Структура кримінально-правової кваліфікації

Поняття структури кримінально-правової кваліфікації. Структуру кваліфікації утворюють ті ж елементи, які входять у структуру будь-якої людської діяльності. Це — її об'єкт, суб'єкт та зміст.

Об'єкт кримінально-правової кваліфікації Вказаним об'єктом є те, на що

спрямована відповідна діяльність, яка підлягає оцінці з точки зору кримінального закону. Було б неточно визнавати об'єктом кваліфікації злочин. Адже про те, що таке діяння є злочином, можна вести мову лише тоді, коли процес кваліфікації завершений і зроблено висновок: має місце посягання, передбачене певною забороняючою нормою кримінального закону. Кримінально-пра­вовій оцінці піддаються не тільки злочинні посягання, а й інші діяння, які чимось схожі зі злочинами. У сферу уваги органів, які здійснюють кваліфікацію, останні входять тому, що мають ряд ознак, спільних із злочинами. Вони можуть:

—бути формально передбачені кримінальним законом;

—виступати об'єктивно суспільно небезпечними у зв'язку із заподіянням істотної шкоди правоохоронюва-ним інтересам;

—характеризуватися умислом на заподіяння великої шкоди;

—вчинятися з мотивом чи метою, які характерні для злочинів.

Узагальнено ж об'єктом кваліфікації можна назвати діяння, що підлягає кримінально-правовій оцінці. Ще однією складовою структури - кримінально-правової кваліфікації є її суб'єкт. Суб'єкт кваліфікації —це той, хто здійснює кримінально-правову оцінку діяння.

Суб'єкти виділяються та класифікуються залежно від їх повноважень щодо кримінально-правової оцінки скоє­ного та правових наслідків кваліфікації. Класифікувати суб'єктів кримінально-правової кваліфікації видається доцільним з врахуванням:

—правового значення їх оціночної діяльності, тобто на тих, оцінка котрих тягне за собою правові наслідки, і тих, оцінка якими певних діянь правового значення не має;

—того, чиї діяння підлягають оцінці — інших осіб або свої власні; і відповідно правові наслідки кваліфікації

настають для інших осіб чи для визначення своїх власних прав та обов'язків;

чи повинні офіційні державні органи реагувати на запропоновану кримінально-правову оцінку.

Для того, щоб віднести тих чи інших суб'єктів кримі­нально-правової кваліфікації до певної класифікаційної групи, слід дати характеристику кожного з них. Почати її доцільно із суб'єктів офіційної кваліфікації. Поняття та­ких суб'єктів у цілому не викликає дискусій. Однак окремі моменти все ж слід уточнити, оскільки деякі висловлені у юридичній літературі положення видаються спірними.

Перше зауваження щодо того, наскільки вдало визнавати суб'єктами офіційної кваліфікації окремих осіб? Вважаємо, точніше у цьому разі вести мову, що такими суб'єктами виступають не особи — працівники правоохо­ронних органів, судів, а самі органи. Підстави для такого розуміння дає кримінально-процесуальне законодавство. Обов'язок кваліфікації покладається на відповідні орга­ни. У КПК України визначаються межі повноважень щодо кваліфікації не окремих осіб, а органів, які здійснюють провадження на певних стадіях кримінального процесу. Окремі ж працівники таких органів здійснюють кваліфі­кацію лише у тій частині, яка полягає в розумовій, логічній діяльності.

Наступне положення стосується того, які ж саме дер­жавні органи є суб'єктами кримінально-правової квалі­фікації. У літературі висловлюється думка, що «кваліфі­кувати офіційно якусь дію як злочинну дозволено лише суду, про що чітко вказано у ст. 62 Конституції України: особа вважається невинуватою у вчиненні злочину і не може бути піддана кримінальному покаранню, доки її вину не буде доведено в законному порядку і не встановлено обвинувальним вироком суду» ¹. Видається, що підстав для категоричного висновку, відповідно до якого суд — єди­ний суб'єкт офіційної кваліфікації діяння як злочину, ні конституційна норма, на котру посилається автор наведе ного висловлювання, ні тим більше галузеве законодавство не дає. Положення ч. 1 ст. 62 Конституції України закрі­плює процесуальний принцип презумпції невинуватості, а не визначає суб'єктів матеріально-правової кваліфікації. Суть цієї норми зводиться до того, що найтяжчий право­вий наслідок вчиненого злочину — покарання — може бути накладене лише судом, будь-які рішення щодо оцін­ки діяння як злочину є попередніми, поки вони не закріп­лені у судовому вироку. Вона служить гарантією від необгрунтованого обвинувачення і засудження, передбачає, що може бути спростована тільки шляхом доказування вини законними процесуальними засобами. Причому тягар доказування покладається на органи дізнання, досудового розслідування, прокуратури і суду.

Однак це зовсім не означає, що такі органи не можуть здійснювати попередню оцінку діяння як злочину. В кримі­нально-правовій науці прийнято розрізняти попередню і ос­таточну кваліфікацію злочину. Попередня кваліфікація як­раз і здійснюється органами дізнання, досудового слідства, прокуратури та судом до постановления вироку. Без неї не­можливий перехід до остаточної кваліфікації. Адже, якщо діяння попередньо не кваліфікувати як злочин, то немож­ливе ні порушення кримінальної справи, ні провадження будь-яких інших процесуальних дій стосовно особи, яка підозрюється, обвинувачується у вчиненні злочину, віддаєть­ся у зв'язку з цим до суду. Тому потрібно визнати, що квалі­фікувати діяння як злочинне може не лише суд.

Таким чином, можна твердити, що суб'єктами кримі­нально-правової кваліфікації є органи дізнання, досудо­вого слідства, прокуратури і суду. Ці органи здійснюють як оцінку діяння з точки зору кримінального закону, так і офіційно закріплюють її у відповідних процесуальних документах.

Перший з таких випадків стосується кримінально-пра­вової оцінки, яку громадяни повинні робити у зв'язку з використанням низки обставин, що виключають зло­чинність діяння — реалізації свого права на необхідну оборону, затримання злочинця тощо.

Відповідно до КК необхідна оборона — це оборона від суспільно небезпечного посягання. У теорії кримінально­го права і на практиці безспірним є положення, що сус­пільно небезпечне посягання полягає у вчиненні діяння, передбаченого Особливою частиною кримінального зако­ну. Свого часу Пленум Верховного Суду колишнього Со­юзу РСР у постанові від 16 серпня 1984 р. «Про застосу­вання судами законодавства, яке забезпечує право грома­дян на необхідну оборону від суспільно небезпечних посягань» прямо вказав, що під суспільно небезпечним посяганням, захист від якого допускається у межах ст. 13 Основ кримінального законодавства СРСР, слід розуміти діяння, передбачене Особливою частиною кримінального закону, незалежно від того, чи притягається особа, котра його вчинила, до кримінальної відповідальності або звільнена від неї у зв'язку з неосудністю, недосягненням віку притягнення до кримінальної відповідальності чи за іншими підставами. Таке ж розуміння суспільно небезпеч­ного посягання — як діяння формально передбаченого кримінальним законом, як злочину — превалює і у юри­дичній літературі. Воно цілком відповідає ч. 2 ст. 27 Кон­ституції України, згідно з якою кожен має право захища­ти своє життя і здоров'я, життя і здоров'я інших грома­дян від протиправних посягань. Таким чином, і у Конституції підкреслюється те, що захищатися можна від посягань, які, принаймні, формально суперечать праву, які передбачені законом як правопорушення.

Отже, перш, ніж реалізувати своє право на необхідну оборону — заподіяти шкоду тому, хто нападає — особа, яка захищається, повинна визначити, що протидіє суспільно небезпечному посяганню. Тобто, пересічний громадянин повинен, принаймні, у першому наближенні здійснити дії, які за своєю суттю є кримінально-правовою кваліфіка­цією, хоча й неофіційною.

Аналогічні дії повинен здійснити і громадянин, який реалізує своє право, закріплене у ст. 38 КК, на затриман­ня того, хто вчинив посягання, шляхом заподіяння йому фізичної шкоди. Ця норма називає особу, котра вчинила напад, «особою, яка вчинила злочин». Відповідний інсти­тут Загальної частини кримінального права прийнято іме­нувати «затриманням злочинця». Не вдаючись у те, на­скільки ці формулювання відповідають відомим консти­туційним положенням про презумпцію невинуватості (ч. 1 ст. 62 Конституції України) та ч. 2 ст. 2 КК, тим не менше зазначимо, що затримувати шляхом заподіяння шкоди можна лише особу, дії якої оцінені як злочинні. Таку оцін­ку знову ж, як і у разі необхідної оборони, спочатку — в момент вчинення діяння має дати не суд чи інший упов­новажений державою орган, а будь-який громадянин, що реалізує своє право на затримання злочинця.

У аналогічній ситуації опиняється також громадянин, котрий діє відповідно до ст. 60 Конституції України, яка вказує, що ніхто не зобов'язаний виконувати явно зло­чинні розпорядження чи накази. Визначити, що наказ або розпорядження є злочинними — означає оцінити їх як такі, які передбачені кримінальним законом як злочин, провести їх кримінально-правову оцінку.

Другий випадок, коли обов'язок провести криміналь­но-правову оцінку поведінки інших осіб покладається на окремих громадян, стосується приховування злочинів. Кримінальна відповідальність за приховування злочину настає лише за умови, що цей злочин є тяжким чи особли­во тяжким (ч. 1 ст. 396 КК). Таким чином, перш, ніж ви­значити, чи є кримінально караним заздалегідь не обіця­не приховування злочинів, потрібно провести криміналь­но-правову оцінку діяння, причетність до якого стає предметом кваліфікації. Причому тут знову ж таки зуст­річаємося із ситуацією, коли злочинним діяння іншої осо­би необхідно визнати ще до того моменту, коли це буде зроблено судом.

Нарешті, ще один випадок, коли визначення криміналь­но-правової норми, якою передбачено вчинене посягання, покладається не на спеціально уповноважених представ­ників державних органів, а на окремих громадян, пов'яза­ний зі справами приватного обвинувачення. Стаття 27 КПК встановлює перелік злочинів, справи про які порушуються не інакше, як за скаргою потерпілого. У вказаних випадках потерпілий має право подати скаргу як до органів внутрішніх справ або прокуратури, так і безпосередньо до суду. При цьо­му процесуальний закон не зобов'язує зацікавлену особу здійснювати кваліфікацію діянь, які особа вважає злочином. Верховний Суд України зайняв з цього питання іншу пози­цію. У п. 25 постанови Пленуму Верховного Суду України № 13 від 2 липня 2004 р. «Про практику застосування суда­ми законодавства у кримінальному судочинстві», яким пе­редбачені права потерпілих від злочину, вказується, що у скарзі потерпілого або його законного представника про притягнення до кримінальної відповідальності у порядку приватного обвинувачення мають бути чітко викладені не лише підстави для порушення кримінальної справи, зок­рема, обставини, час, місце, мотиви, наслідки вчинення зло­чину, а також його кримінально-правова кваліфікація.

За своєю суттю такий підхід не викликає особливих заперечень. Адже, не визначивши, що посягання перед­бачене конкретною статтею Особливої частини, неможли­во ані зробити висновок, що воно є злочинним, ані обрати спосіб захисту порушених прав, який полягає у зверненні до суду з проханням притягнути винного до кримінальної відповідальності.

Слід зазначити, що вказаним вище обмежується коло випадків, у яких кримінально-правову оцінку поведінці інших осіб повинні давати окремі громадяни. Не покла­дається на них обов'язок давати таку оцінку і власним діям чи бездіяльності — визначати якою нормою кримінально­го закону вони передбачені. Зокрема, усвідомлення осо­бою, яка вчиняє умисне посягання, першої інтелектуаль­ної ознаки цієї форми вини — усвідомлення суспільно не­безпечного характеру своєї дії або бездіяльності — не передбачає усвідомлення їх кримінальної протиправності.

У юридичній літературі висловлюються пропозиції вклю­чити до ознак вини знання суб'єктом протиправності діян­ня. Однак суб'єкт злочину може усвідомити проти-правність своєї дії або бездіяльності лише за умови, що він кваліфікував ним скоєне. Адже усвідомлення протиправ­ності дії чи бездіяльності — це не що інше, як усвідомлен­ня того, що діяння передбачене конкретною статтею нор­мативно-правового акта. Реалізація такої пропозиції оз­начатиме, що обов'язок кваліфікації буде покладено на будь-яку особу. В світлі висловленого вище погодитися з цим не можна. Крім того, у теорії кримінального права загальновизнано: презумпція знання кримінального зако­ну передбачає, що особа усвідомлює кримінальну протип-равність своєї поведінки лише у загальних рисах. Від гро­мадянина не вимагається знати конкретні норми, які він порушує. Аксіоматичним є положення, згідно з яким не­знання закону не звільняє від відповідальності. Досить того, що особа мала можливість ознайомитися з належно оприлюдненим нормативним актом.

Розглянемо серед суб'єктів кримінально-правової оцінки становище осіб, діяльність яких не тягне за собою правових наслідків. Спочатку зупинимося на тих, позиція яких

щодо кваліфікації скоєного повинна бути оцінена офіційними державними органами — повно­правними суб'єктами кримінально-правової кваліфікації. Насамперед — це захисник у кримінальній справі та обвинувачений. Не викликає сумніву, що вони не є суб'єк­тами офіційної кваліфікації. Але, разом з тим, їх повно­важення як учасників процесу виходять за межі того, що роблять суб'єкти неофіційної кваліфікації. Відповідно до ст. 221 КПК України обвинувачений або захисник вправі подавати клопотання про зміну кваліфікації злочину. Таке клопотання не є просто думкою стороннього громадяни­на. Воно створює для слідчого, прокурора, суду обов'язок погодитися із запропонованою кваліфікацією або, навпаки, не задовольнити клопотання, навівши при цьому мотиви свого рішення. Таким чином, кваліфікація, запропонова­на обвинуваченим та (або) його захисником, не будучи обов'язковою, тим не менше породжує для відповідних офіційних органів обов'язок реагувати на неї.

Щоправда, існуючий рівень значної частини працівників правоохоронних органів не дозволяє їм належно оцінити аргу­менти захисників у кримінальних справах. Переважно клопотання відхиляються без будь-якої аргументації. Показовою щодо цього є кримінальна справа, порушена проти Д., який обвинувачувався у тому, що, здійснюючи експертну оцінку орендної пла­ти за нежилі приміщення, які здавалися у оренду, її занижував. Декільком десяткам орендарів відповідний підрозділ Львівсько­го міськвиконкому сам зменшив розмір орендної плати, погодив­шись з експертним висновком. Приблизно у двох десятках ви­падків у цьому було відмовлено і більшість орендарів звернулися до судових органів. Господарський суд в усіх випадках зобов'язав міськвиконком переглянути розмір орендної плати, пославшись як на один з доказів на експертний висновок, при­чому жодне із судових рішень не було змінене.

Прокуратура Франківського р-ну м.Львова порушила щодо Д. кримінальну справу за фактом зловживання службовим ста­новищем. Наслідки цього злочину були визначені як різниця між розміром орендної плати, визначеної спочатку підрозділом міськвиконкому і згодом зменшеної відповідно до судових рішень. Слідство тривало понад рік з процесуальними порушен­нями. У даний період захисниками Д., серед яких був і автор цих рядків, подавалися десятки клопотань слідчому і прокуратурі, у яких ставилося питання також щодо правильності криміналь­но-правової оцінки дій підзахисного, насамперед, правомірності визнання його службовою особою, інкримінування йому як сус­пільно небезпечних наслідків шкоди, заподіяної виконанням законних судових рішень, низки інших положень. На кожне з клопотань отримана відповідь, однак жодного разу вона не була варта більшого, ніж папір, на якому надрукована: навіть спроби аналізу аргументів не простежувалося. Тим приємніше, що, відмовляючись від обвинувачення у залі судового засідання, прокурор у постанові навів ті ж міркування, на які посилалися за­хисники упродовж всього досудового слідства.

Постає також питання: чи наділені правом подавати клопотання щодо кваліфікації скоєного інші учасники процесу — підозрюваний, потерпілий, цивільний позивач та цивільний відповідач? Прямої відповіді на це КПК не дає, у його статтях (43^і, 49 — 51) вказано, що ці учасники процесу вправі заявляти клопотання. Однак, чи можуть стосуватися ці клопотання (як клопотання обвинувачено­го та захисника) кваліфікації скоєного, у нормах кримі­нально-процесуального законодавства не визначено. З його норм однозначно не можна встановити, чи це позиція за­конодавця, який у даній сфері обвинуваченому та його за­хиснику надає більші права, ніж іншим учасникам про­цесу, чи просто прогалини у викладенні відповідних норм. Шукаючи відповідь на це питання, належить враховува­ти такі обставини. По-перше, зацікавленість у тій чи іншій кваліфікації скоєного можуть проявляти всі учасники процесу. Адже від кваліфікації злочину залежить також обсяг їх прав. По-друге, оскільки законодавець не визна­чає, з приводу чого можна заявляти клопотання, то вони можуть стосуватися будь-яких питань, у тому числі й кваліфікації. По-третє, клопотання учасників процесу як такі не створюють правових наслідків, вони підлягають вирі­шенню органами досудового розслідування, прокуратури і суду. Тому й клопотання з приводу кваліфікації не ство­рюють небезпеку неправильного вирішення справи, навпа­ки, вони можуть допомогти відповідним державним органам або ж впевнитися у правильності проведеної ними кваліфікації, або ж усунути допущені помилки. Нарешті, розгляд по суті клопотань потерпілого, цивільного пози­вача та цивільного відповідача щодо кваліфікації у ході процесу сприятиме підвищенню авторитетності прийня­тих рішень, обмежить підстави для подання скарг на вироки суду. Тому, вважаємо, орган дізнання, слідчий, прокурор та суд повинні розглядати клопотання щодо квалі­фікації посягання усіх учасників процесу та вирішувати їх по суті, даючи аргументовану відповідь.

Становить інтерес значення правової оцінки посяган­ня, яке здійснюють фахівці у галузі права, що їх офіційно залучають до дачі висновку в справах, до яких зверта ються за консультаціями слідчі, прокурори, судді. Поши­рена думка, що експертиза з питань кваліфікації не може бути проведена. Не може бути залучений до кримінально-правової кваліфікації фахівець у галузі права і як спе­ціаліст, оскільки відповідно до ст. 128^і КПК він бере участь лише у проведенні слідчих дій.

Загалом такий підхід вважається правильним. Адже особа, яка проводить дізнання, слідчий, прокурор, суддя повинні самі знати право та вміти його застосовувати і не залучати до вирішення суто професійних питань інших осіб. Крім того, кваліфікація є частиною процесу застосу­вання правових норм — державно-владної діяльності, яку можуть здійснювати тільки працівники відповідних дер­жавних органів.

Оцінка скоєного усіма іншими особами — які жодним чином не залучені до справи — науковців, студентів, інших громадян, має лише інформативне значення, цінна своєю аргументованістю, логічністю. Суб'єкти «офіційної» кваліфікації не зобов'язані реагувати на неї.

У зв'язку з поділом суб'єктів кваліфікації на види слід звернути увагу ще на одну обставину. Офіційна кваліфі­кація завжди стосується лише тих дій, які вже вчинені, вона є ретроспективною. Орган дізнання, слідчий, прокурор, суд оцінюють факти минулого часу, які не лише відбу­лися, а й зафіксовані в установленому законом порядку. В той же час неофіційній правовій оцінці можуть піддава­тися факти і минулого, і майбутнього. Нерідко громадя­нин перед тим, як вчиняти ті чи інші дії, замислюється над їх правомірністю, відповідністю чи невідповідністю кримінальному закону. Тим самим проводить криміналь­но-правову оцінку ще не вчинених, можливих дій. При цьому перспектива кримінальної відповідальності або ут­римує від вчинення злочину, або ж ігнорується. Ще одним з видів такої перспективної кваліфікації є правова експер­тиза проектів нормативно-правових актів, у ході якої про­гнозується можливість вчинення діянь, заборонених кри­мінальним законом, внаслідок прийняття відповідних норм, а також проектів управлінських рішень, господарсь­ких угод.

Зміст кваліфікації — це те, що складає її сутність, з приводу чого вона розпочинається і заради чого здійснюється. її змістом є оцінка скоєного з точки зору кримінального закону як злочину чи незлочинної поведінки. Для цього здійснюється вибір статті (статей) кримінального закону, яка передбачає дане діяння, доказування того, що застосуванню у конкретно­му випадку підлягає саме ця стаття (статті), юридичне оформлення та закріплення висновку про оцінку скоєно­го. Таким чином, за своїм змістом кримінально-правова кваліфікація полягає у правозастосовній діяльності, у встановленні відповідності між абстрактною нормою кри­мінального закону і конкретним випадком. З наведеного випливає, принаймні, два висновки, що стосуються змісту кримінально-правової кваліфікації.

Перший полягає у тому, що кримінально-правова ква­ліфікація є частиною всієї правової кваліфікації. Кожне діяння, стосовно якого здійснюється кримінально-право­ва кваліфікація, оцінюється з позицій не лише криміналь­ного закону, а й нормативних актів інших галузей права. Висновок про відсутність у скоєному ознак злочину може викликати подальшу оцінку скоєного як діяння, що зна­ходиться взагалі поза межами правового регулювання; як правомірного вчинку; як правопорушення, відповідальність за яке передбачене іншими галузями права.

Другий же висновок зводиться до того, що кримінально-правова кваліфікація не полягає лише у кваліфікації злочи­ну. Про те, що скоєне може кваліфікуватися саме як злочин, можна твердити лише після закінчення другої стадії проце­су кваліфікації, коли буде доведена наявність ознак складу конкретного злочину. Кримінально-правова кваліфікація здійснюється щодо будь-якого діяння, яке містить хоча б фор­мальні ознаки злочину, має з ним зовнішню подібність. Адже такій кваліфікації підлягають і випадки необхідної оборо­ни, і малозначні посягання, і заподіяння шкоди за відсут­ності певних елементів чи ознак складу злочину.

Отже, можна стверджувати, що поняття «правова ква­ліфікація», «кримінально-правова кваліфікація» та «кваліфікація злочину» співвідносяться як загальне, особли­ве і одиничне. Причому про те, що мала місце кваліфіка­ція саме злочину, можна твердити тільки після завершен­ня процесу кваліфікації.

У зв'язку з цим постає питання про підстави та приводи для початку кримінально-правової кваліфікації діян­ня. У кримінально-процесуальному праві воно вирішуєть­ся як питання про підстави та приводи для порушення кримінальної справи. Безперечно, такий підхід має раці­ональне зерно, адже кримінальна справа не може бути порушена «взагалі», вона може бути порушена лише за певною статтею кримінального закону. Тобто, на момент порушення кримінальної справи має бути здійснена хоча б первісна, наближена кваліфікація діяння. Однак пов'я­зувати початок кваліфікації тільки з порушенням кримінальної справи було б невірно. Адже вона повинна здійсню­ватися ще до порушення справи, у ході первісної перевірки матеріалів, що надійшли у розпорядження правоохорон­них органів. Тому, видається, підставою для проведення кримінально-правової кваліфікації є отримання уповноваженим органом будь-якої інформації про діяння, яке містить ознаки злочину.

Значення правильної кримінально-правової кваліфікації

Правильна діяльність — така, під час котрої дотримуються існуючих правил та норм, результат якоївідповідає дійсності, є істинним. Кримінально-правову кваліфікацію слід вважати правильною тоді, коли вона здійснена на підставі повного, всебічного і об'єктивного дослідження фактичних обставин справи та застосування криміналь­ного закону відповідно до загальновизнаних принципів кваліфікації.

Існує презумпція правильності кваліфікації. Вона ба­зується на припущенні, що всі працівники правоохоронних органів, які здійснюють кримінально-правову оцінку діянь громадян, знають кримінальний закон та правила його застосування, дотримуються вимог кримінально-про­цесуального законодавства при дослідженні фактичних обставин справи, виконують сумлінно свої повноваження. Очевидно, значення (роль) кримінально-правової кваліфікації можна охарактеризувати шляхом вказівки на ті питання, вирішення яких обумовлене проведеною кваліфікацією. Причому це можна зробити лише для тих випадків, коли вона буде правильною. Неправильна кримінально-правова кваліфікація тягне за собою таке ж помилкове ви­рішення інших матеріально-правових, процесуальних, кри­мінологічних та криміналістичних питань. - найширше коло питань, вирішення яких обумовлене кримінально-правовою кваліфікацією, стосується матеріального кримінального права. Тим самим ще раз підтверджується, що кваліфікація — це інститут у своїй основі криміналь­но-правовий. Причому значення правильної кваліфікації виявляється стосовно застосування як диспозиції, так і санкції кримінально-правової норми.

Аналіз кримінального законодавства дозволяє конста­тувати, що правильна кримінально-правова кваліфікація:

—є передумовою оцінки характеру і ступеня суспіль­ної небезпеки вчиненого посягання;

—пов'язана з визначенням ступеня суспільної небез­пеки скоєного злочину;

—виступає запорукою успішного вирішення питання про відповідальність за причетність до злочину. Відпові­дальність за заздалегідь не обіцяне приховування злочи­ну настає лише тоді, коли такі злочини кваліфіковані за певними статтями Особливої частини;

детермінує вирішення питань, пов'язаних із звіль­ненням від кримінальної відповідальності. Таке звільнен­ня можливе з врахуванням суспільної небезпеки вчинено­го злочину та покарання, яке може бути призначене за Кваліфікація злочинів — це результат кримінально-правової оцінки діяння органами дізнання, досудового розслідування, прокуратури і суду, внаслідок чого констатовано, що скоєне є злочином, визначена норма(и) кримінального закону, яка(і) передбачає(ють) відповідальність за вчинене, встановлена відповідність між юридично значущими ознаками посягання і ознаками злочину, передбаченими законом, та процесуаль­но закріплений висновок про наявність такої відповід­ності.

Визначення, наприклад, поняття кваліфікації діяння, вчиненого у стані необхідної оборони, має містити вказів­ки на його специфічні ознаки. Враховуючи їх, можна за­пропонувати таку дефініцію. Кваліфікація діяння, вчиненого у стані необхідної оборони — це вид кримінально-правової кваліфікації, при проведенні якої встановлено скоєння діяння, формально передбаченого криміналь­ним законом, та наявність ознак необхідної оборони, внаслідок чого зроблено висновок, що вказане діяння вчинено за обставини, яка виключає його злочинність.

Поиск по сайту: