СЛОВНИК 60 страница

НЕОФРОЙДИЗМ — напрям у філософії і психології, ідеї якого позначилися також на сучасній естетиці, етиці, соціоло­гії. Виникнення терміна "неофройдизм" було зумов­лене необхідністю відмежуватися від фройдизму — філософсько-антропологічної і психологічної концепції Фройда (психоаналіз) і всієї сукупності вчень і шкіл, що склалися на її підґрунті. Якщо фройдизм — явище європейське, то неофройдизм — переважно американське. Неофройдизм був спробою присто­сувати ортодоксальний психоаналіз до традицій соціології та психології у США (у ЗО - 40-х роках XX століття). Витоки неофройдизму сяга­ють, з одного боку, "психологічної шко­ли" в соціології (Кулі, Гіддингс, Бернард), зокрема, теорії щодо спонтанної і позасвідомої координації поведінки чле­нів первинних соціальних груп, а з дру­гого — американської школи культурантропології, представники якої наполягали на спе­цифічному та оригінальному характері окремих культур. Наслідком цих різно­манітних нашарувань стала еклектична теорія, яка поєднує американську модель прагма­тизму, біхевіоризму, етнографізму з низ­кою положень і технічних прийомів психоаналізу. На відміну від властивої фройдизму абсолютизації біологічного чинника, неофройдизм відстоює ідею соціального та культурного детермінізму, визнає сут­тєву роль середовища у формуванні пси­хології людини. На думку одного з чіль­них представників неофройдизму Фромма, людське починається там, де закінчується при­родне. Для багатьох прихильників неофройдизму, зокрема Хорні, Саллівана, Кардинера, властива тенденція до "соціологізації" психологічних чинників та "психологі­зації" соціальних. Для неофройдизму характерний та­кож перегляд деяких положень ортодок­сального психоаналізу: вчення про твор­чий потенціал сексуальної енергії (лібідо), теорії сублімації, ролі позасвідомого. Ево­люція неофройдизму не привела до утворення цілісної системи поглядів, радше до об'єднання яскравих творчих особистостей, які, виз­наючи культуротворче значення психоа­налізу Фройда, водночас усвідомили його обмеженість і тенденційність; необхід­ність оновлення ортодоксальної теорії пси­хоаналізу спонукала їх до вироблення но­вих підходів. Так, Фромм зосередив увагу на проблемі надмірної соціалізації люди­ни, що він її розглядав як шлях до вирод­ження й дегуманізації. Концепція Хорні про властивий людині "саморух", "тяжін­ня до самореалізації", вчення Кардинера про "груповий тип" особистості, в якому вирізняється ідентичне для всіх членів суспільства "ядро", також чимало додала до теоретичного доробку неофройдизму. До кола проб­лем, порушених неофройдистами, які на­разі зберігають свою актуальність, нале­жать психофізіологічна і соціальна приро­да страху, тривоги, деструктивних тенден­цій, неврозу влади.

НЕОЯЗИЧНИЦТВО — штучно створюва­на сучасними інтелектуалами з фрагмен­тів стародавніх вірувань і обрядів релі­гія, яка ставить на меті збереження (від­родження) національної культури, пер­винної духовності і самобутності в умо­вах нівелюючого впливу модернізації і глобалізації. Неоязичниство конструюється як певна ідеологічна основа для національної кон­солідації і стимуляції соціальної актив­ності через усвідомлення самобутнього коріння, глибинних витоків, неприйнят­тя індустріальної цивілізації з її відно­шенням до природи, людини, релігії. Неоязичництво зазвичай є продуктом ідеологічної твор­чості і відповідних ритуальних практик міської інтелігенції і молоді, які сприй­мають релігію як важливий елемент ку­льтурної спадщини, осердя етнічної іден­тичності. У змістовному плані неоязичниство — явище гетерогенне, від багатоманітного політеїз­му до новостворених монотеїстичних релі­гій із використанням персонажів язични­цьких пантеонів (наприклад, Дажбога). Неоязичництво зде­більшого негативно ставиться до христи­янства (зокрема, до властивих йому антропоцентризму, прощення), вважаючи його "чужородною" релігією, ідеалізує дохрис­тиянські часи. Етнос неоязичництва ґрунтується на звеличенні воїнських чеснот, ідеї боротьби з будь-яким злом шляхом насильства, обс­тоювання доблесті, честі, мужності у се­редньовічно-архаїзованій інтерпретації. Деяким різновидам неоязичництва властивий відчут­ний елемент містицизму, окультизму, апе­ляції до "сил сонця" та інше. Різновидами неофройдизму є ведизм, венедизм (руські версії Я.), друїдизм (зокрема, в Ірландії, Великій Британії), РУНВіра ("Рідна Українська Народна Віра" — релігійна концепція, роз­роблена Л. Силенком; у 1992 році. РУНВіра була офіційно зареєстрована в Україні як особлива конгрегація), тенгріанство (у му­сульманському середовищі) та інше. (В. Заблоцький)

НЕПЕРЕРВНЕ І ПЕРЕРВНЕ — категорії для характеристики суперечливості буття, пов'язаної з його суцільністю, зв'яз­ністю, нероздільністю, з одного боку, і розчленованістю, різноманітністю, диференційованістю (на обмежені, локаль­ні у просторі і часі речі, явища і події) — з другого. Домінування або абсолютизація однієї чи другої з цих сторін в історії філософії, релігії і науки обумовили роз­виток і боротьбу двох концептуальних напрямів — континуалізму та атомізму. Визначення континууму як неподільно­го цілого широко використовувалося в Античності, Середні віки і пізніше, у то­му числі в математиці і фізичних уяв­леннях. Спроби універсалізувати ідеї континуалізму й атомізму засвідчили їх обмеженість і внутрішню суперечли­вість. Як наслідок подібних утруднень, розвивалося уявлення про діалектичну єдність неперервного і перервного. Ця ідея базувалася, зокре­ма, на думці про іерархізовану світобу­дову, що поєднує дискретне і неперервне (теорія еманації неоплатоніків), про не­обхідність бачити різноманітність при­роди в єдності (у вченнях Кузанського, Бруно, Дидро, Гольбаха, Толанда та інших). Безпосередній розвиток ця ідея знайшла в "динамічній атомістиці" Шеллінга, який писав, що виокремлено ідея непе­рервності, як і дискретності, "ніколи не може повністю здійснитись", оскільки має місце тотожність різнорідних сил природи. Єдність неперервного і перервного доводив Гегель за допомогою діалектики "одного" та "многого", кількості та якості. В марксизмі діалектика неперераного і перервного зафіксована в уявленні про "нову атомістику", прикметною ри­сою якої Енгельс вважав наявність диск­ретних частин різних ступенів або вузло­вих точок, котрі обумовлюють якісні форми існування "всезагальної матерії". В історії науки ідея неперервного і перервного знайшла вияв в "механіці сили" Ньютона, "динаміч­ній атомістиці" Босковича (де поняття атомів і монад невідривне від їх взаємодії через сили, подібні до гравітаційного тя­жіння), у поєднанні хвильових та корпу­скулярних підходів у квантовій механіці та інше. Використання понять, що синтезу­ють монізм і плюралізм, тотальність, синергетичні процеси, хаос і порядок, прийняття, як цілком очевидної, тези про єдність різноманітного фізичного, хімічного, біологічного та соціального світів — свідчення діалектичних підстав пізнання щодо уявлень про неперервне і перервне. (В. Кизима)

НЕСТЕРЕНКО Владислав Григорович (1947, село Оленівка, Автономна респуб­ліка Крим — 1998) — український філософ. Закін­чив філософський факультет КНУ ім. Т. Шев­ченка (1972). Кандидат філософських наук (1982), професор (1995). Від 1972 року — викла­дач Української державної академії во­дного господарства. Коло наукових інте­ресів — етична й естетична свідомість, її основні категорії і структура. Автор кон­цепції страждання як смислотворчого чинника людського буття.

Основні твори: "Страждальність — мораль­ність — культура" (1994); "Вступ до філо­софії: онтологія людини" (1995).

НЕСТОР (близько 1050 року — початок XII століття) — український мислитель, літописець, агіограф. Чер­нець Києво-Печерського монастиря. Автор "Житія Бориса і Гліба", "Житія Фео­досія Печерського", один з імовірних ав­торів "Повісті врем'яних літ". Походдження Русі відносить до біблійних часів, коли відбувався розподіл Землі між бра­тами Симом, Хамом і Яфетом. Таким чи­ном, Русь, як суб'єкт світової історії, за­початковується не від моменту свого хре­щення, а від доісторичного минулого. Детермінованість історичних подій зу­мовлена надприродною силою Бога, що приборкує народи за самовладдя, "язич­ництво", міжусобиці князів, порушення принципу династичного княжіння: "каждо да держить отчину свою" — при­чина вразливості Русі. Нестор закликав до ду­ховного єднання під проводом Церкви. Братерська любов та взаємоповага — го­ловна моральна норма державного жит­тя. "Повість" містить морально-етичні настанови, закликає до знань і книж­ності.

НЕСУПЕРЕЧНІСТЬ — властивість систе­ми висловлювань, яка полягає в тому, що з неї не виводиться протиріччя. Фор­мальною ознакою несуперечності системи висловлю­вань є те, що кожне висловлювання цієї системи можна довести її засобами. Для тих систем, які містять у собі операцію заперечення, несуперечність виражається тверджен­ням відсутності в системі такого вислов­лювання, що доведеним є як саме це вис­ловлювання, так і його заперечення. Ви­мога несуперечності є обов'язковою для наукових те­орій. Вони не повинні одночасно містити в собі доведення чогось і його спростуван­ня.

НІГІЛІЗМ (від латинського nihil — ніщо) — світос­поглядання та спосіб людського світовідношення, що містить інтенції запере­чення, свавілля, відчаю, розчарування, недовіри тощо. Нігілізм виражається у запере­ченні існування Бога, безсмертя душі, свободи волі, могутності розуму, можливості пізнання, об'єктивності моралі, ду­ховних підвалин буття, культурних за­сад, суспільного устрою, прав націй на самоідентифікацію та самовизначення, оптимістичних перспектив людської іс­торії. Абсолютною формою нігілізму є самогуб­ство й жага до тотальної руйнації, але найчастіше він виражається через від­носні форми, тобто скасовування або знецінення певного боку реальності, з метою піднесення інших. Акти негації в нігілістичній свідомості пов'язані з ус­відомленням людської неспроможності пояснити чи обґрунтувати всі підстави буття, а також з відчуттям непевності. Виявом нігілізму є світонастанова, що відпо­відає ситуації межування з екзистенційною "безоднею", — зрештою, він стає за­собом переоцінки цінностей. В нігілізмі існу­ють дві позиції: "пасивна", що базується в інтровертній поведінці, й "активна", яка виходить з позиції сили, що здатна дієво перетворювати світ. В українському нігілізмі ця типологія представлена войовничістю й фаталістичним песиміз­мом представників, тобто агресивною позицією перебільшення по­тенцій національного буття і психо­логічними комплексами меншовартості та кривдженості. Крім заперечення, нігілізму притаманні: здатність до "неантизації" (спосіб звільнення місця для легітимації нових моделей); песимістична іронія (метаісторичний спосіб оцінювання цивілізаційних процесів); інтелектуальна про­вокація (випробування цінностей); ре­дукція до профанного (актуалізація того, що виходить за межі осердя культури); бунт як містерійно-вакхічний прояв; си­туація абсурду (відчуття відчуженості в світі); прояви гри (неупереджений спосіб сприйняття дійсності) в процесі відкритої системи є побудова для неї певної моделі: формальна система є несуперечливою, якщо існує модель, у якій є істин­ними всі теореми цієї системи. Особливе значення має множини висловлю­вань, яка розглядається як засновки для виводу. Множина висловлювань є несуперечливою, якщо існує для неї принаймні одна модель (істинна інтерпре­тація для всіх її висловлювань). Фор­мальні системи можуть містити в собі протиріччя. В так званих пара несуперечливих логіках вивчаються засоби побудови чис­лень, в яких із протиріччя не виводиться будь-яке висловлювання. (В. Навроцький)

НІБУР Рейнголд (1892, Райт-Сіті, Міссурі — 1971) — американський філософ, теолог. Закінчив Єльський університет, пастор у Дет­ройті (1915 - 1928); професор теології у Нью-Йорку (від 1928 року). Релігійно-філософські інтереси Нібура перебували у річищі протестантської теології, її неоортодок — сального варіанта. До засадничих теолого-філософських тез концепції Нібура нале­жать: розуміння Бога як "цілковито Іншого"; визнання первородного гріха як головної причини "падіння людини" (її духовної і моральної деградації). Егоїзм та людська гординя — найвиразніші прикмети цього падіння. Тра­гедія людини, згідно з Нібуром, полягає у то­му, що вона у змозі відчути й усвідомити необхідність власного самовдосконален­ня і, разом з тим, вона неспроможна це здійснити. Людська свобода, з одного бо­ку, містить відповідальність по відно­шенню до Бога, з другого — вона обтяжена елементом "демонізму" (зла, гріховності), який, зрештою, унеможливлює моральний поступ людства. Політичні і соціально-філософські погляди Нібура на по­чатку його діяльності були під впливом ідеології марксизму та соціалістичних ідей. Відмовившись від них остаточно вже на початку 20-х років XX століття, Нібур став на по­зиції християнського "ліберального ре­алізму", однією з чільних ідей якого було визнання ірраціональної природи люди­ни та можливості її спрямування у ра­ціональне русло. Для Нібура характерне песимістичне ставлення до процесів внут­рішніх (на рівні "серця") трансформацій людини, тому центр ваги у своїх спо­діваннях на суспільно-духовний поступ він переносив на інституціональні зміни. В історії нігілістич­ного звершення виокремлюють "філо­софський" (метафізичний, епістемологічний, етичний та теологічний), "суспільно-політичний" та "естетичний". В Античності ідеї Нібура проявлялися у вчен­нях софістів, кіренаїків, кініків, епіку­рейців та скептиків. Середньовічний Нібур постає як акт єретичного "відпадання" від Бога через створення вільного інтелектуального простору, з одного боку, та через впровадження владних структур з метою утвердження християнської дог­матики, з іншого. В добу Відродження набула загострення трагедія ілюзор­но-вільної особистості, абсолютизація якої в індивідуалістичному самостверд­женні сягала межевого рівня. Людина прагнула позбутися зовнішніх підвалин свого онтологічного опертя і намагалася покладатися лише на себе. Нігілістичне самоуповноваження людини Нового часу позначається матеріалізмом, ідеями Просвітництва XVII - XVIII столітть (пере­більшені домагання на отримання абсо­лютного знання, нездатність пояснити свободу, зведення людини до "по­нятійного існування", а історії — до руху та взаємозв'язку категорійних рядів). Знецінення повноважень розуму на абсо­лютне панування призвело до краху оп­тимізму та спричинило появу песимістичних вчень (Шопенгауер, К'єркегор), індивідуалістичного Нібура (Штирнер) та радикально-анархічного відкидання суспільного устрою (російський тероризм XIX століття). У Ніцше Нібур стає усвідомленою характеристикою західної культури. До­бою Нібура він називає історичний процес втрати влади надчуттєвого над сущим, до якого причетні християнство, поява мо­ралі та філософська істина. Процес знецінення цих ідеалів позначений фра­зою: "Бог помер". На зламі XIX - XX столітть виникають дискурси "підозри", позна­чені Нібуром. Це активний Нібур, що втілився у викритті оман цінностей культури (Ніцше), відчуження пролетаря, котрий прагне активного звільнення праксису від владних фантомів капіталу (Маркс), а також в активізації свідомості людини, яка опановує смислами дійсності, супротив репресивній дії культури, покликаної лише збільшувати царину позасвідо­мого (Фройд). Катастрофізм XX та початку XXI століття, світові війни, поява та крах то­талітарних систем, техногенні аварії, не­безпека екологічних криз, небувалі людські жертви, тероризм уможливили ідеї "кінця історії", "смерті" культури та людини. (Т. Лютий)

НІМЕЦЬКА КЛАСИЧНА ФІЛОСОФІЯ — складова частина західноєвропейської філософії Нового часу, в яку входять, крім німецької, також англійська, французька, нідерландандська філософії. Засновником англійської кла­сичної філософії є Бекон, французької — Декарт, нідерландської — Спіноза. Рівна їм ве­лика постать у Німеччині з'являється лише після Тридцятирічної війни у другій половині XVII століття в особі Ляйбніца. Термін "класична філософія" має подвійний зміст. По-перше, це — філософія розуму, свідомості і самосвідомості, пізнання. Вона виникає з Декарта і Бекона і за­вершується вченням Гегеля. В такому широкому розумінні Німецька класична філософія поділяється на чотири періоди:

1) філософські пошу­ки в межах Реформації і містики. Найбільш видатною фігурою тут є Беме;

2)засвоєння беконівського емпіризму, картезіанства, спінозизму і матеріалізму, філософії права Гроція і Гоббса, а також початок вироблення власної дум­ки (Юнгій, Штурм, Пуфендорф, Вольф та інші, XVII століття);

3) період німецького просвітницт­ва XVIII століття, на який припадає і поява основних творів Ляйбніца та його учнів, котрі згуртувалися навколо Вольфа і утворили школу, яка відіграла основну роль в німецькому просвітництві;

4) філософсь­ка думка від Канта до Фоєрбаха. По-дру­ге, "класична філософія" означає зразко­ва. Таким у німецькій історії є переважно четвертий період — починаючи "з Канта". Поділ історії філософії на філософію до Канта і від Канта проведено Віндельбандом, Гартманом і продовжено в марк­сизмі. Основну рису цього періоду ста­новлять різноманітні варіанти діалектичного світорозуміння, заснованого на поєднанні фундаментальних протилеж­ностей. Потяг до такого синтезу помітний і в попередній думці. Найбільш характерним у Беме є його діалектика в тлумаченні Бога, природи, людини. Го­ловні зусилля Ляйбніца були спрямовані на примирення і узгодження конкурую­чих ідей і концепцій: раціоналізму і сен­суалізму, апріорного та апостеріорного, телеології і механіцизму, аж до об'єднан­ня церков різних конфесій та численних німецьких князівств в одну державу. Потяг до синтезу стає всеохопним у четвертий період, який і визначає всі основні особ­ливості Німецької класичної філософії. Саме тепер діалектика як така була усвідомлена і піддана всебічно­му аналізу, розробці і критиці. Головні його представники: Кант, Фіхте, Шеллінг, Гегель, Фоєрбах. Німецька класична філософія має цілий спектр загальних властивостей. На першому місці — установка на розум і як об'єкт пізнання, і як пізнавальну здатність. Такими є Кантові "Критики" чистого і практичного розуму, відповідні дві основні частини "Науковчення" Фіхте та "Системи трансцендентального ідеалізму" Шеллінга, всі великі твори Гегеля ("Феноменологія духу", "Логіка", "Енциклопедія філософських наук"), в яких розум постає або у своїй власній формі, або ж як сутність духу. Головна функція розуму регулятивна: подати знання у вигляді системи. Всі філософи від Канта до Гегеля свідомо будують свої вчення як системи. Це важлива відмін­ність від попередників. Коли в останніх і знаходимо системи, наприклад, "Етику" Спінози чи "Систему природи" Гольбаха, спосіб береться або з іншої науки, або ж ототожнюється з повнотою висвітлення матеріалу з певних проблем. Для побудо­ви системи потрібен певний метод. У Канта загалом це метод трансцендента­льний, в який входять декілька складо­вих. Усе вчення, викладене в трьох "Кри­тиках", базується на "системі найвищих здібностей душі": пізнавальна, почуття задоволення і незадоволення, бажання. "Критика чистого розуму" в цілому структурується трьома питаннями:

Як можлива чиста математика?

Як можли­ве теоретичне природознавство?

Як мож­лива метафізика як наука?

На перший відповідає "трансцендентальна естети­ка": апріорні простір і час обумовлюють геометрію та арифметику. Можливість другого покладається таблицею апріор­них понять розсудку — категорій. Ціліс­ність метафізики утворюється системою суперечностей: антиномій, паралогізмів, ідеалу чистого розуму. Аналогічно відбувається структурація інших творів Канта. Фіхте назвав свій метод синтетич­ним, бо він полягає у поєднанні парних категорій — суб'єкта й об'єкта, причини і наслідку, субстанції й акциденції завдя­ки їх кількісній подільності, і в певній послідовності самих пар. Новий варіант діалектичного способу мислення знахо­димо у Шеллінга: суть його в переході однієї крайності в іншу. Найбільш розви­нутим є метод Гегеля, який він спеціаль­но дослідив у "Передмові" до "Феномено­логії духу", в "Науці логіки", "Історії філософії". Завдяки цьому врешті-решт було відкрито перший специфічно філо­софський метод, відмінний від матема­тичних та емпіричних методів знання. Наслідком великої уваги до методології дослідження і викладу стала висока тео­ретичність, проблемність і проблематичність даних вчень, через які вони справили надзвичайний вплив на су­часність і майбутнє. Висновком було і та­ке явище, як піднесення філософії над спеціально-науковим знанням, погляд на неї як на взірець для інших його галузей, тлумачення філософії як науки наук. Та­ке становище виникає тоді, коли певна наука досягає помітних успіхів в збага­ченні своїх змісту і форми. Так було з ма­тематикою, на яку свого часу із за­здрістю дивилися філософи і вважали за благо користуватися її досягненнями; з науками досвідними, методи яких пе­реймали у XVII - XVIII століттях. Як на зворот­ний приклад можна послатися на Евкліда: метод побудови його "Начал" був запозичений із творів Аристотеля — з логіки і метафізики. З цим пов'язана і така риса розглядуваних вчень, як пере­вага загального над одиничним, цілісно­го над окремим. Системним вважалося не лише філософське знання, а й сама природа і суспільство. Особа поставала моментом чи елементом суспільно-дер­жавної тотальності. Така установка особ­ливо притаманна концепціям Гегеля. Нарешті, з усього наведеного випливає переважно ідеалістичний зміст філософії даного періоду. У Канта маємо певне поєднання суб'єктивного ідеалізму з еле­ментами матеріалізму. Фіхте у першому варіанті "Науковчення" — суб'єктивний ідеаліст у чистому вигляді. Поступово його система переросла у пантеїзм релігійно-моральнісного ґатунку. Шел­лінг подолав суб'єктивний ідеалізм, до­давши до нього натурфілософію як другу філософську першонауку, а потім — через "філософію тотожності". Він перший в історії думки усвідомив обмеженість і матеріалізму, й ідеалізму, намагався стати на більш загальну точку зору, яку він, як і згодом Гегель, називав абсолют­ним ідеалізмом. Тільки Фоєрбах був у другий період творчості (від 1839 року) по­слідовним матеріалістом.Всі зазначені загальні риси Німецької класичної філософії були сконцентро­вані в творах Гегеля, які і стали предме­том дружньої і всебічної критики з боку різних опонентів. Шопенгауер протиста­вив розуму волю, пізній Шеллінг "нега­тивній філософії" розуму — "позитивну філософію" релігійного типу, Конт філо­софській метафізиці — позитивні науки, Фоєрбах ідеалізму — матеріалізм, Маркс теоретичній спекуляції — практику, а К'єркегор захищав занедбану особу. Всі ра­зом відкидають системність, більшість — діалектику. Такий суцільний напад свідчив про перехід до нової, післякласичної доби філософування. Останнє ма­ло і свої переваги, але і недоліки в куль­турно-світоглядному відношенні. Цим пояснюється відродження й оновлення, переробка Німецької класичної філософії в XIX - XX століттях.

(М. Булатов)

НІРВАНА (санскрит — заспокоєння, зга­сання) — одне з головних понять індійської релігійно-філософської традиції, яке по­значає стан згасання усіх мирських ба­жань людини, її вивільнення й порятун­ку. Поняття нірвана зустрічається вже у Ве­дах, проте свого найбільшого розвитку воно набуло в буддизмі, з яким переваж­но й асоціюється. У буддизмі під нірваною розуміють вище благо та істину, остаточну дійсність, що є запорукою виходу люди­ни з ланцюга народжень та страждань. Нірвана виступає як етичним ідеалом, так і певним психічним станом завершення внутрішнього буття, що приводить до аб­солютного спокою або блаженства та незалежності від світу; цей стан досягаєть­ся через дотримання детально розробле­них буддистських етичних настанов і ви­конання певних психотехнік. Як прави­ло, буддистські тексти не наводять визна­чень нірвани, використовуючи натомість чис­ленні описи та епітети, в яких нірвана зображується як щось протилежне всьому, що є наявним у мові, а отже, як щось незбаг­ненне та невимовне. Таке ставлення до нірвани було започатковане ще Буддою, який вважав, що будь-які визначення нірвани — як позитивні, так і негативні — однаково по­милкові. Проте такі напрями буддизму, як тхеравада та магаяна, позначені дея­кою специфікою щодо наголошення на тому чи іншому аспекті нірвани. Якщо послі­довники тхеравади наголошують на по­рівнянні її зі станом згасання, виводячи за межі феноменального буття, то для по­слідовників магаяни нірвана передусім висту­пає станом абсолютного блаженства. Значного поширення після Нагарджуни (II століття) набуло ототожнення нірвани з сансарою — емпіричним буттям, окреме сприйняття якого відбувається у зв'язку із затьма­ренням свідомості людини невіглаством. (Ю. Завгородній)

НІЦШЕ Фридрих Вільгельм (1844, Рекен, Пруссія — 1900) — німецький філософ. За­кінчив Лейпцизький університет; професор класич­ної філології у Базельському університеті (1869 - 1879). Погіршення стану здоров'я спричинилося до того, що Ніцше, залишивши по­саду професора, переїхав до Італії і Швей­царії, де протягом 10 років жив самітни­ком, займаючись творчою працею. Через різке загострення психічної хвороби у 1889 році його було допроваджено до пси­хіатричної лікарні, де він і помер. Ранні захоплення романтизмом приводять Ніцше до музики Вагнера та філософії Шопенгауера. В часи романтичних пошуків генія — як виразника трагічно-художньо­го творення культури — Ніцше виходить з Ан­тичності як вузла, яким пов'язана й су­часна культура. Геній уявляється йому "центром" входження у буття, здатним створювати естетично виправдані його феномени. В першій праці Ніцше "Народ­ження трагедії" (1872) феномен античної культури постає у двоїстості аполлонівського та діонісійського начал. Аполлон очолює царину довершених образів: світла, розумності та краси, а Діоніс — не­сталих: хаосу, шаленства й руйнації. Грецька культура постає як арена боро­тьби цих принципів, являючи історичну зміну епох. Кардинальна зміна аполлонівсько-діонісійського взаємовідно­шення в культурі відбувається завдяки переорієнтації "принципу індивідуації з художньої інтуїції на морально-логічний дискурс. Означені філософські інтенції Ніцше знаходить у Сократа, називаючи його першим декадентом в західній історії. Своє головне завдання Ніцше вбачає у з'ясу­ванні причин переваги раціональних чинників життя над інстинктивними, здійснюючи філософський задум "пере­оцінки цінностей". Для розуму основу єдності світу являє собою Абсолют — як умова існування цінностей. Саме Бог перетворює цінності на вічні інстанції. Ідея "смерті Бога" звільняє людину з полону цієї хибної свідомості ("Весела наука", 1882). Історичний процес втрати влади надчуттєвого над сущим (християнство, мораль, філософська істина) Ніцше називає нігілізмом, підсумовуючи це ємкою фра­зою: "Бог помер". Під поняттям "Бог" ро­зуміються всі номінації надчуттєвого: ідеали, норми, принципи, цілі, цінності тощо, за допомогою яких суще набуває сенсу. Воля людини побачити "знеціне­ний" світ дає їй змогу поєднати прагнен­ня власної та світової волі. Якщо істо­рична форма декадансу, за Ніцше, почи­нається з Сократа, то Платон продов­жив творення ідеї "істинного світу", за якою стоять "примари" добра, справед­ливості, краси, що вже не причетні до життя. "Істинний світ" християнства розкривається перед людиною тільки в результаті каяття, яке виражається в аскезі й провині за прояв людських жит­тєвих імпульсів. Шлях трансформації "істинного світу" продовжує філософія Канта, де постулюється поняття "ноу­менального світу", підтверджуючи на­лежність морального імперативу. Мора­льний дискурс породжує нові форми утопізму (соціалізм, анархія), які поши­рюють ентропію власного безсилля, а за проголошенням ідеалів свободи ховаєть­ся воля до заперечення життя. Ключо­вим поняттям рушійної сили в структуруванні цінностей моралі є злопам'ятство. Воно характери­зує атмосферу ворожості, ненависті та почуття безсилля, що виникають внас­лідок невідповідності між внутрішніми домаганнями і фактичним становищем людини в суспільстві. Згідно з Ніцше, сучас­на людина — це "перехід і загибель", тому образ "надлюдини" розглядається як символ довершеності культури та пород­ження нових людських перспектив. "Надлюдина" — це представник нової аристократії духу, що протистоїть не злій людині, а ницій та кволій. Вона формується в результаті вдосконалення, розвитку й відбору сильної породи. Цей відбір відбувається на підставі здатності до самозречення та самотворення, сприй­няття трагедійності буття у коловороті "вічного повернення" й бажання сягнути недозволеного. "Надлюдина" — результат культурно-духовного вдосконалення; біологічний тип, що перевершує сучасну людину з її інтелектуально-моральними якостями, які спричиняють появу пе­симізму й нігілізму. Мораль сама була зброєю проти самої себе, породивши самонедовіру й песимізм як реакцію на за­непад життєвих інстинктів. Утворивши два способи світосприйняття (покірливе скніння в тенетах моралі та агресивне по­долання негативних оцінок), песимізм переходить у фазу нігілізму. Нігілізм — це патологічний проміжний стан, який бачить цінність там, де їй не відповідає жодна реальність. За Ніцше, сучасність про­сякнута неповними формами нігілізму — це декаданс без переосмислення цінно­стей; подолання цього стану вбачається в інтегральному принципі сущого - "волі до влади", що втілює постійне самоуповноваження природних сил до зростання усіх форм життя. Ніцше як філософ створив нову парадигму культурно-філософської орієнтації й заклав основи філософи життя.

Поиск по сайту: