Універсологія

У теорії і практиці лінгвістичних досліджень усе виразніше простежується відмежування від власне типології універсології.

Універсологія (лінгвістика універсалій) — напрям досліджень, зорієнтований на виявлення найзагальніших структурних характеристик мови, які виокремлюють її з-поміж інших природних і штучних сигнальних систем.

Так, у всіх мовах є голосні і приголосні фонеми. Факт наявності голосних і приголосних має загальний, універсальний характер. У переважній більшості мов є форма теперішнього часу дієслова. І хоча, наприклад, в англійській мові існує дві форми, рівнозначні українському теперішньому часу, а в українській, російській, французькій і німецькій мовах тільки одна, все одно форма теперішнього часу має загальний, універсальний характер. У всіх мовах світу думки виражаються реченнями. У кожній мові є власні імена. Такі спільні для всіх або для більшості мов риси називають універсаліями. Думка про універсальність мовних явищ бере свій початок від античних граматик. У 16 ст. виник термін універсальна граматика (grammatica universalis). З появою в 1660 р. у Франції «Загальної і раціональної граматики Пор-Рояль* А. Арно й К. Ласло цей термін закріпився в лінгвістиці. Універсальна граматика ставила своїм завданням дослідити ті логічні принципи, які лежать в основі всіх мов.

Однак справжні дослідження універсалій відносять до середини XX ст. У 1957 р. на VIII Міжнародному конгресі лінгвістів в Осло Р. Якобсон виголосив доповідь про значення універсалій для порівняльно-історичного мовознавства. У 1961 р. у Нью-Йорку відбулась конференція, спеціально присвячена універсаліям, де було обговорено «Меморандум про мовні універсали» Дж. Грінберга, Дж. Дженкінса, Ч. Осгуда. У меморандумі розглянуто універсали різних типів, показано сферу дії універсалій і намічено програму подальших їх досліджень.

Мовні універсали визначають на основі трьох параметрів:

1) спільність властивостей усіх мов на відміну від «мови* тварин;

2) сукупність змістових категорій, що виражаються певними засобами в мові; 3) спільність властивостей самих мовних структур.

Прикладом мовної універсали першого типу може бути така: людською мовою можна легко породжувати й сприймати нову інформацію; другого — в усіх мовах виражені відношення між суб’єктом і предикатом, є категорії посесивності, оцінки, множинності. Найбільша кількість універсалій належить до третього типу: в мові не може існувати менше десяти і більше вісімдесяти фонем; якщо в мові є троїна, то обов’язково є й двоїна; якщо є протиставлення приголосних за твердістю/м’якістю, то немає поліфонії голосних; якщо слова тільки односкладові, то вони одно-морфемні і в мові наявний музикальний наголос; якщо в мові є флексія, то є й дериваційний афікс; якщо в мові суб’єкт стоїть перед дієсловом і об’єкт стоїть перед дієсловом, то в ній є відмінки; якщо в мові є прийменник і немає післяйменника, то іменник у родовому відмінку розташовується після іменника в називному відмінку; якщо в мові є категорія відмінка, то є й категорія числа. Існують також універсали, які стосуються всіх рівнів мови, наприклад для будь-якого протиставлення маркований член трапляється рідше, ніж немаркований.

Універсалії показують, що в мові може бути і чого в мові не може бути. Іншими словами, вони визначають ті обмеження, які накладаються на мову, і демонструють спільність принципів побудови всіх мов. Очевидно, універсали зумовлені особливостями фізіологічної будови мовленнєвого апарату (фонетичні універсали) й існуванням єдиних для всього людства способів осмислення дійсності.

Існує кілька класифікацій універсалій, за основу яких взято різні критерії. За методикою встановлення розрізняють:

— дедуктивні універсали (встановлюються шляхом припущення і є обов'язковими для всіх мов);

— індуктивні (встановлюються емпірично і є в усіх відомих мовах).

За поширенням у мовах виокремлюють:

— абсолютні, повні (які не мають винятків);

— статистичні, неповні (позначають явища високого ступеня ймовірності, але не охоплюють усі мови; їх ще називають фреквенталіями).

З огляду на характер універсалій виділяють:

— прості, елементарні, які констатують наявність або відсутність чогось {у всіх мовах є X);

— складні, імплікаційні, які визначають певну залежність між різними явищами (якщо в мові єХ,тов ній є У).

За часовим критерієм розрізняють:

— синхронічні (характерні для сучасного стану мов);

— діахронічні (стверджують однакові закономірності змін у всіх мовах). Наприклад: найпізніший дієслівний час — майбутній; спершу виникають вказівні, особові й питальні займенники, а відтак зворотні, присвійні, неозначені й заперечні. Діахронічний характер мають переважно лексико-семантичні універсали, як-от: в усіх мовах слова зі значенням «тяжкий» (вага) набувають значення «трудний*, слова зі значенням «довгий* — «тривалий» (час), слова зі значенням «короткий, невеликої довжини» — «нетривалий», слова зі значенням «гіркий» (смак) — «сумний, болісний, печальний», слова зі значенням «солодкий» (смак) — «приємний», слова зі значенням «кислий» — «який виражає незадоволення, сумний, тужливий», слова зі значенням «твердий» — «стійкий, непорушний* (про людину, характер, слова тощо), слова зі значенням «м’який* — «лагідний, покірливий» і «приємний для сприйняття, не різкий» (про звук, голос, погляд, рух, усмішку), слова зі значенням «гострий» — «який сильно діє на органи відчуття» (про смак, запах) і «розвинутий, витончений, рафінований» (про слух, зір, пам’ять), слова зі значенням «тупий, невідточений* — «розумово обмежений», слова зі значенням «тяжкий* (про вагу) — «який спричиняє фізичні й душевні страждання* і «який виявляється у вищому ступені* (спека, хвороба, горе), слова зі значенням «легкий* (про вагу) — «простий, доступний для розуміння, не важкий для виконання», слова зі значенням «пустий* (незаповнений) — «неглибокий, незмістовний*, слова зі значенням «тонкий* — «витончений, вишуканий, елегантний* тощо. Спостерігаються й однакові фонетичні зміни. Так, чергування [к] — [ч] було характерним для давньоруської, староанглійської, шведської та інших мов. Редукція закінчень у ненаголошених складах мала місце в багатьох мовах світу. Діахронічні універсали мають велику прогностичну силу: дають змогу прогнозувати зникнення одних явищ і появу інших. Вони також допомагають реконструювати колишні мовні факти. Дж. Грінберг постулює ідею про можливість відображення будь-якої діахронічної зміни на синхронному зрізі (встановлює відповідність діахронічних універсалій з універсаліями синхронного типу) [Гринберг 1972: 231—245]. Особливо інформативними вважають статистичні й імплікаційні універсали.

Універсали й унікалії — два полюси на шкалі подібностей і відмінностей мов. Немає мов, які б не мали спільних ознак зі всіма іншими мовами, але немає й мов, які б не мали власних, властивих тільки їм рис. Універсологія змикається із загальним мовознавством, яке вивчає загальні закономірності будови мови, а вивчення унікалій є предметом конкретного мовознавства. «Універсальна граматика, — зауважує Дж. Ді П’єтро, — охоплює всі основні властивості мови, а конкретна — відображає унікальні інтерпретації цих властивостей кожною конкретною мовою* [Ди Пьетро 1989: 89].

Знання універсалій необхідне мовознавцям, які працюють у галузі ареальної лінгвістики, типології та історичної реконструкції. Стверджувати про ареальне зближення, генетичну близькість чи запозичення мовного явища можна лише тоді, коли доведено, що це не є універсалією. Ґрунтовно досліджував універсали Б. А. Успенський. У додатку до своєї книжки «Структурна типологія мов» [Успенский 1965] він представив 139 універсалій із фонології та граматики. У 1966 р. в Москві відбулася конференція з проблем вивчення універсалій, матеріали якої опубліковано в збірнику «Мовні універсалії й лінгвістична типологія» («Язьі ковьіе универсалии и лингвистическая типология») Значний внесок у теорію універсалі# зроблено Ю. В. Рождественським (виділив до 200 універсалій), В. 3. Панфі-ловим, Б. О. Серебренниковим та В. М. Ярцевою.

Теорія універсалій еволюціонувала від пошуків поверхневих і відтак імплікаційяих універсалій у синхронії до пошуків діахронічних універсалій і широких типологічних зіставлень способів реалізації однієї й тієї самої змістової універсалії. В останні роки помітним є звернення дослідників до універсалій тексту і порядку компонентів у синтаксичних структурах. Вихід за межі внутрішньоструктурної інтерпретації зумовлює нові можливості пояснення дії універсалій: соціальні причини, кодифікація, поява писемності…

Розглянувши співвідношення зіставного (контрастивного) мовознавства, типології, характерології й універсології, можна зробити висновок, що відмінність між ними головним чином полягає в розподілі завдань. Завданням типології передусім є виявлення ізоморфізму мов, що об’єднує їх у певні типологічні класи. Явища аломорфізму типологія використовує також, але як критерії, які виокремлюють різні типологічні класи мов. Оскільки відношення структурного ізоморфізму й аломорфізму певною мірою є і в полі зору зіставного мовознавства, характерології й універсології, то вирішальним критерієм їх розмежування можуть слугувати різні аспекти мовного ізоморфізму й аломорфізму. Зіставне мовознавство розглядає будь-які ознаки структурної подібності/відмінності мов незалежно від їхньої типологічної релевантності. Характерологія розглядає будь-які структурні риси мов, також не звертаючись до поняття мовного типу і обмежується певним способом окресленим колом мов. Універсологія досліджує ізоморфізм, який поширюється на всі чи більшість мов світу. Однак ці різновиди мовознавчих досліджень тісно пов’язані між собою, і тому контрастивні дослідження повинні враховувати дані типології, характерології й універсології.

Поиск по сайту: