Правила надання банками України інформації споживачу про умови кредитування та сукупну вартість кредиту 18 страница

в с т а н о в и л а:

ОСОБА_6 звернулась до суду із позовом до публічного акціонерного товариства «Банк «Таврика» (далі - ПАТ «Банк «Таврика»), Реєстраційної служби Головного управління юстиції у Харківській області, ОСОБА_7, третя особа - ОСОБА_8, про визнання зобов'язання припиненим та зобов'язання вчинити певні дії.

В обґрунтування позовних вимог вказувала на те, що заочним рішенням Фрунзенського районного суду м. Харкова від 18 липня 2011 року задоволено позов ПАТ «Банк «Таврика» до ОСОБА_6 та стягнено з останньої заборгованість за кредитним договором № 62/07-ВФЛ від 18 грудня 2007 року в розмірі 62545,71 доларів США, що в еквіваленті становить 497432,30 грн, суму судового збору в розмірі 1700,00 грн та втрати на інформаційно-технічне забезпечення розгляду справи в розмірі 120,00 грн, а всього стягнено 499252,30 грн. Виконання боргових зобов'язань позичальника було забезпечено договором іпотеки від 18 грудня 2007 року, відповідно до якого в іпотеку банку була передана квартира АДРЕСА_1, яка належить ОСОБА_6 на праві приватної власності.

Відповідно до договору про відступлення права вимоги від 12 листопада 2013 року ОСОБА_8 передала, а ОСОБА_6 прийняла право вимоги до ПАТ «Банк «Таврика» за договором про відкриття карткового рахунку № 17386 від 18 січня 2012 року на суму 520000,00 грн.

Посилаючись на те, що вона є боржником ПАТ «Банк «Таврика» відповідно до заочного рішенням Фрунзенського районного суду м. Харкова від 18 липня 2011 року і кредитором ПАТ «Банк «Таврика» відповідно до договору про відступлення права вимоги від 12 листопада 2013 року, позивачка з урахуванням уточнених позовних вимог просила суд задовольнити позов на підставі статті 606 ЦК України, яка передбачає припинення зобов'язання поєднанням боржника і кредитора в одній особі.

Рішенням Київського районного суду м. Харкова від 12 лютого 2014 року, залишеним без змін ухвалою апеляційного суду Харківської області від 31 березня 2014 року, позов задоволено частково.

Визнано припиненим з 12 листопада 2013 року, у зв'язку із поєднанням боржника і кредитора в одній особі, зобов'язання ОСОБА_6 перед ПАТ «Банк «Таврика» за кредитним договором № 62/07-ВФЛ від 18 грудня 2007 року та додатковими угодами до нього, в частині заборгованості за кредитом у розмірі 499252,30 грн.

Визнано відсутнім у ПАТ «Банк «Таврика» права на стягнення з ОСОБА_6 заборгованості за кредитним договором № 62/07-ВФЛ від 18 грудня 2007 року та додатковими угодами до нього.

Визнано припиненим договір іпотеки від 18 грудня 2007 року, посвідчений приватним нотаріусом Харківського міського нотаріального округу ОСОБА_9, зареєстрований в реєстрі за № 3071 та додаткову угоду до нього № 1 від 10 липня 2008 року, укладені між ПАТ «Банк «Таврика» та ОСОБА_6.

Визнано відсутнім у ПАТ «Банк «Таврика» права на предмет іпотеки відповідно до договору іпотеки від 18 грудня 2007 року.

В іншій частині позову відмовлено.

У касаційній скарзі заявник порушує питання про скасування рішення Київського районного суду м. Харкова від 12 лютого 2014 року та ухвали апеляційного суду Харківської області від 31 березня 2014 року і ухвалення нового рішення про відмову в позові, мотивуючи свою вимогу порушенням судами норм процесуального права та неправильним застосуванням норм матеріального права.

Касаційна скарга підлягає відхиленню на таких підставах.

Відповідно до ст. 337 ЦПК України суд касаційної інстанції відхиляє касаційну скаргу, якщо визнає, що рішення ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права.

Судами встановлено, що заочним рішенням Фрунзенського районного суду м. Харкова від 18 липня 2011 року задоволено позов ПАТ «Банк «Таврика» до ОСОБА_6 та стягнено з останньої заборгованість за кредитним договором № 62/07-ВФЛ від 18 грудня 2007 року в розмірі 62545,71 доларів США, що в еквіваленті становить 497432,30 грн, суму судового збору в розмірі 1700,00 грн та втрати на інформаційно-технічне забезпечення розгляду справи в розмірі 120,00 грн, а всього стягнено 499252,30 грн.

Виконання боргових зобов'язань позичальника було забезпечено договором іпотеки від 18 грудня 2007 року, відповідно до якого в іпотеку банку була передана квартира АДРЕСА_1, яка належить ОСОБА_6 на праві приватної власності.

Також, з матеріалів справи вбачається, що відповідно до договору про відкриття та обслуговування карткового рахунку в національній валюті України № 17386 від 18 січня 2012 року, який укладено між ПАТ «Банк «Таврика» та ОСОБА_8, банк відкрив останній картковий рахунок НОМЕР_1 для зарахування та виплати пенсій та грошової допомоги.

20 березня 2013 року Національним банком України прийнято рішення № 97 про відкликання банківської ліцензії та ліквідацію ПАТ «Банк «Таврика».

Листом ПАТ «Банк «Таврика» № 3541/4 від 11 липня 2013 року ОСОБА_8 було повідомлено, що відповідно до частини 5 статті 49 Закону України «Про систему гарантування вкладів фізичних осіб» вимога останньої була включена до реєстру акцептованих вимог кредиторів та підлягає задоволенню згідно до 4 черги вимог кредиторів, що відповідає частині 1 статті 52 вказаного Закону.

Відповідно до договору про відступлення права вимоги від 12 листопада 2013 року ОСОБА_8 передала, а ОСОБА_6 прийняла право вимоги до ПАТ «Банк «Таврика» за договором про відкриття карткового рахунку № 17386 від 18 січня 2012 року на суму 520000,00 грн.

Відповідно до статті 606 ЦК України, на яку посилається позивачка як на підставу свої позовних вимог, зобов'язання припиняється поєднанням боржника і кредитора в одній особі.

Задовольняючи частково позов, суд першої інстанції, з висновками якого погодився і суд апеляційної інстанції, виходив з того, що у правовідносинах, які виникли між ОСОБА_6 та ПАТ «Банк «Таврика» відбулось поєднання боржника та кредитора в особі позивачки, що відповідно до статті 606 ЦК України є підставою для припинення кредитних зобов'язань останньої та припинення договору іпотеки від 18 грудня 2007 року.

Доводи касаційної скарги ПАТ «Банк «Таврика» зводяться до неправильного застосування судами першої та апеляційної інстанцій статті 601 ЦК України.

Вказані доводи касаційної скарги не можуть бути підставою для скасування оскаржуваних судових рішень, оскільки, вирішуючи справу, суди керувалися статтею 606 ЦК України, на яку позивачка посилалась як на підставу позовних вимог.

Тобто до зазначених висновків суди дійшли на підставі повно і всебічно з'ясованих обставин, на які сторони посилались як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

Наведені в скарзі доводи не дають підстав для скасування або зміни оскаржуваних судових рішень.

Відповідно до частини 1 статті 335 ЦПК України під час розгляду справи в касаційному порядку суд перевіряє в межах касаційної скарги правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.

За таких обставин, колегія суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ вважає, що підстави для скасування оскаржених судових рішень відсутні.

Керуючись статтями 337, 344, 345 ЦПК України, колегія суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ

у х в а л и л а:

Касаційну скаргу публічного акціонерного товариства «Банк «Таврика» відхилити.

Рішення Київського районного суду м. Харкова від 12 лютого 2014 року та ухвалу апеляційного суду Харківської області від 31 березня 2014 року залишити без змін.

Ухвала оскарженню не підлягає.

Головуючий О.О. Дьоміна Судді:В.М. Коротун О.В. Ступак О.В. Попович С.П. Штелик

УХВАЛА

іменем україни

http://reyestr.court.gov.ua/Review/42421248

21 січня 2015 рокум. Київ Колегія суддів судової палати у цивільних справах

Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ у складі:

головуючого Луспеника Д.Д.,

суддів: Лесько А.О., Хопти С.Ф.,

Червинської М.Є., Черненко В.А.,

розглянувши в судовому засіданні справу за позовом товариства з обмеженою відповідальністю «ОТП Факторинг Україна» до ОСОБА_3, ОСОБА_4, ОСОБА_5 про звернення стягнення на предмет іпотеки за касаційною скаргою ОСОБА_3 на рішення Южноукраїнського міського суду Миколаївської області від 5 серпня 2014 року та рішення апеляційного суду Миколаївської області від 21 жовтня 2014 року,

в с т а н о в и л а:

У червні 2014 року товариство з обмеженою відповідальністю «ОТП Факторинг Україна» (далі - ТОВ «ОТП Факторинг Україна») звернулось до суду з указаним позовом, посилаючись на те, що 25 квітня 2008 року між ОСОБА_3 та ЗАТ «ОТП Факторинг Україна», правонаступником якого він є, було укладено кредитний договір, відповідно до умов якого позичальник отримала кредит у розмірі 101 500 грн, зі сплатою відсотків за користування кредитом у розмірі 3,99%+FIDR до 25 квітня 2018 року. З метою забезпечення виконання зобов'язань за указаним кредитним договором, 25 квітня 2008 року між банком та ОСОБА_3, ОСОБА_4 і ОСОБА_5 було укладено договір іпотеки, відповідно до умов якого останні передали в іпотеку трикімнатну квартиру АДРЕСА_1. Позичальник зобов'язання за вказаним договором належним чином не виконувала, як вона так і майнові поручителі на претензії не реагували, унаслідок чого утворилась заборгованість станом на 7 квітня 2014 року у розмірі 543 737 грн 4 коп.

Ураховуючи зазначене, позивач просив суд у рахунок погашення кредитної заборгованості за кредитним договором звернути стягнення на предмет іпотеки.

Рішенням Южноукраїнського міського суду Миколаївської області від 5 серпня 2014 року позов ТОВ «ОТП Факторинг Україна» задоволено. Звернуто стягнення на предмет іпотеки, а саме: трикімнатну квартиру АДРЕСА_1, що належить на праві власності ОСОБА_3, ОСОБА_4 та ОСОБА_5, у рахунок погашення заборгованості за кредитним договором від 25 квітня 2008 року на користь ТОВ «ОТП Факторинг Україна» станом на 7 квітня 2014 року у розмірі 543 737 грн 04 коп., з яких: 99 860 грн 48 коп. - заборгованість за кредитом; 15 409 грн 15 коп. - заборгованість по сплаті процентів за користування кредитними коштами; 428 467 грн 41 коп. - пеня. Встановлено спосіб реалізації зазначеного нерухомого майна, предмету іпотеки, шляхом проведення прилюдних торгів предмета іпотеки, встановлено початкову ціну на рівні, не нижчому за звичайні ціни на цей вид майна, на підставі оцінки, проведеної суб'єктом оціночної діяльності/незалежним експертом на стадії оцінки майна. Вирішено питання про розподіл судових витрат.

Рішенням апеляційного суду Миколаївської області від 21 жовтня 2014 року рішення суду першої інстанції в частині розміру заборгованості за кредитним договором змінено. Визначено загальний розмір заборгованості за кредитним договором від 25 квітня 2008 року станом на 7 квітня 2014 року, у рахунок якої звернуто стягнення на предмет іпотеки, у розмірі 215 269 грн 63 коп., з яких: 99 860 грн 48 коп. - заборгованість за кредитом; 15 409 грн 15 коп. - заборгованість по сплаті процентів за користування кредитними коштами; 100 тис. грн - пеня. Вирішено питання про розподіл судових витрат. В іншій частині рішення суду залишено без змін.

У касаційній скарзі ОСОБА_3, посилаючись на неправильне застосування судами норм матеріального права й порушення норм процесуального права, просить скасувати вказані судові рішення та ухвалити нове рішення, яким у задоволенні позову ТОВ «ОТП Факторинг Україна» відмовити.

Касаційна скарга підлягає частковому задоволенню з таких підстав.

Згідно із ч. 2 ст. 324 ЦПК України підставами касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.

Задовольняючи позов, суд першої інстанції виходив із того, що позичальник ОСОБА_3 та майнові поручителі порушили зобов'язання за кредитним договором і допустили заборгованість; у силу ст. ст. 33, 39 Закону України «Про іпотеку» у разі порушення боржником основного зобов'язання банк вправі задовольнити свої вимоги шляхом звернення стягнення на предмет іпотеки.

Змінюючи рішення суду першої інстанції в частині розміру кредитної заборгованості і судових витрат та залишаючи в іншій частині рішення районного суду без змін, апеляційний суд виходив із того, що розмір пені майже у п'ять разів перевищує розмір кредитної заборгованості, тому дійшов висновку про зменшення розміру пені з 428 467 грн 41 коп. до 100 тис. грн та про зміну розміру судових витрат.

Проте повністю погодитися з такими висновками апеляційного суду не можна.

Відповідно до ст. 213 ЦПК України рішення суду повинно бути законним і обґрунтованим.

Згідно зі ст. 214 ЦПК України під час ухвалення рішення суд вирішує такі питання: 1) чи мали місце обставини, якими обґрунтовувалися вимоги і заперечення, та якими доказами вони підтверджуються; 2) чи є інші фактичні дані (пропущення строку позовної давності тощо), які мають значення для вирішення справи, та докази на їх підтвердження; 3) які правовідносини сторін випливають із встановлених обставин; 4) яка правова норма підлягає застосуванню до цих правовідносин.

Зазначеним вимогам закону рішення апеляційного суду не відповідає.

Судом установлено, що 25 квітня 2008 року між ОСОБА_3 та ЗАТ «ОТП Факторинг Україна», правонаступником якого є ТОВ «ОТП Факторинг Україна», було укладено кредитний договір, відповідно до умов якого позичальник отримала кредит у розмірі 101 500 грн, зі сплатою відсотків за користування кредитом у розмірі 3,99%+FIDR до 25 квітня 2018 року. З метою забезпечення виконання зобов'язань за указаним кредитним договором, 25 квітня 2008 року між ЗАТ «ОТП Банк» та ОСОБА_3, ОСОБА_4 і ОСОБА_5 було укладено договір іпотеки, відповідно до умов якого останні передали в іпотеку трикімнатну квартиру АДРЕСА_1. Позичальник зобов'язання за вказаним договором належним чином не виконувала, як вона так і майнові поручителі на претензії не реагували, унаслідок чого утворилась за розрахунком позивача заборгованість станом на 7 квітня 2014 року у розмірі 543 737 грн 4 коп.

Рішенням Южноукраїнського міського суду Миколаївської області від 19 жовтня 2010 року, що набрало законної сили, на користь банку достроково стягнуто солідарно з позичальника ОСОБА_3 та поручителя ОСОБА_6 заборгованість за указаним кредитним договором, яка утворилась станом на 10 серпня 2009 року у розмірі 120 855 грн 41 коп., яке станом на 7 квітня 2014 року не виконано, знаходиться на стадії примусового виконання.

Апеляційний суд у порушення ст. ст. 212-214, 316 ЦПК України вказане не врахував, та, вирішуючи спір, виходив із розрахунку заборгованості по кредитному договору станом на 7 квітня 2014 року, згідно якого нараховано 99 860 грн 48 коп. по кредиту; 15 409 грн 15 коп по відсотках за користування кредитними коштами; 428 467 грн 41 коп. по пені у межах річного строку.

Таким чином, апеляційний суд вважав, що банк має право також на стягнення з боржника відсотків за користування кредитом та пені після рішення суду, яким достроково вже стягнуто весь кредит.

Тобто, апеляційний суд не звернув увагу на те, що мало місце дострокове стягнення всієї кредитної заборгованості, а, відтак, строк договору закінчився, а між сторонами існують лише невиконані зобов'язальні правовідносини.

Відповідно до ч. 1 ст. 509 ЦК України зобов'язання - це правовідношення, в якому одна сторона (боржник) зобов'язана вчинити на користь другої сторони (кредитора) певну дію (передати майно, виконати роботу, надати послугу, сплатити гроші тощо) або утриматися від певної дії, а кредитор має право вимагати від боржника виконання його обов'язку.

Таке визначення розкриває сутність зобов'язання як правового зв'язку між двома суб'єктами (сторонами), відповідно до якого на одну сторону покладено обов'язок вчинити певну дію (певні дії) чи утриматись від її (їх) здійснення; іншій стороні зобов'язання надано право, що кореспондує обов'язку першої. Обов'язками боржника та правами кредитора вичерпується зміст зобов'язання (ст. 510 ЦК України).

Згідно з нормою ст. 526 ЦК України зобов'язання має виконуватися належним чином відповідно до умов договору та вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, а за відсутності таких умов та вимог - відповідно до звичаїв ділового обороту або інших вимог, що звичайно ставляться.

У разі порушення зобов'язання настають правові наслідки, встановлені договором або законом, зокрема: зміна умов зобов'язання; сплата неустойки; відшкодування збитків та моральної шкоди (ст. 611 ЦК України).

Порушенням зобов'язання є його невиконання або виконання з порушенням умов, визначених змістом зобов'язання (неналежне виконання) (ст. 610 ЦК України).

Одним із видів порушення зобов'язання є прострочення - невиконання зобов'язання в обумовлений сторонами строк.

При цьому в законодавстві визначаються різні поняття як "строк дії договору", так і "строк (термін) виконання зобов'язання" (ст.ст. 530, 631 ЦК України).

Якщо у зобов'язанні встановлений строк (термін) його виконання, то воно підлягає виконанню у цей строк (термін).

Зобов'язання, строк (термін) виконання якого визначений вказівкою на подію, яка неминуче має настати, підлягає виконанню з настанням цієї події (ч. 1 ст. 530 ЦК України).

У разі порушення боржником строків сплати чергових платежів, передбачених договором, відповідно до ч. 2 ст. 1050 ЦК України кредитор протягом усього часу - до встановленого договором строку закінчення виконання останнього зобов'язання вправі заявити в суді вимоги про дострокове повернення тієї частини позики (разом з нарахованими процентами - ст. 1048 ЦК України), що підлягає сплаті.

Несплачені до моменту звернення кредитора до суду платежі підлягають стягненню у межах позовної давності по кожному із платежів.

Зазначена правова позиція викладена у постанові Верховного Суду України від 6 листопада 2013 року № 6 - 116 цс 13, яка згідно зі ст. 360-7 ЦПК України є обов'язковою для усіх судів України.

Згідно зі ст. 599 ЦК України зобов'язання припиняється виконанням, проведеним належним чином.

Відповідно до ст. 625 ЦК України боржник не звільняється від відповідальності за неможливість виконання ним грошового зобов'язання. Боржник, який прострочив виконання грошового зобов'язання, на вимогу кредитора зобов'язаний сплатити суму боргу з урахуванням встановленого індексу інфляції за весь час прострочення, а також три проценти річних від простроченої суми, якщо інший розмір процентів не встановлений договором або законом.

У абз. 1, 2 п. 17 постанови пленуму Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 30 березня 2012 року № 5 «Про практику розгляду судами законодавства при вирішенні спорів, що виникають із кредитних правовідносин» судам роз'яснено, що зобов'язання припиняється з підстав, передбачених договором або законом (ч. 1 ст. 598 ЦК України). Такі підстави, зокрема, зазначені у ст. ст.599-601, 604-609 ЦК України. Наявність судового рішення про задоволення вимог кредитора, яке не виконано боржником, не припиняє правовідносин сторін кредитного договору, не звільняє останнього від відповідальності за невиконання грошового зобов'язання та не позбавляє кредитора права на отримання сум, передбачених частиною другою статті 625 ЦК України, оскільки зобов'язання залишається невиконаним належним чином відповідно до вимог статей 526, 599 ЦК України.

Таким чином, оскільки ухвалене судове рішення про дострокове стягнення заборгованості за кредитним договором, то нарахування відсотків за користування кредитом, неустойки поза строком дії кредитного договору законом не передбачено.

У порушення вимог ст. ст. 212-214, 316 ЦПК України апеляційний суд на зазначені положення закону уваги не звернув, доводів апеляційної скарги не перевірив, фактичних обставин справи не з'ясував, оцінку доводам апеляційної скарги не надав, а, зменшивши розмір неустойки згідно вимог ч. 3 ст. 551 ЦК України, не звернув уваги на те, що розмір неустойки може бути зменшено лише у разі, якщо він нарахований згідно вимог закону та умов договору.

Враховуючи те, що фактичні обставини, які мають значення для правильного вирішення справи, судом не встановлені, рішення апеляційного суду не відповідає вимогам ст. 213 ЦПК України щодо законності й обґрунтованості, що в силу ст. 338 ЦПК України є підставою для його скасування із передачею справи на новий розгляд до суду апеляційної інстанції.

Керуючись ст. ст. 336, 338 ЦПК України, колегія суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ України

у х в а л и л а:

Касаційну скаргу ОСОБА_3 задовольнити частково.

Рішення апеляційного суду Миколаївської області від 21 жовтня 2014 року скасувати, справу передати на новий розгляд до суду апеляційної інстанції.

Ухвала оскарженню не підлягає.

У х в а л а

іменем україни

http://reyestr.court...Review/43357342

18 березня 2015 рокум. Київ

Колегія суддів судової палати у цивільних справах

Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ у складі:

головуючого Луспеника Д.Д.

суддів: Журавель В.І., Лесько А.О., Хопти С.Ф., Черненко В.А.

розглянувши у судовому засіданні справу за позовом публічного акціонерного товариства комерційний банк «ПриватБанк» до ОСОБА_1, третя особа - служба у справах дітей Святошинської районної в м. Києві державної адміністрації, про звернення стягнення на квартиру та виселення за касаційною скаргою ОСОБА_1, поданою її представником ОСОБА_2, на рішення Святошинського районного суду м. Києва від 13 травня 2014 року та ухвалу апеляційного суду м. Києва від 11 листопада 2014 року, -

в с т а н о в и л а:

У грудні 2012 року публічне акціонерне товариство комерційний банк «ПриватБанк» (далі - ПАТ КБ «ПриватБанк») звернулось до суду з указаним позовом, в якому просило в рахунок погашення заборгованості за кредитним договором від 10 жовтня 2007 року у розмірі 133 138,88 доларів США звернути стягнення на квартиру № 131, загальною площею 49,40 кв.м, яка розташована за адресою: АДРЕСА_1, шляхом продажу вказаного предмету іпотеки ПАТ КБ «ПриватБанк» з укладанням від імені відповідача договору купівлі-продажу будь-яким способом з іншою особою-покупцем, з отриманням витягу з Державного реєстру прав власності, з проведенням дій щодо коригування технічної документації відповідно до поточного стану нерухомості, її перепланування і перебудови, з проведенням дій щодо оформлення та з отриманням дублікатів правовстановлюючих документів на нерухомість у відповідних установах, підприємствах або організаціях незалежно від форм власності та підпорядкування, з можливістю здійснення банком всіх передбачених нормативно-правовими актами держави дій, необхідних для продажу предмету іпотеки; виселити відповідача та інших осіб із вказаної квартири зі зняттям з реєстраційного обліку.

Свої вимоги позивач мотивував тим, що 10 жовтня 2007 року між ним та ОСОБА_1 було укладено кредитний договір, за умовами якого остання отримала кредит у розмірі 86 150 доларів США з річною процентною ставкою 11,04%, з кінцевим терміном повернення 8 жовтня 2027 року. В рахунок забезпечення виконання умов договору між банком та ОСОБА_1 10 жовтня 2007 року було укладено договір іпотеки нерухомого майна, за яким остання надала в іпотеку належну їй на праві власності квартиру АДРЕСА_1, загальною площею 49,40 кв.м. Вказував, що ОСОБА_1 належним чином не виконувала умови кредитного договору, внаслідок чого станом на 7 липня 2012 року виникла заборгованість у розмірі 133 138,88 доларів США.

Рішенням Святошинського районного суду м. Києва від 13 травня 2014 року, залишеним без змін ухвалою апеляційного суду м. Києва від 11 листопада 2014 року, позов задоволено частково.

В рахунок погашення заборгованості за кредитним договором від 10 жовтня 2007 року у розмірі 133 138,88 доларів США, що еквівалентно 1 064 112 грн 50 коп., що складається із боргу за кредитом у розмірі 70 125,62 доларів США, боргу за відсотками за користування кредитом у розмірі 27 780,11 доларів США, заборгованості за комісією за користування кредитом у розмірі 9 299,85 доларів США, пені у розмірі 19 563,56 доларів США і штрафів у розмірі 6 369,74 доларів США, звернуто стягнення на предмет іпотеки, а саме на квартиру АДРЕСА_1, загальною площею 49,40 кв.м, що належить ОСОБА_1 на підставі договору купівлі-продажу від 21 лютого 2003 року, посвідченого приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу ОСОБА_3, за реєстровим № 661, шляхом продажу з прилюдних торгів із початковою ціною продажу предмета іпотеки, визначеною суб'єктом оціночної діяльності на стадії виконавчого провадження.

У задоволенні решти позову відмовлено.

Вирішено питання про розподіл судових витрат.

У касаційній скарзі ОСОБА_1, посилаючись на неправильне застосування судами норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просить вказані судові рішення скасувати та ухвалити нове рішення про відмову у задоволенні позову.

Заслухавши доповідь судді Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ, дослідивши матеріали справи та перевіривши наведені у касаційній скарзі доводи, колегія суддів дійшла висновку, що касаційна скарга не підлягає частковому задоволенню з таких підстав.

Відповідно до вимог ст. 324 ЦПК України підставами для касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.

Суд першої інстанції, задовольняючи позов, виходив із того, що відповідач взяті на себе зобов'язання за кредитним договором не виконала, внаслідок чого утворилась заборгованість, а тому позов підлягає задоволенню.

Апеляційний суд погодився з висновком суду першої інстанції та зазначив, що не можна застосувати Закон України "Про мораторій на стягнення майна громадян України, наданого як забезпечення кредитів в іноземній валюті" від 3 червня 2014 року на стадії апеляційного провадження, оскільки зазначений закон набув чинності після ухвалення рішення судом першої інстанції.

Проте повністю погодитись з рішенням апеляційного суду не можна.

Судами установлено, що 10 жовтня 2007 року між ПАТ КБ «ПриватБанк» та ОСОБА_1 було укладено кредитний договір, за умовами якого остання отримала кредит у розмірі 86 150 доларів США з річною процентною ставкою 11,04%, з кінцевим терміном повернення 8 жовтня 2027 року.

В рахунок забезпечення виконання умов кредитного договору 10 жовтня 2007 року між банком та ОСОБА_1 було укладено договір іпотеки нерухомого майна, за яким остання надала в іпотеку належну їй на праві власності квартиру АДРЕСА_1, загальною площею 49,40 кв.м. та договір поруки, за умовами якого ОСОБА_1 зобов'язалась відповідати солідарно за виконання божником своїх зобов'язань за кредитним договором.

Також в рахунок забезпечення виконання умов договору 10 жовтня 2007 року між банком та товариством з обмеженою відповідальністю «Українське фінансове агентство «Верус» було укладено договір поруки, за умовами якого останнє зобов'язалось відповідати перед кредитором за виконання боржником своїх зобов'язань.

Станом на 7 липня 2012 року заборгованість за вищевказаним кредитним договором становить 133 138,88 доларів США, що підтверджується розрахунком банку.

Відповідно до ст. 1054 ЦК України, за кредитним договором банк або інша фінансова установа (кредитодавець) зобов'язується надати грошові кошти (кредит) позичальникові у розмірі та на умовах, встановлених договором, а позичальник зобов'язується повернути кредит та сплатити проценти.

Відповідно до ст. 526 ЦК України зобов'язання має виконуватись належним чином відповідно до умов договору та вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, а за відсутності таких умов та вимог - відповідно до звичаїв ділового обороту або інших вимог, що звичайно ставляться.

Як убачається з матеріалів справи, за умовами кредитного договору від 10 жовтня 2007 року, ОСОБА_1 зобов'язалась здійснювати своєчасне та повне погашення кредиту, своєчасно сплачувати проценти за користування кредитом, встановлені договором. У випадку неналежного виконання взятих на себе зобов'язань, сплатити штрафні санкції, у строки та умови, визначені кредитним договором.

Відповідно до чч. 1, 3 ст. 33 Закону України «Про іпотеку» у разі невиконання або неналежного боржником основного зобов'язання іпотекодержатель вправі задовольнити свої вимоги за основним зобов'язанням шляхом звернення стягнення на предмет іпотеки; звернення стягнення на предмет іпотеки здійснюється на підставі рішення суду, виконавчого напису нотаріуса або згідно з договором про задоволення вимог іпотекодержателя.

Право вибору конкретного способу звернення стягнення на предмет іпотеки покладається на іпотекодержателя. Відповідно до ч. 1 ст. 11 ЦПКсуди повинні розглядати питання можливості застосування звернення стягнення на предмет іпотеки у спосіб, заявлений у позовній вимозі.

Положення ч. 1 ст. 11 Закону № 898-ІV, яким установлена відповідальність майнового поручителя перед іпотекодержателем за невиконання боржником основного зобов'язання виключно в межах вартості предмета іпотеки, передбачає право кредитора стягнути непокриту предметом іпотеки суму боргу з боржника у разі, якщо вартість іпотечного майна є меншою від заборгованості за основним зобов'язанням. Зважаючи на той факт, що чинне законодавство (ст. 39 Закону № 898-ІV) та відповідні роз'яснення (п. 42 постанови пленуму Вищого спеціалізованого суду України № 5) передбачають зазначення в рішенні суду початкової ціни предмета іпотеки, беручи до уваги, що фактична ціна продажу цього майна в процесі його реалізації може змінюватися, вимога про стягнення суми боргу непокритого іпотечним майном повинна заявлятися лише після фактичного звернення стягнення на предмет іпотеки, причому як у випадку, коли мало місце звернення стягнення на предмет іпотеки, який належить майновому поручителю, так і тоді, коли іпотечне майно належить боржнику за основним зобов'язанням.

Поиск по сайту: