АвтоАвтоматизацияАрхитектураАстрономияАудитБиологияБухгалтерияВоенное делоГенетикаГеографияГеологияГосударствоДомДругоеЖурналистика и СМИИзобретательствоИностранные языкиИнформатикаИскусствоИсторияКомпьютерыКулинарияКультураЛексикологияЛитератураЛогикаМаркетингМатематикаМашиностроениеМедицинаМенеджментМеталлы и СваркаМеханикаМузыкаНаселениеОбразованиеОхрана безопасности жизниОхрана ТрудаПедагогикаПолитикаПравоПриборостроениеПрограммированиеПроизводствоПромышленностьПсихологияРадиоРегилияСвязьСоциологияСпортСтандартизацияСтроительствоТехнологииТорговляТуризмФизикаФизиологияФилософияФинансыХимияХозяйствоЦеннообразованиеЧерчениеЭкологияЭконометрикаЭкономикаЭлектроникаЮриспунденкция

СЛОВНИК 78 страница

Читайте также:
  1. I.II ПЕЧАТНАЯ ГРАФИКА 1 страница
  2. I.II ПЕЧАТНАЯ ГРАФИКА 10 страница
  3. I.II ПЕЧАТНАЯ ГРАФИКА 11 страница
  4. I.II ПЕЧАТНАЯ ГРАФИКА 12 страница
  5. I.II ПЕЧАТНАЯ ГРАФИКА 13 страница
  6. I.II ПЕЧАТНАЯ ГРАФИКА 14 страница
  7. I.II ПЕЧАТНАЯ ГРАФИКА 15 страница
  8. I.II ПЕЧАТНАЯ ГРАФИКА 16 страница
  9. I.II ПЕЧАТНАЯ ГРАФИКА 17 страница
  10. I.II ПЕЧАТНАЯ ГРАФИКА 18 страница
  11. I.II ПЕЧАТНАЯ ГРАФИКА 19 страница
  12. I.II ПЕЧАТНАЯ ГРАФИКА 2 страница

САМООРГАНІЗАЦІЯ — активний процес формування, відтворення, збереження або удосконалення організації складної динамічної системи, що забезпечує її нормальне існування і функціювання як цілісного утворення. Самоорганізація — це іманентна здатність динамічної системи самостійно підтримувати, відтворювати чи удосконалювати рівень своєї організації при зміні зовнішніх чи внутрішніх умов її існування та функціювання, спрямована на підвищення її стійкості, збереження цілісності, забезпечення ефективних дій чи розвитку. Терміни "самоорганізація", "самоорганізуюча система", які з часом вийшли за межі кібернетики і набули поширення в інших науках, зокрема біологічних та соціальних, запропонував Ешбі (1947). Актуальність досліджень процесів самоорганізації пояснюється насамперед необхідністю вирішення проблеми створення на абсолютно нових принципах кібернетичних систем, здатних виконувати функції, що традиційно вважалися винятково прерогативою мозку людини. Перші досліджєння феномена самоорганізації з метою побудови теорії самоорганізуючих систем як основи моделювання складних процесів (інтелектуальних, біологічних, соціальних) засвідчили, що перед науковим пізнанням постав принципово новий клас проблем, вирішення яких вимагає розробки нетрадиційних, оригінальних засобів дослідження. Проблема передовсім полягала в необхідності визначення й окреслення класу систем (реальних і принципово можливих), які б адекватно характеризувалися поняттям самоорганізації. Клас самоорганізуючих систем, окреслений рамками кібернетичного трактування самоорганізації, досить широкий. Вони можуть бути різними за своєю природою, рівнем складності, організації, стійкості, цілеспрямованості, автономності та інше (жива клітина, організм, популяція, людський колектив, комп'ютер тощо). Процеси самоорганізації тісно пов'язані з низкою інших процесів — адаптації, самонастроювання, самокерування, самовідтворення, саморозвитку, самонавчання та інших.

САМООЦІНКА — момент самосвідомості, що репрезентує останню не стільки з боку пізнання людиною самої себе, скільки з боку певного ставлення до своїх якостей, можливостей, фізичних, духовних сил тощо. З огляду на практичну життєдіяльність самооцінку також можна розглядати як момент реального самовизначення людини через постійне зіставлення своєї особи з усіма її можливостями, силами та наявними станами, з життєвими ситуаціями, вимогами, суспільними нормами життя тощо, що надає самооцінці важливу роль в управлінні поведінкою. В цьому плані самооцінка має бути віднесена до так званої практичної свідомості, де відбувається не просто усвідомлення місця людини у світі, а започатковується творчо-динамічна самореалізація "Я", засновується алгоритм саморозвитку системи "людина — світ", оскільки тут усвідомлюється не те, що предмети суть виключно у собі, а те, чим вони можуть або повинні стати для мене. Самооцінка, відтак, є самовизначенням світу людини з огляду на його можливості. (Г. Шалашенко)

САМОРЕАЛІЗАЦІЯ — процес покладання-здійснення людиною свого "Я" у світі. Самореалізація передбачає найоптимальнішу для конкретної людини взаємодію сутнісних сил, розгортання яких є мірилом людинотворчого потенціалу конкретно-історичних типів соціуму й культури. Самореалізація невіддільна від усвідомлення людиною самої себе, хоча й не вичерпується останнім, містить неусвідомлюване. Цим украй загострюється питання про ціннісні регулятиви людської самореалізації. Розширення меж діяльної самореалізації людини, переплітаючись з її десакралізацією, втілилось у новоєвропейському ідеалові "Фавстової людини", який на сьогодні виявив як свої переваги (небувале піднесення креативного начала), так і свої межі (перспектива екологічної катастрофи). Тому в сучасній філософії дедалі більшої ваги набуває ідея "гомеостазису" людини й світу, яка зумовлює небачену досі проблематизацію процесу самореалізації. Людська життєдіяльність, самореалізація чиниться на скрижалях суперечності між експансіонізмом та здатністю до самообмеження.

(В. Табачковський, Г. Шалашенко)

САМОСВІДОМІСТЬ ОСОБИСТОСТІ — усвідомлення індивідом своєї природної, інтелектуально-духовної, особистісної специфіки, національної і професійної приналежності, місця в системі суспільного виробництва, розподілу і відносин. Самосвідомість особистості може розглядатися в етичному, класовому, професійному, національному аспектах. Термін "самосвідомість особистості" вперше вжитий в давньоіндійському епосі (IX століття до нашої ери), зустрічається в давньокитайській та давньогрецькій філософії і на пізніших фазах історичного поступу — як феномен ідеалістичного та матеріалістичного пояснення світу та його вибудови відповідно до рівня пізнавальної духовно-практичної діяльності людини. Самосвідомість особистості виступає необхідним компонентом як структури особистості в цілому, так і її свідомості зокрема. Специфіка самосвідомості полягає в тому, що вона виражає сутність внутрішнього світу особистості, опосередковане відношення суб'єкта до об'єктивного світу через безпосереднє відношення його до самого себе. В свідомості фіксується усвідомлення особистістю свого зв'язку із зовнішнім світом, що, в свою чергу, є загальною ознакою буття особистості. Основними ознаками самосвідомості особистості, на думку дослідників, виступають: усвідомлення особистістю зовнішнього світу ісвоєї єдності з ним; усвідомлення "самостійності" і неповторності свого духовного світу; усвідомлення й оцінка особистістю свого місця в системі природних і соціальних закономірностей, соціального статусу, а також потреб, інтересів, мети, соціально-етичного обліку і мотивів поведінки в повсякденній життєдіяльності; оцінка і самооцінка особистістю себе як суб'єкта діяльності, свідомості та спілкування. Особистість у самосвідомості сприймає себе як суспільно значущу цілісність, неповторну індивідуальність, як носія і творця суспільних відносин. Самосвідомість особистості зароджується і знаходить свій вияв лише в процесі суспільних взаємовідносин як між окремими людьми, так і групами, прошарками, класами, націями у процесі творення матеріальних і духовних цінностей (відповідно до задоволення діапазону своїх потреб, психологічних і фізичних можливостей, соціального статусу). Самосвідомість особистості включає в себе самопізнання (самооцінку), емоційно-ціннісне ставлення до себе і саморегулювання, які виокремлено мають свою структуру і перебувають у тісному взаємозв'язку та формуються відповідно до індивідуально-суспільних ідеалів. Самосвідомість особистості розкривається при здійсненні функціональних характеристик,серед яких насамперед виділяється інтегративно-пізнавальна, ціннісно-орієнтовна, самореалізуюча та інші функції. Самосвідомість особистості постійно розвивається як відображення сфер життєдіяльності групи, класу, нації в соціально-політичних та економічних структурах на шляхах цивілізаційного інтегрування у відповідну єдність та цілісність.(І. Надольний)

САМОТНІСТЬ — екзистенційна ситуація людського буття, у межах якої відбувається зовнішнє чи внутрішнє відокремлення людей. Самотність є результатом колізій комунікації, що породжуються виявленням людини у світі як неповторної особистості. Проблема самотності стає надзвичайно актуальною саме в наш час — час деконструкції світоглядних орієнтирів і спроб знайти нові умови для комунікації. У розгорнутому вигляді проблема самотності в європейській філософії вперше була поставлена Паскалем, який розглядав самотність передусім як факт страждання. На відміну від нього, у творчості Сковороди поняття самотності має позитивний сенс, який реалізується у свідомому усамітненні і може привести до нової комунікації та взаємодії зі світом — "сродної праці". Шопенгауер вбачав у самотності фатальний результат "волі до життя". Глибокі роздуми про самотність людини пронизують творчість Гете, який називає її причиною відокремленості людської особистості від трансцендентного світу. На відміну від нього, Ніцше вважає причиною самотності людини її відчуження від власних надлюдських перспектив; з іншого боку, самотність, на думку мислителя, стає відчуженням людини, що освоює ці перспективи, від інших людей. У XX столітті тема самотності порушується в екзистенціалізмі, персоналізмі та комунікативній філософії. Слід розрізняти зовнішню самотність і самотність внутрішню, або екзистенційну. Перший різновид самотності є результатом обставин, що приходять у життя людини іззовні; він є предметом соціально-психологічного дослідження. Внутрішня самотність, яка є наслідком особистісного розвитку людини, може бути осягнута як психологічними, так і філософськими дослідженнями. Вона породжується відкритим, трансцендуючим характером людського буття і є результатом постійного виходу екзистенції за свої межі. Другою фундаментальною причиною внутрішньої самотності є принципова біполярність (бівалентність) людського роду — його розділеність на дві статі — чоловічу та жіночу. Вихід за межі внутрішньої самотності можливий лише у внутрішній комунікації, під якою розуміється така комунікація, що торкається глибинних смисложиттєвих орієнтацій і має вільний характер. Внутрішня самотність людини виявляється й долається у трьох фундаментальних екзистенційно-особистісних вимірах: буденному, граничному та метаграничному бутті. У буденному бутті людини, фундаментальною ознакою якого є безособовість, що породжує буттєву монотонність-як-перебування, внутрішня самотність переживається як нудьга, яка частково знімається й відроджується знову у феноменах турботи та святковості. У граничному бутті людини, яке є запереченням буденності через наростання вольового начала на шляху його заглиблення у творчість та владу, буденна самотність стає граничною самотність і виявляється у таких екзистенційних ситуаціях, як туга, закоханість, жах, відчай. У метаграничному бутті, що є виходом за межі маніпуляції та об'єктивації буденного і граничного буття у простір актуалізації особистості, самотність втрачає свій фатальний характер і стає новою реальністю — усамітненням як вільно обраною самотністю. Вихід за межі самотності у метаграничному бутті людини можливий через феномени толерантності й любові, що знаменують собою вищі прояви внутрішньої комунікації. (Н. Хамітов)

САНСАРА (санскрит — підлягати випробуванню, напрям, проходження, переродження) — поняття, що позначає одну з головних концепцій в індійській духовній традиції, в тому числі індуїзмі, буддизмі, джайнізмі. Згідно з концепцією сансари, усі живі істоти, які населяють різні світи (боги, люди, тварини), пов'язані ланцюгом народжень та переходом з одного існування в інше, а також належністю до цього мінливого світу страждань, підвладного як виникненню, так і знищенню. Сансара містить у собі ідею спорідненості усього живого на рівні перевтілення, спонукає його до свого власного подолання у напрямі виходу з кола існувань до остаточного звільнення, закладаючи тим самим передумови для створення відповідного релігійно-етичного ідеалу. Якщо в індуїзмі здатним до перевтілення виступає вічна субстанція, душа — атман, у джайнізмі — джива, то у буддизмі напів-постійна особистісна сутність. Витоки сансари містяться вже у "Ригведі" та "Атхарваведі". (Ю. Завгородній)

САРТР Жан-Поль (1905, Париж — 1980) — французький філософ, письменник, засновник атеїстичного екзистенціалізму феноменологічного спрямування. В ранніх творах "Трансцендентність Его", "Уява", "Уявне", "Екзистенціальні теорії емоцій" Сартр акцентує увагу на здатності свідомості відриватися від реальності, конституювати нереальне. "Очищаючи" свідомість від психологічних нашарувань та вмісту, що зумовлений сприйняттям реального, Сартр будує концепцію "чистої" свідомості, що є прозорою для самої себе. Сартр розрізняє види буття: "буття в собі", або предметне буття, та "буття для себе", або буття людської свідомості. "Буття в собі" характеризується абсолютною нерухомістю, пасивністю, непроникністю для свідомості тощо. Зустріч свідомості з байдужим буттям викликає почуття "нудоти". Предметне буття позбавлене будь-яких "людських" визначень, тому в ньому відсутній рух, становлення, активність тощо. Його єдине, але самодостатнє визначення таке: "Буття є те, що воно є". На відміну від "буття в собі", "буття для себе" відзначається абсолютною рухомістю, плинністю, активністю та порожнечею. Свідомість не має нічого субстанційного, вона існує лише в міру того, як з'являється. Свідомість — це "Ніщо" (негація, заперечення, запитання). У зовнішньому світі речей "Ніщо" виступає як "недостатність", "рідкісність" або як "щілина" чи "отвір". Сартр обґрунтовує "онтологізм", об'єктивність і самодостатність виявленої ним сфери "Ніщо", яка стає визначальною характеристикою людського буття. Хоча в основі людських актів знаходиться порожня інтенційність, дорефлективне, інтенційні акти заповнюються речовинними, матеріальними компонентами, і, зрештою, зв'язок із дорефлективними актами свідомості втрачається. Свідомість сприймається як така, що сповнена образами, символами, "речами" світу, відповідно уявлення про внутрішній світ людини теж побудовано таким чином, ніби він змонтований із "речей", речоподібних "сутностей". Таке уявлення людини про себе та про мотиви вчинків Сартр називає "самообманом", який дозволяє людині уникати тривоги, що виникає тоді, коли їй раптом відкривається "істина", що вона сама є єдиною основою цінностей і значень світу, що центр світу проходить через неї. Саме через відчуття цієї "істини" відбувається становлення автентичного існування, справжнього буття, яке водночас несе в собі справжню гуманістичну спрямованість. Здатність людини привносити у світ "Ніщо" Сартр назвав "свободою", котра відповідно набуває того ж таки "онтологічного" статусу. Свобода тлумачиться Сартром як свобода вибору, але це вибір, що пов'язаний зі зміною орієнтації, поверненням до "справжнього" буття, автентичного, яке містить у собі первісну свободу, визначальну відповідальність за сенсотворчість, осмислення і означення світу. Тому свобода вибору не прив'язана до реальних речей. Більш того, завдяки реальним речам відбувається спроба уникнути "справжнього" буття, або автентичної свободи поведінки. З цим пов'язана концепція гуманізму Сартра, де останній ототожнюється не з позитивними людськими якостями, а з автентичним ("справжнім") людським буттям, що містить у собі інтенційну свободу, сенсовибір, проективність, вихід за межі тощо. Гуманізм у такому означенні не містить набору "доброчесних", "доброчинних" якостей, а має певну спрямованість, проект, орієнтацію, зумовлені первісною, дорефлективною інтенціональністю людського буття. Пізніше Сартр прагнув врахувати вплив на людину як сімейних обставин, дитячих вражень (який вивчає екзистенціальний психоаналіз), так і суспільно-історичної практики (на чому акцентує увагу філософія марксизму).

Основні твори: "Нудота" (1938); "Мухи" (1946); "Екзистенціалізм є гуманізм" (1946); "Критика діалектичного розуму" (1960); "Ситуації" (1947-1975).

СВЕРСТЮК Євген Олександрович (1928, село Сільце Волинської області) — український філософ, літературний критик. Закінчив філологічний факультет ЛНУ ім. І. Франка (1952). Доктор філософії Українського вільного університету (Мюнхен, 1993). Президент українського ПЕН-клубу, президент Української асоціації незалежної творчої інтелігенції. У 1972 році заарештований і засуджений "за виготовлення і розповсюдження документів самвидаву" до семи років таборів і п'яти років заслання (відбував покарання у Пермській області). 1983 року повернувся до Києва. Від 1988 року —редактор газети "Наша віра". Сфера наукових інтересів — релігійно-етична, суспільно-політична тематика, літературно-філософська критика. Автор численних статей і есеїв, поезій, перекладів із німецької, англійської, російської мов.

Основні твори: "Собор у риштуванні" (1970); "Підпільні есеї" (1976); "Уроки вічного Бога" (1990); "Шевченко і час" (1996); "Блудні сини України" (1999); "На святій надії. Вибране" (1999).

СВИРИДЕНКО Вадим Михайлович (1930, Київ) — український філософ. Закінчив Житомирський державний педагогічний інститут (1952). Від 1963 року — кандидат філософських наук, від 1991 року — професор. Від 1992 року — професор ЦГО НАНУ. Коло наукових інтересів — філософські проблеми природознавства, логіка і методологія науки, теорія пізнання і філософія науки.

Основні твори: "Роль математичної гіпотези в пізнанні мікроявищ" (1962); "Принцип пізнаваності світу в науковому мисленні" (1988).

СВІДОМІСТЬ — специфічний прояв духовної життєдіяльності людини, пов'язаної із пізнанням, яке робить відомим (свідомим), знаним зміст реальності, що набуває предметно-мовної форми знання. Свідомість відрізняється від "несвідомих" проявів духовного життя тим, що не опредметнюється безпосередньо у знанні. Свідомість як діяльнісний, а не субстанційний феномен має здійснюватися в актах трансцендентального спрямування — інтенції на зовнішній світ, що результуються в якісно розмаїту мовно-опредметнену систему значень. Останні набувають онтологічного статусу об'єктів — матеріальних чи ідеальних, дійсних чи можливих (або належних), теперішніх чи минулих (майбутніх), конкретно-емпіричних чи абстрактно-загальних, дійсних чи уявних (фіктивних, ілюзорних, фантастичних). Пізнавально спрямовуючи себе на реальний світ, свідомість редукує його натуралістичний і психологічний параметри, трансформує їх в ідеальний світ. Скеровуючи пізнавальну активність на саму себе, свідомість стає самосвідомістю, внаслідок чого свідомість виступає засобом вирізнення людини зі світового загалу, способом поглянути на себе "ззовні" і, отже, набути характеристик "внутрішньої людини", своєрідної трансцендентально-унікальної істоти — екзистенції. Будучи феноменом людської життєдіяльності, свідомість має суспільний характер, що виявляється у розмаїтті таких її форм, як філософія, релігія, наука, мистецтво, мораль, правосвідомість, соціальна психологія та інші. В історії філософії близькими до змісту свідомість були поняття "нус" (противага античному Хаосу, що упорядковує його у гармонійний реально-ідеальний Космос), "інтелект" (позитивна здатність душі, що протистоїть волі і почуттям) та інші. Специфічними виявами свідомості є мислення як опосередкована, теоретична свідомість, що не може спрямовуватися на саму себе; розум як теоретична свідомість, що тотожна законам і формам об'єктивного світу; розсудок як форма логічного міркування; здоровий глузд як життєво-практичне міркування та інші вияви людської свідомості.

(І. Бичко)

СВІДОМІСТЬ ІСТОРИЧНА — особливий різновид суспільної свідомості, що охоплює: соціальну пам'ять; історичні факти; історичні закони; суспільно-історичне передбачення й суспільні ідеали, які взаємодіють поміж собою і зумовлюються відповідними матеріальними й духовними чинниками життєдіяльності суспільства. З розвитком історії зростає теоретичний рівень свідомості історичної; за сучасних умов особливої ваги набуває теоретичне осмислення проблем громадянського суспільства, національних стосунків, глобалізації та інше. Аналіз свідомості історичної — це складний і тривалий процес усвідомлення людиною специфіки свого положення у світі історичного простору і часу; як індивідуальний, так і суспільний процес відтворення об'єктивної дійсності, що відповідно до світоглядно-ціннісних орієнтацій людини виступає як її історична самосвідомість минувши, дійсного і прогнозованого майбутнього. Свідомість історична в усій багатогранності аспектів і соціальних функцій становить сутність історичної культури особи, соціальної групи, нації, суспільства і виступає важливим чинником конструктивно-перетворювальної діяльності в умовах суперечливого зіткнення тенденцій плюралізму і глобалізації.

СВІНЦІЦЬКИЙ Володимир Миколайович (1937, місто Сатанів) — український філософ. Закінчив ЛНУ ім. І. Франка (1959). Захистив докторську дисертацію (1971); професор (1972). Директор Міжнародного інституту демократії (від 2000 року), завідуючий кафедрою філософії Київського національного економічного університету Міністерства освіти і науки України. Коло філософських інтересів: філософія науки, соціальна філософія (проблеми формування відкритого суспільства і розвитку демократії у пострадянських країнах).

Основні твори: "Кібернетика, мислення, життя", у співавторстві (1964); "Місто сьогодні і завтра", у співавторстві (1987); "Інституції виконавчої влади в Україні: сучасний стан та перспективи демократизації", у співавторстві (1995); "Українська демократія у контексті глобалізації" (2001) та інші.

СВІТ — все те, що оточує людину, і те, що знаходиться всередині неї; універсальна предметність, у межах якої людина вирізняє себе з-поміж інших предметів. Завдяки практичній і пізнавальній діяльності людина усвідомлює себе як суб'єкт, що створює свій власний світ (світ людини), який протистоїть зовнішньому світу, що оточує її. Водночас світ людини розпадається на світ інтерсуб'єктивного спілкування з іншими людьми та внутрішній світ людини (її душа). Виходячи з різних проекцій людини на довкілля і на саму себе, можлива детальніша типологізація світу. Розрізняють матеріальний та духовний, об'єктивний та суб'єктивний світи. Субстратно-регіональні світи (Космос, універсум, Земля, Природа), які існують незалежно від людини, доповнюють соціогенними світом (олюднена природа, техніка), світ психічних структур та знаково-семантичних форм. У свою чергу, фізичний світ розпадається на мега-, макро- і мікро- світи. Водночас духовно-практичне освоєння світу вирізняє такі форми його існування, як життєвий світ, світ повсякденного життя, світ культури тощо. Відношення людини до світу й усвідомлення цього відношення є серцевиною світогляду; теоретичною формою світу є філософія. У філософському розумінні категорія світ визначає межі абсолютності явищ від цілісної безконечності універсуму до внутрішнього світу людини. В той же час світ не може бути зведений до його конкретних проявів і ототожнений із ними. Специфіка філософського вивчення світу полягає перш за все у теоретичній відповіді на центральне питання — відношення людини до світу, людини до іншої людини і людини до світу людини. Ці відношення можуть вивчатися у різних аспектах: онтологічному, гносеологічному, логічному, аксіологічному тощо. Ті чи інші філософські напрями акцентують увагу на певних моментах світовідношення. Наприклад, комунікативна філософія, персоналізм, роблять акцент на відношенні "Я — Інший", неофройдизм, екзистенціалізм — на людському "Я" тощо. Визначальними категоріальними характеристиками світу є цілісність, універсальність, саморозвиток, конкретна всезагальність. Наявність цих характеристик уможливлює той чи інший феномен як певний самостійний світ. Разом із тим вивчення будь-яких фрагментів світу за допомогою зазначених категоріальних характеристик надає цим категоріям світоглядного статусу.

(В. Загороднюк)

СВІТОВІДНОШЕННЯ — наріжний концепт філософської гуманістики, зміст якого характеризує єдність людини зі світом, розмаїття їхніх об'єктивних зв'язків, особливості людського способу буття, смислову єдність і взаємоопосередкованість різних форм освоєння світу людиною, сфокусованих у її персональному універсумі, котрий обіймає розмаїття особистісних світів та способів самовизначення людини. Світовідношення репрезентує людську здатність упродовж усього життєвого шляху залишатись у стані спроможності щодо обставин власного життя. Серед трьох різновидів цінностей, котрі репрезентують смисложиттєву насиченість людського існування, — ціннісні витворення, переживання, ставлення, саме останні є домінантними (особливо у кризових ситуаціях). Вони випромінюють особистісну смислоспроможність суб'єкта світовідношення, яку і позначає українське слово "ставлення". У філософському розумінні світовідношення набуває людських ознак, завдячуючи взаємопов'язаності його діяльно-творчої та смислоціннісної визначеностей. Акцентуючи на здатності філософії осягати таку амбівалентність визначеностей світовідношення, Кант підкреслював, що філософія обіймає дві сфери, взаємодією котрих опікується, — природу й свободу, підпорядковуючи усе розмаїття людського самовиявлення "суттєвим цілям", але розглядаючи останні лише як засоби стосовно "найвищої цілі" — "все призначення людини". Спроби з'ясувати діяльно-творчу природу людського світовідношення сягають ще давньофілософського розуміння терміна "відношення": воно є антропоморфним, позаяк фіксує активність того, що відноситься, стосовно реального предмета відношення, а також стосовно змісту самого відношення. Аристотель виокремлює:

1) відношення того, що діє, до того, що зазнає дії (переважаючого — щодо переваженого);

2) відношення того, що діє, до змісту дії (вимірюючого — щодо міри, пізнаючого — щодо пізнання, сприймаючого — щодо сприймання).

Світовідношення пов'язане із здатністю людини подвоювати світ на існуючий та належний (роблячи останній нормотворчим началом повсякденної життєдіяльності), а також із здатністю відділяти себе від своєї життєдіяльності. Тим самим людина виходить за межі наявного буття, проблематизує світ і спосіб свого існування в ньому, робить себе ініціюючим центром світовідношення. Завдяки цілепокладальній предметній і символотворчій діяльності вона формує світ олюдненої природи. Утвердження спроможності людини як суб'єкта світовідношення — засаднича ідея новоєвропейської культури. Масштабність самовизначення такого суб'єкта втілює тріада "я знаю — я існую — я можу". Проте згодом ідеал "Фавстової людини" обертається переважанням раціонально-активних світоглядних настанов, екстравертної активності й відповідно — світоглядної зарозумілості істоти, котра прагне панувати над світом. Екологічна й відповідно антропологічна криза сьогодення надзвичайно загострюють питання про світовідношення, засноване не на стратегії панування, підкорення, підпорядкування, а на стратегії взаємності ("партнерства").

(В. Табачковський)

СВІТОВІ РЕЛІГІЇ — релігії, які в ході історичного розвитку подолали етнонаціональні межі, умови та політичні зв'язки й набули відкритості для всіх. Такими релігіями, поширеними серед кількох або багатьох народів, є християнство, іслам, буддизм. Для християнства, зокрема, "нема вже ні іудея, ні язичника; нема раба, ані вільного; нема чоловічої статі, ані жіночої". Спільні риси світових релігій: космополітичний характер, ідея рівності всіх перед Богом, відмова від вузьконаціональної обрядовості, спрощення процедури прилучення до нової віри; їм властиві також місіонерська активність, намагання навернути у свою віру послідовників інших віровчень (прозелітизм). Однією з найважливіших рис таких світових релігій, як християнство та іслам, є віра в єдиного Бога з його культом абстрактної людини, зумовленим відношеннями товарного виробництва. Світові релігії сформувалися в умовах великих, світових імперій. Різні напрями у світових релігіях за конкретно-історичних умов набули етнонаціональних особливостей, а ідеї космополітизму не заважають їхнім церквам бути знаряддям утисків національних меншин. (Б. Лобовик)

СВІТОГЛЯД — самовизначення людини щодо її місця у світі та взаємовідносин з ним. Світогляд — духовно-практичне утворення, засноване на співвіднесенні наявного, сущого та уявного, бажаного, належного,синтез досвіду, оцінки знання та переконань, зорієнтованих на ідеали. Світогляд —форма самосвідомості людини і суспільства; національний космопсихологос. Світогляд — форма і спосіб сприйняття суб'єктом світу через потреби розвитку особистості. Світогляд — система принципів, знань, ідеалів, цінностей, надій, вірувань, поглядів на сенс і мету життя, які визначають діяльність індивіда або соціальної групи та органічно включаються у людські вчинки й норми поведінки. Структурно світогляд поділяється на такі рівні: світобачення — на основі принципів (антропоцентризм, гуманізм, монізм, плюралізм, скептицизм, догматизм тощо); світовідчуття — на основі досвіду (індивідуального, сімейного, групового, етнічного, класового, суспільного і загальнолюдського); світорозуміння — формується на основі знання; світоспоглядання — на основі мети, цілі, яка усвідомлюється через універсальні форми діяльності (нужда — потреба — інтерес — мета — засоби — результати — наслідки); світосприйняття — на основі цінностей (щастя, любові, істини, краси, добра, свободи, справедливості тощо). У різні історичні епохи формувалися головні структурні системи: космоцентрична, спрямована на пошуки єдиної сутності світобудови; теоцентрична, в якій панує віра в надприродні сили;антропоцентрична, зв'язана з усвідомленням людини центром Всесвіту, розкриттям можливостей розвитку особистості. Історичні типи світогляду також вказують на його соціально-історичну структуру. «Міфологічний світогляд ґрунтується на вірі в надприродні сили, абсолютизуючи досвід окремого роду, племені з притаманними йому рисами — тотемізму, антропоморфізму, анімізму, символізму, фетишизму. Філософський світогляд узагальнює досвід, знання, цінності, волевиявлення особи і людства в їхньому ставленні до світу як цілого з метою проникнення в сутність буття Всесвіту та буття людини; він є раціонально-теоретичною рефлексією підґрунтя всіх видів людської життєдіяльності, постійно поновлюваними відповідями на вічні смисложиттєві запитання: що, як, куди, чому, для чого тощо. Релігійний світогляд ґрунтується на обожненні надприродних сил, жорсткому поділі на духовний і тілесний, земний і небесний, горішній і долішній, природний і надприродний світи, де долається антропоморфізмом, а час набуває стріловидного вигляду, постулюється ноуменальний світ, недоступний органам чуттів і розуму. Науковий світогляд ґрунтується на експериментальних та теоретичних знаннях про світ у цілому, які характеризуються об'єктивністю, істинністю, загальною значущістю, цілеспрямованістю, відтворюваніс- тю, детермінованістю, необхідністю, ефективністю у змінах природно-історичної дійсності. Мистецький світогляд ґрунтується на художніх образах та витворах мистецтва, матеріальних та духовних цінностей, задовольняючих естетичні потреби людини і суспільства відповідно до смаків, переконань, ідеалів. Світоглядні переконання, які пройшли крізь серце людини, пережиті й вистраждані нею, опосередковані власним досвідом, тобто такі, що беруть участь у формуванні життєвої позиції. Світогляд націлює на ідеал — ідею, що стала предметом почуття. (В.Діденко, В. Табачковський)


1 | 2 | 3 | 4 | 5 | 6 | 7 | 8 | 9 | 10 | 11 | 12 | 13 | 14 | 15 | 16 | 17 | 18 | 19 | 20 | 21 | 22 | 23 | 24 | 25 | 26 | 27 | 28 | 29 | 30 | 31 | 32 | 33 | 34 | 35 | 36 | 37 | 38 | 39 | 40 | 41 | 42 | 43 | 44 | 45 | 46 | 47 | 48 | 49 | 50 | 51 | 52 | 53 | 54 | 55 | 56 | 57 | 58 | 59 | 60 | 61 | 62 | 63 | 64 | 65 | 66 | 67 | 68 | 69 | 70 | 71 | 72 | 73 | 74 | 75 | 76 | 77 | 78 | 79 | 80 | 81 | 82 | 83 | 84 | 85 | 86 | 87 | 88 | 89 | 90 | 91 | 92 | 93 | 94 | 95 | 96 | 97 | 98 | 99 | 100 | 101 | 102 | 103 |

Поиск по сайту:



Все материалы представленные на сайте исключительно с целью ознакомления читателями и не преследуют коммерческих целей или нарушение авторских прав. Студалл.Орг (0.007 сек.)