СЛОВНИК 56 страница

МОВА НАУКИ — синтетичне поняття ме­тодології науки,що поєднує у собі всі мовні засоби, які вживаються у науці для виразу здобутих знань на конкрет­но-історичному етапі її розвитку. Сучас­ну мова науки характеризує широке викори­стання математичних формалізмів і аб­страктних структур, що їх описують (логіка і математика). Тому в ній роз­різнюють як складові частини природну і штучні мови, в том числі формалізовані мови, які надбудовуються над природною мо­вою з метою вдосконалення окремих її фрагментів. При аналізі мови науки вичленовують дві підмови — мову спостереження і мову теорії. До мови спостереження включають ті твердження науки, які формулюють результати спостереження й експерименту; до мови теорії відносять твердження, які є наслідком логічних міркувань. Мовою спостереження вира­жають властивості предметів, що вияв­ляються органами відчуттів чи експери­ментальними приладами (наприклад, властивості "холодний", "твердий", "зелений" тощо). Мовою теорії формулюють тверд­ження про властивості предметів, які не можна безпосередньо спостерігати (кри­визна простору, парність, спін елемен­тарних частинок). Головна ідея розчле­нування мови науки на підмови полягає в не­обхідності точнішого встановлення логічних зв'язків між теорією й експери­ментом. Логічний емпіризм спотворено тлумачить ці поняття; він відкидає при­родну мову як основу мови науки, намагаючись цілком замінити її штучною. Це про­голошується єдиною метою філософсько­го дослідження. Представники логічного емпіризму твердження мови спостере­ження вважають твердженнями про без­посередньо дане, те, що може бути пізна­не без допомоги абстрактного мислення; лише ті теоретичні положення вони виз­нають длянауки, які можна звести до тверджень про безпосередньо дане. Ці по­гляди на мову науки не підтвердились спеціаль­ними розробками, що були здійснені су­часною методологією науки.

МОВНА ГРА — поняття, яке визначає інтелектуальну діяльність, що виражається в описі світу, об'єкта, предмета тощо через цілісну замкнуту систему ре­чень, організовану сукупністю правил, недотримання яких призводить до при­пинення мовної гри. Вітгенштайнвирізняє мовну гру навчального характеру (гра, яка на­вчає людину мови у широкому сенсі) та мовну гру, що являє собою "форму життя", "аспект бачення", пізнання світу. Мовна гра — це контекст, детермінований "аспектом бачення", тому її істиннісне значення зу­мовлене "критерієм достовірності". Різні мовні ігри не мають узагальнюючих ознак, вони можуть бути розподілені на групи "сімейних подібностей" на під­ставі спільної ознаки чи предмета опису. Ця концепція мовної гри продемонструвала, що зміна правил різних "ігор" призво­дить до повного абсурду. Поняття мовної гри справило вплив на концепції філософів-аналітиків і лінгвістичну філосо­фію.

МОВЧАННЯ — утримання від вислову; в широкому антропологічному розумінні — відсутність або незадіяність настанови на словесне, знакове, екзистенційне ви­раження; в позитивному значенні — ду­ховна зосередженість, яка звільняє суб'єкта від необхідності реалізації у сфері наявно існуючого, разом з тим покладаючи останнє як предмет його уваги і піклування ("мовчазна присутність", на відміну від безсуб'єктної тиші). Мовчання — один з найглибших символів у багатьох культурах; так, у стародавньому Китаї мовчання асоціюється з недіянням — пус­тотою духу ("Дао де цзін", "Чжуан-цзи"); в християнському світі мовчання постає як онтологічна характеристика "безначаль­ної" Першої іпостасі Бога, символізує жертовність, смирення, смиренномудрість людини, постає сутнісним виміром молитовно-духовної практики (зокрема в ісихазмі). Сучасна культура гостро ар­тикулює тему мовчання в музиці, поезії (як "ко­ротке слово поміж двох довгих мовчань" визначав поезію Мальро)— сферах, що стримують натиск галасливо-безтямного повсякдення. (В. Малахов)

МОГИЛА Петро (1596, Молдова — 1647) — діяч української церкви і культури XVII століття, бо­гослов і мислитель. Освіту здобув у шко­лі Львівського братства, а потім в закор­донних університетах, можливо, у Франції і Гол­ландії. 1627 рік — Могилу обирають архімандри­том Києво-Печерської лаври, 1632 рік — митрополитом Київським, Галицьким і всієї Русі, на цій посаді він стає також ек­зархом Константинопольського патріарха. Могила був високоосвіченою людиною, значно розширив сферу вживання української мови в книгодрукуванні, богослужбах, перекладах, зокрема, він готував українські видання Біблії. Толерантно ставлячись до різних віросповідань, до ідеї зближен­ня всіх християнських церков, Могила підпо­рядковує свою діяльність зміцненню православ'я, розбудові духовної єдності українського народу через такі інституції, як цер­ква, школи, колегії, друкарні, бібліоте­ки, мистецькі заклади. За допомогою проведених реформ, спрямованих на піднесення освіти, моральності, дис­ципліни, організації кліру, він вивів пра­вославну церкву з кризи та занепаду. Його твори були спрямовані на уніфі­кацію, систематизацію і розробку єди­них правил церковного життя, догматич­ного вчення, чину богослужб. У 1632 році Могила заснував колегію — перший вищий на­вчальний заклад на землях східних і південних слов'ян, котрий відігравав провідну роль у розвитку освіти, науки і культури в Україні впродовж майже двох століть. У колегії вперше в Україні був здійснений перехід від духовно-прак­тичного до теоретичного способу освоєн­ня світу, розпочато викладання філо­софії і богослов'я як певних розгалуже­них теоретичних систем. У роздумах Могили як мислителя доби Бароковиразно по­мітна тенденція до поєднання середньо­вічної схоластикий ідей Ренесансута Реформації,античних та християнських авторів. Синтез західної і східної вченос­ті та культури є їх найприкметнішою ознакою. Здійснюючи цей синтез на ос­нові вітчизняної духовної спадщини, се­лективно, Могила сприяв прилученню українського народу до здобутків світової цивілізації, культурних надбань усього людства. Фундаментальним принципом єдності Бога, світу і людини є, за Могилою, любов, а відтак милосердя і терплячість. Ідея сер­ця як осердя тілесного, душевного і ду­ховного життя людини посідає в його творах вельми поважне місце, з нею він пов'язує ідею діяльної любові або доброчинства, що, в свою чергу, стає основою суспільної злагоди і єдності, наслідком котрих є побудова "спільного блага"; до­сягнення останнього пов'язується ним з діяльністю держави. Могила був одним із пер­ших православних мислителів в Україні, який, виходячи із вчення про природне право, почав думати про майбутню українську державу. Основним державотворчим чинником Могила вважав не якийсь окремий стан, а злагоду, єдність усіх станів, етнічних угруповань і конфесій в Україні. Його ідеалом була сильна монархічна влада в Україні, однак обмежена зако­ном. Закон і право Могила підносив вище будь-якої земної влади, і царської, і цер­ковної, говорячи, що вони є не лише дар Божий, а й сам Бог, котрий його дав. У його творах, так само як і в творах Ліпсія та Гроція,спостерігається тенденція до зближення права і моралі. Ідеї і діяль­ність Могили сприяли духовній єдності українського народу, творенню єдиного комунікатив­ного простору його культури, що було не­обхідною передумовою подальшої по­літичної консолідації, здійсненої Богда­ном Хмельницьким.

Основні твори: "Номоканон" (1629); "Антологія сирья молитві" (1636); "Евангеліє учительное" (1637); "Літос" (1644); "Православне сповідання віри" (1640-1645); "Требник" (1646).

МОДЕЛЬ (від латинського modulus — міра) — у зага­льному розумінні аналог (графік, схема, знакова система, структура) певного об'єкта (оригіналу), фрагмента реаль­ності, артефактів, витворів культури, концептуально-теоретичних утворень тощо. З логічної точки зору, дві системи 8_Х і 8₂ називаються моделлю одна одної, якщо вони ізоморфні або гомоморфні між со­бою. Відношення "бути моделлю" є відношен­ням рефлексивним, симетричним і тран­зитивним, тобто відношенням типу еквівалентності,тому питання, яку із си­стем 8_Х і 8₂ вважати оригіналом, а яку моделлю, вирішується залежно від конкретної си­туації. З гносеологічної точки зору, модель — це замінник, представник оригіналу у пізнанні. Завдяки їхньому ізоморфізму або гомоморфізму знання, отримані в результаті дослідження моделей, екстраполюю­ться на оригінал, широко використовую­ться в багатьох науках у різних значен­нях, але, як правило, поняття "модель" по­в'язують з методом моделювання,у та­кому значенні модель — предметна, знакова чи мислена (уявна) система, що відтво­рює, імітує або відображає якісь визна­чальні характеристики, тобто принципи внутрішньої організації або функціювання, певні властивості чи ознаки об'єкта пізнання (оригіналу), пряме, безпосе­реднє вивчення якого з якихось причин неможливе, неефективне або недоцільне, і може замінити цей об'єкт у процесі, що досліджується, з метою отримання знань про нього. Отже, відношення "оригінал —модель" не природне, а епістемологічне, зу­мовлене процесом пізнання. Питання про відношення моделі й оригіналу, ступінь їх спільності, подібності, адекватності — одне з найважливіших і найскладніших у процесі наукового моделювання. Модель ви­ступає ефективним засобом наукового дослідження тільки при максимально чіткому визначенні їх подібності та відмінності теоретичними засобами, які можуть визначати припустимі межі спрощень, абстрагувань, ідеалізацій. За фізичним характером моделі можна поділи­ти на: предметні, знакові (інформаційні), мислені. Посідаючи істотне місце у по­тужному арсеналі наукових засобів, ви­конуючи описову, пояснювальну і еври­стичну функції, модель відіграє важливу роль у дослідженні різноманітних склад­них феноменів реальної дійсності. (О.Мороз)

МОДЕЛЮВАННЯ — науковий метод не­прямого (опосередкованого) досліджен­ня об'єктів пізнання, безпосереднє вив­чення яких з певних причин неможливе, ускладнене, неефективне чи недоцільне, через дослідження їхніх моделей—пред­метних, знакових чи мислених систем, що відповідно відтворюють, імітують чи відображають певні характеристики (вла­стивості, ознаки, принципи внутрішньої організації або функціювання) оригіна­лів. Як специфічний конструктивно-піз­навальний прийом, своєрідна форма по­дання процесів і явищ реальності, моделювання відоме з античних часів. У процесі піз­нання моделюванн тісно взаємодіє з іншими спе­ціальними і загальнонауковими метода­ми, зокрема експериментальними. В епо­ху НТП моделювання фактично набуло статусу загальнонаукового методу пізнання, стало ефективним теоретичним і експеримен­тальним засобом дослідження, чому на­самперед сприяли інтенсивні процеси математизації та комп'ютеризації нау­ки. Комп'ютерний (модельно-кіберне­тичний) експеримент, а згодом його різновид — когнітивна комп'ютерна гра­фіка — набули унікального значення у дос­лідженні складних процесів і явищ дійсності, верифікації наукових гіпотез, по­будові теорій. Користуючись процедура­ми абстрагування та ідеалізації, моделювання дає змогу з метою відтворення (у моделі) та дослідження виділяти саме ті характери­стики, параметри чи властивості модель­ованих об'єктів, котрі безпосередньо підлягають вивченню. З появою когнітивних комп'ютерних графічних засобів відкри­ваються реальні можливості подавати у наочній формі не тільки об'єкти у класич­ному розумінні і експериментувати з ни­ми, а й виражати з допомогою відпо­відних наочних моделей ті чи інші гіпоте­зи, ідеї, концепції тощо, досліджувати їх, піддавати верифікації. Загалом процес моделювання відзначається складною структурою і включає такі основні етапи: постановка проблеми, побудова моделі, її досліджен­ня, екстраполяція отриманих результатів на оригінал. Теоретичну основу моделювання, яке проявляється у різноманітних формах, залежно від сфер застосування і характе­ру використовуваних моделей, станов­лять теорії фізичної подібності, фізичної аналогії та ізоморфізму систем. За фізич­ним характером моделей можуть бути виділені три типи моделювання: предметне, знакове (інформаційне) і мисленне. У тісній взаємодії з іншими методами моделювання відіграє важливу роль у дослідженні найсклад­ніших процесів та явищ мікро-, макро- і мегасвіту у розкритті їх глибинної суті. (О. Мороз)

МОДЕРН (від французького moderne — найнові­ший, сучасний) — одна з епох європейсь­кої історії (а саме — європейський Новий час), яка стала з часів молодо-гегельянців найважливішою темою філософського, естетичного, культурологічного, соціоло­гічного дискурсів. Девіз цієї епохи — не відродження греко - римської Античності (тобто не Ренесанс), а започаткування но­вого життя, нового відчуття часу, відчут­тя переваги, "сучасного" (тобто "модерну") над "минулим" ("премодерном"). Модерн — це епо­ха довіри до самодостатньої потуги розу­му, метафізики, прогресистського мис­лення. Інтегральний результат модерну — сус­пільство, розвиток якого спирається на чотири сили, які домінують в цю епоху: природознавство, техніка, індустрія і де­мократія. Людина модерну сама виводить себе на кін історії, сама стає цим "коном", на якому відтепер фізико-технічний світ по­винен виказувати, подавати себе (ставати образом, картиною — за Гайдеггером). Претензія цього світу на безмежне пану­вання є наслідком гуманізму модерну, який розуміється як така філософська інтерп­ретація людини, що пояснює і визначає цілісність буття, на основі концепту лю­дини і для людини. Культурна свідомість модерну осяяна ідеєю безмежного розвитку: са­мої себе, науки, техніки, науково-техніч­ного поступу, технології оволодіння усіма ресурсами Всесвіту, практики тотального підпорядкування довколишнього світу волі людини. Ця свідомість не виявляла особливих занепокоєнь про збереження біосфери, антропосфери, соціосфери у Всесвіті, їй ще не відомі екзистенційні острахи. Вона занепокоєна насамперед за­безпеченням євроцивілізації не стільки умовами її самозбереження, скільки її до­мінуючим становищем у світі. Розвиток науки, техніки, прискорення НТП мало у самосвідомості модерну загальнолюдський сенс. Культура модерну вселяла в людину гли­боку впевненість, що її народження, жит­тя, праця, творчість мають високе призначення. Глобальна проективно-пере­творювальна діяльність модерну, що трансфор­мує "бажане" у "належне", була б абсурдною без упевненості в тому, що завдяки цій діяльності людина здатна гідно тору­вати шлях до майбутнього, здолати хаос природних стихій та тваринних інстинк­тів і піднятися до чогось більш значного, ніж безпосередня "життєва даність". (О. Соболь)

МОДУС (від латинського modus — міра, образ, спосіб) — філософський термін, що позначає якість предмета, яка притаманна йому лише в де­яких станах, на відміну від атрибута як невід'ємної властивості предмета. У ло­гіці — різновид фігур силогізму.

МОДУСИ СИЛОГІЗМУ — схеми силогіз­мів,в яких враховано розташування термінів у судженнях (фігури силогізму) та їх кількісна і якісна характеристики. Враховуючи будову простого категорич­ного силогізму (два засновки і висновок), 4 види його можливих категоричних суд­жень (загально- стверджувальні (А), частково-стверджувальні (І), загально- заперечні (Е), частково-заперечні (О)) і кількість фігур (чотири), всього можна отримати 256 модусів. Проте не кожна можлива комбінація висловлювань скла­дає логічно правильний модус силогізму (загалом їх 24). Правильним є такий модус, який завжди гарантує отримання істинного висновку за умови істинних засновків. В епоху Середньовіччяправильні модуси отримали власні назви (голосні літери вказували якісну і кількісну характери­стики, відповідно: більшого засновку, меншого засновку і висновку).

МОЖЛИВІСТЬ І ДІЙСНІСТЬ — кате­горії, які характеризують актуальну даність буття у єдності з перспективами зміни його форм існування, а також сам процес цих змін. Дійсність — це реалізо­вана можливість, у широкому розумін­ні — сукупність усіх реалізованих мож­ливостей. Вона постає як закономірне здійснення сутності, а тому виступає як необхідність, форма якої, однак, не є фа­тальною. Можливість — це сукупність ре­альних умов і тенденцій, які за певних детермінуючих дій здатні породити від­повідну їм дійсність. У давньогрецькій філософії елеати та мегарці заперечува­ли реальність можливого, вважаючи єдино можливим лише дійсне. Парменідвважав буття тотожним дійсності, ос­кільки "лише буття є, а небуття немає". У той же час стародавні греки використо­вували багатозначне поняття "ще небуття" (меон), котрим, фактично, вводи­ли ідею можливості. Суперечливим меонічним статусом наділяли, зокрема, ма­терію Аристотельі Августин.Специ­фічний характер можливості відбиває поняття "вже небуття", що його у XX столітті застосовує Гайдеггер.Представники ме­ханістичного матеріалізму XVII - XVIII столітть абсолютизували дійсність, ототожню­ючи її із всезагальною механічною не­обхідністю, а можливість — з випадковістю. Міркування Ляйбніцапро мож­ливі світи, хоч і привели до згортання пізнавальних варіацій на користь "най­кращого із світів", вплинули на розробку логіки. У XX столітті вагомі здобутки у цьому напрямі пов'язані з іменами Рассела,Хінтики, Крипке. Аналіз питання еволюцій можливого і дійсного виводить на низку проблем, пов'язаних із розвитком, становленням, деградацією, оновлен­ням, самоорганізацією, актуалізацією тощо. Це дозволяє розрізняти абстрактні і формальні можливості — такі, що можуть перетворитися у дійсність, але не мають усіх необхідних для цього умов, і конкретні (реальні) — які мають об'єктивні умови для безпосереднього втілення у дійсність. Аристотель пов'язував питання переходу можливості у дійсність з рухом від потенції до акту (дивись акт і потенція). У формальній логіці поняття можливість і дійсність застосовуються як засадничі в теорії модальності.

МОЇЗМ (Мо Цзя) (Школа Мо) — напрям давньокитайської філософії, засновником якого був легендарний давньокитайський мислитель і політичний діяч Мо Ді (дивись Мо-Цзи). Школа моїстів існувала в епоху Чжаньго (V - III століття до нашої ери.). Найбільш продуктивні ідеї моїстів були органічно сприйняті і запозичені даосизмом та кон­фуціанством,з часів Мо Ді школа моїстів існувала у вигляді специфічної організації з жорсткою ієрархією, дис­ципліною та чітко визначеними політич­ними цілями. Член моїстської органі­зації мав повністю коритися волі вибор­ного "великого мужа" (цзюй-цзи) й вести аскетичний спосіб життя. Школа моїстів користувалася великою популярністю в тогочасному китайському суспільстві, що завдя­чувало основним принципам моїзму, сформу­льованим ще Мо Ді. До них належали наступні принципи: всезагальної любові, всезагальної користі, уникання та забо­рони надмірностей і пишноти, піднесен­ня кмітливих і мудрих, силового протис­тояння війнам. Як основу, уособлення, найзагальніший приклад та гарант своїх принципів моїсти розглядали Небо (Тянь). Серед людей таким прикладом був досконало мудрий Юй — міфічний прадавній правитель Китаю та заснов­ник першої китайської династії Ся. На початку III століття до нашої ери школа моїстів розкололася на дві (або три) гілки. Здобутки пізніх моїстів лежать здебільшого в сфері онто­логії та гносеології, що відрізняє їх від соціально-етичної спрямованості ранньо­го маоїзму, зокрема, до проблем котрими опікувались пізні моїсти, відносяться проблеми: відповідності імені й речі, критерію істинності та можливостей людського пізнання загалом. (О.Бойченко)

МОЙСЕЙ КИЇВСЬКИЙ (1449 - 1520) — єврейський філософ, талмудист, коментатор Свя­щенного Письма, каббаліст. Народився в литовському містечку Шадов, за іншими даними — в Тарові під Києвом. Філо­софсько-богословську освіту здобув у Стамбулі, вивчав також астрономію. По закінченні навчання оселився в Києві, де невдовзі здобув репутацію знавця в усіх галузях рабинської літератури. Його на­укова творчість у Києві збігається в часі з діяльністю тут інтелектуального осередка, представники якого перекладали на староукраїнську мову книги єврейських та арабських ав­торів з логіки, метафізики, астрономії та астрології, зокрема Маймоніда,Аль-Газалі та інші. До цих праць належали — "Аристотелеві врата", "Логіка Авіасафа","Словесниця Мойсея Єгиптянина". Втім, зв'язок між діяльністю цього осередка та інтелектуальним оточенням Мойсея Київського досі не досліджений. Між 1482 та 1495 роками Мойсей Київський написав трактат про європейський календар "Підґрунтя високосного року" та уклав граматику івриту "Книга грама­тики". У 1495 році, після вигнання євреїв із Великого князівства Литовського, вче­ний змушений був залишити Київ. Відтоді його почали іменувати Мойсей Га-Голе (Вигнаний). Після десяти років мандрів та різноманітних пригод він осе­лився в Кафі, де й помер. У своїх каббалістичних працях Мойсей Київський приділив знач­ну увагу розробці філософської пробле­ми, пов'язаної з тим, яким чином необме­жений часом та простором Творець може виявити себе у матеріальному світі. Згід­но із його вченням, пророки в своїх видін­нях бачили не самого Творця, який є не­досяжним навіть для янголів, а створе­ний Ним образ. Що стосується промов Господа, що їх чули обранці, то вони є по­родженням Святого Духа, який перебуває у тварному світі. Мойсей Київський також стверджу­вав, що при народженні кожної людини Бог створює особливий астральний образ, який супроводжує її протягом усього жит­тя. Цей небесний двійник є непомітним, але якщо віруючий досягає певного ду­ховного рівня, він починає його бачити, і це засвідчує, що він досяг рівня пророка.

Основні твори: "Скарбниця" (пояснення до коментаря Тори, написаного Авраамом ібн Езрою); "Лілія таємниць"; "Брама справедливості"; "Книга Творіння".

МОКЛЯК Микола Миколайович (1937, село Мироцьке Київської області) — український філо­соф. Закінчив філософський факультет КНУ ім. Т. Шевченка (1967). Доктор філософських наук (1989), професор (1991). Від 1967 року працює в інституті філософії ім. Г. Сковороди НАНУ, від 1985 року — завідуючий відділенням соціальної філософії інституту. Дослідницькі інтереси лежать у сфері соціальної філософії. Має близько ста наукових праць.

Основні твори: "Соціально-професійні пере­міщення на соціалістичному промисло­вому підприємстві" (1979); "Соціальні відносини: структура і форми виявлен­ня" (1986); "Феномен воєнно-політично­го конфлікту в сучасній етнополітичній ситуації", у співавторстві (1995).

МОКША (санскрит — звільнення від чо­гось, уникнення небезпеки, остаточне спасіння душі, відмова) — одне з ключо­вих понять індійської релігійно-філософської традиції, яке позначає звільнення від циклу перероджень у колі феноменаль­ного світу страждань та мінливості. По­няття мокша широко використовується в індуїзміта джайнізмі, меншою мірою — в буддизмі.Серед чотирьох життєвих принципів, вироблених в індуїзмі, а саме: дгарми — закону, артхі — користі, ками — насолоди, мокша посідає вище місце, виступаючи кінцевою метою релігійного досвіду та філософського пізнання. (Ю. Завгородній)

МОЛЕШОТТ Якоб (1822, Хертогенбос, Нідерланди — 1893) — німецький філософ, фі­зіолог. Разом із Бюхнеромі Фогтомзапо­чаткував матеріалістичний напрям, що спирався на медицину та природознавст­во. Вивчав медицину в Гайдельберзі. Від 1847 року — приват-доцент, викладав фі­зіологію в Гайдельберзькому університеті. У сту­дентські роки брав участь у русі за демо­кратичні перетворення у Німеччині. Від 1856 року — професор фізіології в Цюриху, в 1861 році викладає в Турині. У 1876 році обирається сенатором парламенту Італії. У 1879 році переїздить до Рима і працює лікарем та професором фізіології. Полемізує з антропологічним матеріалізмом Фоєрбахаз приводу наріжних питань природоз­навства. Матеріалізм Молешотта знаходився у річищі філософського обстоювання по­треб розвитку природничих наук у середині XIX століття. Зміст матеріалістичного вчення Молешотта охоплював кілька провідних тез: невіддільність матерії і сили; цілковита фізична зумовленість свідомості; прин­цип збереження матерії; жорсткий де­термінізм. У галузі моралі й етики Молешотт віддавав перевагу утилітаризму.

Основні твори: "Колообіг життя в природі" (1852); "Причини і дії у вченні про жит­тя" (1868).

МОНАДА (грецькою μονάς — одиниця, неподільне) — найпростіша, не­подільна єдність, першопочаток, основа явищ. Термін "монада" вживається у філо­софських системах Піфагора, Бруно, Кузанського.Вчення про монаду, як абсолютно прості, непротяжні духовні сутності, що є універсальними першоелементами бут­тя, є центральним у філософії Ляйбніца,який створив спеціальне вчення — "мона­дологію". У сучасній філософії поняття, близькі за змістом до монади, використовую­ться представниками філософських напрямів, що дотримуються принципу плюралізму. Близькими за змістом до поняття "монада" є поняття "субстанційний діяч", "особа", що позначають динамічні духовні "істоти", які становлять "живе" буття. Ці поняття вживають в ученнях персоналізму та інтуїтивізму.

МОНІЗМ (від грецького μόνος — один, єди­ний) — філософський концепт,який виз­начає першість "одного", "єдиного" сто­совно множинного (плюрального), різно­манітного. Застосовується найчастіше у метафізиці, онтології, епістемології, со­ціальній філософії. Термін "монізм" увів в обіг Вольф у контексті дискусії з пробле­ми про співвідношення душі й тіла. Моністами він уважав тих філософів, які визнавали лише один бік цього співвід­ношення на противагу другому, тобто — або душу, або тіло. В історії філософії концепт монізм невіддільний від плюра­лізму,алеце не означає:

1) що один із них завжди заперечує другий або його реду­кує;

2) що кожний із них не може бути са­модостатнім.

Нарівні метафізики й онто­логії осмислення ситуації взаємного за­перечення та несумірності монізму і плю­ралізму притаманне філософії Парменіда.Виходячи із тези про тотожність буття і мислення, він стверджував, що мислення шукає в речах універсальності й тотожності, яким і є буття ("Одне", "Єдине"); чуттєвий досвід, що є мінли­вим, суперечливим і різноманітним, ста­новить цілковиту видимість і, отже, не­буття. У новітні часи прикладом жорст­кого (редуктивного) монізму є ортодоксальний марксизм,який усі процеси в природі, пізнанні й суспільних стосунках зводив до матеріального чинника. Найхарак­тернішою формою співвідношення монізму і плюралізму в історії філософії є не стільки їх однозначне ("чисте") взаємовиключення (у межах однієї філософсь­кої концепції), як одночасне співіснуван­ня монізму в одному аспекті та плюралізму — у другому. Так, у філософії Спінозимонізм співіснує із плюралізмом атрибутів; Ляйбніц,навпаки, був субстанційним плюралістом (визнавав множинність монад-субстанцій) та атрибутивним моніс­том (усі монади— це душі, тобто мають одну природу, яка є духовною). Виявом самодостатності монізму є низка філософсь­ких концепцій під об'єднавчою назвою "нейтрального монізму". До них, зокрема, на­лежить концепція "чистого досвіду" Джеймсата опертий на неї (частково) нейтральний монізм Рассела.Останній у своїй праці "Аналіз свідомості" виходив із тези про нейтральну "речовину",яка конституюється у фізичні або у психічні об'єкти,залежно від застосу­вання до неї, відповідно, законів фізики чи психології. Ідея нейтрального монізму (але не сам термін) присутня у концепції італійського філософа Ардиго (1828 - 1920); її також обґрунтовували — німецький філософ Риль, представники "нового реалізму" (дивись Ре­алізм новий).(Н. Поліщук)

МОНОТЕЇЗМ (від грецькького μονος — єди­ний, θεος — Бог) — форма вірувань і куль­ту, що полягають у поклонінні єдиному Богу. Єдинобожжя складається зазвичай у сформованих етносів, за досить розви­нутих економічних умов та активних господарських зв'язків, а також централізованої державності. Важливими чинниками становлення монотеїзму були ім­перська політика держав-переможниць щодо вірувань інших племен і народів, а також місіонерська діяльність жрецтва. За таких умов у стародавніх державах і склалася, приміром, віра в єдиного вавилонського Мардука, юдейського Яхве або християнську Трійцю. Тенденція до монотеїзму мала місце і в давньоукраїнській релігії, але була перервана запровадженням християнст­ва. Монотеїстичні релігії утримують чи­мало й політеїстичних ознак, зокрема віру в ангелів, лихих демонів, пророків тощо. І все ж Бог у монотеїстичних релі­гіях — гносеологічно й етично вища форма надприродного. Він — вседосконала особа, в якій людина в ірраціонально-відчуже­ному світі шукає сенсу свого життя. З монотеїстичними релігіями пов'язані фор­мування і розвиток богословської думки, релігійної філософії та етики. (Б. Лобовик)

Поиск по сайту: