ОСНОВНІ МИТЕЦЬКІ НАПРЯМИ НОВОГО ЧАСУ (кн. XVI перша пол XIX)

Процеси, що відбувалися у цей період, передусім пов’язані з виникненням художніх напрямів: маньєризму, барокко, рококо, класицизму, романтизму, реалізму. Таким чином мистецтво Нового часу дає поштовх до об’єднання у межах конкретно-історичного періоду художньо-мистецьких течій принципово різних світоглядних орієнтацій.

Бароко − художній напрям, що склався в Італії у 80—90-і роки XVI ст. Родоначальниками його вважають Тіціана, а ще більше Караваджо. Постаттю, яка з'єднала добу Відродження з баро­ко, був геніальний МІкеланджело.

Барокко (від італ. perollo barocco перлина чудернацької форми) як напрям архітектурного мистецтва вражав своєю помпезністю, ускладненою конструкцією, великою кількістю прикрас, значною емоційною насиченістю.

Бароко існувало протягом майже двох століть. Що­правда, у XVIII ст. мистецтво взагалі почало втрачати жорсткі стилеві ознаки, тому і не дивно, що поряд з бароко виникли тоді рококо як виродження бароко, класи­цизм і голандський побутовий жанр, з'явився сентимента­лізм, породжений ідеологією Просвітництва.

Рококо, з точки зору еволюції форми генетично пов'язаний з бароко. Його характерними ознаками стали витонченість акц ентування на білому і золотому кольорах. Залишаючи без уваги фасади, Рококо розігрує н а стінах і стелях інтер’єрів орнаментальні симфонії, плете мереживні візерунки, досягаючи при цьому вершин віртуозності і блиску, однак при цьому остаточно втрачає характерні для бароко монументальність, силу і статечність.

Класицизм — художня течія, що виникла у Франції на початку XVII ст. як національно-державний напрям у мистецтві. Йому властиві раціоналізм, нормативність творчості тяжіння до завершених гармонійних форм, до монументальності, ясності і благородної простоти стилю, врівноваженості композиції.

Помітною новизною в мистецтві XVIII ст. була поява ідейних течій, які не мали власної стилістичної форми та й не відчували в ній якоїсь потреби. Найзначнішою серед них вважається сентименталізм, що був пов'язаний з чисто просвітницькими уявленнями про притаманні люди­ні від природи доброту і чистоту.

Романтизм — складний, внутрішньо-суперечливий ду­ховний рух, що виник в останній чверті XVIII ст. Найяс­кравіше розкриття романтизм дістав у філософії та мис­тецтві.

Важливе місце в естетиці романтизму займає іронія. І як світоглядна позиція, і як певний художній прийом, вона є діалектичним засобом розуміння світу. На основі романтичної іронії формується настрій, притаманний і філософським, і художнім творам романтиків. Головними авторитетами романтичної естетики і філософії були брати А. і Ф. Шлегелі, Новаліс, Шеллінг тощо.

В літературі романтизм знайшов своє найширше роз­криття у творчості Байрона, Гюго, Жуковського, Лєрмон­това, в живопису — у Жеріко, Делакруа, Рунге, в музи­ці — у Вебера, Шумана, Вагнера.

Реалізм як художній метод сформувався у 20— 30-х роках XIX ст. На цей час вперше в історії людства створилася світова система економічних зв'язків, відбувалися значні демократичні процеси, сфера суспільного ви­робництва охопила всі аспекти дійсності, втягуючи дедалі ширші соціальні верстви населення. Відповідно розширю­вався і предмет дослідження мистецтва: в нього включа­лися і набували суспільної значущості й естетичної цін­ності як широкі суспільні процеси, так і тонкі нюанси людської психології, побут людей, природа, світ речей. Реалізм розкриває людський характер опосередковано, через одиничне як вияв загального.

Поиск по сайту: