 |
АвтоАвтоматизацияАрхитектураАстрономияАудитБиологияБухгалтерияВоенное делоГенетикаГеографияГеологияГосударствоДомДругоеЖурналистика и СМИИзобретательствоИностранные языкиИнформатикаИскусствоИсторияКомпьютерыКулинарияКультураЛексикологияЛитератураЛогикаМаркетингМатематикаМашиностроениеМедицинаМенеджментМеталлы и СваркаМеханикаМузыкаНаселениеОбразованиеОхрана безопасности жизниОхрана ТрудаПедагогикаПолитикаПравоПриборостроениеПрограммированиеПроизводствоПромышленностьПсихологияРадиоРегилияСвязьСоциологияСпортСтандартизацияСтроительствоТехнологииТорговляТуризмФизикаФизиологияФилософияФинансыХимияХозяйствоЦеннообразованиеЧерчениеЭкологияЭконометрикаЭкономикаЭлектроникаЮриспунденкция
СЛОВНИК 62 страница
Основні твори: "Математичні начала натуральної філософії" (1687); "Полеміка Г. Ляйбніца і С.Кларка з питань філософії і природознавства" (1715 - 1716).
НЬЯЯ (санскрит — правило, наказ, положення, принцип, метод, правильний шлях пізнання, логічний доказ, силогізм, логіка) — одна з шести індійських ортодоксальних релігійно-філософських шкіл. Виникнення Ньяя пов'язується з ім'ям Гаутами, чи Акшапади; твір "Ньяя — сутри", що йому приписується, вважається першим систематичним викладом філософського вчення цієї школи. Починаючи з праць Удаяни або Ганґеши, в історії розвитку Ньяя (давньої Ньяя) виділяють новий етап, відомий як нав'я — Ньяя (нова Ньяя чи нова логіка, новий метод). Нав'я — Ньяя продовжує існувати в Індії до цього часу. Деякий час Ньяя розвивалася як самостійний напрям. Близько VI - X столітть відбулося її злиття з іншою ортодоксальною і суміжною школою вайшешика. Якщо остання спеціалізується більше на проблемах метафізики, то Ньяя приділяє увагу передусім питанням епістемології, логіки та методології; визнає авторитет Вед, хоча і будує своє вчення у багатьох випадках на незалежних засадах. Ньяя вбачає кінцеву мету життя людини в досягненні звільнення (мокши), що уможливлюється через істинне пізнання реальності,оперте на логіку. Значних успіхів у сфері логічної проблематики Ньяя досягла, зокрема, завдяки узагальненню засобів і методів публічних філософських диспутів, що досить широко практикувалися на той час в Індії. В епістемології Ньяя визнає чотири самостійних джерела істинного пізнання:
1) сприйняття;
2) висновок;
3) порівняння;
4) свідоцтво.
До неістинного пізнання залічуються пам'ять, сумнів, помилка та гіпотетичний аргумент. Правильне пізнання приводить до звільнення "Я" людини (субстанції, яка володіє свідомістю як своїм атрибутом, коли має зв'язок із тілом). Перший систематичний виклад учення Ньяя в Україні належить професору Київського університету Новицькому.
(Ю. Завгородній)
ОБҐРУНТУВАННЯ —
1) У логіці і методології науки — процес оцінки різних форм знання (висловлювань, гіпотез, теорій). У розвитку філософської думки сформувалися дві лінії розуміння об ґ рунтування: об ґ рунтування як встановлення відповідності елементів системи теоретичного знання зовнішнім по відношенню до системи умовам і об ґ рунтування як встановлення відповідності певного логічного елемента системи системі в цілому, визначення його місця і функцій в логічній системі. Перша лінія об ґ рунтування орієнтована на емпіричне підтвердження теоретичного знання і використовує суто емпіричні критерії, норми, оцінки. Друга лінія об ґ рунтування орієнтована на встановлення логічних відношень між висловлюваннями, які обґрунтовуються, і відношеннями, які мають статус логічного базису системи. Об ґ рунтування в логіці набирає форми логічного доведення. Сучасна наука обирає складну,баторівневу модель об ґ рунтування,яка включає емпіричні, логічні, метатеоретичні та філософські методи, критерії й оцінки наукового знання.
2) Об ґ рунтування в широкому смислі слова — регламентація та еталонізація результатів будь-якої пізнавальної діяльності. В цьому випадку об ґ рунтування виступає не як оцінка в системі знання, а як оцінка в системі діяльності.
ОБ'ЄКТ (від латинського objectus — предмет) —
1) Філософська категорія, що позначає будь-яку дійсну чи уявну, уречевлену чи ідеальну реальність, яка розглядається як щось зовнішнє у відношенні до людини та її свідомості і яка стає предметом теоретичної та практичної діяльності суб'єкта. Об’єкт зазнає цілеспрямованого чи мимовільного діяння з боку суб'єкта, в результаті чого освоюється — перетворюється, пізнається, конструюється і пристосовується до потреб людини та суспільства. Особливою відмінністю об’єкту є те, що він конституюється в процесі предметної діяльності людини. Тому будь-яка реальність актуалізується як об’єкт лише у відношенні до суб'єкта. Актуальним об’єктом є та частина природи, суспільства, зовнішнього та внутрішнього світу людини, яка безпосередньо чи опосередковано включається в індивідуальну чи суспільно-історичну практику. Реальність, що існує сама собою, виступає лише потенційним об’єктом. Принциповим означенням об’єкту є те, що він незалежно від своєї матеріальної чи ментальної природи стає в опозицію до суб'єкта, що, у свою чергу, є необхідною умовою самого існування суб'єкт-об'єктного відношення. Зазнаючи діяння суб'єкта, об’єкт протистоїть суб'єкту, чинить йому своєрідний опір і для свого освоєння вимагає відповідної затрати фізичних і розумових сил, належної організації предметної діяльності, застосування методів, що відповідають природі об’єкта, законам його розвитку та функціювання. Категорії об’єкта і суб'єкта утворюють парну, біполярну категоріальну структуру "суб'єкт - об’єкт ", яка виражає сутність будь-якої людської діяльності.
2) Об’єкт у теорії пізнання виступає складовою пізнавального процесу, що характеризується як взаємодія об’єкта і суб' єкта. Виділяють окремі різновиди цієї взаємодії: взаємодія об’єкта і суб'єкта як предметних утворень, що впливають одне на одного предметним чином; взаємодія об’єкта й пізнавальних здатностей суб'єкта, в першу чергу відчуттів та мислення — відношення об’єкта і засобів (методів) його освоєння; відношення об’єкта і знання. В науковому пізнанні залежно від різновиду взаємодії і способу конституювання виокремлюють типи об’єктів:
а) За субстанційною основою та способами побудови — матеріальні об’єкти, що характеризуються уречевленістю та незалежністю від суб'єкта і його свідомості, наприклад, будь-яке природне тіло, що вступає в предметну взаємодію з суб'єктом; ідеалізовані об’єкти, що являють собою реально існуючі предмети і явища, реконструйовані через сукупність своїх істотних — у даному конкретному відношенні — властивостей при відволіканні від інших, наприклад, будь-яка модель (зокрема, планетарна модель атома), ген, геометричне тіло, ретроспективно відтворена історична подія. У цьому випадку одне й те саме природне тіло може виступати різними об’єктами наприклад, вода як об’єкт фізики і вода як об’єкт хімії; ідеальні об’єкти, що сконструйовані через одну або декілька реальних властивостей, взятих у крайній формі свого вираження, наприклад, абсолютно чорне тіло, ідеальний газ, система, непрониклива для інформації. Вони в дійсності не існують,проте мають відповідний аналог у реальності.
б) За способами виокремлення та подання в системі знання — емпіричні об’єкти, конституйовані засобами чуттєвого споглядання і зафіксовані в безпосередньому досвіді, наприклад, будь-який предмет або явище, подані в наочно-образній формі; теоретичні об’єкти, конституйовані засобами теоретичного мислення шляхом синтезу загальних властивостей безконечної множини різноманітних реальних предметів та явищ, наприклад, система, структура біологічний вид, соціальна група.
в) За способом побудови та рівнем віддаленості від реальної дійсності — конкретні об’єкти, що конституюються через велику, потенційно безконечну множину ознак та властивостей і в дійсності ідентифікуються як індивідуальні утворення, локалізовані в просторі та часі, наприклад, Дніпро, Всесвіт, український народ, цей художній твір, той електрон; абстрактно, що сконструйовані засобами абстрактного мислення шляхом відділення загальних властивостей та відношень від їхньої уречевленості і перетворення їх у самостійну сутність. Ці об’єкти не мають статусу реального існування, однак за певних строго визначених умов можуть інтерпретуватися за допомогою предметів і явищ реальної дійсності, наприклад, числа, алгебраїчні структури, багатомірний простір, фізична маса, цінність, ментальність. Між окремими типами об’єктів не існує різкого розмежування, отже, одному й тому самому визначеному об’єкту можуть бути притаманні окремі риси кількох типів — ідеалізованого, теоретичного, абстрактного, завдяки чому утворюються класи проміжних або суміжних об’єктів. Залежно від ступеня узагальнення, абстрагування та ідеалізації утворюються різні рівні об’єктів, що характеризуються різним ступенем віддаленості від об'єктивної реальності аж до появи гіпотетичних об’єктів типу гравітона, уявних об’єктів типу тих, що фігурують у мисленому експерименті, віртуальних об’єктів, що конституюються засобами інформаційно-комп'ютерного моделювання, операціональних об’єктів типу псі-функції в квантовій механіці. Онтологічна ідентифікація таких об’єктів є складною науковою і логіко-методологічною проблемою, що отримала назву проблеми фізичної реальності, або існування. Система об’єктів, з якою співвідноситься сучасне наукове знання, утворює багатоструктуровану в горизонтальному і вертикальному відношенні ієрархію, що визначається як онтологія науки. У функціональному відношенні всі типи об’єктів мають однаковий статус, у пізнавальному істотно різняться між собою. Існуючі версії теорії пізнання дають різні, інколи альтернативні витлумачення природи об’єкта, його місця в пізнавальному процесі.
3) Об’єкт у логіці — одне з основних понять логічної семантики, позначає будь-якии предмет, на який спрямована думка, мислення, судження. Об’єктом логічного мислення можуть виступати речі та їхні властивості, відношення між речами та властивостями, властивості властивостей та властивості відношень безвідносно до їхньої матеріальної чи ментальної природи. Основною рисою їх є те, що вони стають значеннями логічних висловів, де кожному об’єкту відповідає ім'я, а кожне власне чи загальне ім'я означає об’єкт. Об’єкти трактуються як значення логічних формул, пропозиційних, предметних та предикатних констант і змінних. Константи означають одиничні об’єкти, змінні їхні сукупності, на яких реалізується певний предикат. У різних варіантах логічної семантики для характеристики онтологічного статусу об’єкту та формування логічної онтології використовується ряд відомих підходів. Так, у теорії типів використовуються засоби логіки класів і реалізується ієрархічний принцип будови в основі якої лежить сукупність індивідів, що приймається за нульовии рівень. Над ним нашаровуються класи індивідів, класи класів індивідів і так далі, тобто об’єкти 1-го, 2-го, 3-го рівнів. Відповідно розробляються засоби розв’язання проблеми існування. В теорії об’єктів Мейнонга виділення та фіксація об’єкту досягається через вказування на переживання — відчуття, уяву, мислення, бажання. (П. Йолон)
ОБ'ЄКТИВАЦІЯ — перетворення суб'єктивного (властивостей, притаманних суб'єктові) в об'єктивне (у властивості об'єкта), що відбувається у діяльнісному процесі. Під об'єктивацією у вузькому значенні розуміють пізнання, яке, об'єктивуючисьу знанні, виступає у формі математичних формул, фізичних, хімічних, біологічних, соціальних та інших законів, категорій, понять тощо, тобто у вигляді науки. Об'єктивація пізнання (думки) опосередкована як буденною мовою, так і штучними мовами (науки, живопису, архітектури тощо). Розрізняють також об'єктивацію результатів пізнання у самій системі знання та об'єктивацію як процес практичного застосування та втілення знання. З питанням об'єктивації пізнання тісно пов'язана кардинальна проблема сьогодення, а саме — перехід найбільш технічно та інтелектуально розвинених країн від індустріальної доби до пост- індустріальної, технотронної ери. В широкому розумінні об'єктивація — процес оречевлення (опредметнення) здібностей, сутнісних сил людини, її екзистенційних потенцій, людської суб'єктивності у цілому, а не лише пізнання. Об'єктивація у цьому аспекті виступають предмети, форми поведінки і знаки, що втілюються в системі матеріальної, комунікативної і духовної культур. Усі ці форми об'єктивації виражають взаємозв'язок різних сфер людської життєдіяльності і культури. Об'єктивація — не лише результат суспільної поведінки і діяльності людини, а й регулятивний чинник. Система об'єктивації, зрештою, збігається із системою людської культури — у плані спадкоємності, відтворення та вибору. У сукупній людській життєдіяльності, реальному існуванні людини об'єктивація співвідносна і взаємопов'язана із процесами трансцендування як прикметної риси людського єства. (Є. Андрос)
ОБ'ЄКТИВАЦІЯ у культурі — закономірний етап творення продуктів культури, на якому вони стають зовнішніми по відношенню до особистості творця. Об'єктивація означає самовідчуження особистості у продуктах культури, яке може зніматися у комунікативній системі "автор — той, хто сприймає", де продукт (об'єкт) культури є необхідним опосередкуванням. Об'єктивація набуває сенсу лише як момент актуалізації особистості, коли постає засобом розвитку та комунікації особистостей. Об'єктивація, що сприймається як щось завершене та самодостатнє, може перетворитися на фетишизм. Термін "об'єктивація" широко використовував Бердяєв, який вважав,що культура — передусім західна — впадає у "гріх об'єктивації", бо створені об'єкти вважаються у її межах чимось самодостатнім. Звідси, у творах Бердяєва виникає мотив подолання культури й культу творчості. Це означає вихід до творення самого себе і умов свого життя. (Н. Хамітов)
ОБ'ЄКТИВНА ІСТИНА — дивись Істина.
ОБ'ЄКТИВНА РЕАЛЬНІСТЬ — буття, існування і властивості якого не залежать від того, чи сприймає (мислить) його якийсь суб'єкт, чи ні. Об'єктивна реальність в цьому сенсі — те, що існує "поза свідомістю" і "незалежно від свідомості" суб'єкта. Необхідність введення категорії об'єктивна реальність, як абсолютної реальності, що протистоїть свідомості і пізнанню, була зумовлена здійсненим Декартом поділом світу на внутрішній (світ "Я" — суб'єктивної реальності, феноменів мислення, свідомості) і зовнішній (світ "не Я" — чуттєвих, тілесних речей, фізичних явищ у просторі і часі). Цей поділ відіграв кардинальну роль як філософська основа класичного природознавства, де об'єктивна реальність — це природа (матерія), яку суб'єкт пізнає, спираючись на відчуття і на експеримент, яку можна описати такою, якою вона є "сама по собі", протиставляючи її феноменам мислення і свідомості. Категорія об'єктивна реальність необхідна також для збереження реалістичної, антисуб'єктивістської світоглядної орієнтації. Водночас розвиток науки виявив гносеологічні труднощі, зумовлені поняттям об'єктивної реальності У процесі пізнання суб'єкт неминуче "втягує" об'єктивна реальність в систему своїх матеріальних та інтелектуальних засобів пізнання й пізнавальних дій (операцій, процедур), що проблематизує межу між об'єктивною реальністю, як вона мислиться суб'єктом, і самим суб'єктом, його засобами пізнання і його свідомістю. Звідси — доцільність розгляду об'єктивної реальності як буття, що є відносним стосовно певного суб'єкта (об'єктивна реальність — те, що існує незалежно від даного суб'єкта, від його відчуттів і думок, його пізнавальної активності), а також використання операційних характеристик об'єктивної реальності, зумовлених його психологічним і праксеологічним вимірами (Об'єктивна реальність — те, що не залежить від волі і бажань даного суб'єкта, з чим суб'єкт має рахуватися в своїй діяльності як з "даним", що обмежує його свободу; це те, що здатне чинити опір, виявляти себе як щось автономне чи незалежне, як щось, зрештою, нездоланне чи непідвладне діям суб'єкта, його зусиллям чи бажанням). Об'єктивна реальність у цьому сенсі виявляє себе не лише як світ природних явищ і процесів, а й закономірностей історичного і соціального буття, інституціональної будови суспільства, а також як сукупність певних культурних явищ, ідей, думок чи уявлень інших суб'єктів (на кшталт "об'єктивного знання" або "третього світу" Поппера). Важливий прояв об'єктивної реальності — наслідки, продукти діяльності суб'єкта, які стосовно нього набувають характеру феномена відчуження. (Б. Свириденко)
ОБ'ЄКТИВНІСТЬ — термін, що позначає відношення незалежності від суб'єкта, від суб'єктивного чинника. Доцільно розрізняти такі форми вияву об'єктивності: онтологічну, гносеологічну, методологічну, професійну (певні види практичної діяльності, де суб'єкт реалізує ціннісне відношення).
1) В загальному випадку онтологічна об'єктивність — те, чому суб'єкт надає статусу дійсної (істинної) реальності, розглядає як "дійсно" (справді) існуюче, як деяке "суще", достовірний елемент своєї картини світу, тієї дійсності, що є для нього предметом пізнання, рефлексії або на яку спрямовано його практичну (життєву) діяльність. Онтологічна об'єктивність протиставляється всьому, що, за переконанням суб'єкта, лише "здається існуючим", що існує лише в думці, в уяві, в гадці, є лише витвором свідомості або має характер ілюзії. Розрізнення між онтологічною об'єктивністю і тим, що належить до сфери чистої суб'єктивності, відносне, залежить від рівня і характеру його знань, ціннісних уподобань, від тих проблем, що їх вирішує суб'єкт, та від критеріїв "дійсно існуючого", які він схвалює.
2) В гносеологічному аспекті об'єктивність розкривається як визначальна риса людського знання, як характеристика істини, достовірних законів і теорій. Гносеологічну об'єктивність вбачають у тому, що зміст пізнання зумовлений предметом пізнання; не залежить від волі і бажання суб'єкта. Принцип гносеологічної об'єктивності стверджує, що у формі істини має місце збіг, узгодження мислення (думки) з тією дійсністю, яка є об'єктом пізнання і яка існує незалежно від пізнання ("класичне" поняття істини). Принцип гносеологічної об'єктивності утворює антитезу інструменталізму та релятивізму.
3) В методологічному аспекті об'єктивність виступає як принцип (норма) науково-пізнавальної діяльності, що виражає вимогу інтерсуб'єктивності в описі наукового. Об'єктивність як норма наукового дослідження означає настанову дотримання суб'єктом основних принципів науковості, зокрема вимоги доказовості й аргументованості наукових ідей, гіпотез, теорій.
4) Об'єктивність як норма (принцип) професійної етики діє в тих сферах діяльності, де суб'єкт має справу з проблемними (альтернативними) ситуаціями, що стосуються оцінки людей та їхніх дій, відповідності їхньої поведінки певним нормам та вимогам. Йдеться про функції судді, арбітра, прокурора, адвоката, критика, експерта, тренера, вчителя, керівника, представника влади, члена вченої ради, конкурсної комісії і та інше. Професійна об'єктивність означає здатність суб'єкта реалізувати у своїй професійній діяльності інтерсуб'єктивну позицію, тобто таку, що не залежить від його (або чиїхось) уподобань, емоцій, упередженої гадки, а визначена лише суттю, логікою справи і знаходиться у повній відповідності з суспільно інституалізованими нормами та стандартами (типу правових чи моральних норм). Порушення об'єктивності як норми професійної етики може набувати кримінального характеру, але зазвичай воно є проявом професійної некомпетентності. (В. Свириденко)
ОБРАЗ — у схоластичній концепції пізнання, а також у відповідних концепціях професорів образ — це сполучна ланка між суб'єктом і об'єктом пізнання, завдяки якій суб'єкт і об'єкт пізнання, хоча й залишаються реально різними, але набувають єдності. Заміняючи предмет, річ, образ поєднується з суб'єктом пізнання завдяки тому, що має той чи інший ступінь подібності до предмета пізнання. Ці образи поділяються на чуттєві, в яких присутній максимум ознак індивідуальних речей, та умоосяжні. Повна дематеріалізація чуттєвих образів досягається в процесі їхнього опрацювання інтелектом. Процес абстрагування, що позбавляє чуттєві образи індивідуальних ознак і виявляє родові й видові форми речей, трансформує ці чуттєві образи в образи умоосяжні. Останні уявлялися як суто духовне існування форм, вивільнених у процесі пізнання від своїх тілесних оболонок, в яких вони, на думку тогочасних вчених, існують в реальній дійсності. (Я. Стратій)
ОБРЯДИ релігійні — складова частина релігійного культу, символічні індивідуальні чи колективні дії суб'єктів культової діяльності, спрямовані на встановлення взаємовідносин між віруючими і надприродними силами, спосіб реалізації цих відносин, один із засобів задоволення релігійних потреб чи оживлення релігійних поглядів, почуттів та настроїв віруючих. Здійснення обряду релігійного у кожному релігійному напрямі регламентується відповідним віровченням та традицією. Кількість, спосіб і місце виконання, зміст більшості обрядів релігійних фіксуються у богослужбових книгах. Ці обряди не є історично сталими і можуть змінюватися з розвитком віровчення, конфесій, етнічних чинників та інше. (О. Саган)
ОБСКУРАНТИЗМ (від латинського obscurans — такий, що затемнює) — вкрай вороже ставлення до розвитку науки й освіти, мракобісся. Як правило, обґрунтовується необхідністю захистити усталені погляди і звичаї. Термін "обскурантизм" увійшов в обіг після опублікування сатиричної праці гуманістів "Листи темних людей" (1515-1517).Обскурантизм у новочасних умовах нерідко виявляється пов'язаним із фундаменталізмом, який наполягає на буквалістському сприйнятті священних текстів і нездатності людини через її дедалі більшу гріховність сприймати світ раціонально. Часом обскурантизм постає як своєрідна реакція на вестернізацію, глобалізацію та уніфікацію світу і перетворюється на елемент боротьби за національну ідентичність поневолених народів. (В. Єленський)
ОГІЄНКО Іван (митрополит Іларіон) (1882, Брусилів, Київщина, нині Житомирська область — 1972) — український вчений-богослов, культуролог, філософ, церковний, державний діяч. Навчався у Київській військово-фельдшерській школі, 1903 року успішно склав іспит зрілості при Острозькій класичній гімназії (Волинь), що надало йому право вступу до університету святого Володимира, яке він і реалізував цього ж року. Вже під час навчання в університеті (1903-1909) Огієнко проявив себе як талановитий вчений-філолог, громадський і культурний діяч. Від початку заснування Українського наукового товариства в Києві (1907) брав у ньому активну участь, співпрацював з Грушевським, Грінченком, Житецьким. Особливу увагу приділяв питанням розвитку української мови, зокрема укладанню підручників ("по яких можна вчитись і вчити українській мові"), перекладам на українську мову українознавчих студій Перетца, Лободи, Петрова та інших. Результатом його зацікавлень в історії української культури й філософії була кандидатська дисертація (1909) на тему "Ключ розуміння Іоаникія Галятовського". Працював на посаді міністра освіти, потім міністра ісповідань в уряді Української Народної Республіки (1918-1921). Як політичний і державний діяч Огієнко активно опікувався питаннями возз'єднання українських земель (брав активну участь у проведенні акту злуки Західноукраїнської Народної республіки і Української Народної республіки в єдину соборну Українську державу, 1919 рік); розвитком освіти, зокрема україномовними підручниками, словникарством, термінологією. Огієнко — засновник і перший ректор Державного українського університету в Кам'янці-Подільському (1918). З падінням у 1920 році уряду Директорії Огієнко змушений емігрувати, але й на еміграції продовжував напружену наукову працю. Від 1926 по 1932 роки Огієнко — професор церковнослов'янської мови і кириличної палеографії православного богословського факультету Варшавського університету. У 1931 році Чехословацький університет у Брно присудив Огієнку ступінь доктора філософії. Для Огієнка як церковного діяча була характерною діяльність з українізації церковно-релігійного життя, відродження українського православ'я. Під час польської еміграції вчений опікувався Українською Церковною Радою, яка мала на меті утворення Автокефальної Православної Церкви. В 1940 році Огієнко завершив переклад Біблії українською мовою. Цього ж року він був висвячений архієпископом Холмським і Підляським. Від 1947 року Огієнко — в Канаді, де в 1951 році його було обрано Первоієрархом Української Греко-Православної Церкви з титулом "митрополит Вінніпегу і всієї Канади". У своїх релігієзнавчих працях Огієнко чітко визначив ті риси, які характеризують Українське православ'я: демократизм, соборноправність, євангелістськість, побутовість. Огієнко ґрунтовно займався питаннями мови церковно-релігійного життя, ролі Церкви в культурному житті нації, християнського екуменізму. В 1992 році інститут філософії ім. Г. Сковороди НАНУ започаткував Огієнківські читання. Утворено Всеукраїнське Огієнківське товариство. Науковий здобуток Огієнка становить більше тисячі творів.
Основні твори: "Дохристиянські вірування українського народу", "Кирило і Мефодій", "Українська Церква", "Ідеологія Української Церкви", "Українська патрологія", "Біблійні студії" та інші.
ОГОРОДНИК Іван Васильович (1938, село Княжа Криниця Черкаської області) — український філософ. Закінчив філософський факультет КНУ ім. Т. Шевченка (1966). Доктор філософських наук (1984); професор (1986). Працював на кафедрі філософії АН України (1975 - 1985); від 1992 року — професор кафедри української філософії та культури філософського факультету КНУ ім. Т. Шевченка. Коло наукових інтересів охоплює філософські проблеми природознавства, проблеми методології наукового пізнання, історію української філософії.
Основні твори: "Становлення діалектичного стилю мислення в біології" (1982); "Нариси з історії філософії на Україні" (1991); "Історія філософії України: Підручник", у співавторстві (1994); "Історія філософської думки в Україні: Курс лекцій" (1999); "Вступ до філософії. Філософська пропедевтика: Підручник", у співавторстві. (2000).
ОДКРОВЕННЯ (об'явлення) — категорія теології та поняття релігійної свідомості, що означає акт та процес Божественного самовиявлення, розкриття Божественної істини. Одкровення сприймається не розсудком, а серцем. Понадчуттєве, безпосереднє сприйняття істини доступне лише обраним, в момент містичного єднання з Богом. Об'явлення Божественної істини є абсолютним критерієм людського пізнання та поведінки. Найглибші релігійні істини були подані людству через одкровення, яке постає джерелом релігійного досвіду. Серед передумов виникнення ідеї одкровення — ідея понадчуттєвої реальності, що вимагає понадчуттєвого, позаемпіричного пізнання. Завершенням ідеї одкровення є особистісне осмислення понадчуттєвого буття, найпослідовніше втілене в ідеї Бога — особи монотеїстичних релігій. Абсолют тут є не лише об'єктом пізнання-сприйняття, а й суб'єктом: він активно "відкривається", "являється" людині в містичному акті (звідси "одкровення", "об'явлення"). Саме таким є розуміння Бога в біблійській та коранічній традиціях — як суб'єкта воління та активної дії; Бог відкриває таємницю світу та свою власну волю в акті "милості", "благодаті". В християнстві особистісний характер одкровення реалізується через ототожнення Христа з абсолютним буттям та абсолютною істиною (дивись Логос). З точки зору гносеології категорія одкровення відобразила своєрідність безпосередньо-інтуїтивного пізнання на відміну від розсудково-логічного. (С. Головащенко)
ОДНОЧАСНІСТЬ — відношення, яким характеризується збіг на шкалі часу віддалених одна від одної у просторі подій. Поняттю одночасність Ейнштейн у спеціальній теорії відносності надав статусу фундаментального. На відміну від класичної механіки, в якій поняття одночасність постулюється як абсолютне, незалежне від будь-яких фізичних подій, а сам часовий порядок подій визначається "перебігом" абсолютного часу, спеціальна теорія відносності визначає поняття одночасність, виходячи з емпірично встановленого факту скінченності швидкості світла. Запропонована Ейнштейном процедура визначення одночасності дозволяє встановити клас "об'єктивно одночасних" подій, між якими принципово неможливі причинно-наслідкові зв'язки. Можливість застосування конкретних вимірювальних процедур для встановлення відношення одночасності обумовило його значущість при зіставленні теоретичних висновків із результатами експерименту. Часовий порядок подій в теорії відносності встановлюється на основі даного визначення одночасності за умови вибору певної системи відліку. Визначення відносного характеру одночасності означало розуміння часових відношень як деяких реальних взаємодій між матеріальними системами, зафіксованих у фізичних експериментах.
ОЗАДОВСЬКА Людмила Василівна (1940, село Глінка Київської області) — український філософ. Закінчила філософський факультет КНУ ім. Т. Шевченка (1967). Кандидат філософських наук (1973). Працює старшим науковим співробітникомі інституту філософії ім. Г. Сковороди НАНУ. Коло наукових інтересів: філософія науки, проблеми інтерсуб'єктивності, творчості та діалогу в гуманітарних та природничих науках. Автор близько 90 наукових праць, розділів у колективних монографіях, статей в наукових журналах та періодичних виданнях.
Основні твори: "Гносеологічний статус понять в релятивістській фізиці" (1975); "Філософсько-методологічні регулятиви фізичного пізнання" (1989); "Сучасний науковий дискурс: Оновлення методологічної культури", у співавторстві (2000).
ОЗНАКА — особливість предмета або явища, яка визначає подібність свого носія до інших об'єктів пізнання або відмінність від них; те саме, що і влас
Поиск по сайту: