ОСНОВНІ ФОРМИ ДЕРЖАВНОГО ПРАВЛІННЯ

Під впливом безлічі економічних, соціально-політичних, ідеологічних та інших факторів об'єктивного та суб'єктивно­го характеру форма правління, її сут­ність і зміст постійно змінювалися і розвивалися разом з уявленнями про них.

Починаючи зі Стародавньої Греції та Стародавнього Риму, видатними мислителями були висловлені різно­манітніші думки і судження з приводу того, що слід розуміти під формою правління, які форми правління існу­ють, чим вони відрізняються одна від одної. Теоретико-правовий фундамент концепції форми (системи) правління знайшов своє обґрунтування, зокрема, у вченнях та ідеях Платона про «ідеальну державу», про три типи (форми) правління залежно від кіль­кості правлячих (правління одного, правління небагатьох, правління всіх), у теорії змішаної форми правління Арістотеля, в формулюванні системи противаг і стримувань, Полібієм, у доктрині поділу влади Ш. Монтеск'є. Остання теорія поділу влади стала теоретичною основою класифікації існуючих форм (систем) правління за­лежно від того, як забезпечено поділ влади. З огляду на це форми прав­ління поділяються на: ті, що побудовані на сполученні (поєд­нанні) гілок влади (абсолютна монар­хія, «правління парламенту», респуб­ліка радянського типу, авторитарні режими); та на ті, що побудовані на поділі влади (дуалістична і парламен­тарна монархія, президентська, парла­ментарна і змішана республіка)

Враховуючи найбільш типові моделі інституційно-функціональної організації вищих органів державної влади, традиційно виокремлюють дві основні форми правління: монархічну і республіканську, характеристика яких буде висвітлена у другому розділі.

2.1. Монархія.

Монархія - це форма правління, при якій вся повнота державної влади зосереджена в руках однієї людини - монарха (короля, царя, імператора, шаха і т.д.), що виконує функції глави держави, законодавчої та багато в чому виконавчій владі. Основними ознаками класичної монархічної форми правління є:

- вся повнота влади в державі належить одній людині - монарху, вона приймає рішення від свого імені, може утворити або скасувати будь-які органи і т.д.;

- монарх користується - титулом (король, цар, імператор, фараон);

- монарх одержує владу, як правило, у спадщину;

- народ не має відношення до формування влади, насамперед глави держави;

- монарх не несе політичної, карної, адміністративної або іншої юридичної відповідальності.

Вище вже говорилося, що основною ознакою монархії є спадкоємний порядок заміщення поста глави держави. Лише в Малайзії монарх переобирається раз на 5 років султанами суб'єктів федерації і тільки з їхнього числа. Монарх займає свій пост у персональній якості, не буває віце-монарха на відміну від віце-президента (правда, іноді губернатор у колоніях Великобританії іменувався віце-королем) у деяких країнах. Лише в Об'єднаних Арабських Еміратах існує «колегіальна монархія»: повноваження глави держави належать Раді емірів семи еміратів федерації.

Сучасні монархії перетерпіли істотні модифікації, які відрізняють їх від монархій минулого. Загальна тенденція пов'язана з обмеженням влади монарха. У розвинених країнах монарх скрізь став безвладним інститутом. У країнах, що розвиваються, монархію прагнуть прикрасити деякими сучасними термінами. У конституціях говориться про «демократичну і соціальну» монархію (Конституція Марокко 1972 р.), про «конституційно-монархічне» королівство (Конституція Непалу 1990 р.), монархи «дарують» конституції там, де їх раніше не було (Саудівська Аравія 1992 р., Оман 1996 р.), створюють аналоги парламентських інститутів (Національні збори в Об'єднаних Арабських Еміратах). У деяких країнах, що розвиваються, створені інститути, що демократизували монархічну форму правління (Непал, Йорданія, Кувейт і ін.).

Монарх може залишити престол лише в порядку зречення від нього, хоча в деяких країнах у революційні епохи застосовувалася і кримінальна відповідальність, і страта королів (Великобританія, Франція) [2;164]

Для того щоб підкреслити верховний характер влади монарха, ця влада нерідко обожнювалася.

Монархія виникла в умовах рабовласницького суспільства. При феодалізмі вона стала основною формою державного правління. У буржуазному суспільстві збереглися лише традиційні, в основному формальні риси монархічного правління.

Залежно від обсягу владних повноважень, що перебувають у монарха, розрізняють необмежену (абсолютну) і обмежену (конституційну) монархію.

2.1.1. Абсолютна монархія

При абсолютній монархії монарх є єдиним вищим органом держави. Він здійснює законодавчу функцію, керує органами виконавчої влади, контролює правосуддя. Абсолютна монархія характерна для останнього етапу розвитку феодальної держави, коли після остаточного подолання феодальної роздробленості завершується процес утворення централізованих держав. Думки дослідників із приводу того, чи існують у сучасному світі абсолютні монархії, неоднозначні. Деякі вважають, що в чистому виді такого роду монархій не збереглося. Якщо ж такі і є, то до них можна віднести Об'єднані Арабські Емірати, Саудівську Аравію. Правда, немає конституції в королівстві Бутан, але там є закон про Національні збори, і цей своєрідно сформований парламент збирається на сесії, хоча виконує лише дорадчі функції. Абсолютні монархії тепер «обшиті» конституційною або парламентською оболонкою.

По суті, монарх панує безроздільно, навіть у деяких конституціях говориться, що вся влада виходить від монарха (а не народу), він має право абсолютного вето стосовно актів своєрідних парламентських органів: їх рішення не набувають чинності без згоди монарха, але за формою у такій монархії є ознаки обмеженої монархії, хоча в деяких країнах дія конституцій на десятиліття припиняється (Бахрейн), вони відміняються монархом (Свазіленд), а парламенти на роки розпускаються (Кувейт, де тільки і існує повністю виборний парламент). У деяких конституціях (Бахрейн, Кувейт) навіть говориться про відповідальність уряду перед парламентом (за традицією уряд очолює син, брат або інший близький родич монарха, але, як відзначалося, парламент має на ділі дорадчий характер). До того ж, наприклад, у Брунею в парламенті чисельно переважають особи, що є його членами за посадою, тобто призначені монархом. Парламент по суті розглядається як особлива форма мусульманського інституту аш-шура - наради правителя з авторитетними людьми. Та і конституція, хоча документ називається таким чином, не є основним законом. Це лише королівський низам, дарований монархом. Справжньою же конституцією вважаються дві священні книги мусульман - Коран і сунна (особливо перший). З огляду на зазначені обставини все-таки вірніше називати збережені монархії такого роду напівабсолютними.

Більшість із розглянутих монархій мають теократичні риси. У найбільш виразній формі вони виражені в арабських монархіях (крім Марокко), у султанаті Бруней. Це теократичні напівабсолютні за формою та абсолютні по суті монархії. До їхнього числа належать і королівство Бутан у Гімалаях, хоча теократичні риси в цьому випадку виражені слабкіше. Особливу роль у напівабсолютній теократичній монархії грає сімейна рада. Вона, зокрема, визначає спадкоємця монарха (це не обов'язково старший син), може змусити монарха відректися від престолу. Зв'язки органів держави з населенням мають своєрідний характер. По-перше, вони визначаються релігійними догмами. По-друге, вони персональні, ґрунтуються на вірності монархові й приналежності до громади правовірних (умме). По-третє, вони, по суті, однобічні, хоча існує Мажиліс (право будь-якого «правовірного» члена умми прийти на прийом до монарха, що на практиці не завжди здійснюється), ці зв'язки мають характер покори. По-четверте, такі зв'язки здійснюються значною мірою через авторитетних осіб у громаді правовірних. Призначувані місцеві органи держави складаються із членів королівської родини (губернатори) та інших наближених до монарха осіб. У зв'язках з населенням вони виступають не стільки як представники держави, скільки як уособлення монаршого будинку.

Поиск по сайту: