Словник термінів з курсу «Філософія»

1. Абсолют (лат. absolutus — довершений, безумовний, необмежений) — те, що нічим не зумовлене, не від чого не залежне. У філософії під абсолютом розуміють Бога, субстанцію, ідею (Гегель). Абсолютне протилежне відносному (зумовленому, залежному).

2. Абстракція (лат. abstractio — відволікання, віддалення; рос. — отвлечение) — мислене (рос. – сущ. в мыслях) відокремлення окремих властивостей предметів і перетворення їх на самостійні об'єкти (наприклад, електропровідність, твердість, вартість тощо). Більшість наукових понять утворені в такий спосіб. Термін введений Боецієм як переклад грецького терміна, що використовував Арістотель.

3. Агностицизм (грец. agnostos — непізнаний) — напрям у філософії, прихильники якого заперечують пізнаванність суті речей, об'єктивної істини (Юм, Кант, позитивісти). Агностики протиставляють світ як він нам даний (пізнаваний) і світ сам по собі (принципово недосяжний). Знання, з їх точки зору, не дає відображення сутності дійсності, а в кращому разі обслуговують утилітарні потреби людей. Корені агностицизму в принциповій незавершеності процесу пізнання.

4. Апостеріорі (лат. a posteriori — з наступного) — знання, набуте в процесі досвіду.

5. Апріорі (лат. a priori — з попереднього досвіду) — ідеї, форми пізнання, які, на думку деяких мислителів, наявні в свідомості до досвіду, не набуті з досвіду. У філософії Канта категорії проголошуються апріорними формами мислення. Апріоризм близький до концепції вроджених ідей. Протилежним до А. є поняття апостеріорі.

6. Архетип — первинні, вроджені психічні структури, первинні схеми образів фантазії, що містяться в так званому колективному несвідомому й апріорно формують активність уяви; складають основу загальнолюдської символіки, виявляються у міфах і віруваннях, снах, творах літератури тощо.

7. Аскетизм (грец. asketes — добре навчений, подвижний) — моральне вчення, яке пропагує крайнє обмеження потреб людини, відмову від життєвих благ. Протилежне гедонізмові.

8. Атрибут (лат. attribution — додане) — невід'ємна властивість речі, субстанції. За Декартом, А. матерії є протяжність, душі — мислення.

9. Безперервність — зв'язок, стирання меж між розрізненим, дискретним (роздільним), перервним.

10. Буття — 1) найзагальніша визначеність речей, з якої розпочинається процес пізнання (Гегель). Перш ніж визначати, яка річ, відбувається констатація її буття; 2) найзагальніша властивість всього сущого (і матеріальні речі та ідеї, і цінності мають буття й об'єднуються людиною в єдиний світ); 3) буття як об'єктивне існування на противагу фантому, ілюзії.

11. Відчуження — стан напруги, ворожості щодо суб'єктивного і об'єктивного, духовного і матеріального, розумного і стихійного, особистого і суспільного. У загальному значенні — це відношення між творцем і творінням, яке збунтувалось і живе власним життям, нав'язуючи свою логіку творцю; термін широко вживався в німецькій класичній філософії (Фіхте, Гегель, Фейєрбах) і марксизмі.

12. Віра — необгрунтоване розумом прийняття існування чогось (Бога, долі, моральних чеснот іншого, Атлантиди, наукових об'єктів) за істину та дії, що відповідають цим прийняттям.

13. Гедонізм (грец hedono — насолода) — етичне вчення, яке проголошує метою життя людини насолоду (Епікур, просвітники та ін.).

14. Генетичний (грец. genetikos — походження) метод — метод дослідження явищ на основі аналізу їх розвитку.

15. Гіпотеза — форма знання, основою якого є передбачення, сформульоване за допомогою певних фактів, але це знання є невизначеним і потребує доведення.

16. Гіпотетико-дедуктивний метод — спосіб теоретичного дослідження, який передбачає створення системи дедуктивно пов'язаних між собою гіпотез, зяких виводять твердження про емпіричні факти.

17. Гносеологія — теорія пізнання, одна з головних філософських дисциплін, яка досліджує закономірності процесу пізнання.

18. Громадянське суспільство — суспільство, в якому існує і постійно розширюється сфера вільного волевиявлення, яке сприяє розкриттю внутрішнього потенціалу людей і досягається через систему інституцій і відносин, покликаних забезпечити умови для самореалізації окремих індивідів та їх об'єднань.

19. Декадентство (франц. decadence, пізн. лат. decadentia — занепад) — загальна назва настроїв безнадії, несприйняття життя, індивідуалізму.

20. Детермінізм (лат. determiners — той, що визначає, обмежує) — пояснення явищ на основі причинної зумовленості. Принцип Д. є провідним у науці та матеріалістичній філософії.

21. Дискретність (лат. discretus — перервність) — розподільність, перервність.

22. Діалектика (грец. dialectike — мистецтво вести бесіду) — один зметодів філософії, згідно з яким будь-яке явище перебуває в зміні, розвитку, в основі якого взаємодія (боротьба) протилежностей (Геракліт, Гегель, Маркс). Основні ідеї Д., за Гегелем: перехід кількісних змін в якісні, взаємопроникнення протилежностей і заперечення заперечення.

23. Досвід — сукупність переживань людини. Виділяють зовнішній досвід, зумовлений відносинами з іншими людьми чи речами світу, і внутрішній, в основі якого — саморефлексія, роздуми.

24. Дуалізм (лат. dualis — двоякий) — світогляд, який вихідними вважає два рівноправні та протилежні начала (матерію і дух, світле і темне).

25. Дух — ідеальне начало (принцип) на противагу природі як матеріальному началу. В людині розрізняють тіло (матеріальне), душу (сукупність психічних процесів) і дух — настанова на всезагальне — моральні, релігійні та правові цінності, естетичні ідеали, світоглядні істини.

26. Еклектика — (грец. ekletikos — той, що вибирає) — поєднання в одному вченні несумісних, часто суперечливих елементів. Е. свідчить про кризу в духовному розвитку, відсутність довершеної системи, яка б подолала ці суперечності.

27. Елемент (або частина) — прийнятий у даній системі найпростіший компонент (атом, слово, ноома і т. ін.) Взаємозв'язок елементів називається структурою. В сучасній науці на зміну дослідженню одноканальних причинних зв'язків приходить багатоканальний (системний або системно-структурний) метод, який допомагає найповніше відтворити всі зв'язки елементів

28. Еманація (грец emanatio — витікання) — у вченні неоплатоників «випромінювання» вищими формами буття нижчих.

29. Епістемологія (грец. epistemologia — теорія пізнання ) — частина філософії, що вивчає загальні риси процесу пізнання та результат знання: основи і межі, достовірність і недостовірність. Вживається переважно як вчення про наукове пізнання, іноді ототожнюють з гносеологією.

30. Закон — об'єктивний, істотний, необхідний, сталий зв'язок або відношення між явищами.

31. Заперечення — протиставлення твердженню (тезі) протилежного за змістом твердження (антитези). Наприклад, теза «Ця подія — випадкова»; антитеза «Ця подія — не випадкова».

32. Заперечення заперечення — один з основних принципів діалектики Гегеля, який полягає в тому, що друге заперечення (синтез) знімає протилежності тези і антитези. (Ця подія і випадкова, і не випадкова.)

33. Зміст — категорія філософії; те, що підлягає «формуванню» — елементи (складові) певної системи (форми). В процесі пізнання відбувається формалізація змісту (переведення його в графіки, формули).

34. Знак — предмет, який для людини заміщує інший предмет. Завдяки знакам отримується, зберігається і передається інформація.

35. Значення — зміст, пов'язаний з певними знаками, зокрема з мовними виразами.

36. Ідеал (фр. ideal — поняття, уявлення) — взірець досконалості, який є орієнтиром ДІЯЛЬНОСТІ ЛЮДИНИ.

37. Ідеалізація — один з методів наукового пізнання, який полягає в абсолютизації певних властивостей предметів і перетворення їх в ідеальні об'єкти, наприклад, абсолютно чорне тіло тощо.

38. Ідеальне — протилежне матеріальному. До сфери ідеального відносяться поняття, цінності, ідеї, Бог. Матеріальні речі характеризуються речовинністю, просторовістю, часовістю, причинністю; ідеальне позбавлене цих рис. Відношення між ідеальними предметами засноване на логічності.

39. Ідеологія — сукупність поглядів нації, класу, суспільної групи на їх місце в світі, на розвиток історії та ін. І. подібна світській релігії, вона цементує соціальну одиницю, підносить її у власних очах.

40. Іманентний (лат. immanens — властивий, притаманний чомусь) — внутрішньо притаманний предметам або явищам, той, що випливає з їх природи; напрям у філософії, який проголошує об'єктивний світ іманентним (внутрішнім) змістом свідомості суб'єкта.

41. Індетермінізм (лат. in. — не) — заперечення детермінізму, причинності.

42. Індивідуалізм — тип світогляду, сутність якого є абсолютизація позиції окремого індивіда в його протиставленні суспільству.

43. Інтеграція (лат. integratio — відновлення) — момент розвитку, який полягає в поєднанні розрізненого в ціле.

44. Інтенція (лат. intentio — стремління) — спрямованість акту свідомості на певний предмет. Наприклад, у сприйманні – дерево, будинок, в міркуванні — числа, в фантазії — русалки і т. ін.

45. Інтерсуб'єктивний — такий, що існує лише в межах взаємодії суб'єктів. Інтерсуб'єктивними є, наприклад, моральні чи правові норми: вони не суб'єктивні і не об'єктивні.

46. Інтроспекція (лат. introspectare — дивитися в середину) — спостереження за перебігом власних психічних процесів. Один з допоміжних методів пізнання в психології.

47. Інтуїція (лат. intuen — уважно дивлюсь) — безпосереднє охоплення сутності предмета. В основі І. вроджена здатність (талановитість), тривалий досвід, які допомагають осягнути сутність явища, опускаючи опосередковані ланки.

48. Ірраціоналізм — вчення, згідно з яким основою світу є щось нерозумне (воля, інстинкт), а джерелом пізнання — інтуїція, почуття..

49. Істина — адекватне відтворення дійсності в пізнанні, відповідність знання дійсному стану речей (див. конвенціоналізм і прагматизм). Гегель вважав, що І. є системою знання, яка постійно перебуває в розвитку. Звідси поняття абсолютної (повної) і відносної (неповної) істини. Інші філософи не сприймають цієї концепції істини.

50. Категорії — загальні структури або властивості сущого — речей, процесів, живого, ідеальних предметів, всього, що утворює світ, загальні форми мислення.

51. Каузальність (лат. causa — причина) — те ж, що і причинність.

52. Кількість — суто величина, чисельна визначеність: відмінність речей однієї якості (вага, довжина) або міра сукупності речей однієї якості. Згідно з Гегелем, К. на певному етапі переростає в якість.

53. Матерія — філософська категорія, протилежна ідеї, ідеальному. Матеріапьність речей чи процесів визначається їх речовинністю, просторово-часовим буттям, причинними зв'язками з іншими речами і процесами. В деяких філософських системах М. як неживе протиставляється живому.

54. Метафізика — умоглядне (рос. – умозрительное) вчення про найзагальніші види буття — світ Бога й душу.

55. Метод — сукупність правил дії (наприклад набір і послідовність певних операцій), спосіб, знаряддя, які сприяють розв'язанню теоретичних чи практичних проблем.

56. Мислення — активний процес узагальнення й опосередкованого відображення дійсності, який забезпечує розгортання на основі чуттєвих даних закономірних зв'язків цієї дійсності та вираження їх у системах понять.

57. Міра — філософська категорія, яка відображає співвідношення, гармонію кількісних і якісних ознак предмета. М. — це протяжність (інтервал) кількісних змін, в межах якої якість залишається незмінною. Бути в мірі означає не виходити за межу, не переходити в іншу якість.

58. Містицизм (грец mystika — таємні обряди, таїнство) — релігійно-філософський світогляд, який вважає можливим осягнення божественного (трансцендентного, надприродного) буття шляхом відходу від світу і занурення в глибини власної свідомості, віра в можливість безпосереднього спілкування з Богом через злиття з ним власної свідомості. Характерний для багатьох релігійних культів, філософських вчень (Беме, Сведенбергта ін).

59. Нація — духовно-соціальний різновид стійкої людськоі спільності, що склалась історично на певній території і характеризується глибоким внутрішнім відчуттям, самоусвідомленням вчасної належності до певної етнічної групи та спільністю мови, культури побуту й звичаїв, історичних переживань, психічного складу антропологічних особливостей, економічних інтересів у творенні матеріальних цінностей, території («життєвого простору»).

60. Нескінченне (рос. бесконечное) — протяжність, кінець якої безперервно віддаляється. Діалектично пов'язане зі скінченним, складається зі скінченного.

61. Об'єкт — те, що пізнається (природа, суспільство, людина тощо).

62. Об'єктивність — відтворення об'єкта за його власною мірою (вимірювання твердості, теплоти об'єкта тощо за певними еталонами). Характеризує відношення суб'єкта до об'єкта.

63. Онтологія — вчення про першооснови буття.

64. Опис — етап наукового пізнання, який полягає у фіксації даних експерименту, спостереження мовою науки. Розрізняють емпіричне й теоретичне (напр., математичне) описування явищ.

65. Очевидність — вихідний принцип деяких філософських систем (Декарт, Гуссерль), який полягає в прийнятті певних істин за безумовні та безсумнівні, побудові на них усієї системи філософії. За Гегелем, будь-яке знання є безпосереднім (очевидним) і опосередкованим.

66. Панлогізм — філософський принцип, за яким дійсність тлумачиться як логічне вираження ідеї, саморозкриття спекулятивного поняття, як мисляча себе субстанція, «сам себе пізнаючий розум» (Г. Гегель).

67. Перервність (дискретність) — категорія діалектики, що характеризує квантовість, дробність, порційність просторово-часових параметрів речей, фізичних сил.

68. Підсвідоме — одне з основних понять психоаналізу Фрейда, яким позначають психічні процеси, що виникають і протікають поза свідомим контролем. Проявляється в снах, обмовках та ін.

69. Пізнання — процес цілеспрямованого відтворення дійсності в абстрактних образах (поняттях, теоріях) людиною. Пов'язане з практичною діяльністю і зумовлене суспільним буттям людини.

70. Праксеологія — наукова дисципліна, що вивчає умови і методи ефективної практичної діяльності.

71. Практика — цілеспрямована предметна діяльність людини щодо перетворення світу. Практична діяльність — спосіб існування людини.

72. Причинність (каузальність) — взаємовідношення речей і процесів матеріального світу, за якого одні (причини) породжують інші (наслідок). Причинність основний принцип наукового пояснення світу, протистоїть диву (в релігії) — явищу, яке не має природних причин. В історії філософії Юм і Кант, а також неопозитивісти заперечують об'єктивність Π., зводять її до суб'єктивної форми упорядкування досвіду.

73. Проблема — форма знання, змістом якої є те, що непізнане людиною, але потребує свого пізнання.

74. Прогрес — зміни явищ у природі чи суспільстві від нижчого до вищого, від простого до складного.

75. Простір — одна з основних ознак матеріальності речей, форми існування матерії, що фіксує їх протяжність і порядок розташування. Субстанційна концепція простору і часу (Ньютон) визнає можливість існування їх без матерії, реляційна (Лейбніц, Ейнштейн) вважає, що простір і час є характеристиками матерії, які без неї не існують. Простір взаємопов'язаний з часом, визначається через час і навпаки. Якісно відмінним структурним рівням матерії притаманні якісно відмінні просторово-часові характеристики.

76. Протилежність — поняття, що відображає такі відношення між сторонами взаємодії, за яких вони взаємозумовлюють і взаємовиключають одна одну. Наприклад, полюси в електриці.

77. Редукція (лат. reduсtio — відсування назад, повернення до колишнього стану) — дії, процеси, які призводять до спрощення структури будь-якого об'єкта.

78. Релятивізм (лат. relativus — відносний) — підхід, який абсолютизує мінливість, суб'єктивність істини. Притаманний суб'єктивістським напрямам філософії (софісти, сенсуалісти, суб'єктивісти).

79. Рефл е ксія (лат. reflexio — вигин, відображення) — акт пізнання, предметом якого є пізнавальна діяльність свідомості, «Я». Пізнання можна досліджувати через результати — зміну наукових ідей, теорій — об'єктивний метод, або через аналіз суб'єктивної діяльності пізнання — рефлексія. В цьому розумінні використовується Декартом, Локком, Гуссерлем.

80. Розсудок — початковий рівень мислення, де оперування абстракціями відбувається в межах певної незмінної, наперед заданої схеми.

81. Розум — вищий рівень раціонального пізнання, якому властиві творче оперування абстракціями та рефлексією, спрямованість на усвідомлення власних форм та передумов, самопізнання.

82. Самосвідомість — здатність людини поглянути на себе збоку, тобто дистанціюватися від себе, побачити себе очима інших.

83. Скінченне (рос. конечное) — філософська категорія, яка характеризує обмеженість речей і процесів; протяжність, яка почалась і закінчилась. Скінченне діалектично пов'язане з нескінченним: містить нескінченність (його можна ділити до нескінченності) і, навпаки, нескінченне складається зі скінченного.

84. Структура — закономірний зв'язок, усталене відношення між елементами системи (наприклад, відношення між словами в реченні).

85. Суб'єктивізм — філософський напрям, який пояснює все суще через наявність свідомості суб'єкта.

86. Суб'єктивність — нав'язування свого мірила об'єкта, не узгоджене з його властивостями.

87. Субстанція (лат. substantia — сутність) — незмінна першооснова всього сущого. Згідно з уявленням прихильників субстанційної моделі світу С. породжує всі явища світу і є їх об'єднуючим началом. Матеріалісти вважали субстанцією матерію, ідеалісти — Бога.

88. Сутність — внутрішні, усталені, суттєві риси, які осягаються розумом. Одні філософи стверджують, що людина здатна пізнати лише явище (Берклі, Юм, Кант, позитивісти), діалектики ведуть мову про взаємозв'язок і взаємопроникнення явищ і сутності.

89. Теорія (грец theoria — спостереження, дослідження) — найрозвинутіша форма наукового знання, яка дає цілісне, системне відображення закономірних та сутнісних зв'язків певної сфери дійсності.

90. Трансцендентальне (лат. transcendens — той, що виходить за межі) — поняття, яким в деяких філософських системах позначаються правила (принципи) функціонування свідомості. В свідомості можна вичленити індивідуальні чуттєві (психічні) акти та однакові для всіх людей правила, схеми функціонування свідомості, які кантіанство та феноменологія називають трансцендентальними. Вони, отже, є потойбічними щодо чуттєвого «матеріалу» свідомості. Кант, зокрема, вважав трансцендентальними категоріальні схеми, за допомогою яких синтезувався чуттєвий досвід.

91. Універсум — філософський термін, що позначає всю буттєву реальність (як досяжну, так і недосяжну для людини) у часі й просторі.

92. Уявлення — узагальнений чуттєво-наочний образ предмета, який справляв вплив на органи чуття в минулому, але вже не сприймається зараз.

93. Фен о мен (грец. phainomenon — те, що з'являється) — в буденній мові — унікальне явище; у філософії — чуттєві дані, взяті безпосередньо, як самі по собі. Наприклад, для художника яскравий захід сонця є Φ., і він сприймає його як самоданість. Для вченого — це явище, за яким приховується певна закономірність, сутність.

94. Філософія — теоретичний світогляд, вчення, яке прагне осягнути всезагальне у світі, в людині і суспільстві. Філософія вибудовується із сумнівів і обґрунтувань, доведень, існує у вільних дискусіях, а тому по-справжньому можлива лише в демократичному суспільстві. Філософськими дисциплінами є онтологія, гносеологія, філософська антропологія, логіка, етика, естетика та ін. Ф. вивчає всі феномени культури під кутом зору всезагальності, тобто їх суті, місця та функції в культурі.

95. Форма — зовнішній вияв предмета, певного змісту, певний порядок предмета або перебігу процесу.

96. Формалізація — відображення змістов о го (рос. смыслового) знання у формалізованій мові, яка створюється для точного вираження думок з метою запобігання можливості неоднозначного розуміння.

97. Цивілізація (лат. civilis — громадянський) — в широкому розумінні — те ж, що й культура; у вужчому — певний рівень розвитку культури, який передбачає наявність державності, письма, техніки тощо. Представники «філософії життя» (Шпенглер) Ц. тлумачили як раціональні здобутки культури (бюрократію, науку, техніку), що легко передаються від народу до народу і є свідченням занепаду культури.

98. Ціле — інтегроване поєднання нових якостей, які не властиві окремим частинам, але виникають в результаті їхньої взаємодії у певній системі зв'язків.

99. Цінність — значимість, яку люди надають речам, явищам і яка складає основу ставлення до них (вибору, надання переваги тощо). Цінність наявна лише в актах оцінки, коли вибирають, вибудовують ієрархічну структуру цінностей. Цінності мотивують поведінку людей. Проблему цінностей досліджували неокантіанці (Ріккерт), М. Вебер, М. Шелер та ін.

100. Якість — сукупність ознак, що вирізняють річ серед інших, відмінних від неї, і споріднює з подібними.

Поиск по сайту: