Типологія, її зміст і завдання

У процесі розвитку зіставного мовознавства від нього поступово відокремилися інші різновиди міжмовних досліджень — типологія, характерологія й універсологія.

У мовознавстві немає єдиного загальноприйнятого тлумачення терміна типологія. Найпоширенішим є трактування її як розділу мовознавства — лінгвістичної типології, або типології мов. Однак і словосполучення лінгвістична типологія не має однакової інтерпретації. Більшість мовознавців тлумачить її як учення про типи мов, які встановлюються шляхом їх порівняння (зіставлення). Вони вважають типологію передусім класифікаційною наукою: розділом мовознавства, який досліджує принципи й опрацьовує способи класифікації мов [Ахманова 1966: 476]. Згідно з таким визначенням типологія акцентує на спільному в різних мовах. Як зазначав І. І. Мєщанинов, «спільними для всіх мов є не лише відношення між словами у складі речення, а й такі передавані мовою поняття, як предметність і дія, суб’єкт, предикат, об’єкт, атрибут з їхніми модальними відтінками тощо. Це спільне для всіх мов береться за основу типологічних зіставлень саме тому, що граматична форма його виявлення на конкретному мовному матеріалі не дає єдиної схеми» [ Мєщанинов 1958: 5].

Є широке і вузьке розуміння типології. У широкому розумінні типологія мови — це сфера мовознавства, яка порівнює мови з метою виявлення загальних закономірностей мовної будови. Саме так інтерпретують типологію представники Празької лінгвістичної школи. На їхню думку, типологія враховує загальну структуру мови: уникаючи звернення до ізольованих рис подібності і відмінності, типологія розглядає всі особливості мови в їх ієрархії.

Деякі вчені навіть вважають, що до типології можна віднести будь-яку констатацію подібностей і відмінностей. А Дж. Елліс до неї відносить ще й теорію перекладу, діалектологію, запозичення та ін., які, маючи тісний зв’язок із лінгвістичною типологією, е об’єктом дослідження й інших наукових дисциплін [Ellis J. Е. 1966].

Вузьке тлумачення типології обмежується характеристикою будови певних мов чи окремої мови і навіть окремих її рівнів. Прикладом такого розуміння типології є формулювання назв праць:

- Лекомцева М. И. «Типология структур слога в славянских язьїках». — М., 1968;

- Раевский М. В. «К вопросу о типологии консонантньіх систем современньїх германских язьїков» // Структурно-типологическое описание современньїх германских язьїков. — М., 1966.

Існує ще тлумачення типології як «принципу організації мовного матеріалу», який уможливлює формування списку типологічних рис якоїсь мови і таким чином визначає її місце в типологічній класифікації. Наприклад, назва статті Охотіна Н. В. «К типологичес-кой характеристике язика суахили».

Незважаючи на розбіжність у трактуванні типології, в усіх її інтерпретаціях спільним є порівняльне вивчення структурних і функціональних властивостей мов. Це дає змогу виявити структурну спільність певних сукупностей мов і на цій основі створити їх типологічну класифікацію, а також вивчити специфіку мов на тлі тих спільних рис, що властиві певній групі мов або всім мовам. Кожна мова має риси, які властиві всім мовам світу, певній групі мов, а також риси, властиві тільки цій мові, тобто універсальні, типологічні й індивідуальні. Специфіка кожної мови полягає не лише в її індивідуальних рисах, а й у тому, як заломлюються в ній спільні з іншими мовами чи характерні для всіх мов риси. Отже, метою типологічних досліджень є:

· ідентифікувати і класифікувати відповідно до спільних і відмінних ознак досліджувані явища;

· визначити ізоморфні та аломорфні ознаки в зіставлюваних мовах;

· встановити на основі ізоморфних рис типові мовні структури і типи мов;

· представити на основі отриманих даних реальну наукову класифікацію мов світу [Korunets 1995: 7—8].

З урахуванням різних розумінь типології сформульовано її визначення.

Мовна типологія (грец. typos — форма, зразок і logos — слово, вчення) — порівняльне вивчення структурних і функціональних властивостей мов незалежно від характеру генетичних відношень між ними.

На сучасному етапі виокремилося кілька різновидів типології. Залежно від обсягу досліджуваного матеріалу розрізняють загальну і конкретну типології. Загальна типологія вивчає найзагальніші проблеми, пов'язані з виявленням сукупності спільних рис, що характеризують усі мови світу, тобто спільні властивості, спільні зміни, спільні процеси у мовах незалежно від їх генетичної природи (наприклад, спільні риси у структурі фонологічних систем, спільні риси у структурі тексту тощо).

Конкретна (часткова) типологія досліджує проблеми вужчого характеру, тобто типологічні характеристики однієї мови або обмеженої групи мов. За Г. В. Колшенським, конкретна типологія вивчає окремі рівні або елементи мовної структури. Щодо рівнів мови в лінгвістичній типології виокремлюють фонетичну, фонологічну, морфологічну, синтаксичну та інші типології. У фонетичній типології виділяють як окремі підрозділи суперсегментну типологію, предметом якої є зіставне вивчення інтонації, тону, наголосу, і символічну типологію, яка досліджує звукосимволізм. Типологію, яка вивчає рівні мови, називають рівневою, або аспектною.

Вихідним матеріалом і для загальної, і для конкретної типології є спільність семантики або функцій одиниць, а не спільність матеріальної форми, що є вихідним матеріалом для порівняльно-історичних досліджень. Наприклад, система особових займенників, система суфіксальних морфем для творення назв діяча в різних мовах тощо.

Залежно від кількості розглядуваних мов розрізняють

універсальну типологію, яка намагається охопити всі мови світу, і спеціальну, що розглядає конкретні мови.

З огляду на спрямування дослідження на виявлення структурних чи функціональних рис мов виокремлюють

структурну типологію, яка вивчає внутрішню організацію мови як системи, і функціональну, що розглядає мови і мовні явища крізь призму функцій і сфер уживання.

Структурну типологію залежно від напряму дослідження поділяють на формальну і контенсивну.

Формальна типологія орієнтується тільки на план вираження, контенсивна (змістова, семантична) — на семантичні категорії мови і способи їх вираження. Прикладом формальної типології є дослідження австралійського мовознавця А. Кейпелла. Він усі мови поділив на дві групи: мови з переважним розвитком іменної морфології і мови з розвинутішою дієслівною морфологією. В основі цих типів лежить різна концептуалізація світу їхніми носіями — орієнтація на предметний і на подійний аспекти.

Деякі вчені, наприклад С. Д. Кацнельсон, контенсивну типологію трактують як типологію змістового аспекту мови. Однак поширенішим є погляд на контенсивну типологію як на різновид типологічних досліджень, що вивчають формальний бік мови в безпосередньому зв’язку з передаваним у ній змістом. Контенсивну типологію в цьому сенсі можна було б назвати змістово зорієнтованою лінгвістичною типологією [Климов 1983: 3—4, 206]. Контенсивна типологія вибирає спрямованість дослідницької процедури від значення до форми. Вона являє собою оптимальну реалізацію поняття whole-system typology К. Вьогліна, створюючи тим самим пряму аналогію цільносистемному охопленню мови. Отже, в контенсивній типології типологічні категорії виділяються на семантичній основі. Вибраний семантичнии інваріант служить метамовою для порівняння. Контенсивний підхід означає виявлення формальних засобів на основі вибраної одиниці значення [Серебренников 1976]. По суті контенсивний підхід є ономасіологічним підходом. Тому-то деякі вчені замість термінів формальна і контенсивна типологія вживають терміни семасіологічна й ономасіологічна типологія.

За метою дослідження розрізняють:

· інвентаризаційну типологію, предметом якої є констатація структурних подібностей і відмінностей між мовами;

· імплікаційну типологію, яка інтерпретує системи мов у плані сумісності/несумісності структурних характеристик і в плані переважання певних рис (надання переваги певним типам структурної доцільності як мовних систем узагалі, так і окремих їхніх рівнів);

· таксономічну (класифікаційну) типологію, яка здійснює класифікацію мов за певними типами.

Віднесення мов до певного типу на основі інвентаризаційно-типологічних даних є предметом фрагментарної типології (subsystem typology), і таксономічна належність мови в цьому разі є ковзкою, змінною. Віднесення мови до певного типу на основі імплікаційно-типологічних даних — предмет цільносиcmемної типології (whole-system typology) і належність мови до певного типу в цьому випадку має стабільний характер. Г. П. Мельников опрацював ще домінантну типологію, яка визначає мовний тип на основі домінантних ознак [Мельников 1972].

Типологічна характеристика мови змінна. З часом мова може втрачати деякі типологічні риси (наприклад, утрата носових голосних у слов’янських мовах, за винятком польської; втрата двоїни в більшості слов’янських мов; зміна характеру наголосу: тональний -» силовий, фіксований -» нефіксований тощо, перехід синтетизму в аналітизм тощо). Ці питання є предметом історичної типології, яка вивчає принципи еволюції мовних типів.

Сутність і завдання історичної типології вперше обґрунтував американський дослідник Дж. Грінберг («Лінгвістична типологія: історичний і аналітичний огляд»), здійснивши спробу сформулювати основні методичні проблеми вивчення різних типів динамічних процесів включно зі зміною типу мови. Діахронічну типологію він виокремив як особливий напрям досліджень, предметом якого є виявлення загальних закономірностей, що характеризують зміни різного обсягу і різної значеннєвості у формальній і контенсивній структурі мови, а також в особливостях її функціонування.

Одні зміни в мові, наприклад перехід іменників із однієї відміни до іншої, поява певної часової форми, перехід якогось звука в інший звук тощо, мають частковий характер, стосуються лише окремих явищ або мікросистем. Інші зміни, скажімо, перетворення триморфемного слова в одноморфемне, утрата узгодження залежного слова з головним у роді, числі й відмінку і заміна його приляганням в атрибутивних словосполученнях, як то сталося в англійській мові в XV ст., мають глибокий характер і стосуються всієї структури мови. Так, заміна узгодження приляганням є одним із критеріїв, що характеризують новоанглійський період. Зміна триморфемного слова в одноморфемне відбулася не тільки в англійській мові, а й у санскриті, давньогрецькій, латинській, праслов’янській, давньогерманській мовах (колись усі слова мали триморфем-ну структуру; пор.: укр. неб-ес-а, ім-ен-а, рос. врем-ен а, лат. hom-in-is «людина», virt-ut-em «добродія»). Отже, триморфемну структуру можна розглядати як одну з типологічних характеристик морфемної структури цих мов у давній період.

У сучасних мовах збереглися лише сліди колишньої типології. Іменники сучасних мов переважно мають одноморфемну або двоморфемну структуру (англ. spring «весна», франц. riviere «ріка», ісп. ciudad «місто»). Така зміна типологічних ознак давніх мов, що відбувалася за подібними закономірностями, спільними для багатьох мов, і привела до зміни їхніх типологічних рис, названа М. М. Гухман діахронічною типологічною константою. Вона вважає виявлення змін, які мають константний характер, найсуттєвішим завданням історичної типології. Отже, діахронічні константи — це аналогічні процеси зміни структури багатьох мов, які зумовлюють суттєві подібні зміни в їхній типології і тому тісно пов’язані з їх періодизацією (використовуються для періодизації мов).

Історична змінність типологічних рис мови спричиняє виникнення в ній ознак різних типів. Будь-яку мову можна розглядати як таку, що перебуває в русі від одного типу до іншого. Тип мови визначається на основі типових рис, які переважають. У цьому аспекті важливою є квантитативна типологія, яка оперує не абсолютними якісними параметрами, а статистичними індексами, що відображають ступінь наявності в різних мовах певної якісної ознаки. Ці ознаки можна представити на шкалі типологічних ознак (індекс син-тетичності/аналітичності, індекс префіксації тощо).

Предметом ареальної типології є дослідження спільних типологічних рис мов певної території (певного ареалу). Так, балканський мовний союз, до якого належать грецька, албанська, румунська, болгарська, македонська, сербська, хорватська і частково турецька мови, характеризується, як правило, такими спільними ознаками:

1) збігом форм родового і давального відмінків (за наявності в мові категорії відмінка),

2) наявністю постпозитивного артикля,

3) відсутністю інфінітивної форми дієслова,

4) описовим оформленням форми майбутнього часу (за допомогою дієслова зі значенням «хотіти»),

5) утворенням числівників від одинадцяти до дев’ятнадцяти за моделлю «один + на + десять»,

6) наявністю зредукованого голосного.

Крім цього, названі мови помітно прямують від синтетичної до аналітичної будови і мають багато спільного в лексичному складі. Навчання іноземних мов потребує дослідження g опису основних типологічних особливостей усіх рівнів іноземної й рідної мов, що передбачає виявлення важливих структурних відмінностей іноземної мови від рідної, з якою постійно порівнюють іноземну мову І від якої відштовхуються. Цей вид дослідження отримав назву порівняльна типологія рідної та іноземної мов. Однак такий термін є невдалим, оскільки дублює термін зіставна (контрастивна) лінгвістика.

Типологічний підхід до вивчення мов слід відрізняти від генетичного й ареального. Вперше наголосив на цьому Дж. Грінберг, який продовжив починання Е. Ceпіра у сфері типологічних досліджень морфології. Генетичне (порівняльно-історичне) мовознавство має справу зі спорідненими мовами, ареальне — зі «свояцтвом» мов, а типологічне — з ізоморфізмом. Генетичне мовознавство досліджує процеси мовної дивергенції, ареальне — процеси мовної конвергенції, а типологічне — процеси паралельної зміни мов. Предметом генетичного мовознавства є структурні й матеріальні елементи споріднених мов, збережені в процесі дивергенції прамовного стану; ареального — структурні й матеріальні елементи, набуті мовами в процесі їх конвергенції, типологічного — структурні й матеріальні елементи мовного ізоморфізму, незалежні від процесів дивергенції чи конвергенції і зумовлені належністю мов до особливих типологічних класів. Типологічно однорідними бувають і генетично віддалені мови. Так, номінативні австралійські мови північно-західного узбережжя Австралії є близькоспорідненими з сусідніми з ними ергативними [Hale 1974: 759]. Спорідненими є багато сімей америнд-ських мов, які належать до різних мовних типів — номінативного, ергативного й активного.

Типологічна класифікація, на відміну від генеалогічної, не має конкретного зв’язку з історією. Вона є умовною: залежно від критерію чи сукупності критеріїв вона дає різні результати. Наприклад, якщо за основу взяти лабіалізацію голосних, то французьку і німецьку мови віднесуть до одного класу, а англійську й італійську — до іншого. У типологічній класифікації кількість груп мов і їх склад буде різним залежно від кількості і певного вибору мовних фактів» використаних для зіставлення [Гринберг 1968]. У мовознавстві дискусійним є питання про правомірність поняття типології близькоспоріднеиих мов. Так, І. Ф. Вардуль вважає, що типологія «повністю абстрагується від генетичних і ареальних зв’язків між мовами», а це означає, що «такі вирази, як типологія слов’янських мов або типологія мов Південно-Східної Азії, є, суворо кажучи, некоректними» [Вардуль 1985: 26]. Затяті мовознавці, як, наприклад, Т. 0. Рєпіна, з цим не погоджуються, вважаючи, що близькоспоріднені мови можуть і повинні стати предметом типології [Репина 1996: 17]. Такої ж думки дотримується Р. О. Будагов: «Подібні дослідження можливі й необхідні» [Будагов 1985: 135].

Нині типології споріднених мов присвячено чимало досліджень. Так, М. С. Трубецькой виділив такі ознаки індоєвропейських мов:

· відсутність гармонії голосних;

· кількість приголосних на початку слова не більша від кількості приголосних всередині слова;

· слово не обов’язково починається з кореня;

· форми творяться не тільки за допомогою афіксації, а й за допомогою чергування голосних усередині слова;

· поряд із чергуванням голосних певну роль у творенні граматичних форм відіграє вільне чергування приголосних;

· підмет перехідного дієслова трактується так само, як підмет неперехідного (переказано за [Бенвенист 1963: 47—49]).

Подібну спробу виявити всі особливості, якими відрізняються індоєвропейські мови від інших, зробив П. Гартман [Hartmann 1956]. Проте не можна спільні риси споріднених мов інтерпретувати як певний мовний тип. Так, наведені Трубецьким шість ознак індоєвропейських мов Е. Бенве-ніст виявив у мові такелма. Очевидно, вони є і в інших мовах. Цих ознак достатньо для протиставлення індоєвропейських мов семітським, кавказьким, фіно-угорським, але не всім іншим. Звідси Е. Бенвеніст робить висновок: генеалогічна класифікація не зводиться до типологічної: структурна спорідненість може бути результатом як спільного походження, так і незалежного розвитку декількох мов, між якими немає жодного генетичного зв’язку [Бенвенист 1963: 49]. Інша річ, що типологія може прислужитися порівняльно-історичному мовознавству, оскільки відкриває закони передбачуваності явищ, які лежать в основі фонологічних і морфологічних явищ: наявність А передбачає наявність чи відсутність В. Так, існують мови, в яких немає складів, що починалися б із голосних, але нема мов, у яких не було б складів, які починаються з приголосних, або складів, які б закінчувалися на голосні. Є мови без фрикативних звуків, але немає мов без проривних. Не існує мов, у яких було б протиставлення власне проривних і африкат, наприклад [1;] — рв], але не було б фрикативних, наприклад [в]. Немає мов, де були б лабіалізовані голосні переднього ряду, але не було б лабіалізованих голосних заднього ряду. Вільний динамічний наголос і незалежне протиставлення довгих і коротких голосних у межах однієї фонологічної системи не сумісні. Такі спостереження вносять корективи в теорії і гіпотези порівняльно-історичного мовознавства щодо структури різних рівнів прамови. Так, уявлення про протоіндоєвропейську мову як мову, яка мала тільки один голосний звук, не знаходить підтвердження в засвідчених мовах земної кулі. Не підтверджена й теорія про наявність у протоіндоєвропейській мові трьох співвідносних фонем— <ї> — <<і> — <сїь>, оскільки немає мови, де б у парі <і> — <сі> додавалася дзвінка придихова <сіь>, тоді як <£>, <(і> і <^> часто трапляються без порівняно рідко вживаної <(!*'>. Тому необхідно переглянути питання про фонематичну сутність <І>, <с!>, <сіь> у протоіндоєвропейській мові. Передбачуване співіснування фонем «придихова голосна + <1і> або інша ларингальна приголосна», також є сумнівним у світлі фонологічної типології. З іншого боку, думки, які передували ларингальній теорії або заперечували її (не визнавали жодного [Ь] в індоєвропейській мові), суперечать даним типології: переважно мови, в яких розрізняються пари дзвінких — глухих, придихових — непридихових фонем, мають фонему <1і>. Компаративіст, реконструюючи фонологічну систему певного доісторичного періоду якоїсь мови, повинен враховувати ці положення типології, щоб не припуститися неправильних архетипів. Реалістичним підходом до техніки реконструкції, вважає Р. Якобсон, є ретроспективний рух від одного стану мови до іншого і структурне дослідження кожного з цих станів із погляду даних типології мов [Якобсон 1963: 102 104]. Отже, аналіз збігів і розбіжностей в історії споріднених або сусідніх мов дає багато важливих відомостей, необхідних для порівняльно-історичного мовознавства.

Поиск по сайту: