Термінологічний словник. Лекція 4.1 Ринок праці та механізм його функціонування

Тема 4. Ринок праці

Лекція 4.1 Ринок праці та механізм його функціонування.

Питання лекції:

1. Попит, пропозиція і ціна на ринку праці.

2. Теорії ринку праці.

3. Закон Оукена та втрати економіки від циклічного безробіття.

Лекція 4.2 Економічна нерівність та політика соціального захисту населення.

Питання лекції:

1. Крива Лоренца.

2. Бідність та прожитковий мінімум.

3. Державна система соціального захисту населення.

Питання для самостійного вивчення:

Державні програми сприяння зайнятості населення.

Чинники, що викликають нерівність у доходах.

Література:

1. 2 с. 122-135

2. 4 с. 356-362

3. 6 с. 141-155

Питання 1 Попит, пропозиція і ціна на ринку праці.

На ринку праці дві головні дійові особи: роботодавці та наймані працівники. Принципова різниця між ними полягає у їх відношенні до засобів виробництва. Власниками засобів виробництва є роботодавці, а особи, які не мають знарядь предметів праці, але володіють здібностями до праці — є найманими працівниками. Вони пропонують свою робочу силу за певну плату, а роботодавці представляють попит на неї і оплачують її. Отже, на ринку праці, як і на інших ринках, мають місце; пропозиція, тобто та ціна у вигляді заробітної плати.

Пропозиція робочої сили визначається сукупністю факторів: рівнем заробітної плати, освіти, профспілкового захисту, релігією, податковою системою тощо.

Попит на робочу силу визначається потребою підприємців мати необхідну кількість та якість найманої робочої сили для випуску продукції та технічного обладнання виробництва. Ціни на товари споживчого ринку впливають на рівень і оплату робочої сили.

Ринок праці в ринковій економіці —це ринок найманої праці, де роботодавець і найманий працівник виступають як юридично рівноправні особи. В цьому полягає унікальність ринку праці, його відміна від інших ринків. На ринку праці домогосподарства в ролі найманих робітників пропонують свою робочу силу, а підприємці як роботодавці задовольняють свій попит у робочій силі. Залежно від співвідношення між попитом і пропозицією робочої сили формується зарплата і певний рівень безробіття.

За своїм змістом ринок праці складається із трьох частин:

1) потенційного, тобто тієї сфери, де формується сама праця,

2) циркулюючого, тобто сфери купівлі-продажу робочої сили

3) внутрифірмового, тобто того, де боротьба за місця на підприємствах йде між зайнятими працівниками.

До потенційного ринку праці включаються особи, зайняті в домашньому та особистому підсобному господарстві; студенти та учні старших класів, що, навчаються з відривом від виробництва, військовослужбовці; фермери й підприємці та непрацездатне населення.

Циркулюючий ринок —це сфера, де продавець своєї робочої сили переміщується між підприємствами у пошуках роботи, перебуваючи при цьому фактично безробітним. До цієї категорії відносять осіб, які перебувають у фрикційному, структурному і циклічному безробітті.

До внутрифірмового ринку праці відносяться особи, що переміщаються по підприємству у зв'язку з появою вакансій за рахунок звільнення працівників, модернізації і розширення виробництва, нового виробництва, переміщень на робочих місцях.

Ринок праці охоплює всю робочу силу і визначається як сукупність економічних відносин які складаються в суспільстві з приводу узгодження попиту і пропозиції на робочу силу.

Суб'єктами на ринку праці виступають наймані працівники і роботодавці, а об'єктами — умови найму на роботу, що визначаються попитом і пропозицією на ринку праці. Обсяг ринку праці визначається попитом на робочу силу, який прямо залежить від загальної економічної кон'юнктури та фази економічного циклу в країні. У випадку, коли економіка перебуває у стані циклічного піднесення, попит на робочу силу зростає. Якщо суспільне виробництво переживає кризу чи депресію, попит на робочу силу зменшується. Розширення чи звуження ринку праці викликає зміни чисельності та співвідношення між його складовими: зайнятими та безробітними.

Співвідношення між попитом та пропозицією ва ринку праці проявляється в ринковій ціні робочої сили і залежить від кон'юнктури ринку.

Питання 2 Теорії ринку праці.

Існує кілька теорій, які по – різному пояснюють механізм функціонування ринку праці. З точки зору класичної теорії безробіття — це специфічне економічне явище, яке виникає в результаті підвищення заробітної плати. В умовах, коли заробітна плата досягає досить високого рівня, тобто знаходиться вище, ніж рівень за якого всі ті хто шукає роботу її знаходять, виникає надлишок пропозиції на ринку праці і як наслідок —безробіття.

Безробіття за класичною теорією — це наслідок постійних прагнень найманих працівників до підвищення своєї заробітної плати. Рівновага досягається тільки через ринковий механізм. Тобто надлишок пропозиції має «тиснути» на ціну робочої сили донизу таким самим чином, як і в моделях рівноваги сукупного попиту та сукупної пропозиції Практично це означає, що безробіття може знижувати рівень заробітної плати, а це в свою чергу підвищить рівень зайнятості.

В економіці може виникати ситуація, коли попит на робочу силу знижується до рівня, нижче від якого зменшення заробітної плати не дає можливості підвищити зайнятість. У цьому випадку виникає так зване добровільне безробіття. Наймані працівники не погоджуються зі зниженням заробітної плати і, як наслідок, віддають перевагу безробіттю.

Отже, згідно з класичною теорією надмірна заробітна плата викликає безробіття, а безробіття, зменшуючи заробітну плату, відновлює рівновагу і в такий спосіб само себе усуває. Якщо певна частка робітників не бажає найматися на роботу за зниженої зарплати, то, за цією теорією, таке безробіття є добровільним.

На рисунку початкова рівновага між попитом і пропозицією на робочу силу в точці Т1 забезпечується рівноважною зарплатою на рівні ЗП1. якщо через зовнішні причина заробітна плата збільшиться до ЗП2, то попит на робочу силу впаде до ЧЗ2, а її пропозиція збільшиться до ЧЗ3. унаслідок цього виникає безробіття, причиною якого згідно з класичною теорією є надмірна заробітна плата.

Класична теорія не вважає безробіття серйозною економічною проблемою. Але економічна практика підтверджує необґрунтованість такої позиції. Недооцінка цього явища стала згодом очевидною. Дедалі важче було стверджувати, що безробіття — це тимчасова проблема, що наймані працівники вибирають її добровільно.

Тому згодом на зміну класичній теорії з її постулатами стосовно проблеми безробіття приходить кейнсіанська теорія.

Кейнс не заперечував, що зменшення заробітної плати, може привести до зростання зайнятості. Але він скептично ставився до спроб застосувати цей засіб як кращі ліки проти безробіття. Бо на практиці дуже важко знизити заробітну плату і майже неможливо, щоб подібна стратегія дала позитивні результати щодо збалансування ринку праці. Окрім цього, зниження заробітної плати (навіть якщо зробити припущення, що це може бути здійснене) справді може бути ефективним засобом проти безробіття. Справа в тому, що коли заробітна плата знижується, скорочуються витрати підприємств. Це створює потребу в наймі більшої кількості працюючих. Але одночасно знижується й купівельна спроможність тих, хто отримує заробітну плату та купує вироблені товари та послуги.

ЗП По1 Пр ЗП По2 Пр

По2 По1

ЗП2 Т2 Т3 ЗП2 Т2

ЗП1 Т1 ЗП1 Т1

 

ЧЗ2 ЧЗ1 ЧЗ3 ЧЗ ЧЗ1 ЧЗ2 ЧЗ

Рис. 4.1 "Добровільне" безробіття Рис. 4.2 Ринок праці в умовах

кейнсіанської теорії

Основні положення кейнсіанської теорії суттєво відрізняються від класичної. Головний висновок цієї теорії полягає у тому, що в ринковій економіці не існує такого механізму, який гарантував би повну зайнятість населення. Стверджується, що економіка може бути збалансованою щодо досягнення рівноваги між сукупним попитом і сукупною пропозицією при значному рівні безробіття і відчутних темпах інфляції. Для досягнення рівноваги на ринку праці і повної зайнятості працездатного населення необхідно систематичне втручання держави в економічні процеси. Таке втручання повинно здійснюватись за допомогою державної політики стимулювання сукупного попиту. Завдяки зростанню сукупного попиту збільшується попит на ринку праці, усувається вимушене безробіття і підвищується номінальна зарплата.

Збільшуючи державні витрати або зменшуючи податки, можна підвищити сукупний попит. Це призведе до зростання виробництва та попиту на робочу силу, що в свою чергу, позитивно вплине на стан ринку праці і зниження рівня безробіття. Графічно механізм регулювання ринку праці на основі вимог кейнсіанської теорії поданий на рис. 4.2. Проте кейнсіанська інтерпретація досягнення рівноваги на ринку праці є характерною тільки для короткострокового періоду. Як показали дослідження та економічна практика у довгостроковому періоді різні варіанти втручання держави в економіку та ринок праці ведуть до інфляції. Кейнсіанська теорія була піддана критиці з боку монетаристів.

Монетаристи та їхні прихильники (М Фрідмен, та ін.). спираючись на класичну теорію) стверджують можливість досягнення макроекономічної стабільності та довгострокової рівноваги тільки в умовах повністю вільних конкурентних ринків гнучкими цінами та заробітною платою Держава, на їхню думку, не повинна втручатися в ринок праці, якщо безробіття не перевищує природний рівень. В іншому випадку починає розвиватися стагфляція, тобто одночасне зростання безробіття та інфляції. Відповідно до монетаристської теорії вихід з будь-якої кризи можливий тільки за умови проведення жорсткої фінансово-кредитної політики. При цьому враховується роль держави, проте вона стосується тільки макроекономічного регулювання, в тому числі і ринку праці, за допомогою податкового та грошово-кредитного механізму.

Досить часто причиною безробіття є не загальний спад виробництва, а негнучкість ринку праці. На тлі цього явища виникла теорія гнучкого ринку праці, згідно з якою високе безробіття виникає через невідповідність між попитом і пропозицією на ринку праці за професією та кваліфікацією робочої сили; між територіальним розміщенням вільних робочих місць та не зайнятою робочою силою. Для усунення цієї невідповідності пропонується посилити гнучкість ринку праці за допомогою підвищення мобільності служб зайнятості, системи перепідготовки і підвищення кваліфікації та фінансової підтримки міжрегіонального переміщення робітників.

Питання 3 Закон Оукена та втрати економіки від циклічного безробіття.

Ефективне функціонування економіки пов’язане з забезпеченням повної зайнятості наявних ресурсів. Повна зайнятість економічних ресурсів означає залучення до економічного обороту всіх ресурсів, придатних для виробництва товарів та послуг, включаючи й такий ресурс як робоча сила. При повній зайнятості обсяг виробництва є максимально можливим.

Зайнятість населення — це діяльність працездатного населення країни, спрямована на відтворення валового внутрішнього продукту та національного доходу. Вона визначається чисельністю осіб, які виконують будь-яку роботу за певну заробітну плату, або з метою отримання інших видів доходу.

У відповідності з міжнародними стандартами, розробленими у 1983 році Міжнародною організацією праці (МОП), все населення можна поділити на три категорії:

1. зайняті – це ті люди, які виконують будь – яку оплачувану роботу, а також ті хто має роботу, але тимчасово не працює через хворобу, страйк чи відпустку. До цієї категорії відносяться і ті, хто зайнятий неповний робочий день.

2. безробітні – ті, хто не має роботи, але активно шукає її, або чекає, щоб повернутися на попереднє місце роботи. Тобто людина вважається безробітною, коли вона відповідає трьом критеріям, які мають місце одночасно:

· „без роботи”

· „робить активні спроби знайти роботу”

· „готова відразу ж стати до роботи”

3. особи поза робочою силою або економічно неактивне населення – це люди у віці до 16 років і пенсіонери, а також ті хто перебуває в спеціалізованих установах (наприклад, психіатричних диспансерах, лепрозоріях, виправних закладах тощо); до цієї категорії належать і особи, які вибули зі складу робочої сили, - дорослі, які потенційно мають можливість працювати, але не працюють і не шукають роботи (навчаються, перебувають на пенсії, надто хворі, щоб працювати, або просто не шукають роботи).

Таким чином:

Населення = Робоча сила + Особи поза робочою силою

Робоча сила = Зайняті + Безробітні

Робоча сила – це здатність до праці, сукупність фізичних та інтелектуальних здібностей, які має людина і які вона може використати для виробництва товарів та послуг.

В умовах неповної зайнятості частина трудового потенціалу країни не використовується у зв’язку з перевищенням пропозиції над попитом робочої сили.

Безробіття — це економічне явище, коли частина економічно активного населення не має можливості використати свою робочу силу.

Повна зайнятість – це використання всіх наявних ресурсів для виробництва товарів і послуг, включаючи й такий ресурс як робоча сила.

Неповна зайнятість – це неспроможність національної економіки внаслідок певних обставин досягти належного обсягу виробництва товарів і послуг.

Показник неповної зайнятості є однією з головних причин нестабільності економіки, тобто надмірного зростання показника безробіття.

В залежності від причин, які викликають безробіття, слід розрізняти декілька його видів.

Фрикційне безробіття. Воно стосується тих осіб, які не працюють у зв'язку із добровільною зміною місця роботи.

У суспільстві завжди існує кількість осіб, що змінюють місце працевлаштування у зв’язку із незадоволенням

· рівнем заробітної плати,

· умовами праці,

· місцем проживання тощо.

Кожна з осіб, що шукають роботу, перебуває на ринку праці в середньому не більш одного місяця. Але ж частка їх у загальній кількості безробітних може бути досить значною. Цей різновид безробіття вважається неминучим і певною мірою бажаним. Складовою частиною фрикційного безробіття є так зване інституціональне безробіття, яке пов'язане з тим, що іноді надмірні соціальні виплати, запровадження гарантованою мінімуму заробітної плати, недосконалість податкової системи призводять до того, що деяка частина працездатного населення не поспішає працевлаштовуватись, збільшуючи тим самим загальну кількість безробітних.

Структурне безробіття. Воно виникає під впливом структурних диспропорцій на ринку праці, тобто коли з'являються невідповідності між попитом і пропозицією робочої сили.

Відомо, що повсякчас у технології та структурі суспільного виробництва відбуваються зміни, які. в свою чергу, видозмінюють структуру попиту на робочу силу. Попит на деякі види професій, кваліфікацій зменшується або зовсім зникає, а на деякі, зокрема нові, збільшується. Структурна незбалансованість між видами діяльності виникає, коли, наприклад, одні сектори економіки розширюються, а в інших скорочуються обсяги виробництва (скажімо, попит на працю набірника в друкарні різко скоротився і зв’язку з переходом до комп’ютерного набору інформації; механізації та автоматизації виробничих процесів витісняє некваліфіковану і малоосвічену робочу силу). Структурне безробіття теж вважається неминучим.

Різниця між структурним та фрикційним безробіттям не дуже виразна. Суттєва відмінність полягає в тому, що „фрикційні” безробітні мають навички, які вони можуть продати, а „структурні” безробітні не можуть відразу отримати роботу без перепідготовки, додаткового навчання, а інколи і зміни місця проживання. Структурне безробіття характеризується більшою тривалістю, а тому вважається серйознішою проблемою і порівнянні з фрикційним безробіттям.

Циклічне безробіття. Воно виникає внаслідок циклічного спаду виробництва і є результатом зниження сукупного попиту на робочу силу.

Коли сукупний попит на товари та послуги зменшується, зайнятість теж скорочується, а безробіття зростає. 3 цієї причини циклічне безробіття іноді називають безробіттям, пов'язаним з дефіцитом попиту.

В макроекономіці стан „повної зайнятості” не охоплює всіх ста відсотків працездатних, тому що фрикційне та структурне безробіття – це передумова нормального розвитку економіки, тобто це природна потреба для економіки.

Фрикційне і структурне безробіття є природною потребою для економіки.

Тому повна зайнятість визначається як така, що становить майже 100% робочої сили, а фрикційне та структурне безробіття дістало назву “ природне безробіття ”. Ця концепція вперше була запропонована Мілтоном Фрідманом у 1968 році і незалежно від нього була розроблена Едмундом Фелпсом із Колумбійського університету. слово „природний” тут означає, що фрикційне та структурне безробіття є неминучим, тоді як циклічне безробіття можна подолати за допомогою засобів макроекономічної політики.

Ряд економістів вважають неприйнятним використання терміна „природний” стосовно безробіття, спричиненого структурними зрушеннями. Ось чому в макроекономічній літературі використовують як синонім ще й інший термін NAIRU, котрий зосереджує увагу на тому, що рівень природного безробіття відповідає станові макроекономічної рівноваги, при якому фактична інфляція дорівнює очікуваній.

У зв’язку з цим повна зайнятість – це зайнятість при наявності лише природного безробіття та відсутності безробіття циклічного.

У різних країнах і на різних етапах економічного розвитку рівень природного безробіття різний. Він залежить від багатьох факторів:

· міграційних та демографічних процесів

· соціальної забезпеченості населення

· розбіжностей у темпах економічного зростання за секторами економіки й галузями виробництва

· системи підготовки та перепідготовки кадрів

· інформаційних служб зайнятості

· податкової системи тощо.

Відомі декілька методик визначення природного рівня безробіття, але жодна з них не гарантує стовідсоткової точності результату. Найбільш відомий метод полягає у розрахунку середньої величини фактичного безробіття за тривалий відрізок часу. Він заснований на тому, що середня величина фактичного безробіття за довготривалий період згладжує циклічні коливання безробіття навколо його природного рівня.

Інший метод полягає у визначенні того року, у якому, за припущенням, була повна зайнятість. Зараз вважається, що в розвинутих країнах рівень природного безробіття становить 5-6%. Це означає, що при використанні 94-95% робочої сили забезпечується повна зайнятість працездатного населення.за цих умов фактичний ВВП дорівнює потенційному ВВП.

Рівень безробіття обчислюється за такою формулою:

де РБ —рівень безробіття, %;

ЧБ —чисельність безробітних, чол.;

ЧРС — чисельність робочої сили, чол.

Надмірне безробіття призводить до значних соціальних та економічних втрат. Головна “ціна” безробіття – невироблена продукція. Коли економіка не в стані створити достатню кількість робочих місць для всіх, хто хоче і може працювати, потенційне виробництво втрачається беззворотньо. Відомий дослідник Артур Оукен математично виразив зв’язок між рівнем безробіття та відставанням в обсязі виробленого ВВП. Цей зв’язок відомий як закон Оукена: якщо фактичне безробіття перевищує рівень природного безробіття на 1%, то втрати ВВП складають 2,5%.

Спираючись на закон Оукена, можна обчислити втрати ВВП від надмірного (циклічного) безробіття. Таке обчислення можна розкласти на декілька етапів. Перший етап – обчислення % відставання фактичного ВВП від потенційного ВВП:

В=(РБф – РБп)*2,5,

де В – відставання фактичного ВВП від потенційного ВВП, (%); РБф і РБп – рівень відповідно фактичного і природного безробіття; 2,5 - число Оукена.

Другий – якщо ВВПп прийнятий за 100%, то звідси ВВПф дорівнює:

ВВПф=((100-В) / 100)*ВВПп.

де ВВПф – це реальний ВВП, який обчислюється в постійних цінах і є величиною зіставленою з ВВПп.

Після необхідних перетворень формули маємо формулу потенційного ВВП:

ВВПп=(ВВПф*100) / (100-В),

Третій – оскільки нам відомо ВВПп і ВВПф, то звідси втрати економіки від циклічного безробіття будуть дорівнювати:

ВВПв = ВВПп – ВВПф

Закон Оукена розкриває істотний зв’язок між ринком продукту і ринком праці та ще раз нагадує про те, що безробіття є основною проблемою сучасного суспільства. Коли рівень безробіття високий, ресурси використовуються не повністю, значна частина продукту не добирається, доходи населення зменшуються.

Питання 4 Крива Лоренца.

Рівень життя суспільства має конкретний зміст і означає забезпеченість населення необхідними для життя матеріальними та духовними благами, тобто певний рівень задоволення потреб людей у цих благах Набір необхідних для життєдіяльності благ та послуг повинен задовольняти різноманітні потреби, цю стосуються умов праці, освіти, охорони здоров'я, якості харчування, житла, довкілля тощо. Ступінь задоволення потреб людей залежить насамперед від індивідуальних і сімейних доходів, які отримують члени суспільства та Їхні родини. Перехід до ринкової економіки пов’язаний з виникненням проблеми розподілу доходу в суспільстві.

Головним аргументом на користь рівного розподілу доходу є те що він необхідний для максимізації задоволення потреб споживачів, тобто граничної корисності. Головним аргументом на користь нерівності доходів є необхідність збереження стимулів до праці, виробництва продукції та зростання доходу.

Крива Лоренца

Відсоток сімей

Рис. 4.2 Крива Лоренца

Для визначення ступеню нерівності доходів використовують криву Лоренца.

Теоретична можливість абсолютної рівності розподілу доходів представлена на графіку у вигляді бісектриси, причому координати її точок вказують на те, що певний відсоток сімей одержує відповідний відсоток доходу, тобто 20 % сімей отримує 20 % доходу, 40% – 40%. Якщо нанести на графік підраховані дані за рік про розподіл доходів, то одержимо криву Лоренца, яка показує фактичний розподіл доходу у країні.

Аналіз тенденцій нерівності доходу показує, що економічне зростання зумовило збільшення доходу в цілому в багатьох країнах, але не викликало зміни тієї чи іншої частки сукупного особистого доходу, яку одержує певна група чи категорія сімей, тобто по суті не вплинуло на ступінь нерівності.

За умов проблеми диференціації доходів виникає проблема бідності населення. Якщо площу між бісектрисою і кривою Лоренца поділити на площу трикутника, отримаємо показник ступеня нерівномірності в доходах. Його називають коефіцієнтом Джині (за ім'ям італійського економіста Коррадо Джині (1884-1965 рр.), який запропонував використовувати цей коефіцієнт). Чим більший цей коефіцієнт, тим більший ступінь нерівномірності. На сьогодні цей індекс в Україні складає 0,359, для Росії 0,423.

Рис. 4.3 Значення коефіцієнта Джині для різних країн.

У сучасній економічній теорії поряд із кривою Лоренца та коефіцієнтом Джині для аналізу нерівномірності у розподілі доходів використовують так звані децильні та квантильні коефіцієнти. Це відношення багатства 10 або 20% найбідніших членів суспільства до такої ж кількості найбагатших. Так, у США співвідношення доходів 20% багатих і 20% бідних складає 1:6, у Франції - 1:10, у Японії і Німеччині - 1:3, у скандинавських країнах 1:2,5, у Росії 1:15,5 (за децильним коефіцієнтом). В Україні за різними оцінками цей показник розрізняється від 10 до 100 разів.

Теоретично коливання Джинні можуть бути від 0 до 1. Чим вище коефіцієнт G, тим більший ступінь розшарування населення за доходами.

Питання 5 Бідність та прожитковий мінімум.

Сукупні доходи суспільства в цілому і кожного з його членів справедливо оцінюються як показники економічного добробуту. Отримувані населенням доходи складають базу певного рівня життя.

Рівень життя визначається на основі оцінки кількості і якості спожитих життєвих благ (матеріальних і духовних). Він оцінюється як забезпеченістю населення життєвими благами, так і ступенем задоволення потреб людей у певних благах.

Склад життєвих благ дуже різноманітний. Поряд з доходами населення рівень життя визначають умови життєдіяльності, під впливом яких складається певний спосіб і стиль життя, оцінюється його якість.

Система показників рівня життя, яка рекомендована ООН, включає широке коло характерних умов життя. Виділяють 12 груп показників:

1. Народжуваність, смертність та інші демографічні характеристики населення.

2. Санітарно-гігієнічні умови життя.

3. Споживання продовольчих товарів.

4. Житлові умови.

5. Освіта і культура.

6. Умови праці і зайнятість.

7. Доходи і витрати населення.

8. Вартість життя і споживчі ціни.

9. Транспортні засоби.

10. Організація відпочинку.

11. Соціальне забезпечення.

12. Свобода людини.

Отже, при оцінці рівня життя використовуються показники річного споживання продуктів харчування, одягу, взуття в розрахунку на людину і сім'ю, забезпеченість житловою площею, меблями, товарами довготривалого користування, предметами культурно-побутового призначення. Окрім цього, використовуються показники, які характеризують забезпеченість населення школами, дитячими садками, рівнем медичного обслуговування, пунктами побутового обслуговування, пральнями, перукарнями, банями, їдальнями тощо.

Відповідна повинна бути і структура харчування, наприклад, хліба і картоплі рекомендується споживати приблизно 80 кг в рік у розрахунку на одну людину, овочів - 150 кг, фруктів -70-80 кг, м'яса - 60-70 кг.

Проте значна частина населення при переході до ринкової економіки не може дотримуватися цих норм і проживає на рівні малозабезпеченості. Іще у 80-х роках ми вперше зіткнулися з наявністю бідності.

Бідність, малозабезпеченість має декілька рівнів і характеризується такими показниками: 1) прожитковим мінімумом, 2) гарантованим прожитковим мінімумом, 3) мінімальним споживчим бюджетом.

Розрізняють прожитковий мінімум фізіологічний і соціальний. Перший розрахований на задоволення тільки головних найелементарніших потреб в товарах і послугах. Другий, окрім мінімальних норм задоволення фізичних потреб, включає витрати на мінімальні духовні і соціальні запити. Соціально-фізіологічний мінімум - нижня межа малозабезпеченості (бідності).

Гарантований прожитковий мінімум - це офіційно затверджений рівень мінімальної заробітної плати, пенсії, допомоги. Він не може бути нижчим за фізіологічний прожитковий мінімум і не може перевищувати вартісну величину мінімального споживчого бюджету.

Мінімальний споживчий бюджет як верхня межа бідності виражає в грошовій і натуральній формах той обсяг споживання життєвих благ, що мінімально достатній для фізіологічного і розумового розвитку людини. Він визначається суспільством як необхідний для збереження більш-менш допустимого рівня життя.

Розрахований прожитковий мінімум забезпечує можливість придбання найнеобхідніших товарів та одержання послуг (200 видів товарів). Розраховується також оптимальний (раціональний) споживчий бюджет. Він відображає ту величину і структуру споживання матеріальних і духовних благ, які забезпечують найповніше й розумне задоволення потреб людини за даного рівня розвитку продуктивних сил.

Бідність – це поняття широке, воно залежить від глибини прояву та типу, який обумовлює статус людини, яка потерпає від цього явища. Бідність розрізняють за типами: бідність економічно пасивного населення, бідність зайнятого населення, бідність безробітних і пенсіонерів. За видами бідність поділяють на «умовну» та «абсолютну». «Умовна» бідність характеризує матеріальний стан людини, коли бідність проявляється сезонно, не постійно, тимчасово. «Абсолютна» бідність свідчить, що людина самотужки неспроможна поліпшити свій матеріальний стан через фізичні чи психічні вади.

Причинами бідності можна вважати на даний момент наступні чинники:

1. низький рівень соціальних виплат, що є результатом низьких заробітків, а отже - відрахувань до відповідних бюджетів і фондів;

2. соціальні допомоги та інші трансферти становлять досить значну частину витрат бюджету, що свідчить про зростання економічного навантаження на працююче населення;

3. нівелювання ролі заробітної плати як джерела доходів;

4. активніший ріст інфляції в порівнянні з реальними доходами населення;

5. перенасичення ринку праці однорідними професіями, відповідно неможливість реалізувати власну робочу силу;

6. скорочення робочих місць;

7. в сільському господарстві розорення, розпад більшості підприємств;

8. невідповідність ціни і вартості робочої сили працівників.

По Україні за колективними договорами для більш ніж 50 відсотків працюючих встановлено мінімальний оклад або мінімальну заробітну плату, відповідно до законодавчо встановленого прожиткового мінімуму. В умовах економічного зростання в період 2000-2006 рр. встановлений державою рівень мінімальної заробітної плати жодного разу не перевищив межі бідності та дорівнював лише 0,4-0,6 прожиткового мінімуму. А за даними Світового банку відношення мінімальної заробітної плати до прожиткового мінімуму у Великобританії становить 6,4:1, Литві, Естонії, Польщі – 1,5:1. Гідна середня заробітна плата за європейськими стандартами має становити не менше 5 – 6 прожиткових мінімумів (5-6:1). В Україні на 2006 рік це співвідношення дорівнювало лише 1,5:1.

«Споживчий кошик» для визначення вартісної величини прожиткового мінімуму залишається майже незмінним з часів радянського союзу. Але якщо в радянській системі значна частина послуг забезпечувалась державою безплатно, у тому числі через розгалужену систему соціальної сфери на підприємствах і так звані суспільні фонди споживання, то в нинішній ринковій системі за все треба платити. «Споживчий кошик» необхідно переглянути та доповнити витратами на сплату Прибуткового податку, освіти, утримання дітей у дошкільних закладах тощо.

Соціальні допомоги та інші трансферти становлять досить значну частину, що може свідчити про зростання економічного навантаження на працююче населення, чи нівелювання ролі заробітної плати як джерела доходів. І перше, і друге є негативним явищем для економіки, оскільки за певних умов можуть стримувати економічне зростання країни. А останні роки свідчать про уповільнення темпів зростання реальної заробітної плати, що відповідно свідчить і про уповільнення розвитку виплат соціальної допомоги.

Продуктивність праці в Україні в 4,2 рази перевищує середню заробітну плату, тоді як у розвинених країнах це співвідношення коливається від 1,2 у Німеччині до 2 разів у Франції. На один долар заробітної плати середньостатистичний працівник України виробляє продукції в 3-3,5 рази більше порівняно з працівниками розвинених країн. Поглиблюється диференціація заробітної плати за видами діяльності, що знову свідчить про істотну міжгалузеву диференціацію оплати праці, яка здебільшого є невиправданою, оскільки вартість робочої сили працівників часто не відповідає ціні.

Проведений порівняльний аналіз ста­ну наближення України до стандартів Європейського Союзу визначив три групи показників: грошово-фінансової політики; розвитку реального сектору; соціальної сфери. Якщо за першими двома групами показників є значний прогрес у напрямі руху до європейських стандартів, то в соціальній сфері спостерігається найбільше відставання (таблиця 4.1)

Таблиця 4.1

Показники соціальної захищеності населення

Бідність – це той рівень життя населення який не може забезпечити нормальні умови для відтворення населення. Кількісно цей рівень виражається показником "прожитковий мінімум", або "поріг бідності".

Прожитковий мінімум на відміну від біологічного мінімуму є більш динамічним. Він змінюється з розвитком соціально-економічного життя суспільства. Але світова практика показує, що поріг бідності значно підвищується у зв'язку із зростанням цін (інфляції), втім це не означає збільшення рівня споживання і підвищення рівня життя людей.

Питання 6 Державна система соціального захисту населення.

Соціальний захист включає в себе систему заходів, які захищають будь-якого громадянина країни від економічної та соціальної деградації не тільки внаслідок безробіття, але й у випадку втрати чи різкого скорочення доходів сім'ї, народження дитини, виробничої травми, інвалідності, похилого віку тощо.

Витрати на соціальний захист населення, звичайно, залежать від можливостей економіки.

Сучасна система соціального захисту населення в країнах з перехідною економікою включає такі основні елементи:

· Сукупність державних соціальних гарантій, у тому числі соціальні пільги окремим категоріям населення.

Система соціальних гарантій передбачає надання соціально значущих благ та послуг усім громадянам без врахування їхнього трудового внеску і визначення потреби (безкоштовні освіта і лікування, тощо). Мінімальний рівень цих гарантій є рухливим в залежності від конкретно-історичних умов, а також від можливостей суспільства.

· Під соціальною допомогою розуміють надання соціальних благ та послуг соціально уразливим групам населення на основі визначення їх потреб. Об’єктом соціальної допомоги є малозабезпечені верстви населення, доходи яких нижчі від прожиткового мінімуму чи межі бідності. Державна соціальна допомога здійснюється двома шляхами:

1. програми допомоги в грошовій формі

2. програми допомоги в натуральній формі, тобто у вигляді талонів на продовольчі товари, шкільні сніданки або медичне обслуговування чи інше.

· Соціальне страхування є найбільш поширеною формою захисту населення від всіляких ризиків, пов'язаних з втратою працездатності та доходів. Особливістю соціального страхування є його фінансування із спеціальних позабюджетних фондів, які формуються за рахунок внесків роботодавців і працівників за підтримки держави.

Стримує розвиток малого підприємництва й надмірна концентрація приросту реальних доходів у невеликої кількості багатих домогосподарств. Якщо у Чехії, Угорщині та Польщі доходи 10% найбагатших сімей перевищують доходи бідних у 4-4,5 рази, то в Україні - більше, як у 10 разів. І це без урахування того, що значна частина доходів приховується "в тіні". Наведемо у спрощеному вигляді результати реального розподілу сукупних грошових доходів серед соціальних верств населення України, який мав місце в кінці 90-х рр.: 40% населення країни отримувало приблизно 10% сукупних грошових доходів (з яких близько 10% "тіньові"); 30% населення - близько 20% сукупних грошових доходів (з яких приблизно 20% є "тіньовими"); 20% населення - до 30% (близько третина з яких знаходиться в "тіні"); 10% населення-близько 40% від обсягів загальних доходів, що отримувало населення країни (із яких близько 75% - "тіньові"). За оцінкою експертів, тіньові доходи заможних верств населення становлять 7-9 млрд. грн. на рік.

Додатковими елементами політики зайнятості є:

Ø активна політика зайнятості (програми суспільних робіт, професійної підготовки молоді та допомоги безробітним.)

Ø та створення гнучких форм зайнятості.

Перший напрям передбачає розробку програм сприяння зайнятості, метою яких є скорочення чисельності безробітних. До цього напрямку відносяться:

· програми суспільних робіт спрямовуються на мобілізацію надлишкової робочої сили для створення інфраструктури в сільській місцевості, проведення різних робіт у містах, а також охоплює оплачувані муніципальною владою (місцевими органами влади) послуги людям похилого віку та інвалідам, догляд за дітьми, допомогу при обслуговуванні хворих, одиноких престарілих громадян.

· Програми професійної підготовки молоді спрямовані на надання допомоги молоді в отриманні професійної підготовки та підвищення кваліфікації. Тобто ці програми охоплюють молодь, що перебуває на етапі між закінченням загальноосвітньої школи та постійною зайнятістю. Зростання вимог щодо рівня кваліфікації та професійної підготовки призводить до зростання безробіття серед кваліфікованих груп населення, насамперед серед молоді. В усіх без винятку розвинутих країнах частка безробітної молоді значно перевищує середній рівень безробіття. Подібні програми фінансуються державою, місцевими органами влади, підприємцями, а також спонсорами за рахунок добровільних грошових внесків.

· Програми допомоги безробітним охоплюють насамперед категорії безробітних, що не мають роботи протягом тривалого часу. Дані програми крім, безпосередньої допомоги безробітним, передбачають заходи зі стимулювання підприємців щодо найму на роботу, а також безробітних щодо активного пошуку роботи. Підприємцям, також, надаються від держави субсидії для доплат до заробітної плати працевлаштованим безробітним, їх профпідготовки. Держава активно стимулює підприємства у випадку працевлаштування та профпідготовки молоді. Важливим засобом фінансового стимулювання підприємств, який використовується в багатьох країнах, є часткове або повне звільнення від сплати внесків у фонд соціального страхування на осіб, що проходять профпідготовку. Особлива увага приділяється допомозі безробітним в організації власної справи, відкритті підприємства.

Термін дії програм сприяння зайнятості розраховані, як правило, від шести місяців до двох і більше років. Більшість таких програм фінансується з державного бюджету. Програми сприяння зайнятості розробляються на державному, регіональному та місцевих рівнях. Контроль за їх реалізацією здійснюється відповідними органами державної влади.

Другий напрям передбачає створення та сприяння умов, щоб підвищити рівень зайнятості населення. До них належать: встановлення для працездатного населення вигідніших форм та режиму праці, допомога підприємствам у маневруванні кількістю та якістю робочої сили, у вирішенні проблем, пов'язаних з використанням праці жінок, людей похилого віку, іноземних працівників, іммігрантів тощо. Гнучкі форми зайнятості передбачають:

· використання різноманітних нестандартних режимів як повною, так і неповною робочого часу;

· облік соціального статусу робітників (самостійні робітники, неоплачувані члени сім'ї);

· використання у процесі виробництва нестандартних робочих місць і а організації праці (надомна праця, працівники на виклик тощо.

· упровадження нестандартних організаційних форм (тимчасові робітники) тощо.

Термінологічний словник

Зайнятість населення — це діяльність працездатного населення країни, спрямована на відтворення валового внутрішнього продукту та національного доходу.

Добровільне безробіття — безробіття, яке згідно з класичною теорією виникає в разі небажання робітників найматися на роботу на умовах низької зарплати.

Крива Лоренця — крива, яка характеризує фактичний розподіл доходів між домогосподарствами на основі зв’язку між відсотком сімей у складі населення та їх відсотком у сукупному доході.

Крива Філіпса — крива, яка показує зв’язок між безробіттям та інфляцією.

Робоча сила – це здатність до праці, сукупність фізичних та інтелектуальних здібностей, які має людина і які вона може використати для виробництва товарів та послуг.

закон Оукена: якщо фактичне безробіття перевищує рівень природного безробіття на 1%, то втрати ВВП складають 2,5%.

Бідність – це той рівень життя населення який не може забезпечити нормальні умови для відтворення населення. Кількісно цей рівень виражається показником "прожитковий мінімум", або "поріг бідності".

Прожитковий мінімум на відміну від біологічного мінімуму є більш динамічним. Він змінюється з розвитком соціально-економічного життя суспільства. Але світова практика показує, що поріг бідності значно підвищується у зв'язку із зростанням цін (інфляції), втім це не означає збільшення рівня споживання і підвищення рівня життя людей.

Поиск по сайту: