність, і в чому вони виявляються; чи потребує неповнолітній лікування і якого саме.

Якщо розумова відсталість неповнолітнього пов’язана з психічним захворюванням, призначається психіатрична експертиза для вирішення питання про осудність неповнолітнього.

Для характеристики особи неповнолітнього слід зібрати дані про те, де він вчився або працював, як ставився до навчання або роботи, з’ясувати його поводження за місцем навчання або роботи та за місцем проживання. Необхідно з’ясувати, чи не вчиняв він правопорушення, чи не перебував на обліку в службі у справах неповнолітніх, які заходи впливу до нього застосовувалися.

Умови життя і виховання неповнолітнього з’ясовуються шляхом збирання даних про родину неповнолітнього, про його батьків або осіб, що їх заміняють, про побутове оточення, зв’язки, обставини вдома та в колективі, де він працював або вчився.

Необхідно також зібрати дані, що стосуються обставин, які створили сприятливі умови для підготовки і вчинення злочину (бездоглядність з боку батьків, недоліки в діяльності служби у справах неповнолітніх та ін.); обставин, що безпосередньо привели до формування злочинного наміру і штовхнули на злочини (підбурювання, неправомірні дії потерпілих та ін.).

За кожним злочином неповнолітнього повинна перевірятися версія про підбурювання або співучасть дорослого, а також повинні встановлюватися факти, чи не мали місце з боку батьків або інших осіб заздалегідь не обіцяне приховування, недонесення, придбання майна, свідомо здобутого злочинним шляхом; залучення неповнолітнього в пияцтво, у вживання наркотиків, розбещення неповнолітніх, катування неповнолітніх та ін.

Для встановлення перелічених обставин необхідно допитувати батьків неповнолітнього і осіб, які добре знають умови життя і виховання неповнолітнього, витребовувати документи, які підтверджують обставини, що перевіряються.

У випадку істотної неповноти досудового слідства, зокрема якщо не з’ясовані дані про особу підсудного, умови його життя і виховання, не виявлені дорослі співучасники й особи, що втягнули неповнолітнього в злочинну й іншу антигромадську діяльність, суд, у разі неможливості усунути неповноту досудового слідства всудовому засіданні, повинен повернути справу на додаткове розслідування.

Викладене вище дає підставу сформулювати таке визначення предмета доказування – як передбачену законом сукупність обставин, що підлягають обов’язковому встановленню у кожній кримінальній справі з метою її правильного вирішення.

3 питання

Законне, обґрунтоване і справедливе вирішення кримінальної справи по суті передбачає правильне вирішення питання не тільки про предмет доказування, а й про межі доказування по справі.

У теорії і практиці доказування використовуються як поняття «предмет доказування», так і поняття «межі доказування», оскільки вони тісно пов'язані і залежні між собою при встановленні фактичних обставин по кожній кримінальній справі.

Під межами доказування слід розуміти необхідну і достатню сукупність доказів, зібраних по справі, які забезпечують правильне його вирішення. Якщо поняття предмету доказування виражає, що повинно бути вияснено, встановлено по справі, то поняття меж доказування виражає кордони, обсяг і глибину дослідження всіх істотних обставин справи. Правильне встановлення межі доказування передбачає:

а) забезпечення з необхідною повнотою вияснення обста

вин, що складають предмет доказування;

б) використання з цією метою лише допустимих доказів, при

чому в обсязі, необхідному для достовірних висновків у справі.

Аналізуючи низку праць з цього питання, слід зазначити, що у різних процесуалістів різні погляди на предмет і межі доказування. Так, В. Т. Нор під межами доказування розуміє такі межі, які забезпечують повне і достовірне встановлення всіх обставин, що можуть мати значення для справи; вони є колом доказів, які залучаються для встановлення факторів вчинення злочину; це необхідна і достатня сукупність доказів, зібрання яких забезпечують вияснення всіх обставин предмета доказування, а отже, і правильне вирішення кримінальної справи1.

Ф. Н. Фаткуллін пише, що під межами доказування розуміють такі межі цієї діяльності, які виражають повноту слідчих версій, які перевіряються, глибину дослідження фактів (обставин), які підлягають встановленню, обсяг доказів і їх джерел, обов'язкових для визнання наявності чи відсутності цих фактів, і достатність обґрунтування висновків по справі2.

М. М. Михеєнко, навпаки, не включає до меж доказування перевірку версій, слідчих і судових дій, направлених на одержання доказів та їх джерел і визначає межі доказування тільки такого доказового матеріалу (доказів та їх джерел), який забезпечує надійне, достовірне встановлення всіх обставин, які охоплюються предметом доказування1.

Р. Д. Рахунов зазначає: «Межі доказування — це менш вдале викладення обставин, які підлягають доказуванню по кримінальній справі»2. Таке розуміння меж доказування не дістало підтримки в юридичній літературі і було піддано обгрунтованій критиці, оскільки предмет і межі доказування — поняття хоч і взаємопов'язані, але не рівнозначні; кожне з них має властивий тільки йому юридичний зміст і призначення в кримінально-процесуальному доказуванні. Межі доказування визначають глибину, ступінь дослідження обставин, що підлягають встановленню, коло, обсяг доказів та їх джерел, доказових фактів, процесуальних дій, необхідних для цього. Якщо предмет доказування слід розглядати як межі дослідження обставин справи по горизонталі, то доказування, що визначають глибину їх дослідження, можна умовно визначити як межі по вертикалі, — зазначає Л. М. Карнєєва3.

В юридичній літературі поширена думка (і вона в цілому правильна), що предмет і межі доказування співвідносяться між собою як мета і засіб їх досягнення. Деякі автори уявляють співвідношення предмета доказування і меж доказування у вигляді системи координат, на одній вісі якої знаходиться предмет доказування, на іншій — межі доказування. Чим далі просуватися по вісі меж доказування, тим більше глибоко і детально будуть встановлюватися елементи предмета доказування, тим більше доказів буде зібрано по справі, тим більш буде їх значущість. Під час доказування у міру накопичення доказів відбуватиметься процес пізнання, процес, який проходитиме від незнання до знання4.

У своїх роботах, присвячених проблемам доказування, В. С. Зеленецький правильно відзначає, що тільки повнота дослідження обставин кримінальної справи може привести до формування досить повної сукупності доказів. З огляду на цю обставину варто дійти до висновку, що розкриття сутності сукупності (належності, допустимості, достатності) доказів неможливо без характеристики як повноти дослідження предмета доказування, так і повноти сукупності доказів. Оскільки тільки повно здійснене дослідження обставин справи може привести до формування досить повної сукупності доказів, остільки їх спільний розгляд є не тільки виправданим, але і необхідним, а вимога повного дослідження є об'єктивною, тому що вона обумовлюється реально існуючою повнотою предмета доказування.

Варто враховувати також, що правильно виділений з реальної дійсності предмет дослідження завжди має визначену цілісність, а значить, і повноутворюючий зміст його елементів. Саме їх і потрібно пізнати. Така вимога закону. Виконати його можна лише при достатній сукупності доказів. При цьому предмет варто вважати повним, а значить, і цілісним утворенням тільки в тому випадку, якщо в ньому є така сукупність елементів, єдність яких утворює загальну структуру даного елемента, забезпечуючи в такий спосіб його цілісність, а значить, і повноту. Якщо, наприклад, у справі необхідно встановити п'ять конкретних обставин, що підлягають доказуванню, то повнота предмета буде тільки при їх наявності, а повнота дослідження, так само як і повнота сукупності доказів, буде забезпечена (або досягнута), якщо в процесі пізнання всі названі п'ять обставин встановлено з вірогідністю.

Таким чином, оскільки предмет пізнання є утворенням цілісним, то і сам підхід до дослідження повинен бути цілісним, а значить, і завершеним. Така ж цілісна і завершена повинна бути і сукупність отриманих доказів1. Неправильне визначення меж доказування (сукупності доказів) може призвести до його звуження або необґрунтованого розширення. При звуженні меж доказування деякі елементи предмета доказування будуть недостатньо досліджені через прогалини в доказовому матеріалі або ж їх неможливо буде визнати встановленими в результаті недостатньої глибини їх дослідження, що забезпечує надійність висновків. Необґрунтоване розширення меж доказування обумовлює невиправдану надмірність доказової інформації, тобто збирання фактичних даних, що не стосуються справи.

Так, А. Ф. Коні бачив серйозний недолік слідства в порушенні слідчим меж доказування в справі, коли недостатнє з'ясування властивості злочину і його необхідних ознак заводило слідчого на шлях дослідження таких обставин, що для висновку про чию-небудь вину в цьому злочині значення мати не можуть і не повинні, «коли нерозумна ретельність спонукувала його (слідчого) до недоречної допитливості про такі дії або події, що ніякого відношення до справи не мають»1.

Наприкінці XIX ст. І. Я. Фойницький також відмічав з цього приводу, що зовсім безцільно було б захаращувати справи обставинами, дослідження яких зайве внаслідок їх встановлення. Предметом розгляду на суді завжди буває яка-не-будь суперечка; якщо дана обставина є безперечною, доказувати її непотрібно. У змагальному порядку вирішення цього питання надається повністю сторонам; визнання їх усуває необхідність доказування. Кримінальний процес при його зма-гальницькій побудові усуває або зменшує свавілля кожної сторони, ставлячи діяльність сторін під контроль суду2.

Оскільки предмет доказування і вимога закону про всебічне3, повне й об'єктивне дослідження всіх обставин справи (ст. 22 КПК) однакові як для стадії досудового слідства, так і для стадії судового розгляду, то і межі доказування на цих стадіях повинні бути однаковими. Але в силу пошукового, дослідницького характеру процесуальної діяльності на цих стадіях, а також неправильного або неточного визнання меж доказування, ці межі в них фактично можуть і не збігатися. Вони можуть бути ширші на досудовому слідстві, аніж у суді, і навпаки, вони можуть бути ширші в суді, а не на досудовому слідстві.

4 питання:

Суб´єкти доказування - не державні органи і посадові особи, на яких законом покладено обов´язок щодо збирання, перевірки і оцінки доказів та їх процесуальних джерел, отримування рішень, прийнятих в процесі кримінально-процесуального доказування, а також інші особи, які вправі брати участь у діяльності.¹

Основним критерієм поділу (класифікації) суб´єктів доказування є їх відмінність у повноваженнях, тому що для одних-і) визначений законом обов´язок, для інших - надане тим же законом право.

Відповідно до нього, суб´єктів доказування можна поділиш на дві групи:

1) державні органи і посадові особи, на яких покладе обов´язок здійснювати доказування (суд, прокурор, слідчий,» гай дізнання, особа, яка провадить дізнання);

2) особи, які мають право брати участь у процесі доказування (підозрюваний, обвинувачений, потерпілий, захисник, цивільний позивач, цивільний відповідач та інші).

Поиск по сайту: